Історія розвитку культурологічної думки. Сучасні культурологічні теорії (реферат)

Реферат на тему:

Історія розвитку культурологічної думки. Сучасні культурологічні теорії.

1. Історія розвитку культурологічної думки

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її
розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.

У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від
міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм —
віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з
одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає
величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить
уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури
включало в себе поклоніння, шанування, культ.

Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ
Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом.
Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а
етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння
культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ
Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається
протягом 120 років, після чого стара культура буває “переможеною” іншою,
більш сильною культурою (частіше за все — культурою кочовиків). Цей
напрямок отримав назву “культурного натуралізму”. Для нього характерні:
перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її
виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку
культури.

Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити
фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію,
культурним зразком був поліс — місто-держава, яка формує людину
культури. Так, Арістотель розробляв ідею культурної людини як зразкового
громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури носило гуманістичний
характер.

У середньовічній Європі утверджується християнство — монотеїстична
релігія (монотеїзм — віра в одного бога). Воно об’єднало у собі і
світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі
науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у
працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного “без віри немає
знання, немає істини”. Світова історія за Августином Блаженним є
результатом божественного визначення. “Гріховному” світському граду він
протиставляє “град божий”, утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.

Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий
католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії —
гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести
існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. У розробленій ним
системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і
церква, громадянська і християнська доброчесність.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється
мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини.
Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються
середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат
“Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Іннокентія
III, Джованні Піко делла Мірандола створює “Промову про гідність
людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов’язковим змістом
морально-етичних міркувань і концепцій епохи.

Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини
виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст.
Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства,
розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць
поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо
вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру –
недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного
прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх
гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За
Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ
виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла,
жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і
примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у
творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці
Кант вводить категоричний імператив, тобто обов’язкове і безумовне
моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає
будь-яке зло.

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й
історика І.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини
до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці,
ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім’ї. Гердер вперше визначив
культуру як необхідну і невід’ємну реальність людського суспільства,
стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні
і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов’язує з прогресом
освіти. У роботі “Про походження мови” (1772 р.) Гердер пов’язує появу
мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у
розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився
вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер
виділив етапи, через які проходить національне відродження: I — вивчення
історії, етнографії, II — формування національної літературної мови, III
— виникнення національних політичних організацій, боротьба за
незалежність.

Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається в філософії Георга
Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770-1831), для якого “культура є…
звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух
від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за
Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом
пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку
людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу.

У першій половині XIX ст. з’явилися роботи російського вченого
М.Я.Данилевського. У книзі “Росія і Європа” він висунув концепцію
“замкненого (локального) розвитку культур”. Кожний народ, за
Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним
культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в
її “тіло” чужорідних елементів. Данилевський створив “систему типів”
людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі,
яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх
антиподи — хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили
вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в
покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна,
утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і
суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію
ХХ ст.

Виникнення української культурологічної думки пов’язане з діяльністю
Кирило-Мефодієвського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До
братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах
його фундаторів — М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві
руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) —
відстоюються ідеї культурної самобутності слов’янських народів, їх права
на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом
слов’янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки
зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної
методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму,
висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру,
просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії
української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона
базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури.
Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної
культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи
трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську
культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської
культури.

2. Сучасні культурологічні теорії

Аналіз сучасних культурологічних концепцій переслідує дуже важливу мету:
дати уявлення про основні тенденції і напрями культурології ХХ ст,
показати, як вони оцінюють стан і перспективи сучасної культури.

(

,

3/4

???????¤?¤?$???????q?ної, візантійсько-арабської і західноєвропейської
культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий,
нерозривний зв’язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей,
які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж
цивілізація придушує і поглинає людину так, що “вогонь душі згасає”,
вона приречена на загибель. М.О.Бердяєв відзначав трагічне світовідчуття
Шпенглера: “У ньому немає… цивілізаторського самозадоволення, немає цієї
віри в абсолютну перевагу своєї епохи над попередніми поколіннями”.

Концепцію локальних цивілізацій розвивав британський культуролог
А.Тойнбі у своїй 12-томній праці “Дослідження історії”. Різноманіття
форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на
своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне
життя — від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна
локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії:
виникнення, зростання, надлому і розпаду. Визначальним елементом
ціннісної системи А.Тойнбі вважав релігію, а економічна і політична
сфери життя цивілізації, на його думку, підкоряються “духовному началу”.
Загалом Тойнбі нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній
творчості фігурувала 21 цивілізація. Непересічне значення його концепції
полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії
“Викликів”, які кидаються природою і суспільством, і “Відповідей”, які
знаходить людська творча духовність.

Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської
соціології П.О.Сорокіна, викладена ним в роботі “Соціальна і культурна
динаміка”, також базується на чергуванні декількох типів культур
(суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних
(ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу
П.О.Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому,
раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з
її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку
кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей
альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього
культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції
О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної
культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з
культурної кризи.

З усвідомленням кризи культури як розпаду її внутрішньої єдності,
протиставлення її спершу спільних ідей і цінностей пов’язане виникнення
культурологічного напряму в філософії неокантіанства. Значний внесок у
розвиток теорії культури зробили В.Віндельбанд, М.Вебер, Г. Ріккерт,
Е.Кассірер. М.Вебер зафіксував драматичне положення західної людини між
“небом” ідеалів і “землею” емпіричної реальності. Е.Кассірер в своїй
“Філософії символічних форм” розкриває різноманіття автономних і
самодостатніх, на його думку, символічних форм (наприклад, мова, міф,
наука і т.п.).

Глибокої уваги заслуговують феноменологічні культурологічні концепції.
Е.Гуссерль розглядає культурологічну проблематику з точки зору “телоса”
європейської культури, що розкривається в її історичному розвитку.
«Телос» — це певний духовний образ культури, поєднане духовними
зв’язками життя людей і народів в рамках однієї культури. Подолання
кризи європейської науки і культури Е.Гуссерль вбачає у поверненні до
джерел європейської духовності — раціоналізму і обов’язкового
співвідношення його з “життєвим світом” людини, відновленням втраченого
зв’язку науки з людиною.

На початку і в середині ХХ ст. відбувається поворот в українській
культурологічній думці. Після розвитку в руслі культурології
Просвітництва і раннього Романтизму, вона починає відчувати вплив
ірраціоналізму і волюнтаризму (Шопенгауера, Ніцше). Найбільш яскраво цей
вплив втілився в творчості Д. Донцова (1883-1973 рр.), яка стала
теоретичною основою інтегрального націоналізму.

Яскравим відображенням кризи людської суб’єктивності і гуманізму в
сучасній культурі стала концепція М.Хайдеггера. Центральною темою в ній
стає тема мови як засобу комунікації: “Думка дає буттю слово: в оселі
мови мешкає людина”. Вихід з культурної кризи, що створилася, бачиться
Хайдеггеру у новому досвіді мислення, яке спирається на давньогрецькі
першоджерела, на твердження Протагора, що людина є мірою всіх речей.

Іншим напрямом у культурології є психоаналіз, який ставить перед
західною культурою проблему несвідомого. Його засновником був
австрійський психіатр З.Фрейд. Він висунув гіпотезу про існування
несвідомого як особливого рівня людської психіки, де зосереджені
несвідомі бажання і витіснені з свідомості ідеї. “Воно” (як називає
З.Фрейд несвідоме начало) активно втручається в людське життя, керує
ним. Наша свідомість (“Я”) — лише іграшка в руках могутньої психічної
сили первинних бажань людини, які базуються на прагненні до творення і
продовження роду або руйнування (Ероса-любові і Танатоса-смерті). Роль
культури в житті людини, за Фрейдом, полягає в здатності сублімувати
(замінювати) примітивні потяги. Завдяки культурі вони набувають форми
прагнення до творчості, пізнання та іншої діяльності, яка етично
схвалюється. Культура (“Над-Я”) виконує роль внутрішнього цензора,
завдяки якому людина здатна жити як соціальна і культурна істота.
К.Г.Юнг розвинув концепцію психоаналізу, використовуючи поняття
“архетипів” — психічних структур колективного несвідомого. Завдяки ним
формуються образи, думки і почуття людей, зберігається колективний
історичний досвід, міфи і символи культури.

Екзистенціальні концепції культури К.Ясперса, Ж.-П. Сартра, А.Камю
привертали увагу до проблем сучасної культури, які виникають внаслідок
відчуження людини від соціуму. Люди будуть дбайливіше ставитися до свого
життя, якщо усвідомлять абсурдність людського існування, — вважають
екзистенціалісти. Усвідомлення абсурду буття призводить до бунту, а цей
останній — до свободи, заради якої людина готова піти на все, оскільки в
свободі вона знаходить сенс свого життя.

Помітне місце в сучасній культурології займають концепції
структуралізму, розроблені К.Леві-Строссом, Р.Бартом, М.Фуко,
Ж.Деррідою. Структуралісти поставили завдання подолати описовість і
дослідити культуру за допомогою суто наукової методології природничих
наук, що включає формалізацію, комп’ютеризацію, математичне моделювання.
Структурування здійснюється в різних галузях культури: мові і
літературі, соціальних уявленнях та ідеології, мистецтві і масовій
культурі. К.Леві-Стросс стверджує, що всі культурні уявлення (міфи,
ритуали, правила) є певного роду знаковими системами, які передають
інформацію і здійснюють культурний обмін всередині структури. Гармонію
почуттєвого і раціонального начал (надраціоналізм), до якої необхідно
прагнути сучасному людству, культуролог вбачає у феномені первісного
мислення. Метою структурного аналізу є пошук системоутворюючого чинника,
сукупності правил, за якими можна формувати культурні об’єкти.

Однією з найпоширеніших в сучасній культурології є ігрова концепція
культури. Найбільш яскравими її представниками стали Й.Хейзінга,
Х.Ортега-і-Гассет, М.Бахтін. У роботі “Homo ludens” (“Людина, яка грає”)
Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і
життєдіяльності людської культури. Її культуротворча роль полягає у
дотриманні добровільно встановлених правил, в приборканні стихії
пристрастей при відсутності гніту “серйозності”. Роботи Й.Хейзінги
містять критику масової культури, яка перегукується з підходом
Х.Ортеги-і-Гассета. Найвидатніший іспанський філософ займає особливе
місце серед сучасних мислителів, тому що поєднує в своїй теорії традиції
“філософії життя”, неокантіанців, екзистенціалізму. У роботі “Повстання
маси”, яка набрала широкого розголосу, він аналізує стан сучасної
культури і людини в ній. Оперуючи образами “еліти” і “людини-маси”,
мислитель попереджає про небезпеку загального нівелювання,
деперсоналізації людини, влади “сучасного варвара”, руйнівника культури.
Подолання культурної кризи Ортега-і-Гассет вбачає не у докорінному
перетворенні суспільства, а у поверненні до ієрархії більшості і
елітарної меншості, яка створює основи культури внаслідок внутрішньої
потреби. Суть культури, на думку Х.Ортеги-і-Гассета, складають
спонтанність і відсутність прагматизму.

В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям в культурології.
Постмодернізм зазнав впливу багатьох сучасних інтелектуальних течій.
Постмодерністське сприйняття дійсності проявляється у прагненні до
деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів будь-якого
рангу, у запереченні норм і традицій раціоналізму. У роботах Ж.-Ф.
Ліотара, Ж.Делеза, Р.Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у
всьому, спонтанній діяльності людини, ігровому началі. Підвищується
інтерес до ірраціонального і суб’єктивного, невизначеного, неясних форм.
Постмодернізм, плюралістичний за своєю суттю, не боїться руйнування
єдності існуючої культури, обґрунтовуючи неминучість трансформації
культури у якісно нову форму. Різноманітність сучасних культурологічних,
напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та
світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.

Література

Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших
учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. — 591
с.

Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. — 400 с.

Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений.
Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 576 с.

Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у
РГУ, 1992. – 268 с.

Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. — М.: ЧеРо, 1996. –
288с.

Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ,
1999. — 406 с.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ:
Либідь, 1993. — 390 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *