Традиції збройної боротьби жителів Перерова (пошукова робота)

Пошукова робота з краєзнавства

Традиції збройної боротьби жителів Перерова

План

Вступ. Традиції збройної боротьби жителів Перерова. – ст. 1-2.

Вулиці і долі.

а) Історія вулиці Петра Козланюка (Багацької).

б) “Смерть наздогнала бійця вдома” Самуляк Василь.

в) Сім’я патріотів. Сім’я Волощуків.

г) Материнське серце. Сім’я Мельничуків.

д) Смерть у День Перемоги. Сім’я Веселовських.

е) Дві Вітчизни – Україні і Польща. Сім’я Врублевських.

є) Присяга братів Мельничуків.

“Ніхто не забутий, ніщо не забуте”.

Список використаних джерел і літератури.

Жителі вулиці Петра Козланюка – учасники Другої світової війни

Понад півтисячі років тому на лівому березі річки Прут, на
Коломийському Покутті, виникло село Перерів. “Гарний, прекрасний край –
Покуття українське! З ясного півдня, рожевого заходу і сходу обіймає
його дужим пів перснем високе пасмо Карпатських гір – синіх, мов оте
небо погідне. Обабіч Пруту туляться одне до одного тісні села покутські
– писав уродженець села письменник Петро Козланюк.

Перша згадка про село датується 1443 р., коли сини галицького каштеляна
Івана Колі з Далієва успадкували, серед інших сі, і Перерів.

Село славне своєю історією, своїми людьми. Жителі Перерова брали участь
у повстанні Мухи, а в складі загонів Семена Височана – Визвольній війні
українського народу середини ХVІІ ст. Вони одними з перших у краї
вступили в 1914 р. в Легіон УСС, відважно билися в лавах УГА.

Традиції боротьби за волю передавалися з покоління в покоління. Молоді
перерівчани стали активними членами ОУН, вояками УПА. Але жителям села,
як і іншим українцям, часто доводилося битися за чужі інтереси, в складі
чужинських армій. Адже багато соліть українські землі перебували під
владою чужинців, які використовували наш народ як “гарматне м’ясо” у
своїх загарбницьких війнах.

У 1939 році розгорілася найстрашніша, найкровопролитніша в історії
людства Друга світова війна, в якій зіткнулися два тоталітарні режими –
гітлерівський і сталінський, у своєму прагненні здобути світове
панування. Все передове людство вело справедливу боротьбу проти
людиноневисницької фашистської ідеології, нацистської Німеччини та її
союзників, що розв’язали цю війну, планомірно винищували мирне
населення, поневолювали країни Європи.

У складі Війська Польського, Червоної Армії та УПА жителі Перерова стали
на боротьбу з цим кривавим ворогом людства. Вц цій боротьбів взяли
участь 143 перерівчани, з них 10 – у польській армії, 115 – у Червоній
Армії, 18 – в УПА та боївках ОУН. За Перемогу віддали життя 36 воїнів
Червоної Армії та 8 вояків УПА.

Ті наші односельчани, які повернулися з поля бою живими , в повоєнні
роки працювали в різних галузях народного господарства, ростили дітей і
внуків своєю працею наближали День Незалежності України. Завдання даної
роботи – прослідкувати долі жителів однієї з вулиць села, які брали
участь у Другій світовій війні.

Адже історія людства складається з доль окремих людей, сімей, вулиць,
сіл, міст і т.д.

Професор, завкафедрою кафедри картографії університету ім..
Ю.Федьковича, академік має таке планування, якого не має жодне з сіл
Покуття: майже правильний чотирикутник в центрі села – толока, та
вулиці, які радіально розходяться від неї.

Одна з таких вулиць. Яка іде від толоки у південно-східному напрямку,
здавна носила назву Багацької. Тут справді жили одні з найзаможніших
газдів села. Їхні господарства описав в роман “Юрко Крук” уродженець
цієї вулиці Петро Козланюк: “…височенні плоти з терниною та битим склом
на острішках, широкі брами з дашками та залізними засувами.., багацькі
хати, широкі стодоли, стайні, стіжки, хліба, сіна…”. Та були тут і бідні
оселі. В одній з таких бідняцьких хатин народився й сам письменник. Ось
чому в радянський період вулиця була названа його ім’ям. Вулиця – Петра
Козланюка закінчується тупиком, — невеличкою площею, яку діти в
радянські часи прозвали Красною (по аналогії з московською).

Перед початком Другої світової війни на вулиці було 26 хат, в яких
прожило 114 жителів – чоловіків, жінок, хлопців, дівчат, дітей, старих.
18 чолоіків і хлопців пішли з вулиці на фронти Другої світової війни, 12
жителів брали участь у підпіллі ОУН та лавах УПА. 7 жителів вулиці
загинули на фронтах війни, 6 – ведучи боротьбу з загарбниками в складі
УПА та ОУНівського підпілля. Вони були чиїмись дітьми, чоловіками,
коханими, братами, батьками. Разом з ними загинув цілий світ. Дехто не
встиг ще навіть створити сім’ю, нема кому про них згадати в наші часи. І
ця роботи нагадає теперішньому поколінню про їхнє життя.

Ось історія тих, хто були учасниками тієї війни:

В кінці вулиці в невеликій хатині жила сім’я Самуляка Василя: дружина
Параска, дочка Марія, сини Михайло і Дмитро. В травні 1944 р. Самуляка
Василя, 1910 р.н., мобілізували до лав Червоної армії. Після короткої
підготовки під Білою Церквою він у складі мотострілкової частини воював
на 3 Українському фронті, дійшов до Будапешта в травні 1945 року
військову частину перекинули на Далекий Схід, але у військових діях
взяти участь бійці не встигли – Японія капітулювала, Друга світова
закінчилася, а Саму ляк повернувся до сім’ї.

Про свої військові пригоди селянин не любив згадувати – дуже часто він
дивився в очі смерті. Але його, двометрового здорованя, дуже мучив голод
у окопах, а особливо під час переїзду з Австрії в Маньчжурію. З гумором
він розповідав про те, як одного разу в частину завітав з перевіркою
якийсь високопоставлений військовий чин. Він запитав Самуляка, який
першим стояв на правому фланзі: “Ну что, солтад, как тебе служится?”
Саму ляк сміливо відповів, що добре, але пайок замалий. “Выдать солдату
три пайка». Після від’їду перевіряючого командир злорадно запитав «Ну
как Самуляк, покушал?» — «Покушів, а якби ще стільки ж дали, то може би
й поїв», відповів вояк. Смерть обминула Самуляка в солдатських окопах,
та вона наздогнала його вдома – забрала 2 його синів: В день весняного
Миколи, 21 травня, 1948 р., 42-річний Михайлик та 10-річний Дмитрик
знайшли в Млинівці міну і, принісши її під хату, почали розбирати.
Пролунав вибух, який забрав 2 юних життя. Мати в цей час чекала
народження ще однієї дитини. Не лише в Перерові війна ще довго збирала
свій страшний “урожай”, по всій Україні лишилися смертоносні пам’ятки
військових дій.

Ліна Костенко

Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків.

Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату.

І ніяка в житті Аріадна

Вже не виведе з горя

Отих матерів.

А Степам

Будуть груди пекти

Ті залишені в полі гранати,

Те покиддю війни

На грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті

Сільські аргонавти

Голуб’ята, анциболи,

Хоч не роди!

Їх рвонуло навідліч

І бризнуло кров’ю

В багаття

І несли їх діди

Яким не хотілося жить

Під горою стояла вагітна,

Як поле, мати.

І кричала та мати:

— Хоч личко, його покажіть!

Вечір був. І цвіли

Під вікнами мальви.

Попід руки держала

Отих матерів рідня.

А одна розродилась,

І стала ушосте – мати

А один був живий

Він умер наступного дня.

Поруч з Самуляками жила сім’я Палічука Василя (12909 р.н.) 4 березня
1940 р. він був заарештований. Звинувачений у членстві в ОУН.
Станіславським обласним судом 4 березня 1940 року він був засуджений до
смертної кари з конфіскацією майна, але розстріл було замінено на 10
років позбавлення волі та 5 років пораження у правах 13 квітня 1940 р.
молоду вагітну дружину Палійчука Параску разом з іншими сім’ями
репресованих селян з Корнила, Залуча, Воскересінців вивезли в товарних
вагонах в Казахстан. Там вона втратила немовля і здоров’я.

