Історія Верхнього Вербіжа (реферат)

Реферат

на тему:

Історія Верхнього Вербіжа

Як їхати з Коломиї на Косів через Яблунів, то другим селом на цьому
шляху буде Верхній Вербіж. Іноді на мапах його помилково подають першим,
а другим — Нижній Вербіж. Насправді, все навпаки. Однак місцевий люд
рідше уточнює, про котрий Вербіж ідеться — Нижній чи Верхній. Кажуть
просто: «Вербіж» або «Вербіжі». Це відгомін тих далеких часів, коли
існував один Вербіж.

Верхній Вербіж дуже мальовниче село. їдеш чи йдеш і милуєшся чепурними
хатами, квітниками, садами, лугами, потічками, а в святкові дні —
вишиванками вербізьких людей.

Зазвичай походження Вербіжів пов’язують з деревом-вербою. До слова
сказати, верба є в усіх слов’янських мовах і навіть у литовців, що були
споріднені з нами, є «віжбас», що означає прут, лозину, стебло. Отже,
якщо Вербіж виводити від верби, то тут усе зрозуміло: назва села
походить від верб, які росли тут та й ростуть тепер. Правда, в котрому з
наших сіл ті верби не ростуть? Є ж села у нас на Покутті, які мають
чисто українські корені: Вербівці, Вербовець.

За народним переказом, торгівці, які їхали з Галича на Волощину і
зупинялися в Коломиї, запитували місцевих людей, де переїхати Прут?
Мостів тоді не було і ріки переїжджали убрід. Місцеві люди їм
відповідали: «Коло Лисої гори, там мілкий брід, а за ним верби,
верби…». Нібито ті верби згодом стали назвою села Вербіж.

Якщо ж узяти до уваги, що невідомі нам писарі точно записали назву села,
тобто так, як вимовляли її тодішні мешканці, то маємо Віжбаж. Від чого ж
тоді це походить? Якщо взяти до уваги, що Віжбаж заснували ще племена
білих хорватів, то саме в старохорватській мові треба шукати розгадки
цього слова. Можливо, воно означає щось цілком інше, ніж вербу?

Хтозна, можливо цю загадку незабаром відгадають вперше в історичних
джерелах Вербіж згадується у 1373 році. Є ще згадка про село у науковця
Дмитра Бучка — 1365 рік і називалося воно тоді Вєрбяз. Та правдоподібно
він існував ще задовго до цієї згадки.

У перших писемних згадках за 1365 і 1373 роки йдеться лише про один
Вербіж.

На думку краєзнавця Миколи Савчука, «вижнии» і «нижний» — це польські
словотвори, які польська окупаційна влада накинула багатьом галицьким
селам. У польській мові слово «виж» означає височину. Українські
відповідники до «вижний» і «нижний» — «горішній», або по-місцевому
«горішний» і «долішній», або по-місцевому «долішний». Ну а коли в
Галичину прийшла Червона армія, російське вухо одразу ж вловило у назві
села якусь невідповідність і в 1947 році перейменувало його на
російський кшталт — «Верхний» — «Верхній». Так ця назва і прижилася,
хоча найсппаведливіше було б назвати село «Гооішний Веобіж»х

І На користь прадавніх часів у Верхньому Вербіжі свідчать такі місцеві
топоніми: Бані, Дуброва, Могилки, Лисина, Полики. Та найбільшим
відкриттям стало виявлене у господарській книзі Вербіжа Вижнього за 1858
рік урочище Городище. Це яскраве свідчення того, що у селі в минулі
століття існувало поселення. Тоді такі поселення називали городищами.
Дивно, що це урочище, яке ще згадується в 1850-і роки, у XXI столітті
цілком забуте. А воно ж свідчить про прадавність Верхнього Вербіжа!

Верхній Вербіж доволі відоме село на Коломийщині й Гуцульщині, оскільки
лежить на шляху з Коломиї до Косова, якщо їхати через Яблунів. Воно має
дуже вигідне сполучення з містом та гірськими селами. Через село їздить
багато різних автобусів і бусів асфальтованою автотрасою, яку колись
називали Цісарською дорогою, або Цісаркою. Курсують також рейси «Верхній
Вербіж — Корнич» (два буси) та «Верхній Вербіж — Залізничний вокзал м.
Коломиї».

Верхній Вербіж лежить у південно-західній частині Коломийського району,
за 4,5 км від самої Коломиї, на правому березі р. Пруту. Ці терени
вважають ще гуцульськими.

Село межує на південному сході з с. Мишином, на південному заході — з с
Великим Ключевом, на північному заході — з с. Соповом, на північному
сході — з с Нижнім Вербіжем.

Верхній Вербіж пережив усі траґічні часи нашого народу, перебував у
складі різних чужих імперій. Упродовж XV ст.-1772 p. він належав до
Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі; упродовж
1772-1854 років — до Коломийської округи Королівства Галіції та
Людомерії; упродовж 1854-1918 років — до Печеніжинського повіту
Коломийської округи Львівського Намісництва Королівства Галіції і
Володимири; упродовж листопада 1918-травня 1919 — до Печеніжинського
повіту Коломийської округи Західноукраїнської Народної Республіки;
протягом 1919-1939 років — до Коломийського, а відтак — до
Печеніжинського повіту Станіславського воєводства. У 1934 у Польщі, до
якої належала тоді Східна Галичина, прийняли закон, згідно з яким кілька
сіл творили збірну громаду, або ґміну. Центр такої ґміни був і у Вербіжі
Вижному. З приходом у Галичину Червоної армії змінився адміністративний
поділ і село стало належати до Коломийського повіту Станіславської
области УРСР (1939-1941 pp.). а в період німецької займанщини — до
Коломийської округи Дистрикту Галичина Генерал-губернаторства польських
земель (1941-1944 pp.)- По війні Верхній Вербіж належав до
Печеніжинського району Станіславської області УРСР (1944-57), до
Яблунівського району Станіславської (від 1962 р. — Івано-Франківської)
області УРСР (1957-1963 pp.), до Коломийського району Івано-Франківської
області УРСР (1963-1991). Тепер це село Коломийського району
Івано-Франківської області в Україні.

Здавен кожне українське село поділялося на кутки, мало різні урочища.
Верхній Вербіж перетинає ріка Лючка, яка тече майже всією площею села і
розділяє його на три головні кутки: Толока, Осередок, Гора.

Толока і Осередок лежать на лівому березі Лючки, за Осередком — куток
Гора. На Толоці стоїть церква з цвинтарем, трохи далі — крамниця, а до
2005 року була ще й школа.

На південному боці Осередка при головній дорозі є закритий ще в XIX ст.
цвинтар, на якому збереглися два хрести з нерозбірливими написами.
Посередині цього кутка є крамниця, а в північній його частині ще в
1930-і роки побудували адміністративний будинок — ґміну.

На Горі міститься багато сільських хат від Мишина аж до Нижнього
Вербіжа, що йому належить північна частина Гори.

Посередині Верхнього Вербіжа в’ється дорога з Коломиї на Яблунів і в
гори. На захід від неї є дві менші дороги. Одна з них веде на куток
Толоку і тягнеться до лісу. Нею можна також зайти до Дученкового берега
і до Дуброви. Друга дорога іде до церкви і виходить на Толоку.

На схід від головної дороги є три відгалуження. Одне з них іде по межі
Вербіжів на Спас попри нижньовербізьку церкву і перетинає там куток
Чернич.

На південь кутка Осередок є кут Млинівки над Лючкою. Там колись стояв
млин, а під горою, за урочищем Лисина знайдено сліди підземних ходів у
Гору. Місцеві хлопчаки заходили в ті печери. На березі гори є ще кілька
териконів. Там за Австрії викопували буре вугілля.

Посередині села від головної дороги на схід бере початок Циганська
вулиця. Називається вона так тому, що колись тут жила родина циганів на
чолі з ковалем Микитою, який робив сапи, вила, направляв сокири.

По межі сіл Мишина й Верхнього Вербіжа є вулиця Зібранівка, а за нею
куток Борисівка.

Перші відомості про кількість населення Верхнього ербіжа маємо за 1880
рік, коли тут у 196 хатах мешкало 912 осіб: 893 українці, 13 жидів і 6
осіб, які належали до римо-католицької конфесії. У 1883 році тут мешкало
979 українців; у 1893 році — 1028 українців, 48 жидів і ЗО осіб
римо-католицького віровизнання; у 1911 році — 1218 українців, 46 жидів,
40 римо-католиків; у 1925 році — 1220 українців, 38 жидів, 22
римо-католики; у 1931 році у 321 хаті мешкало 1299 осіб. На перше січня
1939 року людність Вербіжа Вижного складала: 1355 українців, 10 поляків,
5 жидів. У 2000-ому році у 520 дворах мешкали 1542 особи. У 2005 році у
Верхньому Вербіжі нараховувався 1501 житель, стояло 527 дворів. У
першому півріччі 2006 року тут народилося троє дітей, а померло 13
мешканців.

Як бачимо, від 1939 року населення села збільшується низькими темпами.
Основна причина такого демоґрафічного стану — репресії
російсько-комуністичної окупаційної влади проти місцевого українського
корінного населення, Друга світова війна, сучасна трудова міґрація,
занепад духовності й моралі.

За національним складом усі мешканці Верхнього Вербіжа — українці.
Найстаріший житель села — Марія Федорівна Вінтоняк,1919 р. н.

Загальна земельна площа села становить 785,5 га.

Важко встановити, коли людина вперше осіла на теренах нинішнього
Верхнього Вербіжа. Прикарпатський археолог Богдан Томенчук у 1987 році
виявив біля сільської церкви поселення голіградської культури
фракійського гольштату, яке датується X-VIII ст. до Різдва Христового.
Отже ж, ще три тисячі літ тому у Верхньому Вербіжі вже жили люди!

У навколишніх селах виявлено ще давніші сліди людини, зокрема тут
мешкали наші прапредки — трипільці. А Трипільська культура є давнішою за
шумерську і єгипетську, лише світ не хоче це визнати через те, що
Україна досі не має своєї міцної держави й національної ідеології. На
благодатній українській землі споконвіку мешкали люди. Є версії того, що
біблійні галілеяни, з яких походив Ісус Христос, були нашими
пращурами-галичанами. І рано чи пізно світ змушений буде змиритися з
українською правдою, скільки б це не забрало часу!

За народними переказами, давня дорога з Коломиї на гори пролягала рікою
Лючкою аж майже до кінця Верхнього Вербіжа, а тут вона різко повертала
праворуч і тяглася до Дуброви. Лісом ця дорога переходила на терени
нинішнього Великого Ключева і йшла його краєм на Печеніжин, Малий
Ключів, Рунґури і вище в Карпати. Якщо простежити назви забутих урочищ
цих сіл, то вимальовується доволі ясна картина. Так у Верхньому Вербіжі
маємо Городище — поселення, де жили наші предки, попри ту дорогу у
Великому Ключеві є урочище Погорільці, де за переказами було прадавнє
поселення, яке вигоріло, а чи його спалили. Далі йде Городище і
Катеринина могила у Малому Ключеві — найвища точка, з якої видно
величезний засяг території. Виходить, що ці поселення мирно собі
існували попри дорогу, однак були кимось зруйновані. Хто тут жив? Білі
хорвати? Тиверці й уличі? Хто їх зруйнував?

Мешканці Верхнього Вербіжа у XIX ст. володіл невеликими ділянками землі,
на яких тяжко працювал сім’ями від ранку до вечора. У той час 113 морґів
городів пасовиськ, 57 морґів лугів перебувало у державній власност а 402
морґи орної землі, 416 морґів лугів і городів, 10 морґи пасовиськ у
приватній власності. Згідно з земельної книгою за 1858 рік частиною
вербізьких ґрунтів володіл ґазди з Великого Ключева, а частина
перебувала у рука польського дідича Клєського. В селі, як і в Галичині
назагал існувала проблема землі. Це змушувало шукати виходу і скрутного
становища.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. у Верхньому Вербіжі з’явилася школа.
Вона складалася з двох приміщень. В одному будиночку містилася класна
кімната і помешкання директора (управителя) школи. У другому — трохи
менша класна кімната і маленькі кімнати для вчительок. У ній навчалося
переважно 50-60 дітей.

У 1887 році в селі заснували читальню, до якої вписалося 40 членів. Це
була, мабуть, читальня Общества ім. Качковського, тобто москвофільська
читальня, бо сам о. Левицький, як згадувалося вище, крім
греко-католицької віри сповідував ще й москвофільські ідеї.

У 1919 році Галичину вдруге окупували поляки. Вербіж Вижний став
належати до Печеніжинського повіту Станіславівського воєводства. Згодом,
коли в 1934 році в Польщі відбулася адміністративно-територіальна
реформа, то село стало центром ґміни, до якої належало кілька
навколишніх сіл.

У 1939 році Польська держава дещо послабила свій режим. Це було ознакою
кожної імперії, яка мале розпастися. У Європі віяло війною, і першого
вересня фашистська Німеччина напала на панську Польщу. Гонорове польська
напівімперія швидко впала. Через Коломик драпали на Румунію варшавські
верховоди, полишивше напризволяще свій народ та рятуючи власну шкуру.
Селами ходила чутка, що поляки ріжуть українців. Галичани тішилися, що
нарешті позбулися ненависного польського ярма, однак насторожувалися
перед новим окупантом, братами зі Сходу, як вони себе називали, або
першими совітами, як називали їх у нас.

У польсько-німецькій війні 1939 року брало участь багате
галичан-українців. Були серед них й уродженці Верхнього Вербіжа.

Дев’ятнадцятого вересня 1939 року Червона армія примаршерувала до
Коломиї. Гуцули й покутяни побачили незвичне військо в обмотках. Солдати
були збідовані, любили вигадувати й брехати про те, що в совітів «усьо
єсть». Радянська влада стала заводити свої порядки, які стосувалися
більше заборон ніж демократичних свобод. Так у Галичині ці перші совіти
закрили всі українські партії, товариства і громадські організації, а
також приватні підприємства, часописи, видавництва. Усе, що належало
комусь, стало «нашим», а фактично державним.

У Верхньому Вербіжі зорґанізували сільську раду. Головами сільради у ті
роки були Андрій Сербенюк та Федір Козьмин. Замість читальні «Просвіти»
відкрили клуб, в якому часто влаштовували різні мітинги і виступи
більшовицьких аґітаторів, а також демонстрували кінострічки.

Навесні 1941 року багато чоловіків з Верхнього Вербіжа прикликали у
Червону армію, що фактично свідчило про мобілізацію.

Уранці 22 червня мешканці Вербіжів почули якийсь дивний і моторошний
гуркіт над Коломиєю, а відтак побачили в небі літаки. Через кілька годин
до села вернулися ті, що працювали на корницькому летовищі. Вони
повідомили, що німецькі літаки бомбили аеродром у Корничі та залізничну
станцію в Коломиї. Всі зрозуміли — це війна! Незабаром з Коломиї
повернулися ті, яких туди брали на перепідготовку. Вони в мундирах
втекли додому, але зброї не мали.

30 березня 1944 року радянські війська вже захопили Коломию, відтак і
лівобережну частину Коломийщини. Німці здали ці терени фактично без бою.
Проте, на першому карпатському гірському хребті в селах правобережної
Коломийщини міцно отаборилися частини Угорської армії, \ з якими
радянські війська вели кількамісячні кровопролитні бої. Цікаво, що у той
період кілька днів у Верхньому Вербіжі не було жодних військ, лише
вряди-годи з Коломиї у село заскакували невеличкі групи радянських
солдатів і забирали в господарів якусь живність (бичка, вівцю, теля),
даючи пусті папірці-розписки.

Другі совіти вслід за військами встановлювали владу. Так уже в ті воєнні
дні існував Печеніжинський район, але його центр містився в Коломиї. У
Верхньому Вербіжі призначили голову сільради. Ним став Яків Юрійович
Андрушко. У середині квітня 1944-го усіх парубків і молодих ґаздів
прикликали до Радянської армії. Т. зв. десятники ходили від хати до хати
і облікували чоловіків 1894-1926 р. н. Кожному з них одразу ж вручали
повістку прибути до сільради на медкомісію і «відправки» в армію. А щоби
чоловіки не втікали, то у визначений день до Верхнього Вербіжа приїхав
величезний військовий загін, який оточив село. До сільради потягнулися
фактично всі люди: і призовники, і їхні рідні. Там сиділа комісія, а в
ній лікар, який комісував лише явних калік. Зразу ж з сільради
верхньовербізьких чоловіків вишикували в колону і відправили на
коломийський збірний пункт.

У серпні 1944-го фронт перенісся за карпатські верхи і
російсько-комуністична окупаційна влада, або другі совіти взялися за
встановлення своїх порядків.

Найперше совітам ішлося про те, аби знищити національно-визвольний рух —
відділи У ПА і боївки ОУН. Тому в Коломию вони додатково завезли
енкаведистські й десантні війська, які складалися з навчених червоних
головорізів. Верхньовербізькі націоналісти, знаючи поведінку совітів,
зняли зі стрілецької могли хрест і закопали його коло церкви, а також
викопали капсулу з прізвищами та надійно її заховали.

У національно-визвольній війні українського народу проти фашистських і
російсько-комуністичних окупантів брала участь більша частина людей
Верхнього Вербіжа. З них загинули у боях, від ран, хвороб та в
концтаборах і на засланні майже 30 осіб. Репресовано ж було майже 60
осіб.

У лютому 1949 року у Верхньому Вербіжі під примусом більшовицькі зайди
відновили колгосп «Нове життя». Починалося справді «нове життя». Надбані
й плекані століттями землі та ліси в один момент переходили совіцькій
владі, «моє» ставало «нашим».

У 1950-і роки правління колгоспу «Заповіт Леніна» у Великому Ключеві, до
якого належав і Верхній Вербіж, перебрало верхньовербізький млин з
Нижнього Вербіжа на територію колгоспу. Проте, типова совіцька
безгосподарність призвела до того, що одна половина млина опинилася у
Великому Ключеві, а друга у Верхньому Вербіжі. І млина, який століттям
слугував людям, не стало… Колгосп у Верхньому Вербіжі згодом перестав
існувати, як самостійна одиниця, а перетворився на відділок колгоспу
«Заповіт Леніна», а згодом — «Прогрес» з конторою у Великому Ключеві.

Комуністична влада опиралася у селі на своїх відданих слуг — сексотів,
виказувачів, а також на деяких членів партії й комсомолу. Це хтось з них
потайки вночі зірвав перший синьо-жовтий прапор, який вивісили у
Верхньому Вербіжі у травні 1990 року.

У 1972 році у Верхньому Вербіжі попри дорогу виріс гарний, як на свій
час, будинок культури. У ньому сільські читачі мали можливість
визичувати книжки, а молодь сходилася на кіно або ж на танці чи
дискотеку. Зрозуміло, що в бібліотеці була дозволена в СРСР література,
а кінофільми також показували ті, які дозволяла цензура.

Уперше у Верхньому Вероїжі підняли два синьо-жовті прапори ще 1989 року:
один на електричному стовпі на кутку Гора, другий — на дереві на кутку
Толока. А 20 травня 1990 року Руслан Ласійчук з товаришами встановили
національний прапор на будинку культури. У червні 1990 року біля будинку
культури встановили спеціальну 8-метрову щоглу для національного
прапора.

У 1989 році місцеві патріоти зініціювали віднову пам’ятного хреста на
честь скасування панщини, що його знесли атеїсти і викинули, як непотріб
під церковну огорожу. Після різних клопотань люди отримали дозвіл на цю
акцію і, завдяки вмінню мешканця села Миколи Ковбаснюка, місцеву
історичну пам’ятку врятували.

На зборах осередку 11 лютого 1990 року ухвалено відновити зруйновану
атеїстичною владою капличку. Згодом районна влада дала дозвіл на цю
акцію. Люди дружньо взялися за роботу. Водночас велася робота щодо
спорудження придорожньої каплички.

Поруч з каплицею встановили хрест з написом «За мир і щастя всіх людей
на землі». Хрест та капличку при здвизі вербізьких людей освятили
священики УАПЦ о. Микола Ужитчак та о. Яків Стефанюк.

З ініціативи осередку ТУМ в липні 1990 року зібралася сільська толока
(понад 20 осіб), щоби висипати і відродити символічну стрілецьку могилу.
Проте через короткий час громадський ентузіазм дещо пригас під упливом
різних злих язиків, погроз та брехні. Однак 25 листопада 1990 року в
селі попри дорогу таки виросла символічна стрілецька могила.

Громада насипала земляний курган в основі діаметром 7,5 метра і заввишки
приблизно 5 метрів. Вгорі встановили металевий хрест з тризубом заввишки
2, 5 метра. Біля підніжжя могили прикріпили алюмінієву пам’ятну дошку з
написом «Борцям за волю України всіх часів. Освячена 25 листопада 1990
р.».

A 25 серпня 1991 року, наступного дня після історичної ухвали
українського парламенту, у Верхньому Вербіжі відбулася також знаменна
подія — відкриття погруддя Тараса Шевченка.

Так попри головну дорогу Коломия — Яблунів — Косів у Верхньому Вербіжі
остаточно сформувався архітектурно-скульптурний комплекс: капличка,
погруддя Кобзаря, символічна могила борцям за волю України.

Великим поштовхом до нових національно-патріотичних справ став 1992 рік
— ювілейний рік УПА. З цієї нагоди й у Верхньому Вербіжі відбулися
урочисті збори, на яких з доповіддю виступив ветеран
національно-визвольної війни Павло Андрушко. Він нагадав про священну
боротьбу українців проти страшного ворога — Росії, назвав прізвища понад
50 уродженців Верхнього Вербіжа, які воювали в лавах ОУН і УПА за волю
України і яких вороги знищили, катували, вивозили в Сибіри та не зламали
їхньої віри в незалежну Україну.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *