культура
Архаїчний період у культурі Греції
Протягом архаїчного періоду Греція поступово випередила у своєму
розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих
процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період. На руїнах
мікенських міст, знищених дорійцями, виникала нова культура. На зміну
палацам і фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське
будівництво відійшло на другий план. З VIII ст. до н.е. в архітектурі
складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції
будівлі): дорійський та іонійський. Більш давній дорійський ордер
характеризується тяжінням до. монументальності, лаконічної досконалості
пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість,
примхливість ліній. Серед споруд того часу відомі храм Аполлона у
Сіракузах; храм Гери на о.Самос і одне з сімох чудес світу – храм
Артеміди а Ефесі. Фундамент цього храму мав розміри 51х105 м2, а дах
підтримувало 127 колон заввишки 18 м. У 356 р. до н.е. цей храм було
спалено ефесцем Геростратом, який в такий спосіб прагнув уславитися у
віках і досяг своєї мети.
З кінця VII ст. до н.е. виникає монументальна грецька скульптура.
Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголеного
юнака (курос) та одягненої дівчини (кора). Оскільки на змаганнях юнаки
виступали оголеними, то скульптура з перших своїх кроків почала
вирішувати проблеми пластики оголеного чоловічого тіла. Фігури куросів
(їх ще називають “архаїчними аполлонами”) відтворювалися монументально,
узагальнено модельовано. Підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі,
вузькі стегна. Куточки вуст ледь піднято, що дозволило вченим ввести
термін “архаїчна посмішка”, очі широко відкриті. Куроси присвячувались
богам та атлетам. Матеріалом для них слугували камінь, дерево, мармур,
бронза. Статуї кор зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не
брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони
та пеплоси. Очі кор подовжені, широко розкриті, “архаїчну посмішку” ледь
намічено. Звичайно кор розфарбовували. У чоловічих фігурах підкреслено
статичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство
при підкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор. Все це
відбивало моральні ідеали греків періоду архаїки.
Живопис архаїчного періоду не зберігся. Значно більше матеріалу дійшло
до наших часів щодо розпису кераміки. Спочатку він покривав всю поверхню
виробу, ніби килим. Це були квіти, лінії, спіралі. Такий різновид
розпису називався “килимнии”. Наприкінці VII ст. до н.е. він
поступається місцем “чорнофігурному”. Чорним лаком почали наносити
візерунок на ледь підфарбовану червоною охрою глину. В VI ст. до н.е.
чорнофігурний стиль змінюється “червонофігурним”‘. Фігури природного,
червонуватого після обпа-лення, кольору глини виступали на фоні,
суцільно вкритому чорним лаком. Ця техніка надавала художнику більше
можливостей для розробки анатомічної будови тіла, мускулатури, одягу.
З епохою архаїки пов’язане явище виключної ваги для європейської
культури – виникнення давньогрецької філософії. З’являються перші
філософські вчення Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Анаксімандра,
Піфагора. Ці мудреці намагалися визначити первооснову всього сущого,
осягнути устрій світу. Традиційно філософів архаїчного періоду називають
досократиками. їх творчість сприяла виникненню перших філософських школ,
а також поклала початок розвитку в Європі низки наук, таких як
природознавство, математика, медицина тощо.
В літературі того часу головує поезія (епічна та лірична). Антична
поезія не знала звичного для нас римування, вірші поєднувалися у строфи
завдяки ритмічності довгих і коротких складів. Найвідомішими епічними
поетами архаїки були Гомер та Гесіод. Гомер створив дві величні поеми –
“Іліаду” та “Одіссею”. У першій розповідається про облогу грецькими
військами Трої (Іліону), а у другій – про мандри одного з героїв
Троянської війни, Одіссея. Герої Гомера – мужні, горді і розумні люди.
Кожен персонаж, кожна деталь у поемах є яскравими, зримими. “Іліаду” та
“Одіссею” написано особливим віршованим розміром – гекзаметром
(шестистопним дактилем). Ось як, наприклад, описує поет бій між греками
та троянцями:
Все тут змішалось — крики звитяжні, і стогони людські
Тих, що губили і гинули, й кров’ю земля підпливала,
Так, яку повінь потоки, із пагір спадаючи буйно,
Котять ярами від сніжних джерел свої води бурхливі
І у долині просторій їх шумно зливають докупи,
А з-над бескету пастух іздалеку гомін той чує, –
Так і од військ протиборних брязкіт і крики лунали.
Епіком був і Гесіод, який створив поеми “Теогонія” (про походження
богів) і “Труди та дні” (присвячену сільськогосподарській праці). Поеми
Гесіода, який сам не цурався селянської праці, а деякими дослідниками
вважається простим беотійським селянином, відзначаються дидактичністю
(повчальністю) змісту. У “Теогонії” вперше в художній формі передано
властиві багатьом народам первісного світу уявлення про циклічність часу
й відповідної зміни культур. У Гесіода, як і в культурі народів
Стародавнього Сходу (індусів, месопотамців, фінікійців), яскраво
відбився “регресивний” спосіб світосприйняття, за яким “золотий вік”
змінюється “срібним”, “срібний” – “мідним”, “мідний” – “епохою героїв”,
а остання – “залізним віком”. Таке членування часу під назвою
“гесіодових поколінь”, з пізнішим вилученням “епохи героїв”, стало
класичним для античної культури, носії якої вважати себе жителями
далекого від первісної досконалості “залізного віку”. За цією моделлю
покращення рівня матеріальної культури негативно відбивається на стані
духовної. При цьому поняття про історичний розвиток чи занепад всередині
“залізної епохи” не існувало. Коли якийсь античний автор, включаючи
істориків, писав про віддалені часи, він сприймав давніх людей
“залізного віку” так, як сьогодні ми сприймаємо своїх сучасників.
Назва “лірична поезія” походить від струнного музичного інструменту –
ліри, під акомпонемент якої виконувалися поетичні твори. Поети одночасно
були музикантами. Пізніше найпростіші ліричні вірші (елегія та ямб)
виконувалися без музичного супроводу, але твори зі складною ритмікою
(мелика) обов’язково співалися під акомпанемент ліри або кіфари.
Серед ліриків, у творчості яких помітний інтерес до внутрішнього,
емоційно-духовного світу людини, слід відзначити Тіртея, Архілоха,
Алкея, Сапфо та Анакреонта. Поезія Тіртея надихала спартанців на
боротьбу за оволодіння Месенією. У своїх елегіях Тір ей вихваляв
військову звитягу, викладав норми поведінки воїнів. Архілох був визнаним
винахідником ямбічного вірша. Хоча від його творів збереглися лише
невеликі уривки, відомо, що цей поет був автором гімнів, елегій, байок,
сатир. Вірші Архілоха сповнені гіркої іронії, нарікань на невблаганну
долю, яка кидала поета в різні куточку землі. Алкей писав і політичну, і
громадянську, і інтимну лірику. В його віршах бринять радощі життя та
сум кохання, роздуми про неминучість смерті і заклик до друзів радіти
життю. У центрі тюрчості поетеси Сапфо стояла жінка, яка страждає від
кохання та ревнощів, або ніжно любляча своїх дітей мати. Поезією краси,
кохання та веселощів називав свою творчість Анакреонт. Він не думав про
політику, війни, громадянські чвари:
Любий не той мені, хто на бенкеті, за келихом повним
Мовить лише про скорботну війну і про різні позови;
Любий мені той, хто з Муз та Кіпріди дарунків радіє
Й має за правило бути веселим на дружній вечірці.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
