Культура Київської Русі (реферат)

Реферат на тему:

Культура Київської Русі

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною,
Шранцією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі
східнослов’янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні
відносини з південними слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо,
південнослов’янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з
XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов’янську
писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну
спорідненість східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх
культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також
народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи,
що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне
життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини
(«Руська Правда»), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в
народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об’єднання руських
земель в одну державу.

Велике переселення народів, яке відбувалося у III—VII ст., перетасувало
народи Центральної Європи. Цей рух розпочали германські племена
Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля
тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані,
змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це
хунни (гуни), германці, слов’яни, угри, тюрки, алани, сармати,
гетофракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви,
єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували
сучасну картину Європи, безпосередньо позначилися також на українській
історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років,
до III ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво,
налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою, їх розбили
сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували
хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської,
господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які правили
майже 100 років (370—463 pp.). Гунів перемогли булгари, на території
України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 р.), за цей
час ними створено помітні пам’ятники господарської, військової та
культурної спадщини. Довгий час булгари були поза науковим обігом, на
них було накладено своєрідне «табу», але сьогодні вони серед інших
входять в історичне і культурне надбання народів, що проживали на
території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім’я алано-булгар,
давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів
протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 pp.) з
роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засновують
гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої знаходився на
території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де
нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат
Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені
русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно
одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно,
що від прізвиська Шамбата — Кий («відокремлений», «відтятий») пізніше
утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним
явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари
зберегли пам’ять про своє перебування на території України — Русі. У
840—865 pp. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір —
літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав
поему «Шан кизи дастан» — «Легенда про доньку Шана». Але перш ніж
розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить
від індійського купця Синд-жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син
Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше
переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько
Башту — «киянин». Певний час Шамсі Башту виконував обов’язки тебіра —
секретаря балта-вара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і
засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари
прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря
бал-тавара Габдулли Джильки.

У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія
скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від
булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії.
Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах «Дір») та варягом
Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він
повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в’язниці, звідки
його визволяє Алмиш, і поет від’їжджає до Булгарії. У Булгаристані
Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську
та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл,
займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 р. під
час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в
річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр
Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає «Історія
Джаг-фара» («Джагфар таріхи»).

Поет пішов із життя, сіле для нащадків залишилася його поема «Легенда
про доньку Шана», яка написана в Києві і в Україні викликає науковий,
історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти —
язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та
давньобулгарський епос з яскраво вираженим ран-ньоісламським
забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша
— Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у XII ст. як
«Ольмин двір».

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перейшли на
службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці
XIII — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле,
утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася
протобулгарська традиція — голити голову, лишаючи тільки жмут волосся
«оселедець» (подібну «зачіску» мав також князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам’ятниках ближніх
і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі «Витязь у тигровій шкірі» Ш.
Руставелі, «Іскандер-наме» Нізамі Гянджеві, а також «Слові о полку
Ігоревім», що потверджує їх культурні взаємозв’язки.

На останній пам’ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор
«Слова…» був грунтовно обізнаний з «Легендою про доньку Шана». У
«Слово…» переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса
— покровитель ковалів та зброї (принагідне зауважимо, що на Полтавщині й
до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі — це Хоре. При
аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор «Слова…» засуджує
князя Всеслава Полоцького, коли той «великому Хръе-сови влълком путь
пресыкаше». Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було
порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У «Легенді…» він мав
історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 pp.),
відомий своїми походами на Візантію «тропою Траяна», тобто до «Трапеум
Траяні», відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також
стає любов до струнних інструментів, адже Боян «любив співати та грати
на домрі». У «Слові…» наголошено на неслов’янському походженні Бояна,
він онук Велеса, а слов’яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення
«Легенда…» передує «Слову…», відчутні запозичення, тобто це та
першооснова, за якою ймовірно йшов слов’янський співець.

Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх пізніше
увів Нестор до своєї «Повісті минулих літ», це вкотре потверджує тезу
«мандрівного сюжету», виведену О. Веселовським. У Шам-сі — легенда про
трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Нестора — про трьох братів —
засновників Києва.

Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва Шамбатом,
братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей у візантійських
хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховувався при
константинопольському імператорському дворі, а походив із відомого роду
Дуло, як і гунський вождь Атілла. «Легенда…» називає Курбата сином
Аскала, який ходив з посольством до Константинополя у 563 p., що
потверджується хронікою Менандра Протиктора. Константин Багрянородний у
праці «Про управління імперією» згадує про те, що Київ звався Самбатос
(Шамбат), це не ув’язувалося в істориків XIX—XX ст. у «струнку» теорію
витоків і походження міста. Поема уточнює назви і час заснування міста,
адже достеменно відомі роки правління Курбата І. Відповідно
реконструюється і дата заснування Шамбатом міста — 631—642 pp. Після
зіткнення булгар із фарангами (франками), смерті аварського хана Бояна
(про що розповідає хроніка Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються
міжусобні війни аварів з булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку
дозволив їм поселитися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У
хроніці Фредегара говориться, що булгари змушені були відступити до
слов’ян, і ті прийняли їх; це відбулося в 631 р. Таким чином, згідно з
інформацією, що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною
вірогідністю рік заснування Києва — 631—632, а також його назви: Шамбат
— Самбатос — Кий — Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантичному
пласту, що наведено в «Легенді про доньку Шана».

Окремі перегуки тем «Легенди про доньку Шана» спостерігаються у «Повісті
минулих літ» Нестора-літописця, зокрема оповідь про чарівного коня
Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпустити його на
волю, він говорить: «Там, біля гори Кіянтау, хочу провести я дні
останні». Ат виконує його прохання… Після смерті Туянара він виявив
бажання побачити кості любимого коня — «На гору зійшов, і раптом тяжко
йому зробилося, дихання сперло — життя полишило його». Майже дослівно
Нестор описує смерть Олега.

Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що вони
мали попередників, це, зокрема, потверджує пам’ятник, що входить в
історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українського
народу, — «Легенда про доньку Шана» славного сина булгарсь-кого народу
Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути славне минуле нашої
країни та її зв’язки з іншими народами.

Список використаної літератури:

Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.

Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. Львів—Відень. — К., 1898—
1937.

Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

Каргер М. К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры
древнерусского города: В 2 т. — М.; Л., 1958. — Т. 1; 1961. — Т. 2.

Костомаров М. Твори: У 2 т. — К., 1967.

Крип’якевич І. Історя України. — Львів, 1992.

Крип’якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. —
Львів, 1937.

Літопис Руський. — К., 1989.

Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. — М., 1948.

Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Культура Київської Русі (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

КУЛЬТУРА

КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних
здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу
землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її
теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас
вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які
інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього
розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів
відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і
геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними
мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям
культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну
культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Як свідчать археологічні, лінгвістичні та інші дані, цей процес почався
задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь
вже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов’янських та
неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного
утворення (перша за все полян та древлян). Ця культура збагачувалась та
ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її
складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із
сусідами. Адже на той час війни часто велися заради здобичі, серед якої
траплялися й по-справжньому цінні культурні винаходи інших народів, що
формували престижне споживання в межах Київської Русі, сприяли розвитку
ремесел, мистецтва, культурних традицій місцевого населення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного
життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в
першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому
сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі
держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких
вже відчувалась на вітчизняному грунті. Вони не затьмарювали
оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася
унікальним явищем світового значення.

Серед культурних надбань Київської Русі особливе місце належить
архітектурі.

Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов’яни
споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції,
що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для
будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам’яні
будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Виняток
становлять хіба що кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки
тільки тут завжди була достатня кількість каменю. До речі, такі
святилища зводилися не тільки до остаточного прийняття християнства 988
р., а й значно пізніше, до кінця ХІІ ст. Серед інших українських земель
кам’яне будівництво було особливо розвинене у Криму та меншою мірою в
ареалі салтівсько-маяцької культури на сході України, але суто
слов’янськими ці землі на той час не були. Із створенням стабільної
давньоруської держави у Х ст. ці традиції було використано і збагачено
візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох
кам’яних споруд передусім у столиці – Києві. Християнство потребувало
дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов’язково мала
проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі
мусили ховатися від переслідування в печерах і катакомбах Давнього Риму,
і був моделлю такої печери. Тому одразу ж після хрещення Русі
з’являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком
храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька – перша кам’яна церква у
Києві.

Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з
Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали.
Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей
місцевих грунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в
міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено
будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь
Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але грунт не витримав
тиску велетенської кам’яної споруди. Подальші реставрації та ремонті
роботи не врятували цього храму, який порівняно скоро перетворився на
купу будівельного брухту. Інша річ, церкви, які будувалися пізніше.
Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі
значно меншими втратами.

Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є
збудовані Ярославм Мудрим Золоті ворота, які, однак теж завершувалися
так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовано 1982 р., досі є
окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в
Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст.
Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських
традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що
відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали
використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що
викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика).
Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами
цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для
полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в
стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними
глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія
його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови,
створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під
будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на
фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний
купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над
вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма
храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ
Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму,
оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному
куполу відповідав підвищений центральний неф (від латинського –
корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина
приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова
храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів
у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи).
Центральні і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу
на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими
апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді
хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з
неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника
(хрестово-купольний тип споруди).

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне
приміщення освітлювалося промінням з-під центрального купола та
свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка.
Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів
святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських
традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом
текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся
на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня –
ангелам, нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами
бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм
божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у
давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – з піднятими на
рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало
завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало
право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені
миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходилися оглашенні (що
оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк
випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право
брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії,
будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль.
Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва
залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати
Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська
християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа.
Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але
за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним
грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим
базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й
будувалася за хрестово-купольною моделлю.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним
архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава
Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також
соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала
часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє
Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув
рис поширеного в українській культурі ХVII ст. стилю козацького бароко.
Дивом уціліле від руйнації мозаїчне зображення Оранти отримало назву
“Нерушимої стіни”, стало національним символом вічності народу і його
культури.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який
характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за
розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної
довершеності й краси. Найпоширенішими стає кубічний однокупольний храм.
Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло
на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі,
Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм
Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одно
купольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також
П’ятницька церква у Чернігові.

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами
(1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві.
Подібний вигляд мала й Еллінська (1072) церква у Чернігові. Однак
найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала
бути на українських землях 3-5-кульпольна храмова будівля. Це
Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібськи (1128) собори в Чернігові,
Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078)
церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *