Джерела вивчення культури Київської Русі (реферат)

Реферат на тему:

Джерела вивчення культури Київської Русі

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної
культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона
проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій
раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла
Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного
до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного
Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з
ближніми і далекими сусідами — з Великим Степом і Візантійською
імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським
королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і
Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв’язки київських монархів,
особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними.
Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”,
чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів,
пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали
Середземномор’я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків,
про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря.
Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий
Тацит згадали слов’ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив
великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст.,
коли слов’яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати
степи Північного Причорномор’я, відомості про них з’являються у
готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського
і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського
(VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний
історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин
VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління
державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про
русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо
скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому
належить перший опис полюддя — збору данини київськими правителями з
підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях
з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили
військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого
Царгорода і назад.

Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив
багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав
про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними
майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все
зовнішні події східнослов’янської історії.

Основне писемне джерело — літопис Нестора “Повість временних літ”.
Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх
сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів,
знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”.
Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову
сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність
публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика,
етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку
продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів,
предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони
носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках
культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні
переконання слов’ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано
датувати час виділення праслов’ян з індоєвропейської спільності,
відособлення східних слов’ян від західних і південних, доводить, що вже
у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів
складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони
життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок»,
“рілля», “худоба», “страва”, назви знарядь і військового обладунку,
прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку
господарства, а слова «бог», “світобудова», “світ» та інші релігійні
поняття — про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики
фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних
оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді
про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя
Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті
можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих
історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать
фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського
“Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ
ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов’ян”, відомі “Ізборники
Святослава” та ін.

* * *

У розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні
закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня
культура східнослов’янських племен. Принциповим рубежем у розвитку
культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської
культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під
владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були
сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної
культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний
крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її
сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна
своєрідність з’явилися у зв’язку з феодальною роздробленістю. Однак для
закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення
політичної єдності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі — К.:Мистецтво, 1979.-
216 с.

2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. — К.:Лыбидь,
1991.-398 с.

3. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип’якевича. —
К.:Либідь, 1994.- 656 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *