Реферат на тему:
Естетика в духовному житті України
Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. естетика посідає визначне місце в
духовному житті України.
Якщо певні досягнення української естетики XVII–XVIII ст. були пов’язані
з діяльністю Києво-Могилянської академії, то на межі XVIII–XIX ст.
важливу роль у теоретичному житті починають відігравати Київський,
Харківський та Львівський університети, а також українські професійні
театри, музика, живопис.
Серед представників Києво-Могилянської академії звертає на себе увагу
непересічна постать ГЕОРГІЯ ЩЕРБАЦЬКОГО (1725 – рік смерті невідомий).
Після закінчення Академії він викладав у її стінах філософію, поетику,
риторику. Великою популярністю користувалася написана Щербацьким п’єса
«Трагедокомедия, на-рицаемая Фотий, т. е. об отступлении западной церкви
от восточной». Побудована на виявленні конфлікту між православ’ям та
католицизмом, п’єса Г. Шербацького розробляла складний жанр
трагікомедії. Автор також намагався широко використовувати міфологічні
мотиви для розкриття конкретних реальних позицій.
Одним з найяскравіших представників українське^ філософії та естетики
XVIII ст. був, безперечно, Г. С. Сковорода. Його естетика
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ – непересічне
явище української духовної культури XVII–XVIII ст. Заснована у 1632 р.
майбутнім митрополитом київським Петром Могилою, вона започаткувала
розквіт наукової діяльності в Україні, стала виразником національної
свідомості українців. До визначних діячів Академії належали Інокентій
Гізель, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький, Лазар
Баранович та ін.
органічно поєднана з етикою, де віддається перевага передусім почуттям
моралі, а саме – пошукам добра, дружби, взаєморозуміння. Сковорода
пов’язує морально-естетичний світ людини зі ступенем її «осердеченості».
«Серце», «сердечність» у поезії філософа звільняються від свого
біологічного значення і набувають значення морального, стають символом
людяності. Серед естетичних категорій, які привертають увагу філософа,
особливого значення набуває категорія «гармонія». Г. Сковорода перебував
під значним впливом ідей Платона, намагаючись наслідувати навіть форму
його філософії – діалоги.
Поміж робіт Сковороди особливе естетичне навантаження мають «Сад
божественных пісней» (1753–1785), «Наркісс» (1769–1771), «Разговор пяти
путников о истинном щастіи в жизни» (1773) та ін.
Поняття «серце’», «сердечність», «осердеченість», які глибоко вивчалися
Г. Сковородою, знайшли творче втілення у роботах П. Д. ЛОДІЯ (1764–1829)
– українського просвітителя, філософа, юриста. Він намагався
обгрунтувати ідею «научування серця», яка, на думку дослідників,
віддаляла український класицизм від європейського, а пізніше «серце»
стає центральною організуючою категорією романтизму.
сковорода
ГРИГОРІЙ САВИЧ
(1722–1794) –
народився у козацькій родині і з 12 років почав навчатися у
Києво-Могилянській академії. У її стінах з короткими перервами він
провчився до 1753 р. Важливим для Сковороди був 1770 р., який він вважав
роком внутрішнього містичного «просвітлення». З цього року Сковорода
присвячує себе пошукам духовної істини.
П. Лодій заслуговує на увагу не лише як інтерпретатор естетичних ідей
Сковороди, а й як самостійний дослідник теоретично перспективних ідей.
Серед них слід зазначити розробку поняття «досконале» і його
трансформацію у визначення краси. На думку Лодія, «досконалість – це
узгодженість речі в єдиному, тобто в меті», а «началом досконалості» і є
та мета, для досягнення якої в «сущому все узгоджується». Поняття
«краса» і «потворність» визначаються через почуття, силу їх переживання
людиною. Отже, «краса – це досконалість переживання пізнаваного», а
«потворність є недосконалість почуттів при сприйманні пізнаваного».
Яскраво виражену естетичну спрямованість мали роботи М. О. Максимовича.
Він перший в українській теорії обгрунтував поняття «народність»,
пов’язуючи його з «усною словесністю» народу. М. Максимович досить
високо цінував добу Просвітництва за ідеї освіти, культури, які ця доба
проголошувала. Серед видів і жанрів мистецтва вчений вирізняв поезію,
зокрема ті надбання, які мало вже «Слово про Ігорів похід». На його
думку, саме історична поезія значною мірою відбиває національну
свідомість. Теоретик високо цінував саме фольклористику, і поступово в
його роботах відбулася естетична переакцентація з культурних орієнтирів
писемної літератури на народнопоетичну. Постійно проносячи цю ідею, він
надавав їй вагомості, обгрунтував і зробив складовою концепції
народності.
МАКСИМОВИЧ
МИХАЙЛО
ОЛЕКСАНДРОВИЧ
(1804–1873) –
український історик, філолог, природодослідник. Автор праць з
археології, історії, географії України VI–XVIII ст. Перший ректор
Київського університету.
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ – заснований 1834 р.
З 1939 р. носить ім’я Т. Г. Шевченка
У 30–50-ті роки XIX ст. увагу фахівців привертали дослідження
представників харківської філософської школи. У 1831 р. у збірнику
«Брошурки» друкується стаття І. КРОНЕБЕРГА «Отрывки» а в 1850 р. –
робота А. МЕТЛИНСЬКОГО «Погляд на історичний розвиток теорії прози і
поезії». Послідовник Ф. Шел-лінга, харківський професор І. Кронеберг
порушує питання про самостійність естетики як філософської науки. На
його думку, естетика повинна займатися усіма проявами «витонченого» в
навколишньому світі. Важливе місце в теорії І. Кронеберга займав аналіз
меж прекрасного, вияви якого дослідник пов’язував не лише з мистецтвом,
а й з природою, суспільством, конкретною людиною.
Щодо позиції А. Метлинського, то він активно включався в дискусії про
місце й роль релігійного світоставлення в мистецтві. Його цікавить
проблема співвідношення понять «істина – добро – краса». На думку А.
Метлинського, мистецтво не в змозі ані повністю розкрити глибинний зміст
цих понять, ані збагнути цю тріаду «у чистому вигляді». Тому мистецтво з
властивим йому художньо-образним мисленням має «спілкуватися» з
філософією і релігією. Теоретик вважає, що християнська доба позитивно
вплинула на розвиток мистецтва, поглибивши його духовність і надавши
йому можливість виступати як засіб примирення природи й духу, свободи і
необхідності, кінцевого й безкінечного.
Аналізуючи естетику України цього періоду, слід наголосити, що вона в
основному мала мистецтвознавчу орієнтацію. Це зумовлюва-
лося тією значимістю, яку митці, особливо письменники, мали в історії
української культури. Водночас і естетика була здатна виступати досить
міцним підґрунтям українського мистецтва.
Отже, кінець XVIII – XIX ст. – це період, коли естетика виступає як
самостійна наука. Вона активно засвоює історичні надбання, використовує
вироблені на перших етапах становлення науки терміни і поняття, уточнює
і розвиває їх. Спираючись на принцип спадковості, естетика поступово
посідає гідне місце в структурі суміжних наук.
ДОПОМІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Бовсунівська Т. В. Феномен українського романтизму. – К„1997.
Верещагина Т. ^. Философская эстетика в Германии // Лекции по истории
эстетики. – Л., 1974. – Кн. 2. Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. – М.,
1968. – Т. 2 и 3.
Гриценко В. С. Культура епохи Просвітництва // Історія світової
культури. – К., 1994. Кант И. Сочинения: В 6 т. – М., 1964. – Т. 5.
Кучерюк ^[. Ю. Культура слов’ян. Україна в контексті
культурно-історичних доль слов’янства // Історія світової культури.
Культурні регіони. – К., 1997. Лессінг Г. Е. «Лаокоон», або Про межі
живопису та поезії. – К.,1968.
Найден О. С. Сакральна та космологічна символіка образів в українському
народному мистецтві //Українська художня культура. – К., 1996. Філософія
у Києво-Могилянській академії // Історія філософії України: Хрестоматія.
– К., 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