В хаті залишилися мама Василя та зведений брат Цапу рак Михайло. 1926
р.н. В 1944 р. Михайло пішов на фронт. Поки він воював, хвору матір
забрала до себе одружена дочка. Хата стояла пусткою. В ній один час жити
цигани, яких влада намагалася призвичаїти до осілого життя, але вони
покочували далі.

І хоч місцева влада знала, що Цапу рак – червоноармієць, однак оголосили
обійстя “безхозним”, і коли відбувалося переселення сімей в південні
степові області України, хату і підсобні будівлі розібрали і вивезли,
нібито, для переселенці (відомо, що тим людям будівельних матеріалів
ніхто не давав, жили вони спочатку в землянках, а потім самотужки
зводили саманні будинки). Михайло повернувся до пустки, змушений був
одружитися. Доля його не склалася, він виїхав з села.

Сусід Палічуків Бурчак Микола на фронті не був по стану здоров’я.

Сусідами Саму ляків були Воло щуки.

Воло щук Іван виріс у працьовитій сім’ї:

Всі Волощуки мали олійниці, тому їх в селі називали Олійниками. В сім’ї
було 2 сини і 2 дочки: Параска, Василь, Михайло і Марія. Батько – Іван
Воло щук, був членом ОУН, активним учасником сільського громадського
життя. Такими ж виховувалися діти. З початку війни з фашистською
Німеччиною Іван брав активну участь у сільському самоврядуванні, був
одним з організаторів і керівників загону Української Народної
Самооборони в селі, який згодом був реорганізований у відділ УПА. Коли в
березні 1943 року фашистські війська відступали під натиском Червоної
Армії, військова частина мадярів заблукала і зайшла не на Ксьонзьку
вулицю, яка вела до Пруту, а Багацьку, таким чином опинившись в тупику.
За парканами засіли Воло щук з синами та ще кількома повстанцями. Тих
угорських солдат, які пробували городами добратися до Пруту, вони
роззброїли і передали цю зброю повстанцям. В ці дні на Коломищині було
роззброєно 3 угорські роти. В роки боротьби зі сталінським режимом Воло
щук тех. Перейшов до боївок УПАю Але він був хворий – дуже кашляв, тому
міг виказати місце перебування повстанців у краївці. Повернутися до
мирного життя він не міг – МДБ уже переслідувало його сім’ю. Жінка з
дітьми переховувалися в гірських селах, майно врятували і заховали в
себе сусіди. Провід дозволив Воло щуку здатися в органи влади. Він був
помилуваний, але згодом свої ж люди відвернулися від нього, вважаючи
зрадником.

Через хату, від Самуляків на правому боці вулиці, жила сім’я Мельничука
Івана (йому казали Іван Федорів) У нього було 2 сини – Петро і Михайло і
2 дочки Анна і Параска. Що утримати поневолених у покорі, завойовники
керувалися правилом “Поділяй і володарюй”. Засліплені пропагандою і
демагогічними лозунгами, опинялися наші односельці на протилежних
берегах страшної прірви. Часто брат ішов на брата, батько – на сина. Так
сталося і в сім’ї Мельничуків. Михайло в кінці тридцятих став
комсомольцем, коли прийшли “перші совіти”, в 1939-40 рр., активно
створював колгосп. 22 червня 1941 р. в селі сталася трагедія – “іменем
українського народу” були вбиті комсомолець Іван Левицький, голова
колгоспу Іван Мельничук та перший голова сільради Василь Арсенюк. Вирок
виконував разом з іншими оунівцями і Мельничук Петро. А його брат
Михайло сидів у схованці. Якби його тоді знайшли, певно, сталося б
братовбивство.

В травні 1944 р. Михайло Мельничук був мобілізований долав Червоної
Армії, попав на Ленінградський фронт і в складі зенітної батареї захищав
небо цього багатостраждального Міста-Героя від нальотів німецької і
фінської авіації. А Петро Мельничук, який присягав на Декалогу “Здобудеш
Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї”, став стрільцем кущової
боївки ОУН. Під псевдо “Довбуш” він вів збройну підпільну боротьбу в
селі Перерів, разом із повстанцем з Матіївців Дранчуком (псевдо
) вони найдовше протримались на цих теренах і загинули 5 листопада 1952
р. в хаті Рачка Михайла. Його сім’ю – маму, тата і малолістю сетру
Параску вивезли в Сибір, де батьки померли (це була жорстока
несправедливість, оскільки за тогочасними законами їх не мали права
вивозити, так як другий син був на фронті). Коли Михайло повернувся,
майно було пограбоване, будівлі розібрані і забрані в колгосп.
Доводилося йому самому ставати на ноги. Разом з дружиною Ганною ростили
2 дітей, працювали в колгоспі. Помер Мельничук Михайло в 19 році.

Сусідами і родичами Мельничука Івана була сім’я Мельничуків Онуфрія і
Тетяни. Важко було батькам піднімати 8 дітей (один син помер ще в юному
віці). Перед війною стало трохи легше. Хоч батько на той час помер, але
майже всі діти подружилися, дочка Євдокія в 1940 році вступила до
педагогічного училища. Війна забрала все.

Уже в 1939 р. на війну в складі польської армії попав зять Воловський
Петро. Він потрапив у полон і загинув у таборі для військовополонених.
Дочку Параску німці вивезли на примусові роботи в Німеччину. В 1944
році в Червону Армію були мобілізовнаі сини Іван, Михайло і Василь. На
Василя мати одрежала похоронку. Михайло був важко поранений і довго
перебував у госпіталі. 15 січня 1946 р. дочку Євдокію, яка була
станичною станиці ОУН (псевдо “Горпина”) разом з іншими
дівчатами-підпільницями заарештували.

Дочка Параска, яка щойно повернулася з фашистської неволі, понесла
арештованим їсти і теж була затримана, а мама не знала, де вона. Тож
коли сестра прийшла до Тетяни і спитала, чому вона плаче, та відповіла:
“Я вже не знаю, за ким я плачу, чи за тим, що в могилі, чи за тим, що в
лікарні. Чи за тією, що в тюрмі, чи за тією, що під тюрмою”. Як могло
материнське серце витримати таке горе?? І не витримала! Коли дочку
Євдокію Військовий Трибунал військ МВС Станіславської області 1 червня
1946 року засудив на 10 років позбавлення волі і 5 пораження у правах з
конфіскацією майна. Мати померла. В 1952р. за зв’язок з повстанцями була
заарештована і засуджена Мельничук Параска, а все майно конфісковано.
Коли Євдокія, відбувши ув’язнення, повернулася в село, та застала голі
стіни. Тюрма, Сибір забрали у неї молодість, здоров’я, сімейне щастя.
Жила для чоловікової дочки і сестриних дітей, віддає тепло душі і
сусідським дітям. Хоч не має своїх онуків, та уже третє покоління
називає її “бабою Доцею”.

Пішов на фронт в травні 1944 р. і Микитюк Андрій, що був одружений з
дочкою сільського писаря Данищука Івана Параскою. Сім’ї Данищуків і
Микитків були дуже шановані в селі. Вуйко Андрій, Микитюк Василь, в 1914
р. першим записався в легіон про події, що відбувалися в селі в той час.
Він прошов через бої на Маківці, брав участь у визвольних змаганнях, в
20-х роках ХХ ст. був активним учасником, національного українського
руху в Львові. Племінники теж росли свідомими патріотам України і свого
села. Тож в 30-х роках сини Юстина стали членами ОУН. Василь Микитюк був
повстанцем Андрій, Іван, Яків, боячись за долі своїх дружин, пішли на
фронт. Доля судила їм повернутися в рідне село, але солдатські окопи
підірвали здоров’я Андрія, і він рано помер, залишивши сиротами 2
малолітніх донечок.

В хаті навпроти жила сім’я Стефановських. Стефановський Василь в 1918 р.
на заклик уряду ЗУНР вступив до УПА. Брав участь у роззброєнні
австрійських офіцерів, військових транспортів, поході УГА за Збруч.

В ті часи визвольних змагань батьки вирішили одружити вже немолодого
парубка. На весілля прийшли товариші по зброї січові стрільці. Мати
Василя бідкалася: “Людоньки, та то жени дуру, а не гуру (молодого, а не
старого). Я кажу: “Вклякай, най я тебе благословляю”, а він встидається,
бо стрільці дивляться” (а в їх середовищі модними були соціалістичні та
атеїстичні погляди).

Василь і Софія прижили 3 синів: Михайла, Петра і Івана. Іван помер в
14-літньому віці від дифтерії. А Петра (1920 р.н.) і Михайла (1923 р.н.)
в 1944 р. мобілізували до Червоної Армії. Спочатку вони були, разом у
Білій Церкві. А потім братів роз’єднали Петро служив в зенітній батареї,
яка стояла в Петродворці, захищаючи небо Ленінграда. Після війни він
згадував, які там були прекрасні палаци та як вони були зруйновані.
Михайло воював на Першому Українському. Восени звісток від нього не
стало надходити, а згодом прийшла похоронка.

Поруч із Стефановськими жили Бурчаки: Яків, Параска, Іван, Петро. Бурчак
Іван (1921 р.н._ разом з сусідами Стефановським Петром і Мельничуком
Михайлом, воював на Ленінградському фронті. Після війни Іван Якович
працював у власному господарстві і в колгоспі, виростив 2 синів 2 дочок,
помер в 1993 році.

У великій хаті навпроти, жили 2 сім’ї Веселовських. Це була “кайдашева
сім’я”, скільки 2 брати привели в одну хату невісток, які часто затівали
конфлікти. Отож стояла одна хата на двох подвір’ях.

Веселовський Степан взяв собі дружину із роду Волощуків (Олійників).
Сім’я була середнього достатку, поля було немало, тож цілий рік
господарі проводили у важкій роботі. Важка праця підірвала здоров’я
Степана. На початку війни вже був хворий на виразку шлунка.

Тож коли прийшла повістка про мобілізацію, він був упевнений, що його не
візьмуть на фронт (і вік уже не молодий 43 роки, і хвороба). Але тоді
ніхто на це не зважав. (Дадька дружини Параски – Воло щука Василя,
хворого на епілепсію, забрали на призовний пункт, хоч у нього стався
приступ на очах у офіцера. На військкоматі він, перебуваючи ще в
забутті, почав кричати: “Не буду воювати за москалів, буду воювати за
вільну Україну”. З цими словами він кинувся з каменем на офіцера, а
солдат-емгебіст з автомата застрелив його. Правда, взяли Степана не в
діючу армію, а в тилові частини. В Києві вони розвантажували вагони.
Лозунг “Все – для фронту, все – для Перемоги”, означав, що
солдатів-фронтовиків забезпечували продуктами непогано, а тиловиків
годували квасною капустою (це при виразці)). Здоров’я Веселовського з
кожним днем погіршувалося, але не піти на роботу не можна – звинуватять
у дезертирстві. Тож товариші вели Степана на станцію попід руки, а там
він лежав під вагоном, корчачись від болю.

Тут, на київському вокзалі, зустрілися 2 сусіди, майже ровесники: з
евакуації поверталась редакція газети “Вільна Україна” і її
кореспондент, український радянський письменник Петро Козланюк. Петро
впізнав хворого Степана, добився, щоб його помістили в госпіталь,
зробили операцію. Та було вже запізно – хвороба переросла в злоякісну.
Тож Веселовського комісували та відправили додому – помирати. І ніби
іронія долі – помер він погожого весняного дня 9 травня 1945 р. саме в
той день, коли Європа святкувала День Перемоги. В цю Перемогу так
жодного разу не вистреливши, вклав і свою частку Весоловський Степан –
свою працію і своє життя.

На другій половині обійстя жили Весоловська Параска – тета Степана, та
його двоюрідна сестра Весоловського Євдокія. Сім’я була бідною, тому
дочки Параски, хоч і були красунями, не вийшли заміж за тих, кого
любили. Старшу Анну – засватав багатий вдовець Данищук Іван, у якого
від першого шлюбу було 2 дітей. Через кілька років у них з Анною уже
було 3 дітей.

По полудню в село в’їхав загін карателів Мензати і Мельничуки встигли
заховатися і карателі спалили їхні обійстя. Підпаливши хату і стодолу
Мельничуків, гестапівці зупиняти всіх людей, що проходили дорогою,
заставляли сідати під палаючою стодолою за окопі і допитували, де
господарі. Сестра повстанців, вісімнадцятирічна Ольга, в той час була в
полі і не знала, що відбувається. Побачивши пожежу, вона прибігла і
кинулася в хату, щоб врятувати свої речі. Карателі її вбили і кинули в
палаючу хату. Обгоріле тіло дівчини односельці поховали на цвинтарі в
Тростянці. Пізніше учасниця художньої самодіяльності, народна поетка
Григор’єва Ганна склала про цю подію баладу, що стала народною піснею:

Пісня про Олю

Ой сходило в небі ясне сонце,

Та й від страху за хмари зайшлою

Як в’їздили люті гестаповці

На розправу к наше село.

Вони вдерлись двох братів шукати,

Підпалили хату й стодоли.

Всіх питали: “Хто із цеї хати?

Хто розкаже, де ділись вони?”

Тут прибігла з поля сестра Оля,

Заломила рученьки свої:

“Ой, рятуйте, людоньки, рятуйте –

Це згоріли братчики мої” –

“Скажи дівко, де брати сховались!” –

Лютий німець так їй говорив.

Та вона йому не признавалась –

І він їй у голову стрілив.

Впала Оля, де вогонь палає,

Кров червона із рани біжить,

А в сусідів мама умліває –

Вона бачить, як дочка горить.

Вночі Олю в труну положили

Голосили діти і старі:

Обгоріло її тіло біле,

Лиш лишились коси золоті.

У Тростянці, де Олі могила,

Брати склали присягу свою:

“Прощавай же, сестро наша мила,

Помстимо ми страшну смерть твою”.

Прощавай же, сестро наша Олю,

Освятили ми свої ножі.

Ми здобудем Україні волю,

Проженем всіх зайдів за межі”.

Брати Мельничуки до кінця свого короткого життя мстили за смерть
сестри, боролися за волю України. Після вигнання фашистів з краю, вони
повели боротьбу проти сталінських окупантів. Мельничук Володимир
(“Олег”) загинув у квітні 1945 року в селі Фатівці, а Мельничук Михайло
(Ярослав) – в 1950 р. в селі Королівка.

Живуть на вулиці Козланюка ще 2 учасники бойових дій Другої світової
війни: Дутчках Ілько та Палійчук Іван. Дутчак Ілько народився в 1925 р.
в селі Корнич. Його брат Михайло був членом ОУН та УНС, і під час
мобілізації переховувався, оскільки вже прийняв присягу повстанця, а от
молодшого брата заставив піти в Червону Армію, сказавши: “Може, цим ти
врятуєш аншу маму”. Так і сталося. В травні 1944 р. Михайла по-звірячому
вбили емгебисти, мати змушена була переховуватися, в хату поселили
переселенців з Польщі. І тільки документи, прислані бійцем Радянської
Армії Дутчаком Ільком врятували Дутчак Марія від вислання в Сибір,
дозволили повернути хату. А Ілько дійшов у складі Першого Білоруського
до Берліна, був нагороджений медалями “За звятие Берлина”; “За победу на
Германией”, а в мирні часи – орденами “Великой Отечественной войны» та
“За мужність”. Після закінчення бойових дій служив кадрову службу в
складі радянських окупаційних військ в Німеччині в Бранденбурзі і
Ратенові. Демобілізувався в 1949 р., в 1950 р. одружився із дочкою
померлого Веселовського Степана Марією і став жителем Перерова. 45 років
пропрацював на Коломийському консервному заводі, а у вільний час
трудився у власному господарстві та у місцевому колгоспі. Та й зараз, у
свої 80 років, він не любить сидіти, склавши руки.

Палійчук Іван народився в 1925 році в Перерові на Горішньому Куті. В
1944 році пішов на фронт.

Розказуючи про учасників боїв Другої світової, не можна не згадати і
про інших учасників війни – жінок, дітей. Це вони на своїх плечах
винесли тягар окупації, контингентів та депортацій до Німеччини. Це вони
вирядили чоловіків, синів, батьків на фронт, і щодня з острахом чекали
листоношу зі страшною звісткою, працювали на полі, здавали поставки,
сплачували Державні позики, а в той же час, плели теплі шкарпетки і
рукавиці, збирали продукти для повстанців, преживали майже щоденні
облави (як співали в тогочасній пісні:

“…ламають комори,

Розбивають людям скрині –

Шукають Бандьори”.)

Не можна не згадати сільського писаря Данищука Івана, який намагався не
допустити вивезеня односельчан до Німеччини. Коли через село проходив
фронт – прорвалися мадярські частини, люди з цілого кутка села
переховувалися в пивниці Писаря, а коли угорці наказали вийти з пивниці,
Данищук, знаючи німецьку мову, переконав офіцера, що там переховуються
цивільні люди. Пізніше за допомогу повстанцям писар був засуджений на 25
років ув’язнення.

Під час німецької облави у поїзд, що віз невільників на примусові роботи
до Німеччини, попав і житель вулиці Козланюк Степан. Та він зумів
розібрати долівку вагона і на ходу зістрибнути з поїзда.

Пройшло 60 років після тих страшних подій, і тільки в 2004 році
чоловіків і жінок, народжених до 1932 р. теж визнали ветеранами війни.
Щоправда, їх залишилось небагато, то й “пільги”, які їм надані державою,
не можуть компенсувати тих моральних, фізичних, матеріальних втрат, що
вони зазнали в роки війни.

Учасники Другої світової війни врятували людство від “коричневої чуми” –
фашизму. Вони наближали день Незалежності. Наше завдання – памятати про
їх подвиг, скрасити останні роки їхнього життя, поважати і шанувати
старість. Ця робота – невеличка дань памяті героїв, спроба зібрати
матеріали про їх життя, передати прийдешнім поколінням.

Список використаних джерел та літератури

Спогади жителів вулиці П.Козланюка с. Перерів Коломийського району
Івано-Франківської області. – Матіївці, 2005.

Arta grodskie I ziemskie. – 1887. – Том ХІІБ str. 118.

Андріїшин С. Коломия, 1939-1941 рр. – Коломия, 2003 .

Історія села Перерів. – Коломия, 2003.

Енциклопедія Коломийщини. – Зшиток 3, літера В. – Коломия. 2000.

Жолобайло Л. ОУН-УПА в Матіївцях. – Львів, 2004.

Жолобайло Я. “Це Макіївці – наше село…” – Коломия, 2000.

Козланюк П. Юрко Крук. – К. “Дніпро”, 1989.

Перерівський А. Село Перерів. – Коломия і Коломийщина. – Філадельфія,
1988.

Микитюк В. Дневник // Зерна. – 1994, ч. І.

Козланюк П. Юрко Крук. – К. “Дніпро”, 1989. – с. 5.

Akta grodskie s ziemskie. 1887. Том ХІІ, str. 118.

Григор’єва Г. Історія села Перерів. — Коломия, 2003 . с. 27.

Григор’ва Г. Згад.праця, — с.37.

Жупанскьий Я. Виступ на святкуванні 650-річчя, с. Перерів, (Вільний
голос, 2003. 29 серпня.

Козланюк П. Згад. Праця. – с. 19.

Андріїшин С. Коломия, 1939-1941 рр. – Коломия, 2003. –с. 28.

Енциклопедія Коломийщини – Зшиток 3, літера В. – Коломия, 2002. — с.
107.

Із спогадів Горецької Марі. 1933 р.н.

Із спогадів Мельничук Ганни, 1928 р.н.

Із спогадів Оренчук Євдокії, 1922 р.н.

Микиткю В.Дневник. // Зерна. – 1994. ч. І.

Із спогадів Дубчак Марії, 1932 р.н.

Із спогадів Стефановської Параски, 1929 р.н.

Григор’єва Г. Зда. праця. – с. 72.

Із спогадів Дутчак Марії, 1932 р.н.

Жолобайло Я. ОУН-УПА в Матіївцях. – Львів, 2004. с. 5.

Григор’єва Г. Пісня про Олю.

Григор’єва Г. Згад. праця. – С.76.

Із спогадів Дубчака Ілька, 1925 р.н.

Із спогадів Палійчука Івана, 1925 р.н.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *