Культура епохи Відродження (реферат)

Реферат на тему:

Культура епохи Відродження

Періодизація і становлення епохи Відродження.

Ранній Ренесанс.

Період зрілого відродження.

Північне Відродження.

Значення епохи Відродження для розвитку світової культури.

Культура епохи Відродження.

Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше
запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст.,
який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської
культури від Середньовіччя до Нового часу.

Період Відродження поділяється на три етапи : друга половина
ХІІІ-ХІV ст.- період Відродження; ХV ст. – раннє Відродження; кінець ХV-
початок ХVІ ст. – Високий ренесанс; ХVIст. – пізній Ренесанс.

Відродження – це справді нова епоха. Вже в ХІІІ – на початку ХІV
ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до
радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Вони – результат
того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади
мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму.
Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною,
котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців,
посилаючи своїх мучеників на багаття і у в’язниці. Розвиток ремісництва
і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію,
алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна
наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, доменний
процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу,
підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, вітромір.
Географічні відкриття епохи – це й розвиток метереології, зоології,
ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляді завдали
астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла
відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й
медицини, зародження геології – все це теж Відродження.

Ідейною домінантою Відродження стає більш конкретний і зримий,
порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, з позицій
якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим
його творінням, а весь навколишній світ – творінням рук не тільки Божих,
а й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставлять
емоційно насичене особисте переживання. Велику увагу було приділено
взаємозв’язку внутрішнього світу людини з природою, здатності людини до
всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у
конфесійнорелігійній приналежності; визнаню більшістю пізньоренесансних
діячів самостійності і свободи науки. Благородність людини має
визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки
шляхом розвитку особистої гідності та індивідуальності.

Першим поетом Передвідродження був італієць Данте Аліг’єрі
(1265-1321). Основний твір Данте – “Божественна комедія”. Цей твір
відображає життя душі та серця поета, всі його знання і страждання, все
приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні
традиції. Поему написано особливими трирядковими віршами, які зібрано в
три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу –
пекла, чистилища, раю. Данте використовує середньовічний жанр
“подорожування” в потойбічний світ, щоб якомога повніше відбити реальне
життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення.
Провідником Данте в потойбіччя став поет Вергилій. Сенс усієї поеми
полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергилії) можуть
допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них
(картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з
Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета в рай) дає
блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею.

Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо
Петрарка (1304-1374). Він був видатним поетом, філософом, вченим, якого
вважали першим гуманістом Європи. Петрарка ставить проблему доцільності
суто теоретичного пізнання. Майже всю свою поетичну творчість він
присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів “На життя мадонни Лаури”,
“На смерть мадонни Лаури” передають любовні переживання, почуття
захоплення жіночою красою і силою чуттєвого земного кохання, що
сприймалася крізь призму релігійного ідеалу. Поряд з тим, Петрарка був і
поетом високої громадянської лірики. У канцонах “Італія моя”, “Високий
дух” поет виступає поборником припинення міжусобиць і війн, та
об’єднання італійських земель.

Демогератичні тенденції в культурі Відродження знайшли
відображення у творчості Джованні Бокаччо. Світову славу приніс Бокаччо
“Декамерон”. Цей твір дав розвиток жанру новели. Десять молодих людей
тікають із зачумленого міста (“великий чумний мор” 1347-1348 р.р., що
охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного дня, а були вони 10 днів,
кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію. Основний зміст
Декамерона – розкриття аморальності авіньйонського папського двору,
розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших пороків, прославлення
земних радощів, людяності.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження характерний
цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У середньовічній естетиці
не надавалося великого значення красі людського тіла. Людське тіло
зображалося позбавленим сили і привабливості. Характерною рисою
мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Живопис цього
періоду спирається на ідею зв’язку між досконалою людиною і прекрасною
природою. Для художників Відродження головними залишаються картини
релігійного змісту. Але і Мадонна, і Ісус, і святі – це люди із плоті і
крові. Їх руки, риси обличчя вказують на зрозумілі кожній людині
почуття.

До архітектури Флоренції у ХV ст. риси нового стилю ввів Філіппо
Брунелескі. У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського
собору, який вважається шедевром світової архітектури.

Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед
розв’язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був
Донателло. У двох ранніх скульптурах для церкви Орсанмікеле він
відроджує античний досвід : в апостолі Марку розв’язує проблему
становлення людської постаті на повний зріст за канонами пластики,
розробленими ще в Греції, але забутими в епоху Середньовіччя. Античні
традиції відчутні у бронзовому Давиді” Донателло. Простий пастух,
переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма
філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших
образів мистецтва Відродження.

Справжньою науково-технічною революцією можна назвати винахід
друкарського верстату Йоганом Гутенбергом з Майну (1399-1486). Гутенберг
власноруч сконструював пристрій для металевого виливання літер,
удосконалив друкарський прес, запропонував рецепти друкарського сплаву.
Першим друкованим виданням в Європі стала 42-рядкова Біблія латигською
мовою, яку Гутенберг надрукував протягом 1452-1455 р.р. Він також
видавав навчальну літературу. Швидко книгодрукування поширюється в
Італії, Чехії, Франції, Іспанії, Нідерландах, Англії. Завдяки
книгодрукуванню література поширюється серед широких мас населення.

Період зрілого італійського Відродження називають Високим
Ренесансом. Це був тяжкий період, пов’язаний з боротьбою італійських
міст за незалежність. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від
часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради
прагнення до гармонійного життя. Істинними творцями, титанами такого
мистецтва були Леонардо до Вінчі, Рафаель Санто, Мікеланжело Буонарроті.

Леонардо да Вінчі поєднував у собі ледь не всі можливі здібності
і таланти. Леонардо да Вінчі об’єднав у собі і митця, і вченого, він не
бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Одна з
величніших робіт Леонардо да Вінчі – “Таємна вечеря” – розпис на стіні
трапезної монастиря Санта-Марія делла Грація. Метою художника було
реалістичне відображення складної психологічної реакції дванадцяти
апостолів на слова Христа “Один з вас зрадить мене”. Через реакцію
людей, характерів, індивідуальностей Леонардо намагається вирішити вічні
питання людства, про любов і ненависть, зраду і відданість, благородство
і підлість. Леонардо вбачав у людському тілі оселю душі, а в манері
поведінки, міміці, гримасах відображення душевних рухів. Доля “Таємної
вечері” трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив
досліди з фарбами.

Найзнаменитішою картиною в світі є “Мона Ліза” (“Джоконда”). У
цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої
флорентійки втілено образ самої епохи Відродження : гармонія, інтелект,
велич. Леонардо да Вінчі став символом епохи для наступних поколінь.

Злиття античності і духу християнства дістали найяскравіший вияв
у творчості Рафаеля. Він був щасливим митцем. Протягом усього життя він
шукав досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці-матері.
Насамперед в його “Мадоннах” втілюється Богоматір і вічна краса
материнства з її радощами і печалями. Він багато разів звертався до
цього образу : “Мадонна Конестабіле”, “Мадонна Альте”, “Мадонна в
зелені”. Шедевром його творчості є “Сікстинська мадонна”. Ідеально
прекрасна молода жінка з дитиною – богом іде хмарами назустріч своїй
долі, знаючи, що заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що
в неї є – сина. Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн
людині, яка заради вищого обов’язку іде на зустріч стражданням і смерті.
Погляд зовсім юної Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної
долі сина, який теж не по-дитячому серйозний.

Рафаель залишив нащадкам фрески –алегорії на стінах
папськихкімнат у Ватикані, де представлені науки : богослів’я
(“Диспут”), поезія (“Парнас”), юриспруденція (“Мудрість, Міра, Сила”) і
філософія (“Афінська школа”), портрети відомих людей свого часу (папи
Юлія ІІ, письменника Кастільйоне). Крім того, він був головним
архітектором величного Собору святого Петра в Римі.

Третій знаменитий майстер Високого Відродження – Мікеланжело
Буонарроті (1475-1564), який був архітектором, поетом, живописцем,
скульптором. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка
обробки каменю, яку використовував Мікеланжело, була дуже складною.
Сучасні майстри створюють образ завдяки ліпленню, а Мікеланжело –
відколюванню на різьбі, що вимагало від скульптора безпомилковості
кожного руху, майстерності і терпіння. Ідеальний скульптурний образ
прихований у середині кам’яного блоку точно так, як душа живе у
матеріальній оболонці тіла. Мистецтво скульптора полягає в тому, щоб
видобути з каменю цей образ, пробудити його до життя.

Одна з відомих робіт Мікеланжело – статуя Давида. Образ Давида,
який за біблійною легендою переміг велетня Голіафа, цікавив багатьох
художників. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то Мікеланжело –
красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в момент найвищої
напруги внутрішніх сил, тілом і духом готовий до подвигу.

Вершини живопису Мікеланжело досяг у творах, зв’язаних з
Сікстинською капелою. За замовленням папи Юлія ІІ він працює над
розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикані площею 600 кв.м.
Мікеланжело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним
легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом.
Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів, де є і старі, і юні, і
жінки, і діти. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті
18 м без помічників створював Мікеланжело свій шедевр живопису.
Центральну частину стелі займають сцени із священної історії, починаючи
від створення світу. Великі й малі живописні композиції чергуються :
великі “Потоп”, “Гріхопадіння”, “Створення людини”, “Створення планет і
світил”; малі – “Осміяння Ноя”, “Жертвопринесення Ноя”, “Створення Єви”,
“Створення води”. Гріх, його покарання і спокута – головні мотиви цих
композицій. Принцип розміщення сюжетів від кінця до початку, від Ноя до
Бога-творця був невипадковим. Нижчий ступінь земного, буття душі
виражений через образи предків Христа, імена яких перелічені на початку
Євангелія від Матфея. Зображені на люнетах чоловіки і жінки стоять у
глибокій задумі, їхні спини згорблені від непосильної праці, важкі руки
безсило опущені. Інший щабель земного буття душі виражають пророки й
сивіли, які передбачили падіння поганства і появу Бога-людини. Їхні
образи насичені духовністю, в них втілено емоційні переходи від стану
прозріння, палкого пориву до мовчазних роздумів. Сцени на щитах
зображають події з життя легендарних біблійних правителів. Сюжети взято
з Першої і Другої Книг царств Біблії. На щитах, найближчих до вівтаря –
сцени, символічно пов’язані з воскресінням Христа та його спокутною
жертвою. Наруга над п’яним, безпорадним у своїй наготі Ноєм вбачалась як
метафора майбутньої наруги над Христом. У сценах “Потопу” вгадувалися
трубні звуки Страшного суду. Історично неминучим здавалося друге
пришестя Христа і Страшний суд.

Композиція “Гріхопадіння та вигнання з раю” замикає цикл
первісної історії людства. В образі створеної Богом людини художник
виразив своє схиляння перед найвищою красою, розвиненою у досконалому
людському тілі. Тема відплати, а не прощення стала головною у “Страшному
суді” – фресці на західному боці Сікстинської капели. Смисловим і
композиційним центром фрески “Страшний суд”, є постаті Христа і
Богоматері. Не милосердний Бог, котрий несе людям мир і радість
первісного буття, а грізний суддя, який карає за гріхи плоті і пороки
душі, панує в центрі вівтарної сцени Сікстинської капели. Фреска
“Страшний суд” стала своєрідним духовним заповітом художника.

Мистецтво і література періоду пізнього Відродження в різних
країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах.

Початок пізнього Відродження у Італії у часі збігся з початком
доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка
об’єднує культурний розвиток країн Північної Європи — Німеччини,
Нідерландів, Швеції, Франції, Англії. Спільною для Відродження і
Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і
практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої
духовної спадщини, але шляхи подолання цієї спадщини було обрано різні.

В Нідерландах більше, ніж в інших країнах Європи художник
зберігав зв’язок з ремісничими цехами і сприймався як “майстер”,
“ремісник”. Нідерландські художники намагалися правдиво зображати
дійсність, але істина їх цікавила більше, ніж краса. Героями їх картин
були представники різних верств населення : селяни, ремісники, убогі,
каліки. Найяскравіше ці риси виявилися у творчості двох великих майстрів
– Ієроніма Босха та Пітера Брейгеля.

Відродження Німеччини своїм значним внеском у скарбницю
європейської культури зобов’язане передусім генію Альбрехта Дюрера.
Створений ним образ людини доби німецького Ренесансу самобутній і
відрізняється від італійського ідеалу. Герой його картин – сильна,
вольова, енергійна людина, позбавлена внутрішнього спокою і гармонії
(“Автопортрет”, “Святий Ієронім”, “Адам” “Чотири апостоли”). Значного
успіху Дюрер досягає в одній з великих своїх робіт – 15 гравюр на тему
Апокаліпсису.

Французьке Відродження починається пізніше італійського.
Специфікою французького мистецтва є намагання подолати схоластичні
основи готичної художньої літератури і наслідувати зразкам італійського
мистецтва.

Видатним представником французького Відродження є письменник
Франсуа Рабле. Рабле покинув монастир і став професором анатомії і
медицини. Він добре знався і на античній літературі, і на зоології, і на
ботаніці, і на географії. Ідеї і погляди Рабле знайшли досить химерне
відображення у новому жанрі гротескного роману «Гаргантюа і
Пантагрюель». У романі йдеться про двох велетнів – батька і сина.
Оповідаючи їх сповнене курйозів життя, Рабле своєрідно вирішує проблеми
свого часу. В образах батька і сина Рабле змалював два різних покоління
гуманістів.

Іспанія дуже повільно відходила від традицій середньовічного
мистецтва. Живопис зосереджується на внутрішніх переживаннях людини.

Засновником іспанської національної драматургії став поет Лопе
де Вега, автор близько 1800 п’єс різної тематики. Його творам притаманні
оптимізм, ідеалізація дійсності, увага до особистих переживань людини.

Найяскравішою постаттю іспанської прози є Мігель Сер де Сервантес
Сааведра. Найвідоміший роман Сервантеса “Дон-Кіхот” автором був
задуманий, як гротескна пародія на рицарські романи і сатира на сучасну
дійсність. Дон-Кіхот – це носій високих гуманістичних ідей іспанської
готики і Відродження, який опиняється в нових історико-культурних умовах
і не витримує їх тиску на особистість.

Риси трагічного гуманізму притаманні творчості видатного
англійського гуманіста Уїльяма Шекспіра. Найвідоміші твори письменника
: “Король Лір”, “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта”, “Юлій Цезар”. В них
Шекспір змальовує боротьбу людських пристрастей, показує життя у всіх
його протиріччях. Автор прагне до створення образів волелюбних і
благородних героїв-індивідуалістів, що мають достатньо сильний характер,
аби протистояти суворій долі. Шекспір створив ряд позитивних героїв, які
навіть у трагічному фіналі зберігають віру у перемогу своїх ідеалів.

Доба Відродження є надзвичайно розмаїтим та ідейно багатим
періодом в історії європейської культури, протягом якого відбулися
важливі зміни тенденцій подальшого культурного розвитку. Основною
одиницею європейської культури вперше стає не колектив людей, а окрема
особистість, яка задовольняє свої власні інтереси і реалізує свої власні
наміри і прагнення. Попри елітний характер культури Відродження, зміст
творчості її титанів віддзеркалив певні прогресивні тенденції подальшого
розвитку всієї європейської спільності народів. На основі художніх
досягнень цієї доби, які мають для людства неповторну і невмирущу
цінність, виникла і розвинулась художня культура Нового часу.

“Історія світової і української культури” В.Греченко, І.Чорний,
В.Кушнерук, В.Режко; Київ, Літера, 2002 р., ст. 148 – 181.

“Українська та зарубіжна культура” за ред. доктора філософських наук,
професора М.М.Заковича; Київ, Знання, 2000 р., ст. 180 – 210.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Культура епохи Відродження (реферат)

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ

Культура епохи Відродження

План

1. Особливості культури епохи Відродження та її гуманістичний характер.

2. Художня культура доби Відродження.

3. Архітектура та образотворче мистецтво Ренесансу.

4. Мистецтво Північного Відродження.

5. Розвиток медичних знань епохи Відродження.

1. Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії
людської цивілізації. Термін «Кепіззапсе» (Відродження) був уведений
Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем,
архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух
розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію,
Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну
Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV
ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини
XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху
припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко
загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та
Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії.
Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст.,
в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви,
виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до
щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова
філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було
наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже
повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на
противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і
пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень
Відродження.

5) Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права
науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр
філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної
цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне
суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV
ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з’явилися
нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.),
розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні
відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування.
У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки
від догматів церкви, з’являються нові знання і течії, які не вкладалися
в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і
стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не
охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу
суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку
культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її
культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого
практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо
з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу,
добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її
відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася
як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого
оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту,
філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний
зміст.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській
літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і
поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це
прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження,
спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану,
насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих
діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби
Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна
визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а
й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський
громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув
італійський філософ Мірандола (1463—1494), зазначаючи у творі «Промова
на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до
безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла
Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік
і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499).

2. Значними досягненнями характеризується художня культура епохи
Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися
твори таких митців слова, як Дайте Аліг’єрі, Франческо Петрарки,
Джованні Боккач-чо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де
Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

Італійський поет Дайте Аліг’єрі (1265—1321) у знаменитій «Божественній
комедії» змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши
тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами — від
політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією
церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у
своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте
справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і
завершення процесу формування італійської літературної мови.

Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як
зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який
базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у
«Листі до нащадків». Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика
«Книга пісень», присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у
церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин («На
життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури») обіймає 317 сонетів,
29 кан-цон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали, складаючи своєрідний
щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їхній
суперечливості та мінливості. Любовна лірика Петрарки стала класичним
зразком поезії, збагативши її музикальністю, образною витонченістю,
стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та
риторичних запитань, які підкреслюють душевні переживання.

Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної
гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого
«Декамерона», поем та роману «Філоколо». «Декамерон» — це збірка
реалістичних новел, об’єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю;
основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти
монахів, висміювання аскетичної моралі середньовіччя, уславлення земних
насолод, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим
гумором.

Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письменник, який відомий у
світовій культурі як геній комічного. Його твір «Гаргантюа і
Пантагрюель» написаний у фольклорному стилі, сповнений каламбурами,
засобами гротеску, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань.
Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі життєвим морем тогочасної
реальності з її радощами і болем, розумом і глупотою, достоїнством і
нікчемністю. Роман Ф. Рабле, спрямований проти мракобісся і схоластики,
став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи
Відродження.

Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що
увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії «Дон
Кіхот». Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних
романтиків — лицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто
намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим
постійно потрапляють у комічні ситуації. У романі з великою художньою
силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в
умовах панування практичного міщанства та бездуховності. «Дон Кіхот» —
це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле; в
іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини
тоді, коли вона прекраснодушне губить ритми дійсності; у цьому і полягає
загальнолюдське значення змісту «Дон Кіхота».

Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, поет і прозаїк.
Серед його великої літературної спадщини найбільш відомі драматичні
твори «Овеча криниця», «Учитель танців», «Собака на сіні», «Дівчина з
глечиком», «Закохана витівниця». Пройняті антифеодальним пафосом,
глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували
свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі.

Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й
залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних
сценах.

Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї
драматичні твори «Ромео і Джульєт-та», «Багато галасу даремно»,
«Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра»,
«Зимова казка», «Річард III» та інші стали загальновизнаною класикою,
неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Характерна особливість
драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя
в людських стосунках. Звідси — зображення людини у всій її
багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його
творах умістився цілий світ людських («шекспірівських») пристрастей,
бажань та прагнень. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається
однією з вершин світового мистецтва.

Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема
на Україну. Творчу спадщину Ф. Петрарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі
використовували у своїх доробках 3. Копистенський, І. Галятовський, М.
Смо-трицький. Викладачі і студенти Київської академії перекладали
староукраїнською мовою твори Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо
та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були
релігійно-націоналістичні об’єднання-братства.

3. В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва.
Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому
церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в
ренесансній на перший план виходить індивідуальна творчість архітектора
і художника. Причому, відчутно активне звернення до естетичних засад та
принципів античної архітектури.

У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відродження, створюються
великі архітектурні ансамблі, котрі вражають цілісністю художнього
задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато
Браманте, Ан-тоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм
архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі
становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци
Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор
Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в Мілані
(архітектор Брамонте) та ін.

В архітектурі італійського Пізнього Відродження спостерігається
прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної
культури, з’являються елементи бароко та маньєризму (від тапіега —
манера) — образотворчої течії, позначеної штучно ускладненою
композицією, деформацією постатей. Прикладом чого можуть служити Стара
бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє
подвір’я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.

Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменоване розквітом пізньої
готики. Архітектурні ансамблі Антверпена, Гейдельберга зберегли свій
готичний стиль, але структура будівель видозмінилася відповідно до нових
вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного
стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це
характерно для рагуші в Антверпені (архітектор Флоріс), палацу в
Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У такому ж архітектурному ключі
споруджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій.
Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську
архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в
Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан,
Мікеланджело.

Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня
унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для
подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із властивою лише йому
майстерністю) прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим
викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у
природі людини. Візьмімо для прикладу фреску «Таємна вечеря». За
трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів.
Христос тільки що прорік: «Один з вас зрадить мене». Вражені апостоли
реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно
ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші
спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають
нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю
глибину цього вражаючого моменту. Нев’януча слава «Мони Лізи»
(«Джоконди») також пояснюється майстерним створенням таємничості: у
виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого
людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє.
Ознаки часу на блакитно-зеленому «місячному» тлі картини неясні і майже
невідчутні.

«Сикстинська мадонна» Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи
одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини
(заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з
витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини,
в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе
і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був
універсальною творчою особистістю — скульптором, архітектором,
живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св.
Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї «Давида», «Мойсея»,
статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі
Сикстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело
є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній
витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої
природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття.
«Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить дивною їжею
великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді
твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця
світу, чи велике захоплення», — писав на схилі років Мікеланджело.

Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок
занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу
творчої спадщини Мікеланджело.

4. Доба Відродження викликала велике піднесення мистецтва не тільки в
Італії, а й у ряді інших країн, розташованих на північ від неї, за
Альпами. Відродження за межами Італії умовно називають Північним
Відродженням. Принципові зрушення у мистецтві і, насамперед, у живописі,
коли художники почали виявляти поглиблений інтерес до людини й
навколишнього світу, намітилися тут пізніше — тільки в XV ст. Боротьба
за звільнення розуму від середньовічного світогляду відбувалася в інших
країнах Європи уповільнено, бо надто стійкою залишалася феодальна
система. Думки й почуття людей перебували в міцних лабетах релігії;
художники, спираючися на традиції готичного мистецтва, довго не
порушували старої системи відображення світу, а тільки відтворювали
поодинокі життєві явища, приділяючи особливу увагу ретельному зображенню
деталей.

Значні зміни в мистецтві Північного Відродження зумовлені могутніми
народними рухами та соціальними реформами кінця XV—XVI ст. Близько 1500
р. в мистецтві заальпійських країн остаточно перемогли нові тенденції.
Певного поширення набули тепер ідеї гуманізму, зацікавленості
італійським мистецтвом. Вирішальним у творчості багатьох митців став
гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення.
Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації,
значного поширення набув портрет; почали формуватися пейзажний і
побутовий жанри. Найзначнішими осередками мистецтва Північного
Відродження стали Нідерланди, Німеччина та Франція.

У першій половині XV ст. мистецтво Нідерландів подарувало майстра
світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських
герцогів (тодішніх володарів цієї країни) — людина освічена й
талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще
середньовічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу
навколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко
цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя,
в непомітних на перший погляд предметах він зумів побачити одухотворену
красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як
дорогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдосконаливши нову
на той час техніку олійного живопису.

Пізніше, у XVI ст., незадовго до буржуазної революції, у Нідерландах
розквітла творчість Пітера Брейгеля Старшого на прізвисько «Мужицький»
(1525—1569). Глибоко національна, демократична у своїй основі, сповнена
філософських роздумів про всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність
народного життя («Збирання врожаю», «Мисливці на снігу»). Це було дещо
новим для європейської художньої культури.

Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизначніших центрів
Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та
Селянської війни мистецтво набуло тут особливо напруженого й
драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта
Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на
рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистецтві, людина,
охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо,
поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури.
Творчо розвиваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час
озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності
реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння
високих надбань італійського мистецтва.

У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гуманізму працювали і
такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший
(1472—1553).

Останнім з великих художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн
Молодший (1498—1543) — живописець і гравер, що виявив себе, насамперед,
як видатний портретист. Кого б не малював Гольбейн, — уславлених
гуманістів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи французького посла
при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми
чи англійського короля Генріха VIII, він завжди об’єктивний, сповнений
інтересу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй
лаконічній художній мові.

Самобутній, гармонійний і витончений варіант Північного Відродження
склався в XV—XVI ст. у Франції. У цей період тут відбувався процес
централізації національної держави, а тому осередком нової художньої
культури стали не тільки великі міста, як у інших країнах, а й
королівський двір.

У другій половині XV ст. на мистецтві країни почав позначатися вплив
Італії. Інтерес до культури Ренесансу посилився в кінці XV і на початку
XVI ст. у зв’язку з італійськими військовими походами французьких
королів. У Франції в цей час почали вивчати й античну культуру. Тому вже
в XVI ст. визначальною особливістю французького мистецтва стало
органічне поєднання форм італійської культури, античної спадщини та
докорінно переосмислених традиційних для Франції форм готичного
мистецтва. Цей мистецький сплав вплинув на архітектуру побудованих
легких і чепурних палаців, а також відобразився у
монументально-декоративному мистецтві, насамперед скульптурному. З
видатних французьких скульпторів доби Відродження особливу популярність
здобув Жан Гужон (15(10)14—15(64)68). Значного розвитку досяг портретний
жанр, зроблений фарбами або олівцем, позначений рідкісною гостротою
спостереження, чистотою, точністю і вишуканістю рисунка. Багато таких
портретів створив Франсуа Клуе (бл. 1516—1572), який походив з родини
французьких художників доби Відродження.

5. Починаючи приблизно з XII— XIII ст. у країнах Західної Європи в
результаті розвитку товарного виробництва, удосконалення ремесел,
розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися
знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн,
набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми
перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї
епохи і, відповідно, медичними знаннями.

Першими завданнями науки на цей період стає боротьба зі схоластикою та
утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження
характерна пильна увага до людського тіла, а отже — до анатомії.
Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці
XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом,
яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що
відчувається в людині, — здоровій, хворій, мертвій.

Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і
природознавець Парацельс (1493—1541), який викладав медицину в
Базельському університеті.

На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину.
Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме
Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував
захищати рани чистими пов’язками, почав використовувати для лікування
мінеральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, олово, мідь,
миш’як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.

Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас
Везалій (1514—1564), який викладав анатомію в Падуанському університеті.
Суть поглядів Везалія викладена в його праці «Про будову людського
тіла», де він описав скелет, м’язи, судини, нерви, органи травлення,
органи дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили
нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань
інквізиції.

Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби.
Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив
після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував
написати «Трактат з анатомії».

Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей
(1578—1657) написав працю «Анатомічне дослідження про рух серця і крові
у тварин», в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі
кровообігу за Гарвеєм, — капілярів.

Дослідження Гарвея продовжив італійський лікар Мар-целло Мальпіччі
(1628—1694). За допомогою мікроскопа він у 1660р. відкрив будову легень
і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження
печінки, селезінки, нирок.

У XVI—XVII ст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до
винаходу збільшувальних приладів і розвитку мікроскопії. Примітивний
мікроскоп сконструював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном
Галі-лео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні
Левенгук (1632—1723) виготовив більш як 200 мікроскопів, які давали
збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні
організми.

Новий погляд на причину інфекційних захворювань виклав у своїх працях
італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478—1553). На його
думку, причиною заразних хвороб є невидимі, дрібні начала — контагнії,
які мають властивість переходити від одного хворого до іншого.

В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні
віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням
часто займалися цирульники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію
починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.

Нову методику лікування вогнепальних ран запропонував французький хірург
Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим
маслом і припалювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції
грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував
перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні
ортопедичні винаходи — штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих
коліс тощо. Проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що
Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад
ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху
Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка
досягли високого розвитку.

У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила
високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві,
літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні
відносини, головним об’єктом яких виступає людина як особистість з усіма
‘й сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного
періоду між епохою середньовіччя й епохою Нового часу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *