Реферат на тему:
Естетична думка у країнах сходу: стародавні Індія, Китай
Для культури країн Сходу були властиві традиційність і консерватизм. Ці
риси досить часто перетворювалися на догми: упродовж тисячоліть
відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і
культурній царинах.
СТАРОДАВНЯ ІНДІЯ
Дослідження естетичних проблем у Стародавній Індії відображало загальну
тенденцію інтересу до наукового знання, його специфіки і практичного
значення. Слід водночас враховувати, що наукові пошуки індійських учених
відрізнялися від європейської теоретике-пізнавальної традиції. І хоча
такі сфери пізнання, як географія, космологія, фізика, історія, були
скуті тісними релігійними уявленнями, однак, як зазначають сучасні
дослідники культури Індії, протягом культурного існування індійцям було
притаманне прагнення до систематизації та методичної класифікації кожної
сфери мислення, кожної галузі пізнання, мистецтва і діяльності.
Прагненням до класифікації та систематизації пройнятий перший естетичний
трактат Стародавньої Індії «Натья-Шастра», який був відомий уже в І ст.
н. е. Його матеріал можна віднести до перших спроб аналізу проблем
художньої творчості, адже трактат містить розгляд питань виховання
актора, висвітлює питання художньої майстерності. Пізніше були написані
теоретичні коментарі до «Натья-Шастра», які вже мають безпосередній
вихід на естетичну проблематику: розробка поняття «раса» – естетичне
переживання, а також розгляд власне естетичного переживання – «раса» – і
життєвої емоції – «бхава». Життєві емоції покладено в основу естетичного
переживання, тобто «бхава» може викликати до життя «раса», а стан «раса»
– це можливість емоційного співпереживання різних людей. Естетичне
переживання обумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і
вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон
«карма». Переживання «раса» можна довести до містичного екстазу, а через
екстаз досягти етичної досконалості.
Єдність естетичного й етичного аспектів слід розглядати як провідну
тенденцію індійської теорії. Єдність естетичного й етичного зумовлює
можливість «дхвани» – проникнення у «другий», прихований зміст
художнього твору.
Розробка естетичної проблематики в історії культури Стародавньої Індії
наснажувалася досить високим рівнем мистецтва, яке було різноманітним за
видами на кожному конкретному етапі розвитку цієї країни. Давня
індійська цивілізація пройшла кілька епох, кожній з яких відповідала
певна спрямованість мистецької діяльності. Нині, завдяки матеріальним
пам’яткам, які збереглися на території Індії, можна відтворити процес
становлення видів мистецтва у давньоіндійській культурі:
Становлення видів мистецтва відбувалося повільно, впродовж тривалого
часу йшло опанування таких складних видів мистецтва, як, наприклад,
живопис. В історії мистецтва Стародавньої Індії значну роль відігравали
такі види мистецтва, як музика, театр, пантоміма. Проте художня цінність
цих видів мистецтва, їхній вплив на розвиток духовного світу людини
усвідомилися значно пізніше. Мистецтво Індії часів становлення перших
естетичних уявлень позначене тісним зв’язком з релігійними системами,
майже всі твори мали релігійний характер. Ш,е одна важлива ознака
індійського мистецтва – його зв’язок з народними легендами, з чіткою
системою художніх норм і правил, які залишаються незмінними упродовж
віків. Відданість традиціям дала змогу індійському народу зберегти
самобутність культури, утвердити національну визначеність мистецтва,
його тісний зв’язок з умовами і вимогами суспільного життя.
Важливими літературними джерелами, які допомагають зрозуміти культуру і
традиції індійського народу, є великі епічні поеми Стародавньої Індії
«Ма-хабхарата» й «Рамаяна». Ці шедеври є результатом колективної
народної творчості впродовж багатьох віків.
СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ
В історії естетики Стародавнього Китаю важливе значення має період з VII
ст. до н. е. до III ст. н. е. У цей час естетика ще не виокремилась у
самостійну науку і її розвиток був зумовлений традиціями китайської
філософії. Приймаючи філософську позицію, китайська естетика наголошує
на поняттях «досконалість», «довершеність», «гармонія». Кожна сфера
людської діяльності повинна бути доведена до рівня високого мистецтва.
Тому практично всі види діяльності начебто несли на собі відбиток
естетичного. Сьогодні, оцінюючи надбання Стародавнього Китаю, фахівці
іноді вживають поняття «тотальний естетизм». Таке поняття не можна
застосовувати до характеристики естетичної орієнтації жодної іншої
країни того часу.
Становлення естетики Китаю пов’язують з ім’ям КОНФУЦІЯ (551–479 до н.
е.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями, і,
як наслідок, найбільш переконливо виглядає система виховання,
запропонована філософом, зокрема система естетичного виховання. За
Конфуцієм, виховання слід починати з поезії, а закріплювати знання
людини послідовним вивченням правил «лі» (доброчесність, знання
елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, треба звертатися до
музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до
духовного.
Слід наголосити, що не лише Конфуцій, а й інший мислитель Китаю СЮНЬ-ЦЗИ
(298–238 до н. е.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до
досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим»,
«культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень,
допомагає осягнути ідеал.
В умовах середньовіччя естетика Стародавнього Китаю починає широко
використовувати категорію «просвітлення» – особливе сприймання світу в
єдності властивих йому якостей, насолода від спостереження гармонії.
Відчуття гармонії, стану «просвітлення» можна було досягти, займаючись
малюванням, складанням віршів, військовими вправами, різними побутовими
справами (вирощуванням квітів, їхнім художнім оформленням, домашнім
етикетом, наприклад чайна церемонія, пошуками довершеності у власному
одязі тощо).
Одним із найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного
виховання у Стародавньому Китаї є природа. Ця традиція збереглася до
наших днів. І сьогодні особлива чутливість до природи, її культивування
є ознакою далекосхідної культури.
§ 5
АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКА ЕСТЕТИКА
У межах арабо-мусульманської* філософії, тобто філософії, яка в її
класичній формі створена арабами та іншими народами Близького і
Середнього Сходу, що користувалися арабською мовою як найважливішим
знаряддям культури і засобом спілкування, сповідували релігію іслам (від
араб. – покірність), складається досить самобутня естетична теорія.
Аналіз арабо-мусульманської естетики передбачає з’ясування ролі й
значення Корану в духовному житті мусульман.
Коран (від араб. кур’ан – читання) – священна книга мусульман; унікальне
явище світової літератури.
Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів,
моральні приписи й правові настанови, визначає звичаї і традиції,
найважливіші моменти укладу життя та манеру поводження. Тексти Корану
виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних
торжеств. В історії арабо-мусульманської культури значення Корану багато
в чому спрямовувало розвиток і філософії, і мистецтва. І хоча виникали
спроби окремих філософських шкіл переосмислити цінність Корану, однак
усі ці спроби в історії культури виявилися марними. Певним відступом від
догматів Корану можна вважати ті періоди розвитку арабо-мусульманської
філософії, які пов’язані з античною теорією, її впливом на
світосприймання арабів.
Так, у період VII–Х ст. арабо-мусульманська філософія розвивалася під
безпосереднім впливом античної філософії. Орієнтація на античність була
властива передусім прогресивному філософському спрямуванню мутазилітів –
мусульман, які виступали проти ортодоксальних догматів церкви, зокрема
заперечували множинність атрибутів бога. Мутазиліти вважали, що людина
пізнає бога і всесвіт завдяки розуму. Позиція мутазилітів протистояла
богословській школі мутакаллімів, які відстоювали ідеї аскетизму,
споглядальності, відмовлялись від активних зв’язків з реальним життям.
*Ара6 можна перекласти як бродяга, кочовик; мусульманин – послідовник
ісламу, який називає себе «муслім», у множині «муслімун». Звідси й
походить українське мусульманин.
Важливою віхою в історії арабо-мусульманської філософії стало IX ст. У
цей період арабо-мусульманська філософія знайомиться з творчою спадщиною
Арістотеля і активно сприймає її матеріалістичну спрямованість. Яскравим
прихильником арістотелізму стає арабський філософ АЛЬ КІНДІ (бл.
800–870), який багато робить для популяризації природничих наук і
водночас для поєднання філософії та ісламу. Збереглося близько 40
трактатів ученого.
Арабські вчені не механічно сприймали спадщину Арістотеля, а намагалися
її авторськи інтерпретувати і зробили багато плідного для популяризації
робіт Арістотеля у середньовічній Європі.
Складна, суперечлива позиція арабо-мусульманської філософії зазначеного
періоду відбилася в естетичній науці цього регіону, адже, розглядаючи
естетичну культуру арабо-мусульманських країн, слід враховувати
специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборона зображати
бога, людину, тварин) не залишила місця для естетизму, який був
притаманний країнам Сходу. Іслам передусім підкреслював значення етичних
поглядів людини, значення етичного виховання. Культ релігійної етики
переростав у догматизм, примушував слідувати певним ритуалам. Ця
традиція зумовлювала другорядну роль естетичного чинника і саме вона
призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн
немає послідовно викладеної естетичної теорії. Проте значного
естетичного навантаження набуло арабське мистецтво, яке намагалося
якомога повніше задовольнити художні запити свого часу. Арабські митці
працювали у різних видах мистецтва:
Серед видів арабського мистецтва література, особливо такий її жанр, як
лірична поезія, посідала особливе місце. Як зазначають дослідники
арабо-мусульманської культури, мусульманські володарі не шкодували
коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримувати часто
цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як
засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу
ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне й політичне
життя того часу.
«Терпи усякі біди, кріпись – недовгий вік. Життя в людини меншає із року
в рік. Нещастя незліченні, їх більше, ніж піску. Клянемо свою долю –
безславну і гірку». Абу-ль-Атахія
«Шляхетний буде гордим і в одежі бідній Та гидко бачить мервський шовк
На мавпі підлій». Абу-т-Тайїба аль-Мутанаббі
Особливе значення в історії арабської літератури мали IX– XII ст. У
Багдаді в Х–XI ст. було складено перші казки всесвітньо відомої збірки
«Тисяча і одна ніч», а також активно розвивалося мистецтво мініатюри та
каліграфії. Серед каліграфів, живописців, мініатюристів були настільки
відомі й уславлені, що їхні імена збереглися до наших днів: Кемаледдін
Бехзад, Сулбан Мухаммед, Реза Аббасі.
Арабо-мусульманська культура пов’язана і з творчим розвитком
архітектури: мечеті, мінарети – башти, медресе – мусульманські навчальні
заклади, караван-сараї – заїжджі двори, що зводилися в містах і на
караванних шляхах.
Отже, арабо-мусульманське мистецтво зробило вагомий внесок у скарбницю
світової художньої культури.
ЛІТЕРАТУРА
Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстетика. – М., 1985.
Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985.
Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989.
Словник античної міфології. – К., 1985.
Фрагменты ранних греческих философов. – М.,
1989. – С. 5–17.
Шкуратова Н. Б. Проблема катарсису: історичний
аспект //Етика, естетика і теорія культури: Зб. – К.,
1992. – № 35.
Эстетический смысл «золотого сечения» // Филос.
науки. – 1983. – № 3.
Ярхо В. Н. Новый папирусный фрагмент Эсхила //
Античная культура и современная наука. – М., 1985.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
