Культура доби Січового Стрілецтва (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Культура доби Січового Стрілецтва”

ПЛАН

Вступ

1. Культурні тенденції початку доби січового стрілецтва

2. Керівні органи військово-патріотичного виховання січового стрілецтва
та українського населення. Преса, культурні осередки, творчість січового
стрілецтва

3. Роль церкви в добі січового стрілецтва

4. Культурно-освітня робота в армії і серед населення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У процесі визвольних змагань першої половини ХХ ст. українському
народові не раз доводилося зі зброєю в руках виборювати свободу,
захищати незалежність своєї держави. З цією метою творилися національні
військові формації — Легіон Українських Січових Стрільців, Армії
Української Народної Республіки, повстансько-партизанські формування
Наддніпрянщини, Українська Галицька Армія і Українська Повстанська
Армія.

Високий морально-бойовий дух Галицької армії, виявлений в війні з
Польщею, а згодом на більшовицькому і денікінському фронтах грунтувався
на почутті національної свідомості й патріотизму її особового складу.
Без цих чинників неможливі успішні бойові дії війська.

Головний Отаман Симон Петлюра, який в роки українсько-польської війни
неодноразово відвідував ЗУНР і зустрічався з воїнами Галицької армії, у
виступах перед її командним складом наголошував на необхідності добре
організованої виховної роботи у війську. «Приходимо до висновку, — писав
він пізніше, — про велике значення моральних чинників, як психологічної
бази для вірного і глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю».

Процес формування національної свідомості як основи
військово-патріотичного виховання воїнів Галицької армії опирався на
підвалини здобутків, закладених у процесі національного відродження на
зламі XIX-ХХ ст., коли Галичина стала центром українського політичного
життя, «українським П’ємонтом». Цьому насамперед сприяло її перебування
в складі конституційної держави-монархії — Австро-Угорщини, у якій
певною мірою були забезпечені особисті й політичні свободи українців,
зокрема право творити політичні інституції, культурно-освітні осередки,
мати представництво у віденському парламенті й галицькому сеймі. У той
час коли в підросійській Україні політичні партії були в опалі влади, у
Галичині діяли масові українські партії: Радикальна,
Національно-демократична, Соціал-демократична, розгалужена мережа
національних культурно-освітніх і кооперативних товариств, видавництв.

Потужним чинником виховання патріотичних почуттів була греко-католицька
церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. На початку ХХ ст. лише
мережа «Просвіти» в Галичині складала 77 філій, 2944 сільські читальні,
2364 бібліотеки, що охоплювали близько 200 тис. читачів [55, с. 54].
Величезний поступ зроблено також в галузі народної освіти. Напередодні
світової війни в Галичині діяло 6 державних і 15 приватних українських
гімназій та 3 тис. народних шкіл.

Із розвитком національної свідомості й активізацією
громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та
соборності української держави, до якої закликали великі національні
пророки Тарас Шевченко та Іван Франко. Особливо швидко і глибоко нею
пройнялися молодіжні об’єднання: гімназійні таємні драгоманівські
гуртки, студентська організація «Молода Україна», масові товариства
«Сокіл», «Січ» та інші. Під впливом національно-державницьких традицій
українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України
у Львові в 1900 р. засновано «Молоду Україну».

У цій організації ідейно гартувалися національні кадри визвольних
змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва й командири
Легіону Українських Січових Стрільців та Галицької армії:
М.Галущинський, С.Горук, В.Старосольський, Т.Мелень, А.Крушельницький,
Л.Цегельський. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і
буковинців, покликавши їх до політичної праці.

1. Культурні тенденції початку доби січового стрілецтва

Піднесенню національної свідомості галицької молоді спричинила
широкомасштабна парамілітарна діяльність густої мережі
сокільсько-січових осередків. Українське товариство протипожежної
охорони і плекання руханки «Сокіл» зародилося 1894 р. з ініціативи
великого патріота, львівського інженера-підприємця В.Нагірного. Найкраща
доба цього товариства наступила з приходом професора Івана Боберського,
талановитого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього
керівника українського сокільського руху. До організаційної та виховної
праці в товаристві І.Боберський залучив обдарованих фахівців і відданих
справі людей: С.Гайдучка, І.Сохацького, І.Криницького, синів Каменяра
Петра і Тараса Франків. На початку 1914 р. завдяки їхній наполегливій
праці 974 сокільські філії об’єднали близько 70 тис. юнаків і дівчат.
Поряд із фаховим і фізичним вишколом члени сокільських осередків
проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за
національне визволення. Адже ідеологічними засадами українського
сокільства були відомі настанови Михайла Грушевського, який у статті
«Сучасне сокільство і науки нашої минувшини» зазначав: «Завдання
організацій сокільських — прислужити великому ділу будови нової України
— без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної,
суспільної і духовної».

Серед знаменитих десяти заповідей українських соколів були: виховувати
свідомих і карних, здорових тілом і душею молодих українців, які дбають
про народ, люблять Україну й спричиняться їй ділом. Слід відзначити, що
сокільські філії, усвідомлюючи, що без високої культури і грунтовної
освіти не може бути свідомого борця за волю України, вели широку
культурно-просвітницьку діяльність. У сокільському товаристві були
підготовлені десятки тисяч вояків Галицької армії.

На зламі століть (у травні 1900 р.) снятинський адвокат Кирило
Трильовський, один із провідних діячів радикальної партії, заснував
товариство «Січ», відродивши тим самим у Галичині традиції Запорозької
Січі з її ідеалами боротьби за національне визволення. 1913 р. у Львові
на його базі створено власне військове товариство «Січові Стрільці» —
зародок українського війська. Відтак січовий рух охопив широкі верстви
українського населення Галичини і Буковини. У ньому були відроджені
козацький демократичний дух, старшинські ступені, відзнаки, символіка.
Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл
близько 80 тис. юнаків і дівчат. «Січ» мала чітку структуру, яку
складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві
впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята, на які
запрошувалися І.Франко, В.Стефаник, М.Коцюбинський, відомі
громадсько-політичні діячі краю. М.Коцюбинський, побувавши в 1911 р. на
січовому святі в Коломиї, захоплено писав дружині: «Це щось таке гарне і
величне, що трудно описати. Це ціле військо, кілька тисяч і Трильовський
за генерала».

Найбільшим січовим святом-оглядом став ювілейний Шевченківський здвиг у
Львові 28 червня 1914 р., проведений січовиками спільно з товариством
«Сокіл». У ньому взяло участь більше двох тисяч січовиків, деякі
підрозділи були озброєні й демонстрували військові вправи. «Виступають
Січовики, Січовички, Соколи й Соколиці, — описував дефіляду на вулицях
Львова один з учасників свята М.Угрин-Безгрішний. — Одушевлення велике
… З появою озброєних Українських Січових Стрільців на здвизі був
замітний неописаний ентузіазм, великий запал, сльози радості в очах
видців, невмовкаючи оплески… Кожний зрозумів, що осе постає нова доба в
історії всієї України. Від 1775 року осе вперше український народ
готується до рішального бою за волю і долю України із зброєю в руках». З
лав січовиків вийшли командири Легіону УСС, Галицької армії:
Д.Вітовський, С.Горук, Р.Дашкевич, Г.Коссак, О.Букшований, П.Франко,
О.Микитка, М.Тарнавський. Легіон УСС, а згодом бригада УСС Галицької
армії укомплектовувалися здебільшого вихованцями товариств «Січ» —
«Січові Стрільці», які ідейно, морально і фізично готували завзятих
борців за українську державність.

У період бурхливого національного пориву, парламентсько-сеймових
дискусій щодо відкриття українського університету у Львові зародилося
парамілітарне патріотичне товариство шкільної молоді – “Пласт”. Його
ідеологічне кредо висловив наддніпряниць Д.Донцов, наголосивши
нагальність виховання національної свідомості і військового вишколу
гімназистів. “Пласт” заснував і опрацював його ідеологічні та
організаційні засади 1911 р. львівський педагог О.Тисовський.
Становленню організаціїї активно сприяли студенти І.Чмола, П.Франко,
Р.Сушко, В.Кучабський, О.Степанівна та ін. Як згадувала Олена
Степанівна, «ця організація вела більше військову, як пластову роботу».
Варто особливо відзначити роль П.Франка, який написав і видав посібник
«Пластові ігри і забави», опрацьовував форми і методи вишкільної та
виховної роботи. «Пластова дисципліна, — писав він — відрізняється
зовсім від часто тупої, бездушної дисципліни, пластун підпорядковується,
бо знає, що це потрібно для держави, що дисципліна конче потрібна, бо
без внутрішньої дисципліни ще ніякий народ не збудував держави. “Пласт”
— це один із засобів виховання молоді, що долає нездарність, розвиває
фізичні і духовні здібності, виробляє характер, вчить бути
громадянином». З 1913 р. під впливом І.Чмоли та Р.Дашкевича, пізніше
відомих воєначальників в діяльності “Пласту” остаточно перемогла лінія
на пріоритетний військовий вишкіл, що виявилося надзвичайно актуальним.
За підрахунками історика Б.Трофим’яка, в лавах Українських Січових
Стрільців 1914-1917 рр. перебуло понад 1500 пластунів, 748 з них
загинули в боях, понад 500 потерпіли від ран та в полоні. При
сформуванні Легіону УСС у серпні 1914 р. вихованцями Пласту стали 480
стрільців і 39 старшин. Серед них уславлені пізніше військовики І.Чмола,
Б.Гнатевич, П.Франко, Р.Сушко, О.Степанівна, М.Мінчак, С.Галечко. Уже в
перших боях на російському фронті в Карпатах Легіон УСС, укомплектований
майже на 70% пластунами, виявив високу боєздатність. Як згадував
колишній пластун, старшина УГА Лев Шанковський, в роки
українсько-польської війни при Стрийській Окружній військовій команді
Галицької армії діяв загін пластунів віком 16-18 років, який виконував
ряд бойових завдань. Зауважимо, що пластунами були також провідник ОУН
Степан Бандера і командувач УПА генерал Роман Шухевич.

Отже, великою історичною заслугою січового, сокільського і пластового
рухів, їх творців і провідників було насамперед формування національної
свідомості і загалом державницької орієнтації серед широкого загалу
українства. Водночас військовий вишкіл у парамілітарних організаціях
став підготовкою до визвольних змагань 1914-1923 рр., які хоча і
закінчилися поразкою, але заявили всьому світові про бажання українців
жити у власній незалежній соборній державі.

2. Керівні органи військово-патріотичного виховання січового стрілецтва
та українського населення. Преса, культурні осередки, творчість січового
стрілецтва

Організаційними й керівними органами військово-патріотичного виховання
особового складу українських формацій Легіону УСС (у добу Першої
світової війни) та Галицької армії (у період визвольних змагань
1918-1920 рр.) були: Пресові Квартири (або Кватира — в УСС). На відміну
від Червоної армії, у збройних силах західних держав, відтак
австрійської, до якої входив Легіон УСС, ніколи не було інституту
політкомісарів — організаторів ідеологічної роботи й політичного
виховання у військах. Але, як зауважував відомий галицький
громадсько-політичний і військовий діяч Никифор Гірняк, «політичний
характер організації УСС-ів вимагав планового ведення політичної
усвідомленої праці серед Стрілецтва… Стрілець повинен був добре знати
історію рідного народу та його змагання до волі у минулому й сучасному»
.

Для виховної роботи в Легіоні УСС та його структурних підрозділах — Коші
і Вишколі фахівців було цілком достатньо. Після сформування Легіону УСС
виявилося, що серед стрільців і старшин 38 відсотків інтелігенції, тобто
у кожній сотні (зі штатом — 180 вояків) було майже 70 недавніх
громадсько-політичних діячів, адвокатів, педагогів, письменників,
журналістів, митців, студентів. Нерідко стрільцями і підстаршинами були
люди з вищою освітою. Таким чином, у Легіоні УСС періоду Першої світової
війни не бракувало вмілих організаторів виховної, ідеологічної та
культурно-освітньої роботи й талановитих фахівців культури і мистецтва.
Більшість з них продовжували свою діяльність у Пресовій Квартирі
Галицької армії та інших виховних структурах.

Пресова Кватира УСС зародилася в коші, яким командував 30-літній педагог
Рогатинської гімназії, що на Станіславівщині, глибоко освічений отаман
Н.Гірняк і де, звичайно, були більш сприятливі умови. Її першими
клітинами були насамперед заснований у березні 1915 р. хорунжим
Л.Гринішаком стрілецький хор (30 співаків), який виступав перед
січовиками та жителями Мукачева, де базувався кіш. Уже того місяця цей
хор дав великий Шевченківський концерт у мукачівському замку. Хор
січовиків також часто співав у міській церкві. «Від першої хвилини, як
заспівав січовий хор, — писав О.Назарук, — публіка в церкві була немов
заелектризована. Бо був це непросто концерт, інтересніший добрим
ставленням публіки до нього, ніж не один Шевченківський концерт у
Львові. Особливо співав знаменито «Отче наш», «Свят», «Буди ім’я
Господнє» та «Вічна пам’ять». При тім усім треба було бачити, з якою
вдячністю дивилися, особливо старі міщани й міщанки, на наших співаючих
стрільців.

Великою популярністю користувалася започаткована талановитим філологом
С.Прідуном кошова бібліотека та її читальний зал періодичної преси. У її
фондах були твори Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, а також книги з
військової тематики, філософії, історії, журнали і газети різними
мовами. «Читальня УСС-в збагатилася новою збіркою з Відня: закупами й
дарами Союзу Визволення України. — доповідав Н.Гірняк у червні 1915 р.
Президії Загальної Української Ради. — Мимо того і тепер ще не вистачає
книжок, бо рух у читальні незвичайно великий». Завдяки командуванню Коша
та українських інституцій у Львові й Відні бібліотека постійно
поповнювалася новими виданнями й забезпечувала комплектування похідних
бібліотек для фронтових стрілецьких сотень. Багато стрільців носили у
своїх наплечниках разом з набоями книжки.

Коли навесні 1915 р. на службу до Коша прибув з Відня відомий у Галичині
громадсько-політичний діяч і журналіст О.Назарук, що став фронтовим
кореспондентом і автором книги «Слідами Українських Січових Стрільців»,
то серед стрілецтва особливо пожвавилася ідеологічна робота. Визначною
подією стало заснування так званого «Відчитного кружка», що став
своєрідним суспільно-політичним лекторієм.

Останньою складовою, що увійшла до Пресової Кватири, був прекрасний
духовий оркестр Легіону УСС, організований композитором, 22-літнім
випускником Львівського музичного інституту ім. М.Лисенка Михайлом
Гайворонським, четарем сотні В.Дідушка. М.Гайворонський прибув з фронту
і з великою енергією організував з допомогою отамана Гірняка й свого
брата-музиканта Петра оркестр, до якого залучив 40 обдарованих
стрільців. У репертуарі оркестру були гімни, народні і стрілецькі пісні,
твори європейських композиторів-класиків.

Нарешті, на початку квітня 1915 р. на базі Коша зусиллями Н.Гірняка,
М.Саєвича, М.Угрина-Безгрішного та інших утворилася Пресова Кватира —
центр духовного й культурного життя українського січового стрілецтва.
Його програмою став знаменитий вислів Івана Франка: «Основою для
виховного процесу в армії мають бути національні, культурні, духовні
надбання нашого народу». Обсяг і масштаби діяльності Пресової Кватири не
вкладалися у назву, оскільки вона охоплювала різні сфери духовного
життя: військову, ідеологічну, політичну, культурну і мистецьку. У своїх
спогадах М.Угрин-Безгрішний підкреслював, що з Пресової Кватири «вийшли
згодом всі інші культурно-освітні організації січового стрілецтва». За
висловом мистецтвознавця В.Витвицького, Пресова Кватира стала «кузнею
мистецькї творчости» січовиків… У ній, як і в так званій Артистичній
Горстці, створювалася сприятлива атмосфера, в якій з сірих стрілецьких
рядів добувалися талановиті сили».

Пресова Кватира УСС організувала збір матеріалів і документів з історії
Легіону, зокрема спогадів, літературно-публіцистичних творів,
статистичних даних, фотографій і творів мистецтва на стрілецьку
тематику. «Стрільці вже тоді тямили, — писав Л.Граничка, — що творять
першу сторінку новішої української історії і що треба зберігати свої
сліди, щоби потомки не стояли перед пустими сторінками нашої минувшини.
Писалися дневники, повстала в Коші «Пресова Кватира», яка збирала всякі
документи, робилися численні світлини, які й досі милують наше око
славою минулого».

Значне місце в діяльності Пресової Кватири зайняла стрілецька пісенна
творчість. «Головними творцями стрілецьких пісень, — писав відомий
мистецтвознавець В.Витвицький, — були три автори: Михайло Гайворонський,
Роман Купчинський і Лев Лепкий. Гайворонський приніс з собою досить
значну музичну підготовку, добуту в заліщицькій семінарії і в Музичному
інституті у Львові, та деякий композиторський доробок… Купчинський і
Лепкий вийшли з священицьких родин, в яких здавна культивувалося
замилування до музики».

Вагомий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, зокрема
батального, та в увічнення бойової слави січового стрілецтва зробили
військові художники Пресової Кватири. Надзвичайно плідно працював
обдарований портретист Осип Курилас, який створив близько 200 портретів
і картин безпосередньо на фронті. Він був також графіком-карикатуристом
й ілюстрував майже всі видання Пресової Кватири. Поруч з ним творили
недавні студенти Краківської академії мистецтв Ю.Назарак, О.Сорохтей,
талановиті І.іванець, Ю.Буцманюк.

Безцінні для історії галицького стрілецтва твори талановитих митців
прикрашали протягом трьох десятиліть зали львівських музеїв і картинних
галерей, нагадуючи нащадкам про героїчне минуле українського народу,
періоду визвольних змагань 1914-1920 рр. Але на початку серпня 1952 р.
за ініціативою і під безпосереднім керівництвом перших осіб Львівського
обкому та міськкому КП(б)У твори стрілецьких митців, присвячені історії
стрілецтва, злочинно знищено. Було спалено майже 50 картин О.Куриласа,
зокрема портрети Г.Коссака, С.Горука, О.Букшованого, Н.Гірняка,
О.Левицького, Олени Степанівни та ін., батальні картини «Бій на
Маківці», «Бій на Лисоні», «Бій на Сінній площі у Києві». Разом з ними
знищено твори І.Іванця, Ю.Буцманюка, О.Назарука, С.Горука, Ю.Назарака —
всього майже 2300 творів образотворчого мистецтва.

Велике значення для виховання стрілецтва мали роботи фронтових
фотографів — І.Іванця, Т.Мойсейовича, В.Оробця, Ю.Буцманюка,
М.Угрина-Безгрішного, В.Яцури, І.Озаркевича, світлини яких експонувалися
на військово-історичних виставках у Відні 1916 і Львові 1918 рр.,
публікувалися у стрілецьких виданнях.

Особливою сторінкою в історії Пресової Кватири стала діяльність її
працівників на Правобережжі навесні й улітку 1918 р. На місцеве
населення особливо велике враження справляла стрілецька пісня. Через
багато років Софія Тобілевич, дружина Карпенка-Карого, звертаючись до
галичан, писала: «Знайте, що стрілецька ваша пісня не забулась і досі
лунає у наших душах».

Неможливо обійти увагою і театральний гурток при Пресовій Кватирі, який
став базою фронтової трупи, що стала основою, по суті, військового
театру К.Рубчакової й базою фронтового театру НКГА. Біля його витоків
були талановиті актори О.Гірняк, Л.Новіна-Розлуцький, Я.Гриневич,
І.Рубчак, Е.Кохан, Є.Банах, Л.Лісевич та інші.

Історики українського війська, і Легіону УСС зокрема, підкреслюють, що
«завдяки Пресовій Кватирі Січові Стрільці здійснили великий прорив у
національному житті, розбудили свідомість і вивільнили енергію українців
Галичини в галузі культури, літератури, образотворчого мистецтва та
музики».

Організаційний відділ (керівник — четар І.Онищук). Його головним
завданням була організація ідеологічної, культурно-освітньої роботи у
всіх частинах армії — від корпусу до окремих підрозділів і установ,
підтримування тісного зв’язку з місцевими культурно-освітніми
структурами й закладами. Опрацьований сотником І.Герасимовичем Статут
передбачав зміст, порядок, форми і методи праці у військах.
Організаційному відділу підпорядковувались: Відділ освіти Етапу армії,
бюро пропаганди корпусів, а також старшин освіти корпусів і бригад, які
безпосередньо у військах організовували агітацію і пропаганду, лекторії
з історії України, колективні читання часописів, курси для неписьменних
та ін.

Видавничий відділ перш за все опікувався часописами Галицької армії —
такими, як «Стрілець», «Козацький голос», який від листопада 1919 р.
став органом Пресової Квартири, «Полева газета», «Пролом», «Стрілецький
шлях», «Стрілецька вістка», «УСС» та іншими (Більш детально див. «Преса
УГА»). За участю відомих літераторів В.Бобинського, Р.Заклинського,
С.Масляка, а також І.Герасимовича відділ підготував власний календар
«Український прапор» на 1920 р. (до нього увійшло багато спогадів,
оповідань, поетичних творів і публіцистичних статей).

Вічевий відділ, очолюваний А.Озарківом, колишнім учителем і здібним
оратором, головну увагу зосереджував на праці серед населення, зокрема
організовував віча з актуальних питань життя армії і держави. Так, 4
травня 1919 р. за участю майже 5 тис. вояків залоги і жителів Рогатина
відбулося віче, на якому виступали К.Левицький, сотник В.Мечник,
представники громадськості міста. 6 травня подібне віче організовано в
Бурштині, де виступив також Начальний духовник НКГА о. А.Калята. На
вічах нерідко приймались ухвали та заклики до населення [205, 11 трав.].
У ті ж дні відбулися великі віча в Коломиї і Чорткові. У Коломиї з
доповіддю про становище на фронтах і прийнятний земельний закон виступив
міністр І.Макух, який закликав учасників віча напружити зусилля для
оборони Батьківщини [141. 13 трав.]. У ряді сіл і міст були проведені
віча, спрямовані на боротьбу з дезертирством. Після переходу Збруча на
вічевий відділ лягло особливе навантаження. Майже щоденно спільно з
Відділом освіти його працівники проводили віча-мітинги, які справляли на
місцевих жителів велике враження.

Історичний відділ очолював талановитий організатор, публіцист і
письменник Микола Федюшка-Євшан. Це за його ініціативою в липні 1919 р.
командувач УГА видав наказ командирам корпусів, бригад і полків
приступити до написання історії військових частин і підрозділів від
куреня до корпусу. Для цього була створена відповідна структура. Відділ,
у якому працювали Ю.Шкрумеляк, Г.Колцуняк, організовував публікації в
армійських газетах з історичної тематики, на відзначення пам’ятних
історичних подій. Після смерті М.Федюшки-Євшана від тифу (23 листопада
1919 р.) його посаду обійняв четар Іван Кревецький .

Інформаційний відділ очолював молодий, але, за висловом О.Левицького,
«незвичайно працьовитий і здібний четар (Семен) Ткачівський». За
допомогою радіоприймача й часописів відділ опрацьовував вісті й готував
інформації для армійської преси, пропагандистського апарату частин
Галицької армії.

Бібліотечний відділ під керівництвом хорунжого Ф.Івасевича користувався
великою популярністю серед стрілецтва. Він мав центральну бібліотеку при
НКГА і кілька десятків похідних бібліотек у військах, постійно дбав про
поповнення книжкового фонду. Звичайно, умови для придбання книг у часи
війни були несприятливими. На початку квітня 1919 р. керівництво
Пресової Квартири ініціювало звернення НКГА (було опубліковане в пресі)
до української громадськості, державних і приватних інституцій ЗУНР.
НКГА закликала допомогти укомплектувати літературою армійські
бібліотеки, пропонувала «зібрати і надіслати до корпусних команд книжки,
брошури, річники дневників і місячників, взагалі все, що може бути
духовим кормом стрільця. Спішіть, а стане Вам подяка армії і кожного
стрільця зокрема!» [231, 14 верес.]. З боку бібліотечного відділу
робилося все, щоб друковане слово, книжка й газета стали доступними для
кожного стрільця.

Театральний відділ очолював поручник Петро Артимович. Цей відділ
здебільшого займався опікою фронтового театру НКГА — «Новим Львівським
театром» з трупою К.Рубчакової у складі 43 осіб. Окрім того, у військах
існували невеликі аматорські театральні трупи, які особливо активно
діяли на Правобережній Україні влітку 1919 р. Як відзначає О.Левицький,
надзвичайно вагомим внеском в культурно-освітню роботу Пресової Квартири
була діяльність фронтового театру НКГА, де діяли актори А.Бучма,
М.Крушельницький, І.Рубчак, М.Бенцель і неперевершена Катерина
Рубчакова. «Театральна дружина, — згадував О.Левицький, — дала у Вінниці
протягом жовтня й листопада цілу низку прегарних вистав і заля міського
театру була завсіди вщерть виповнена так українською, як і російською
публікою».

Визначне місце у структурі Пресової Квартири займав так зв. «Відділ для
освіти при команді Етапу УГА» (відділ освіти), створений на початку
серпня 1919 р. Спочатку відділ дислокувався у Кам’янці-Подільському,
згодом перенісся до Жмеринки. Його засновникам і начальником був
колишній директор гімназії, старшина австрійської армії сотник УГА Осип
Левицький (пізніше видатний діяч Пласту, редактор його видань, виїхав у
США [79, с. 1269]. Відділ мав два напрямки діяльності: «Поглиблювати
освіту нашого вояцтва та скріплювати в нього народно-патріотичного духа,
— писав О.Левицький, — але й нести одночасно освіту між селянські маси,
будити й розбудовувати в них національну свідомість та переконувати їх в
необхідності діяти для добра та визволення рідної землі. На цих основах
мав згодом постати в рямах УГА потужний центр — апостольська організація
науки та національного виховання». Підкреслюючи важливу роль цієї
ділянки роботи, начальник відділу писав: «Уважаю, що значення її для
угрунтування української національної свідомості серед народних мас
України та двигнення ідеї української державности далеко важніше, чим
усі добутки оружжя. Бо щойно після угрунтування національної свідомості
здобутки зброї можуть мати тривкість».

У Відділі створено добру бібліотеку, 20 похідних бібліотек, якими
частини обмінювалися між собою. Через відділ поширювалися армійські
урядові часописи, видавалися і розповсюджувалися листівки з відозвами до
військ або населення з актуальних питань. Так, лише у серпні-вересні
1919 р. видано 30 тис. листівок. У галузі культосвітньої роботи відділ
тісно співпрацював із структурами, створеними згідно з розпорядженням
НКГА: у корпусах — бюро пропаганди, у бригадах, полках, куренях та
окремих підрозділах — старшинами освіти, визначеними наказами своїх
частин. Для стрілецтва створювалися курси для неписемних, лекторії з
історії України, організовувалося читання газет, художньої літератури.

Культурно-просвітницький кружок очолював отаман Р.Волощук, недавній
командир полку УСС. У складі керівництва невтомно працювали талановиті
М.Дацків (згодом директор харківського «Березіля», репресований у 30-х
роках), Я.Пастернак (пізніше видатний археолог, автор монументальної
«Археології України»), редактор журналу «Український Скиталець»
Я.Голота, відомий різьбяр і скульптор, автор проектів українських
нагород М.Бринський та інші. Спільно з командуванням інтернованих частин
вони докладали усіх зусиль для підтримки і збагачення духовного життя
таборитів, окрім того, підготували чимало кадрів для вищих українських
закладів у ЧСР. Слід відзначити також працю історичної секції під
керівництвом четаря М.Дольницького, яка зібрала, згідно зі звітом, понад
500 історій частин і підрозділів УГА, спогадів, військових наказів і
звітів, видань, оперативних картосхем та ін. Театральна секція
організувала низку вистав перед стрільцями таборів, співацько-музична —
концертів. Спортивна секція утворила 3 футбольні команди, зокрема
«Україну» у Німецькому Яблонному, які розігрували першість частин УГА,
успішно грали з місцевими чеськими командами. Плідно працювала
фотографічна секція, яка залишила цінні для історії визвольних змагань
фотографії старшин і стрільців, їх побут на чужині [252, с. 23-29].
Згодом ці світлини з матеріалами історичної секції склали потужний фонд
Музею визвольної боротьби України у Празі. Деякий час його очолював
колишній командувач УГА генерал М.Омелянович-Павленко. Спільно з
командуванням КПК організував величні святкування Шевченківських днів,
Першолистопадового зриву, релігійних свят. Здобутки своєї роботи Кружок
продемонстрував на великій Виставі культурно-освітних надбань таборів
УГА у Чехословаччині, яка відкрилася 15 вересня 1923 р. Виступаючи на
відкритті вистави, колишній голова Культурно-Просвітнього Кружка
поручник О.Онуляк, наголосив: «Через цілий час нашого скитання на чужині
ми важко працюємо й живемо як наочні свідки споминами визвольних боїв
нашої славної Армії … віддаємо свої сили культурно-освітній праці, щоб
тим способом скріпити морально український народ у важкій боротьбі за
його незалежність та збагатити свої душі тими ідеями і здобутками
високої культури». Про життя та діяльність українців-галичан за кордоном
присвячена монографія М. Павленко “Українські військовополонені й
інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії (1919-1924 рр.)”
— Київ – 1999 р.

3. Роль церкви в добі січового стрілецтва

На всіх етапах багатовікової історії українського народу церква
відігравала важливу роль у духовному житті суспільства. В умовах
національного й соціального гноблення виховна і просвітницька діяльність
душпастирів значною мірою сприяла збереженню етнокоду нації. «Від
виховної сили Церкви в якомусь краю чи народові, від напружености
виховної праці духовенства, — зазначав митрополит Андрей Шептицький, — у
великій мірі залежить могутність батьківщини».

У житті західних українців чільне місце посідала Греко-католицька
церква. Саме українські священики Галичини наприкінці XVIII — у першій
половині XIX ст. започаткували історичну епоху національного
відродження. Українське населення Карпатського краю відповідало своїм
духовним наставникам довірою. «У національно-визвольній боротьбі на
початку XX ст. у Східній Галичині, — слушно відзначав львівський історик
О.Красівський, — греко-католицьке духовенство стало провідним носієм
української державності, союзником народу у боротьбі за національні
права». Найяскравіше це виявилося в період визвольних змагань 1914-1920
рр. З перший днів заснування окремої національної військової формації —
Легіону УСС його вояки стали об’єктом опіки церкви. У стрілецьких лавах
діяли польові духівники отці А.Пшепюрський, М.Їжак, Ю.Фацієвич, у
лічниці — отець П.Боднар. 27-28 жовтня 1917 р. запільні частини Легіону
УСС — Кіш і Вишкіл у Розвадові — відвідав митрополит Андрей Шептицький,
урочисто освятивши при цьому прапор українських січових стрільців.

Цілком закономірно, що греко-католицьке духовенство взяло активну участь
у Першолистопадовому 1918 р. зриві в Галичині та в будівництві
незалежної Західно-Української Народної Республіки. «Як настав догідний
час, по Першій світовій війні, 1918 року, українське католицьке
духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва «своєї хати»,
Української Держави, — згадував активний учасник тих подій отець Іван
Лебедович. — Перші наради, перші кур’єри до сіл, перша підготовка до
перебрання влади на місцях проходила в безліч випадках у священичих
домах». Ряд видатних діячів церкви, зокрема митрополит А.Шептицький,
єпископи Й.Коциловський і Г.Хомишин, протоігумен П.Філяс ЧСВВ, о.
А.Бандера (батько провідника ОУН Степана Бандери) та інші, увійшли до
складу вищого законодавчого органу республіки — Української Національної
Ради. А коли внаслідок агресії Другої Речі Посполитої розпочалася
українсько-польська війна 1918-1919 рр., у лави молодої УГА добровільно
стали десятки священиків.

Перші українські польові духовники — греко-католицькі капелани, або
фельдкурати — з’явилися в австрійські армії невдовзі після «весни
народів» 1848 р., коли було впроваджено загальну 3-річну військову
повинність. Українські вояки становили тоді подекуди цілі полки.
Ініціатором акції став посол австрійського парламенту о. Г.Шашкевич,
радник міністерства освіти й віросповідань у Відні в 1848-1865 рр.
Фельдкурати носили військову форму, мали ступінь капітанів і
підпорядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при
штабі частини. По службі всі українські капелани підлягали польовому
єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах —
своїм галицьким греко-католицьким єпископам. Отже, з вибухом Першої
світової війни згідно з існуючим порядком до Легіону УСС покликано
польового духівника. Ним став уродженець Яворова на Львівщині о. декан
Андрій Пшепюрський, який, за висловом С.Шаха, «записався похвальними
нестертими буквами в історії українського січового стрілецтва». Десятки
українських капеланів служили в українських частинах на російському,
албанському, сербському та італійському (здебільшого) фронтах світової
війни. За підрахунками відомого українського військового історика
Л.Шанковського, у цісарському війську 1914-1918 рр. існували 19
піхотних, 5 кінних і 7 гарматних полків, 8 піхотних дивізій і 8
гарматних бригад, у яких українці становили 60-80 відсотків особового
складу. Про їх діяльність на війні польовий єпископ австрійської армії
Е.Бєлік писав: «Я мав нагоду придивитися на діяльність священиків, так
на фронті при армії, як також у польових і рухомих шпиталях …, і на їх
похвалу можу лиш сказати, що вони сповняють свій обов’язок з цілковитою
погордою смерти, з найбільшим самопожертвуванєм».

Польові духовники Галицької армії перейняли і примножили кращі традиції
капеланів Легіону УСС. Близько сотні їх у різні часи в бойових лавах
корпусів, бригад і полків, у запасних частинах і шпиталях самовіддано
виконували історичну місію галицького духовенства у битвах на
польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Більше як 40
священиків-патріотів загинуло. Начальний духовник Галицької армії, потім
— у роки Другої світової війни української дивізії «Галичина» о. Василь
Лаба писав: «Полеві духовники УГА не тільки що виконували свою
душпастирську службу, але теж впоювали боєвого духа в стрілецтво..,
майже всі полеві духовники переходили з УГА за Збруч, переносили з нею
всі злидні чотирикутника смерти, та понад тридцять кілька їх не
вернулись домів. Стовпець полевих духовників в Жалібній книзі поляглих
УГА найкраще говорить, з якою посвятою вони служили святій правді
здобуття волі і самостійності своїй Батьківщині».

Значною подією в житті військового духовенства став з’їзд духовенства
ЗУНР у Станіславові 7-8 травня 1919 р. У ньому взяло участь понад 200
священиків, польових духовників, діячів церкви на чолі зі
станіславівським єпископом Г.Хомишиним. Заслухавши доповіді і виступи
тридцяти делегатів, «з’їзд прийняв ухвалу, у якій відзначив важливу роль
галицького духовенства у становленні й розбудові Української держави і
закликав його згуртувати народ з церквою для зміцнення української
державності на християнських основах». Учасники з’їзду схвалили вітальну
телеграму стрілецтву: «Українське греко-католицьке духовенство шле щирий
привіт і слова глибокої пошани для наших геройських військ, цілим серцем
жертвує їм всі свої сили для допомоги і молить Всевишнього Бога о
благословення справедливого, святого діла, кріпкої сили і побіди для
освободження цілої дорогої Вітчини від пихатих ворогів».

Не підлягає ані щонайменшому сумніву величезний позитивний вплив
греко-католицької церкви, її військових священиків на особовий склад
Галицької армії. Їх заходи, богослужіння, особливо на фронті, справляли
велике враження на вояків і викликали піднесення патріотичних почуттів.
«У Велику Суботу запросив місцевий парох о. д-р Василь Левицький наш
курінь до участи у Воскресній Утрені в парахіяльній церкві св. Петра і
Павла, — згадував колишній поручник залоги прифронтового Сокаля на
Львівщині С.Шах про Богослуження на Великдень 1919 р. — Ми влаштували
перед церквою, при гарній погоді, військову параду під час обходу. При
першому співі о. пароха «Христос Воскрес» віддали обі сотні трикратну
почесну сальву вистрілів, а з тисячної групи сокальських парафіян і
наших бійців понеслась могутнім голосом радісна воскресна пісня «Христос
Воскрес із мертвих» і була це найсвітліша хвиля з нашої служби при
УГА…».

Таким чином, польове духовенство відіграло помітну роль у вихованні
особового складу в дусі патріотизму і високої дисципліни. Під час
українсько-польської війни 1918-1919 рр. та бойових дій на Правобережній
Україні були відпрацьовані структура служби, завдання і компетенції її
підрозділів, ефективні форми і методи праці. Досвід діяльності інституту
польових духовників, яскравий приклад самовідданого служіння народу і
Батьківщини можуть служити взірцем для нинішнього покоління всіх
формувань Силових Структур.

4. Культурно-освітня робота в армії і серед населення

Нагальні завдання військово-патріотичного виховання вимагали посиленої
просвітницької роботи серед старшин і стрільців. На відміну від Легіону
УСС, де загальний рівень освіти був досить високим (згадаймо, що в його
лавах служило 38% інтелігенції), у понад 100-тисячній армії немало
стрільців були малописьменними. Освітянства довелося запозичити з
українського легіону часів Першої світової війни.

Командування Легіону (зокрема його командир полковник Г.Коссак, а ще
більше командант кошу УСС отаман Н.Гірняк) вважало за необхідне
насамперед підвищити недостатній рівень освіти поповнення, яке приходило
до Легіону вже в ході війни (всього через нього пройшло 9400 осіб). З
цією метою при коші і вишколі засновано курси для малописьменних, на
яких проводилися планові навчання. Учителями були стрільці і старшини —
недавні педагоги. М.Угрин-Безгрішний згадував, як у порозумінні з
командуванням Легіону при Коші засновали гімназійний курс. До нього
зараховувалися стрільці — учні середніх шкіл, котрі не підлягали призову
і прийшли добровільно. Отже, на початку червня 1915 р. й розпочала
діяльність власне військова гімназія під керівництвом четаря УСС
С.Прідуна. «Не тільки крісом, — говорив він своїм першим учням, — а й
наукою зможете ви прислужити своїй любій батьківщині під хвилю, коли
вона найбільше потребує цього!».

Заняття проходили після військових вправ. Навчалося 147 стрільців — 82 у
коші і 65 у вишколі. Серед них були й виздоровці. Заняття за програмою
V-VIII класів гімназії проводили досвідчені педагоги — старшини
Н.Гірняк, С.Прідун, С.Никифоряк, І.Гуцуляк, Л.Смулка. Варто зауважити,
що представник штабу корпусу полковник Вараді, ознайомившись під час
інспектування Легіону з діяльністю гімназії, схвалив ініціативу
українців, адже таких закладів в австрійській армії не було. Восени 1915
р. 30 січовиків виїхали до Станіслава й успішно склали іспити в
українській гімназії. А до кінця 1916 р. близько 100 стрільців і
підстаршин завершили гімназійний курс [248, с.29]. Незважаючи на воєнні
часи, командування Легіону УСС спромоглося організувати Комісію
військових абітурієнтів при станиці УСС у Відні. До неї прибували з
фронту матуристи і після коротких установчих зборів (керівник —
підхорунжий Іван Опока, згодом член Повстанського Комітету у Києві;
розстріляний 1921 р. органами ЧК) складали іспити.

Досвід просвітницької роботи в Легіоні УСС і його вплив на
військово-патріотичне виховання стрілецтва здобув належне продовження.
24 січня 1919 р. заступник військового міністра ЗУНР отаман П.Бубела в
порозумінні з міністром освіти П.Артимовичем видав розпорядження, згідно
з яким воякам надавалося право пройти короткий курс навчання в
українських гімназіях Станіслава та Коломиї і скласти іспити за
відповідні класи. Стрільці і підстаршини, колишні гімназисти VII-VIII
класів, навчалися 6 тижнів у Станіславі, а V-VI класів — 10 тижнів у
Коломиї. Право відпусток надавалося командирам частин [183. Арк. 12].
Хоча воєнні обставини суттєво перешкоджали, розпорядження ДСВС
виконувалися. Зокрема наказом Окружного військового команданта Ф.Примака
з коломийської залоги відпущені на навчання 6 стрільців на 10 тижнів і
24 стрільці і підстаршини — на 6 тижнів до Станіслава. Варто зауважити,
що цим заходам сприяла необхідність готувати командні кадри, адже звання
хорунжого у Галицькій армії згідно з наказом ДСВС від 16 січня 1919 р.
присвоювалося лише за наявності середньої освіти. З перших днів
існування армії за ініціативою окремих командирів творилися курси для
неписьменних і малописьменних — головно в запільних частинах, запасних
полках і куренях. Та коли навесні 1919 р. Галицька армія стрімко зросла
й перевищила стотисячний рубіж, малописьменність стала справжньою
проблемою. Тож 14 квітня командувач і начальник штабу Галицької армії —
генерал Омелянович-Павленко і полковник Курманович — підписали наказ про
організацію освіти в армії: «В ціли скріплення національної свідомости,
підйому духа і віри у власні сили та зміцнення карности серед частин на
фронті рішенням НКГА розвинути народну освіту на фронтах Дієвої Армії».
При штабах галицьких корпусів впроваджено спеціальну посаду —
старшини-референта освіти, а у бригадах — секції на чолі зі старшиною,
який мав досвід педагогічної роботи. Зверталась особлива увага на
освітню роботу безпосередньо в куренях і сотнях, де слід було створити
спеціальні гуртки освіти, читальні; зокрема рекомендовано «гурткам і
читальням дати назву наших славних героїв Галицької армії, наприклад,
Читальня ім. отамана Осипа Микитки та ін.» Пропонувалося регулярно
організовувати колективні читання армійської преси, патріотичної
літератури. «Ся праця буде мати успіх тільки тоді, — підкреслювалось у
наказі, — якщо для цієї справи віддадуть ведучі її ціле серце і
пожертвують свій вільний час — тим доложать багато цеголок для сильної
будови Української Народної Республіки».

Інша обставина, що спонукала стрілецтво до активної діяльності, це —
розтопити лід недовір’я певної частини українського суспільства до
галичан — недавніх вояків австрійської, тобто ворожої, армії. Тож, як
згадував колишній комбриг УГА С.Шухевич, «кинулися галичани до
культурної праці. Заходами команди етапу творився при неї просвітний
відділ. Старшини, інтелігентніші підстаршини і стрільці роз’їздяться по
провінції з відчитами, устроюють віча, аматорські вистави, концерти,
засновують читальні. Тим способом стараючи бути корисними для тамошнього
українського населення, яке що раз більше горнеться до галичан, яких
щиро полюбило». Звичайно, велику повагу і визнання українського
населення вояки Галицької Армії заслужили передусім завзятими бойовими
діями за звільнення України від більшовиків і денікінців. Але
культурно-освітня діяльність їх була не менше значимою за обставин, які
склалися восени 1919 р., коли Наддніпрянщину роздирала боротьба різних
сил — УНР, більшовики, анархісти батька Махна, денікінці, коли
національна свідомість ставала потужною зброєю у боротьбі за
незалежність і соборність України.

Висновки

Отже, основою військово-патріотичного виховання січового стрілецтва було
формування національної свідомості та державницько-соборницької
ідеології як найвищих духовних та морально-етичних цінностей
українського воїна. Воно опиралося на здобутки національного відродження
у Галичині на політичних, економічних, культурно-просвітніх інституцій
та масових молодіжних парамілітарних сокільських, січових і пластових
організацій, де ідейно, морально і фізично гартувалися майбутні
захисники УНР-ЗУНР. Там почали закладатися морально-бойові риси
стрільців і старшин Галицької армії: непохитна відданість національній
ідеї, революційний оптимізм, товариська солідарність, сміливий молодечий
запал, дух самопожертви у боротьбі за незалежну соборну Україну.
Піднесення національної свідомості особового складу було постійним і
провідним завданням командного складу, виховних, культурно-освітних
структур, армійського духовенства.

У Легіоні УСС була створена і випробувана на фронтах світової війни
гармонійна система виховання стрільців і старшин, закладені основи
структур для ідеологічної й культурно-освітньої роботи, напрацьовані
форми і методи їх діяльності. Тож стрілецька ідеологія боротьби за
незалежну соборну Україну при опорі на власні сили стала визначальною
національною ідеєю у Галицькій армії. А січове стрілецтво стало ядром і
фактичною гвардією Галицької армії протягом усього періоду визвольних
змагань проти польського, румунського і російського поневолення. Із його
середовища вийшла більшість командирів та організаторів Галицької армії
і Окремого корпусу Стрільців Наддніпрянської армії.

Розвиваючи кращі традиції української періодики фронтових видань Легіону
УСС, армійська преса активно включилася у вишкільно-виховний процес.
Усвідомлюючи важливу роль друкованого слова і загалом рідної мови, вище
військове керівництво ЗУНР постійно піклувалося армійськими редакціями,
укомплектувало пресові органи кращими фахівцями, створювало сприятливі
умови для друку і поширення видань. Воно широко використовувало
армійські часописи не тільки для спілкування з стрілецькими масами,
зміцнення військової дисципліни, а й мобілізації їх на захист УНР-ЗУНР.
Варто зауважити, що завдяки цьому армійські газети відзначалися
ідеологічною спрямованістю, якістю публікацій, що потужно впливали на
морально-бойовий гарт вояків.

Досвід УГА перейняла у 1940-1950-і роки Українська Повстанська Армія, що
мала власну пресу і вміло використовувала її для військово-патріотичного
виховання бійців і командирів. Усвідомлюючи важливу виховну роль
армійської преси і використовуючи досвід попередніх військових формацій,
у Збройних Силах України їй приділяється належна увага з боку
командування і виховних структур. Власні органи преси мають усі
з’єднання і об’єднання — від дивізії й вище. Виділимо серед них печатний
орган Міністерства Оборони України «Народну Армію» і газету Західного
оперативного командування «Армія України», МВС газету “Іменем закону”,
журнал “Міліція України” та інших підрозділів силових структур.

У період визвольних змагань 1918-1920 рр. у Галицькій армії напрацьовано
великий досвід військово-патріотичного виховання, багатий арсенал його
форм і методів, які заслуговують не лише історичних досліджень, але й
глибокого вивчення, аналізу і використання в умовах становлення нинішніх
Збройних Сил України та інших силових структур України.

Ефективності військово-патріотичного виховання в УГА сприяло
національно-державницьке підґрунтя: нація вважалася найвищою цінністю
держави, тому національно-державницькі орієнтири були на першому місці у
виховному процесі. Ця ідеологія тісно поєднала у роки воєнних
випробувань українське суспільство, незалежно від різних політичних,
світоглядних, релігійних та інших ознак. Слід особливо відзначити, що
виховний процес охоплював усіх громадян різних національностей ЗУНР. Це
приносило часом разючі результати. У складі Галицької армії захищали
незалежність УНР-ЗУНР, крім українців, росіяни, євреї, чехи, угорці,
австрійці, німці, естонці і навіть поляки. Для них Україна стала, бодай
на деякий час, Батьківщиною, за яку вони проливали кров і нерідко гинули
в боях (полковники Є.Мишківський, Д.Кануков, Б.Губер, А.Шаманек, генерал
Г.Ціріц та інші).

Список використаних джерел та літератури

Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1913-1923: у 2-х томах. — Львів:
Інститут українознавства НАНУ, 1998. — Т. 1. — 523 с.; Т. 2. — 503 с.

Винниченко В. Відродження нації. (Історія української революції [марець
1917 — грудень 1919 р]). — Ч. 2-3. — Київ; Відень, 1920. (Київ:
Видавництво політичної літератури, 1990). — 330. 542 с.

Волинець С. Стрілецький театр // Український голос. — 1964. — 11 січ.

Гордієнко В. Українська Галицька Армія. — Львів: Меморіал, 1991. — 112
с.

Гунчак Тарас. Україна: перша половина ХХ століття. — Київ: Либідь, 1993.
— 288 с.

Енциклопедія українознавства. Т. 4. — Львів: Наукове товариство ім.
Шевченка у Львові, 1994.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *