Становище української мови в Україні, історія і сучасність (реферат)

Реферат на тему:

Становище української мови в Україні, історія і сучасність

У наш час склався значною мірою загрозливий стан щодо української мови.
Катастрофічно звужується вживаність нашої мови. Буквально на очах
зменшується відсоток українців, що визнають українську мову за рідну. Ще
декілька десятиліть тому всіма засобами, і замаскованими, і відкритими,
українська мова витискалася з життя, то про це аж ніяк не
рекомендувалося писати (навпаки, в усіх дозволених працях лід було
говорити про небувалий розквіт української мови), годі було сподіватися
сказати про це відкрито. Працю, у якій би все це називалося своїми
словами, просто не дозволили б надрукувати. Український мовознавець,
небайдужий до долі своєї мови, мов би відповісти на питання про причини
цього стану та шляхи його подолання.

Для формування українського народу з його відмінною від інших
споріднених слов’янських народів українською мовою важливим чинником,
очевидно, була вже чітко вирізнювана в особливий природний і економічний
комплекс територія, котра сприяла як формуванню тут окремого народу з
окремою мовою, так і їхній міцності. А. П. Непокупний якось висловив
думку (на жаль, здається, не відбиту в його працях), що є території,
начебто покликані формувати народ. Вони як озеро: склад води може
мінятися, але форма, обриси берегів залишаються. Україна як земля, що
має своєю віссю Дніпро, обмежена з півночі Прип’яттю і Десною, з півдня
— Чорним і Азовським морями, із заходу — Карпатами і Дністром, зі сходу
— південними відногами Середньоросійської височини, Дінцем і Донецькою
височиною, має цілком виразні межі, становлячи певну географічну
цілість. Слід однак, відзначити, що на цій землі, де поряд зі слов’янами
в давнину жили також на сході іранці (скіфи), а можливо, і сінди
(індоарійці), на заході —у Галичині, а також даки (у Закарпатті), скрізь
узяв перевагу слов’янський елемент, що склався в окремий слов’янський
народ — українців, зі своєю окремою українською мовою.

Український народ на землях України (первісно — Русі) сформувало
поєднання слов’янського елемента, який у кінцевому підсумку переважив
тут етноси з цими по слов’янськими народами.

Багато віків українців гнобили загарбники, зайди, запроданці. Одні
переконували нас, що ми — малополяки, інші — що малороси. І всі
намагались позбути нас нашої історії та мови, виховуючи на історичних
міфах і нав’язуючи чужу мову. Панас Мирний зазначав, що «найбільше і
найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка
людського духу, його скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя,
і свої сподіванки, розум, досвід, почування». «Осягаючи довколишній
світ, установлюючи зв’язки між явищами дійсності,— пише Маргарита
Жуйкова,— наші предки відображували їх у мові. Кожен народ відбиває в
мові найсуттєвіші риси власного світосприйняття, що склалося в
конкретних географічних умовах, унаслідок неповторного історичного
розвитку». У середині минулого століття Костянтин Ушинський писав: «Мова
— найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі,
живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історично живе ціле.
Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це
життя. Коли зникає народна мова, народу більше нема!.. Поки жива народна
мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства
нестерпнішого, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену
незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все
— і він може його повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже
не витворить її, навіть нову батьківщину може створити народ, але мови—
ніколи; вимерла мова в устах народу— вимер і народ». Ці думки видатного
педагога геніально синтезувала поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не
від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

На думку доктора філософії Катерини Шудрі; «Найприкрішим для долі
українського народу є те, що багатосотлітнє поневолення і тоталітарні
утиски призвели до широкомасштабної асиміляції та значних деформацій у
національно-культурному самоусвідомленні… Поширеними стають явища
маргінальності, історичного безпам’ятства, самозневаги до власних
культурних цінностей. Відбуваються дестабілізація структури мови, втрата
її престижу. З’являється особлива категорія «російськомовних» українців,
від матері до дитини вже не передается у спадок рідна мова. І як
наслідок — руйнівні процеси у самосвідомості нації, її духовному
розвитку. Народ без масної мови стає просто населенням, поволі
зрікається своєї культури і, зрештою, втрачає природне почуття
батьківщини».

Ставлення до національної історії як до власної духовної спадщини,
визначає рівень національної свідомості; втрата мови веде до втрати
національної ідентичності. Ще й сьогодні знаходяться сили, які
намагаються нас переконати, що ми «не державний народ», бо «так
исторически сложилось», що наша мова — полонізований «русский язык».

Радикальні зміни суспільних відносин, що відбулися в Україні за
дванадцять років незалежності, зумовили істотну зміну багатьох понять, у
тому числі й щодо використовування державної мови, зокрема на
виробництві, в науці, культурі, техніці.

В Україні вже діє кілька тисяч державних стандартів, почала формуватись
відповідна система понять і науково-технічна термінологія, що відображає
їх засобами державної мови, створюються галузеві термінологічні
словники.

Та це дається дуже непросто. За десятиліття окупації червоної Росії
знавців нескаліченої української мови лишилося одиниці, й навіть їм
важко знайти правильний орієнтир у пануючому в Україні суржику.

Попри все, використання державної мови зростає.

Та зростає надто повільно.

З розширенням функціональних меж української мови зростає і спротив, як
своїх, так і закордонних прибічників хохланізації України. А для
досягнення цього виду манкуртства «все средства хороши» і всі вони
використовуються.

Згадаймо ту безліч публікацій і заяв діячів різного ґатунку сусідньої
держави про примусову українізацію українців, про «бедственное положение
русских и русского языка в Украине», про «русский Севастополь, потому
что за него пролито слишком много русской крови». Згадаймо постанови і
заяви Госдуми щодо «незаконності» передачі Україні Кримського
півострова.

А наші зверхники, як правило, ввічливо мовчали, хоча Верховна Рада мала
всі підстави порушити питання про стан українців та їхньої освіти й
інформаційного забезбечення українською мовою в Росії, про незаконність
рішень 1919 р. та 1925 р. щодо включення до складу РСФСР Гайворонського,
Путивльського і Новооскольського повітів Курської губернії; Острозького,
Богучарського, Биргоченського — Воронезької; Таганрозького — Донської
області; Тимрюкського та Єйського — Кубанської, де українці становили
від 51 до 90% загальної кількості населення.

Згадаймо брутальне й озлоблене втручання церкви сусідньої держави, коли
церковники, підпорядковані патріарху Алексію (Ридіґеру) твердили, що
українська держава не має права запрошувати, а українська церква
підтримувати державний візит визначного гуманіста папи Івана-Павла ІІ.

Все це є втіленням у життя заходів, запропонованих полтавським
губернатором Багговутом ще 1914 р. В таємній записці на ім’я міністра
внутрішніх справ Російської імперії для боротьби з «украинским
сепаратизмом» він, зокрема, пропонує:

«12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, издающиеся в Киеве,
Харькове, Полтаве и Екатеринославе, с целью борьбы, путём печати, с
украинским движением. Основания борьбы должны быть следующими:

а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и
малороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизации
малорусского языка в прежние времена;

б) разъяснение, что «украина» означает «окраину» и что такие окраины до
присоединения к России были и у Польши и у России. Необходимо правдиво
освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще «окраины»
Государства, поясняя, что никогда никакого «украинского» народа не было;

в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о
необходимости общегосударственного языка, каковым только и является
великороссийское наречие, о богатстве русского языка, обширности и
богатстве его .литературы и т. д., о роли современного малорусского
языка как простонародного и не имеющего литературы и будущности;

г) помещение статей об экономической связи малорусских губерний с
великорусскими».

Книжковий ринок України заполонений російською продукцією з життєописами
імператорів, імператриць, діячів «бандитского Петербурга» та інших
«русских деятелей», секспорадами, астрологічними календарями… А
українська книжка, майже задушена податками свого українського уряду,—
як голка в копі сіна. За дванадцять років незалежності кількість видань
українською скоротилася вдесятеро. В комі перебуває документальне та
науково-популярне кіно, а анімалістичне та художнє ледь животіють.

Результат: за офіційною статистикою, у 1999 р. (на восьмому році
незалежної України), частка періодичних видань українською мовою
становила у середньому по Україні лише 13%, а в ряді областей — 5 і
навіть 3 відсотки. Частка українських фільмів у інформаційному просторі
становила 2%. На 80?’о , залишаються російськими фонди бібліотек. Тож
не дивно, що

На мосту через залізничну колію поблизу Жулян у Києві з’являється гасло,
яке залізничники періодично зафарбовують: «Хороший хахол — мёртвый!».
Щоб хоч якось допомогти українському книговидавництву, Верховна Рада в
лютому 2003 року, подолавши вето Президента(!), звільнила від
оподаткування українську видавничу продукцію.

Закон про державність української мови чиновниками, по суті все ще
совєцькими, перетворено на опудало, яким залякують «русскоговорящих». їм
же підсовують як альтернативу ідею «государственности русского языка на
Украине».

Російська мова все ще переважає в ЗАГСах, ЖЕКах, у наукових установах
Національної Академії наук України, в школах (навіть з офіційною назвою
«українська») та вищих навчальних закладах, особливо після підписання
Президентом України 15 червня 1999 р. доручення міністрові освіти, яким
дозволив вступникам до вищих навчальних закладів складати вступні іспити
російською мовою.

Зросійщення українців продовжує армія, міліція, заклади виконання
вироків, церква Московського патріархату.

Ігнорує державну мову значна частина народних депутатів, які свої
виступи у Верховній Раді проводить лише на «общепонятном», хоча в статті
15 «Закону про мову» чітко сказано, що мовою з’їздів, сесій,
конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних,
партійних, громадських органів є українська мова. В найвищих посадових
кабінетах звучить «великий и могучий русский мат». Цей «подекуди
нелітературний відповідний лексикон», на переконання «бувших красних
директорів», здатний розв’язати проблеми в у країні. Чинного «Закону про
мову» не дотримуються і найвищі урядові особи в Міністерстві внутрішніх
справ, Державній податковій адміністрації, армійські генерали й генерали
прикордонних військ.

Стара мудрість стверджує: «Хто не знає мови народу, на землі якого
живе, той або гість, або наймит, або окупант».

Кожен народ — створена Богом неповторна квітка, що росте поруч з іншими
на клумбі, яку ми називаємо людством. Квітка, яка має свій, відмінний
від інших, аромат, якою є мова цього народу. І кожен з нас, пелюсток
квітки, яку ми називаємо «Україна», відповідальний за її мову.

«Своєрідність мови,— зазначала К. Шудря,— впливає на сутність нації, її
світобачення, менталітет, вдачу, звідси розрізнення мов — це передусім
розмежування світогляду».

Всі разом маємо перебороти негативні тенденції, які діють у нашому
суспільстві. Пора скинути полуду минулого, пора збирати розкидане
українське каміння, пора ставати українцями !

«Ми звичайно не уявляємо собі, наскільки кожен з нас відповідальний за
те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі».— цю думку
Юрія Шевельода треба усвідомити мити кожному українцеві. He все ще
втрачено. Як зазначав А. Авторханов, «отброшенная царизмом и
большевизмом на триста лет назад в своем национально-государственном
развитии, систематически подвергаемая оккупантами де-украинизации,
украинская нация оказалась неистребимой».

Наполегливою працею кожного і всіх разом виконаємо заповіт видатного
письменника України Уласа Самчука: «На місці «нє било, нєт і бить нє
может» поставити «Було, є і буде вовіки!”.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *