Чортків — дорогами тисячоліть (пошукова робота)

Пошукова робота з краєзнавства

Чортків — дорогами тисячоліть

В мальовничій долині Серету, де мимохіть розступилися гори, здавна
красується чепурне українське місто Чортків; його далеке минуле нам мало
відоме, десь не раніше 1522 року згадується в рукописах. В усяку пору
року воно з суміжними передмістями Старим Чортковом, Долішньою та
Горішньою Вигнанками, присілками дальшими і ближчими Калічівкою,
Переходами, Зеленою. Пастушам, Рудьковою, Добровідкою, Бердом і Кадубом
милує своїми неповторними забудовами, навсібіч розгалуженими вулицями,
пишними садами. Стрімкі, то пологі береги долини порізані урвистими
стоками талих дощових вод та забарвлені в червоний чи сіро-попелястий
колір, густо заліснені, порослі чагарниками, повз які по глибокому
каньйону, виритому водами по дні колись теплого Сарматського моря,
швидко струмить повновода річка, козацьким луком огинає місто і.
стишена, нижче мосту полоще в своїх хвилях густі зарослі. Оті морські та
річкові потоки неподалік Чорткова на околиці с. Залісся у гіпсових
кручах Скалки прорили чудернацькі лабіринти, і тепер численні, вражені
природнім дивом туристи не можуть відвести зачудованого погляду від
іскристих, фантастичних сталактитових натіків на стінах підземної печери
Млинки, четвертої за величиною на Поділлі.

Завбачливими виявилися колишні перші поселенці, обравши вигідне місце
для своїх осель: у затишній долині серед густого лісу і крутих гір з
печерами поблизу річки чатувала на них відносна безпека від чужинських
зайд, звідси можна було рукою подати до поля чи вийти вполювати лісову
дичину, нарубати деревини, а з неї поставити огороджувальний частокіл
або звести стіни оборонного замку. А щоб спілкуватися з сусідами,
проклали через містечко два битих шляхи: один з них аж на високорівні
роздвоюється і через Білобожницю веде до Бучача й Івано-Франківська, а
по шосе на південь через Ягільницю-Товсте до Залішиків і Чернівців, та
другий, що йде на захід, знову розгалужується і бере вліво через міст до
Теребовлі на Тернопіль, а південна дорога через Колиндяни прямує крізь
ліси до стародавніх міст Борщева, Скали і Кам’янця.

За містом на узвишші по обидва боки шляху безкрає хвилююче море
жовтогарячих пшеничних ланів та безмежжя голубого неба у високості.

Справді, кращого місця годі знайти для продовження роду, яке за легендою
започаткувала сім’я Чорного. Рятуючись від хижого татарського племені,
вона перебралася сюди із спаленої хати, котра раніше стояла побіля
Чорного шляху. Але дослідники з приводу цього мають інші, досить різні
думки. Саме про це піде мова далі.

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ МІСТА ЧОРТКОВА ТА РІКИ СЕРЕТ

Отже, науковцями висовуються неоднакові версії. І все ж, найбільш
ймовірна серед них є. Висуваються припущення про походження назви міста
то від прізвища магната Чартковського, то назви урочища Чорна долина або
від інших її назв, у якій на берегах мальовничого Серету з часом
склалося місто.

Зрослі вимоги сучасного читача, який нічого не хоче сприймати на ‘віру,
не задовольняють такі тлумачення. Адже становлять вони собою ніщо інше,
аніж позбавлені наукових підстав логічні виверти, свого роду «стрибки із
невідомого в незвісне, оскільки історичні джерела не знають
гіпотетичного першопоселенця Чорного, який начебто мав якесь відношення
до заснування Чорткова. В польських публікаціях також наводиться саме
шляхтич Чартковський, який став власником Чорткова. Але прізвище цього
шляхтича зовсім не походить від слова «чорт», а грецького «чарті», що
означало папір або грамота. Однак не слід забувати, що прізвища шляхта
часто переймала від назв набуваних або одарюваних за певні заслуги
посесій (земельних маєтків, поселень), які ставали родовими. Отож,
найдавніша назва міста Чартковіце.

Поширеним також є припущення, взяте із практики топонімічних досліджень.
Адже назви топографічних об’єктів, характеризуючи особливості
пойменованих ними місцин, дуже часто ставали назвами міст і сіл, які у
них складалися.

Тут слід віддати належне характеристиці, даній Поділлю і особливо
подільським річкам відомим знавцем західноукраїнського регіону П.Т.
Ващенком, який справедливо відзначив, що переважна більшість подільських
річок (до яких належить і Серет) в значній мірі, особливо в середині
течії та у верхів’ях, заболочена. Для таких заболочених надрічкових
ділянок характерна і специфічна болотна рослинність, передусім багато
видів очерету, який у місцевих діалектах зберіг для такої рослинності
архаїчну форму назви — черет. що до настання падіння так званих слабких
приголосних, котре відбулося у мові східних слов’ян в X столітті,
повинна була закономірно мати форму черьт (черть).

Отож, не від міфічного чорта, а. як видно, від реального очерету черьту
в мові місцевого східнослов’янського поселення дулібів (волинян-подолян)
ще до X століття виникла назва зарослої очеретами характерної заплави
Серету. Отже, не Чорна і ке Чортова, а Черетова долина, що передавала
своє ім’я поселенню, а потім і місту, яке тут склалося.

Щодо питання походження самої річки Серет, на берегах яких розташований
Чортків, то питання це до цього часу теж не знайшло собі єдиного
тлумачення. Мабуть, воно може бути цілком задовільно розв’язане
прирівнянням до тієї ж основи, із якої виводиться і назва Черетової
долини та розташованого у ній Чорткова.

.Та перш ніж приступити до розгляду такої перспективи, доцільно усталити
початкову форму назви Серета, яка вже в наш час

піддавалася не завжди вмотивованим «модифікаціям». Для такого усталення
на самому початку доведеться відкинути штучно впроваджувану, як видно за
аналогією до дунайського Сіретула, недоладну, чи б пак «кабінетну» форму
назви Серет — Сірет, якої не знало і ніколи не вживало місцеве
населення. На неприйнятність такого «перейменування» свого часу вказував
і відомий дослідник української топонімії Ю.О. Карпенко.

Виведення деякими дослідниками річкової назви Серет то від румунізма
сарат — «пологий», то знову ж від молдавізма сарата -«солоний» і,
нарешті, віл індоєвропейського реконструйованого кореня сер — «текти»,
«литись», який начебто належав якійсь давно вимерлій балканській мові,
як це намагався довести в своїй надзвичайно цінній праці О.М.Трубачов,
не можна вважати достатньо переконливими.

Назви малих і середніх річок, до яких належить Серет, як правило,
утворюються на місцевій мовній основі і найчастіше характеризують засоби
тієї ж основи деякі особливості самої річки або околиці, у якій вона
протікає, особливості, що з тієї чи іншої причини вважалися достатньо
суттєвими і в значній мірі унікальними сучасникам. Мабуть, і в нашому
випадку слід рахуватися з тим, що і назва Серету повинна би виводитися
із слов’янської основи, яка визначала такі особливості.

У пошуках унікальної в своєму роді особливості, означення якої могло б
послугувати для утворення на матеріалі місцевих східнослов’янських
діалектів річкової назви Серет, допомогли нам ті ж джерела, у яких ми
знаходили підстави для встановлення походження назв Черетової долини і
самого міста Чорткова, оскільки згадані об’єкти і річка становлять по
суті деталі одного і того ж природничо-географічного регіону. Так,
значне співпадання звукової форми власної назви Серет із згаданою вище
назвою очерету — черет ми схильні витлумачити тією ж генетичною
близькістю співставлюваних назв, із яких назва річки внаслідок відомої
консервативності топонімів та гідронімів, на яку свого часу чи не вперше
звернув увагу дослідників О.О. Реформатський, донесла до нас давнішу
форму назви цього ж черету — серет. Можна припустити. що в поточній мові
назва ця, виражаючи помітну тенденцію до «ствердіння» наявних у її
складі шиплячих приголосних, опісля через проміжну форму шерет
еволюціонувала у напрямку дальшого твердіння шумового компонента так. як
це спостерігалося і в наших аналогічних ситуаціях, наприклад, у
загальномовному терміні шерсть, похідному від давньоруського сересть —
серьсть. чи теж у діалектній російській назві серпа — черп.

V,Наведені приклади дають підставу вважати, що саме внаслідок фонетичної
еволюції із давнішої назви очерету — серет утворилася й відома усім
східнослов’янським мовам стародавня форма назви тієї рослини — черет.
Очевидно, саме така найархаїчніша форма очерету й послугувала для
утворення назви зарослої очеретом річки Серет, а «пізніше її форма черет
— для закріплення назви урочища Черетової (Черьтової) долини, пов’язуючи
з нею, як видно, не без підстав, і походження назви міста, що тут
склалося.

Писемні джерела походження назви прозаїчніш!: на карті польського короля
Казимира Великого на межі XIV -XV століть це поселення було позначене
словом «Чартковіце». На прохання власника Єжи Чартковського король
Сигізмунд III видав грамоту на володіння цією територією і дав дозвіл
перейменувати його на Чарткув,

А ще раніше, у княжій добі, Чортківська округа, як частина
Теребовлянського, а потім Галицько-Волинського князівства, вже була
густо, як на ті часи, заселена, головним чином вздовж більших річок і то
здебільшого західним боком, аби схоронитися від загрози татарської
навали.

Археологічні дослідження засвідчують, що ще в передісторичний період на
цих землях буяло життя.

КНЯЖА ДОБА

Спочатку племена білих хорватів, дулібів чи тиверців підпали під владу
Києва, яким володіли Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого, а під час
поділу Галичини між Ростиславичами Поділля відійшло до Василька, князя
теребовлянського. Після його смерті (1124 р.) це князівство в часи
панування Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) було приєднане до
Галицького. Отож Дністер, як південна межа цієї території, став головною
артерією для торгівлі Галича з Візантією. На лихо, цим найкоротшим
шляхом користувались також войовничі татари. Вони зненацька нападали на
обжиті місця, полонили і гнали в рабство галичан, руйнували й палили
наші міста, села. Спустошувальним вихором дика орда в XIII ст.
увірвалася на Україну, дощенту зруйнувала Київ, вогненним чорним крилом
обпалила Поділля. Не було тоді такої сили у слов’ян, аби протистояти
розбійному нападу кочівників. Навіть галицько-волинський князь Данило,
мужній воїн та вмілий дипломат, що до цього з’єднав Київ із своїм
князівством, змушений був скласти поклін хану Батию (1259 р.), аби
втримати цілісність свого краю.

Пожежі й розбої, загарбання Галичини й чвари за цю багату землю між
польським королем Казимиром і литовським князем Дмнгром-Любартом
(1340-1349 рр.) принесли непоправне лихо галичанам, багато кривди
зазнали й чортківчани. На зміну цим гнобителям прийшли завойовники з
півночі, які згодом об’єднали литовські землі з українськими, а їхній
князь Ольгерд після перемоги над татарами під Синюхою зайняв Київ та
Поділля, трьом синам свого брата Коріата передав збройне добуті
володіння з центром у Кам’янці, що

сягали Стрипи на заході. Щоб закріпитись, Коріатовичі повсюди вибудували
дерев’яні замки. Перші з них поставили у Червонограді над Джурином і в
Скалі над Збручем, на території пізнішої Чортківської округи.

ПІД ВЛАДОЮ ЧУЖИНЦІВ

Міжусобні війни, невпинні чвари польських і литовських князів за Поділля
пришвидшили крах панування Коріатовичів. Литовський князь Вітовт
Кейстутович, внук Ольгерда, призначив на Поділлі свого намісника, однак
польський король Ягайло (1395 р.) вигнав того і захопив польську землю
із замками в Червонограді, Скалі, Смотричі, передав їх, як васалові,
поляку Спиткові з Мельштина. Після його загибелі в битві проти татар над
Ворсклою (1399 р.) Ягайло передав Поділля своєму братові Свидригайлу, а
згодом (1411 р.) цими землями знову оволодів Вітовт.

Початок XV ст., як бачимо, позначається наступом польської шляхти на
західне Поділля з Червоноградом і на середнє з Кам’янцем. Коли в 1434 р.
помер Ягайло, то західна частина Поділля вже більше не вернулась до
Литви.

У численних кривавих міжусобицях і боях чужинців за благодатні землі
чимало горя зазнали галичани. Урожайний чорнозем та сприятливі
кліматичні умови приваблювали польську шляхту з їхніх пісків, а королі
щедро роздавали нові землі своїм прислужникам Гербуртам, Бучацьким, що
ставали на сході вельможами. З кожним роком посилювалась польська
колонізація, особливо вона стала відчутнішою після Люблінської унії 1569
р. Тоді майже вся територія пізнішого Заліщицького повіту із столицею
тодішнього Червоного-родського повіту, а також Кудринці над Збручем
належали магнатам Язловецьким, південна частина Чортківського повіту (з
центром в Ягільниці) і північна частина Борщівського повіту (з центром в
Озерянах) — до можновладців Лянцкоронських. За вельможами на Галичину
посунула дрібна шляхта. Вона поспішно укріпляла замки, споруджувала
костели. Запанували в «кляшторах» домінікани в Чорткові і Червоногороді.
На той час магдебурзьке право дістали міста Червоногород (1448р.),
Чортків (1522р.), Гусятин (1559р.)

Польський устрій, заведений в 1435 р. на українських територіях, передав
усю землю й ліси шляхті і закріпив за нею селян, їхня доля дедалі
ставала важчою. Окрім цього, трудовий люд ставав першою жертвою від
частих розбійних нападів татарських орд, а заможні мали можливість
вчасно втекти чи перебути облогу в укріплених фортецях. Тільки за сто
років (1450-1556) таких набігів нараховують 86. а в 1575 р. татари
полонили і погнали в рабство 35 тисяч українців.

Страждало місцеве населення не тільки від татарських розбоїв, а й від
пограбувань шляхти. В 1647 році відбулася кривава сутичка між мешканцями
Чорткова і загоном челяді шляхтича Петриківського.

Як і всі шляхтичі або магнатські міста, Чортків. аби привабити нових
поселенців, впровадив певні привілеї для поселенців, проголосивши для
них усякі свободи. Поступово почали розвиватись ремесла, їх наприкінці
XVII ст. вже налічувалося 12. Умільці ткали полотно, виготовляли залізні
вироби, гончарний посуд, черепицю, віск, зброю. В місті діяла
сукновальня, механізми якої приводилися в дію водяним колесом. Розвинуті
були шкіряне й ткацьке ремесло. Всі ці багаті ремісничі вироби, як і
земля, належали не селянам і цехам, а були власністю польських магнатів
Чартковських, Польських, Потоцьких, Садовських. Крім цього, вони змушені
платити податки за поле, сіножаті, пасовиська, за користування лісом,
давати кошти церкві, утримувати військо, лагодити греблі, охороняти
замок. Хоч справами міста відав магістрат на чолі з бургомістром, судові
справи здійснювала судова лава, керована війтом, феодали постійно
втручалися у самоврядування і зводили його нанівець. У середині XVI
століття в Чорткові налічувалося біля 200 будинків, проживало до 1000
осіб. Після надання права проведення двох ярмарків на рік і тижневих
торгів Чортків перетворився на значний торговий центр.

З першого погляду життя в місті ніби вже врегулювалося, йому б тільки
багатіти й розвиватися, однак українське населення, яке своїми руками
творило багатства, залишалося, як і раніше, убогим, ледве зводило кінці
з кінцями.

Польська шляхта намагалася поширити свій вплив в українських землях і за
допомогою релігії. Оплотом римо-католицької експансії був монастир
ордену домініканців, споруджений у Чорткові (1604р.) разом з костелом. У
центрі міста і сьогодні височить римо-католицький костел, який своєю
архітектурною викінченістю поступається лише Львівському кафедральному.
Старе приміщення костелу і монастир у 1663 і 1683 роках відвідали
польські королі Ян Казимир та Ян Соб’єський.

З глибини віків відлічує свою багату історію сивочолий Чортків. Перші
відомості про це старовинне місто сягають 1522 року. Дворів було 150 і
мешкало близько 1150 осіб. А ще Чортків друге за величиною місто
області. Тому не випадково приділено досить місця опису історичних
подій, які відбувалися у Галичині того часу і які, зрозуміло, були тісно
пов’язані з подіями виникнення і розвитку міста, з тими бурхливими
хвилями періодів, які або піднімали на вершину, або кидали у вир відчаю
і розпачу, щоб знову звестися, вижити, утвердитися на рідній землі. Це
єдине святе правило гартувало і єднало чортківчан. давало наснагу до
мужності і творчості.

А боронити свою землю і творити вони вміли. Які б важкі обставини не
складалися, творчий дух народу не згасав, розвивалася культура,
розбудовувалося місто, зводилися палаци і церкви, зміцнювалися оборонні
укріплення. За короткий строк у Чорткові був зведений дерев’яний замок,
пізніше, у 1610 році — кам’яний. До наших днів височать під вигнанською
горою дві з трьох башт пізнішої фортеці та житлова споруда. Колись це
була міцно укріплена резиденція феодалів, а відтак стала козацькою
фортецею. П’ятибічна у плані з баштами на рогах та брамою, вона
вважається характерною спорудою перехідного типу. У дворі вибудуваний
палацовий та господарський корпуси, зовнішні стіни яких водночас були
оборонними мурами з бійницями. Як зазначає Г. Логвин, великий знавець
стародавніх мистецьких пам’яток, з решток фресок видно, що палац у замку
був розписаний на світські теми. Першим його господарем був власник
міста С. Гольський. Значно пізніше, у 1779 році, новий його власник Г.
Садовський здав його в оренду під склади місцевому австрійському
гарнізону, І австрійські окупанти в 1863 р. перетворили фортецю на тюрму
для польських повстанців.

Поблизу Чорткова в с. Ягільниця польський феодал С. Лянцкоронський в
1630 р. на високій горі теж спорудив фортецю, яка вважалась однією з
найміцніших твердинь на Поділлі. Тут свого часу побував Богдан
Хмельницький. В XIX ст. замок перебудовано на. тютюнову фабрику.

Значну оборонну роль відіграли могутні споруди нашого замку. Досить
сказати, що він шість разів витримував облогу чужинців і лише в 1640 р.
ним оволоділи кримські завойовники. Особливо спустошливими виявились
наскоки на місто татар, волохів, турків у 1634 і 1649 рр. В 1655 р.
замок здобуло московське військо, а його власника Павла Потоцького з
родиною забрало в неволю.

В добу козацьких повстань чортківський замок слугував захистом
можновладців од народного гніву. Козацький ватажок Северин Наливайко із
сусіднього Гусятина, син ремісника-кушніра, закатованого посіпаками
магната Калиновського, підняв своїх знедолених земляків у бій проти
гнобителів; вогонь повстання 1594-1596 рр. перекинувся і на чортківські
землі. В добу Хмельниччини повстанські рухи відбулися в Копичинцях,
Білобожниці, Коцюбинцях, не оминули вони й Чорткова. Жителі міста восени
1648 року, з’єднавшись з козацьким військом, оволоділи замком, вигнали
шляхту, знищили польські окупаційні документи і разом з жителями села
Білої визволили місто Бучач. Наступного року серед літа один із
козацьких загонів знову визволив Чортків. але після укладення
Зборівського миру був змушений залишити його. Відтоді тут надовго
запанували польські загарбники.

Влітку 1672 р. турецьке військо, супроводжуване султаном Магометом IV,
захопило Чортків, а замок перетворився на резиденцію субпаші
Подільського пашалику. Завойовники утримували місто одинадцять років —
до 1683 р, бо саме тоді об’єднані сили європейських держав розгромили
турецькі полчища під Віднем. Відтак у 1699 р. Польща знову утвердила
своє панування на землях Галичини. Власником Чорткова після Гольських
став граф Андрій Потоцький. Панське ярмо важким тягарем лягло на
трудовий люд. В той же час натомість оборонних замків польські магнати
на галицьких землях почали споруджувати для себе пишні палаци і як могли
визискували працю кріпаків. За часів двох польських королів

Августів II і III (з саксонського роду) польська шляхта панувала і
бенкетувала за принципом «За круля Сасаедз, пій і попущай паса». За
непослух простолюдина виносила шляхта єдиний присуд — страту. Глузувала
з українського духовенства і селян: «поп і хлоп», силою насаджувала
католицизм.

На протилежному боці Серету знаходився Старий Чортків, де до сьогодні
збереглась Успенська дерев’яна церква XVI ст., можливо, найстаріша на
Поділлі, її вигляд нагадує тридільний храм хатнього типу з двоспадовим
дахом разом з дерев’яною дзвіницею, купол якої має аркові заглиблення. У
1990 р. храм реконструйовано. Для потреб віруючих у 1903 р. .вимурувано
в місті греко-католицьку церкву Св. Покрови. В ній тепер зосереджене
релігійне життя православних віруючих. На відміну від Успенської,
скромної і непоказної, але такої «домашньої»» церкви, Вознесенський храм
XVII ст. у Чорткові відзначається урочистою піднесеністю. Це один з
найвизначніших здобутків народної архітектури. Зведений талановитими
безіменними майстрами без єдиного цвяха, він увінчує небувалий розквіт
українського дерев’яного зодчества. Нині обидва храми є діючими. У
Вознесенському — віруючі греко-католицької громади.

Впродовж віків не радувала доля галичан. Але в період занепаду Чорткова
знедолені не хилили голови в безнадії і покорі, як святиню берегли рідну
мову й культуру, дарма що доводилося терпіти кривду чужинських
поневолювачів — від середньовічних литовців до недавніх москалів. Не
скорились волелюбні чортківчани домаганням польських магнатів
Садовських, які у XVIII столітті збільшили панщину до 5-6 днів на
тиждень. Це викликало справедливе обурення селян, і вони в 1768 році
повстали. Вимоги бунтарів підтримала більшість сіл південної частини
Галичини.

Після першого поділу Польщі в 1772 році Чортків увійшов до Австрійської
імперії і спершу був підпорядкований Заліщицькій окрузі, потім став
центром Чортківської, а від 1867 року — повітом, який мав канцелярії
старости, окружної ради, суд, пошту, поліцію. Як бачимо, місто стало
значним адміністративним, а згодом і економічним центром у південній
частині галицького Поділля.

В період наполеонівських війн у 1809 р. Чортків окупували російські
війська, однак за рішенням Віденського конгресу в 1815 році місто, як і
вся Тернопільщина, знову опинилося у складі Австрійської монархії.
Протягом цих років в Галичині не раз змінювалася влада, та кожна не
тільки чинила здирства, а й палила, руйнувала міста і села. Замість
жаданого полегшення прийшлі австро-угорські чиновники обклали
обездолених новими великими податками. З цим не могли змиритися селяни,
а чортківчани у 1838 році піднялися на боротьбу проти гнобителів. На
придушення чортківського заворушення та повсталих сорока сільських
громад уряд кинув значні військові сили, яким вдалося через два з
половиною місяці приборкати бунтівників, а їхніх ватажків — Ф.Чубея і
Ф.Сірмана ув’язнити. Незважаючи на каральні дії, страйки не

стихали, наростав визвольний рух. Побоюючись всенародного повстання,
цісар Фердинанд в 1848 році погодився на скасування панщини.

СЛІДИ ПАНЩИНИ НА НАШИХ ТЕРЕНАХ

На превеликий жаль, і ця визначна подія замовчувалася раніше. А про неї
є що сказати, як сучасникам, так і нащадкам. Але ще недостатньо вивчена
вона істориками і краєзнавцями.

Як і скрізь в Галичині, на Чортківщині було скасовано панщину 16 травня
1848 року. Не збереглися архівні документи про цю подію. Та й не тільки
вони, а й пам’ятні знаки, а це були в основному хрести, також всюди
знищувалися радянською владою. А це була не тільки наша пам’ять, наша
історія. Вони мали й суто практичне значення. По таких хрестах взимку,
коли багато снігу, людина, що заблудилася в полі, могла легше
зорієнтуватися і знайти по них дорогу.

Чортків наш, як відомо, був власністю магнатів Чартковських, Гольських,
Потоцьких і Садовських. Скасування панщини було за останнього із
Садовських Гієроніма. І нам збереглися розповіді-записи старожительки
Чорткова Юлії Головінської, 1895р.н. (моєї бабусі), яка переказала мені
розповідь свого дідуся Федора Окіпного, 1832 р.н, який, як бачимо,
шістнадцятирічним юнаком був безпосереднім свідком цієї події в
Чорткові.

Поліцаї в місті і приміських селах Долішній і Горішній Вигнанках,
Синяковій, Кадубі, Бердо і Білій оголосили людям наказ війтів
обов’язково з’явитися 16 травня на міський майдан.

Люди йшли пішки, їхали Еозами. щоб якнайскоріше добратися до вказаного
місця. А був міський майдан там, де зараз над Серетом біля греблі
гуртожитки педагогічного і медичного училищ. Коли зійшлися туди сотні
людей, бургомістр міста Андрій Ольшицький надав слово представнику від
Тернопільського воєводства, який виступив перед людьми з промовою і
зачитав їм грамоту (цісарську, як тоді казали) про те, що цісар, тобто
імператор, скасовує навіки панщину, і що від сьогодні пан не має права
примушувати людей працювати на нього. Якщо хтось і виявить таке бажання,
то за це матиме вже відповідну плату. Так як приїжджий чиновник
розмовляв і читав документи німецькою мовою, то мешканець міста єврей
купець Шмуль Шнайдер перекладав його виступ українською, а полякам —
польською мовами. Ця звістка справила на людей надзвичайно велике
враження; люди від радості плакали. Потім греко-католицькі священики із
церков Св. Успення і Св. Вознесіння та римо-католицький домініканський
ксьондз з костелу разом відправляли молебень в знак подяки Господу Богу
за цю добру вістку.

На честь цієї події на майдані встановлено хрест. Пізніше такі хрести
люди спорудили й в інших частинах міста. Наприклад, на територіях
теперішнього педагогічного училища й райвійськкомату (уже в наш час
відновлені).

Із

На власні кошти людей в честь скасування панщини хрести було встановлено
й в багатьох селах нашого краю.

Зокрема, в селі Білобожниці по вулиці Шашкевича був невеликий майдан,
порослий травою, який називали оболонню або «пустошаком», бо трави там
було небагато і вона нерідко спалювалася літнім сонцем. Саме на цій
оболоні було вкопано в землю й обгороджено плотиком кам’яний хрест з
написом: «В пам’ять наданій свободі 1848 року». Розповідали, що кожного
року 16-го травня до цього хреста виходила святкова процесія з церкви і
під звук церковних дзвонів священик у світлих ризах відправляв
«Благодарственне богослужіння» з відповідною проповіддю, яка завжди
закінчувалася «Многая літа» для «найяснішого цісаря Франца Иосифа». У
цей день люди не працювали, а відпочивали і організовували спільний
урочистий обід в саду біля «приходства» (будинку, в якому жив священик).
Так було до Першої світової війни. Вже після 1917-20рр. почали
відзначатися інші дорогі й рідні нам національні дати і річниці.

Як я вже згадував такі хрести були в кожному селі. В Скородинцях — за
церквою; в Шманьківцях на східному боці села була збудована з цієї
нагоди капличка св. Миколая, а також два хрести. В Полівцях — в центрі
біля читальні, на полі під назвою Лащівка (кам’яний і дерев’яний за
селом в напрямі Ягільниці). В Босирах — біля читальні «Просвіта», а в
Коцюбинчиках — біля старої дерев’яної церкви. В Кривенькому — на полях
Бережки і в Балозій долині (в напрямі Сидорова). В Товстенькому — на
полі Рутка, що тягнулося вздовж потічка на північ від села. В Пробіжні —
на вулиці Раків Кут і на полях: Горби, За гостинцем і Бесаги. А у
Звинячі між церквою і читальнею «Просвіти» було встановлено залізний
хрест на гранітному постаменті. Пізніше цей хрест було перенесено біля
церкви, а на його місці споруджено пам’ятник Тарасові Шевченкові.
Подібні хрести були ще й в інших частинах села: на городі Антона
Герасимовича і при дорозі із Звиняча до Білого Потока, який поклав на
свої власні заощадження звиняцький селянин Степан Штульський. З часів
панщини була в цьому селі пам’ятка під назвою «Червоні ворота». Це було
місце при дорозі, що вела із Звиняча через річку Перейму в напрямі до
Буданова. Там стояв величезний камінь. За переказами, на ньому за
наказом поміщика панські слуги катували батогами селян. Від слідів крові
в результаті цієї розправи, це місце дістало назву «Червоні ворота». Про
це дізнався я, читаючи спогади уродженця цього села, а тепер жителя США
професора пана Дмитра Штогрина.

ЗГОРЬОВАНА, АЛЕ НЕ СКОРЕНА

Наприкінці панування старої Польщі на Галичині, коли її селянство
опинилося в катастрофічному становищі, новий володар -австрійський цісар
Иосиф II зробив деяке полегшення, зокрема видав «патент для підданих», в
якому нарешті врегулював відносини між селянами і поміщиками, давав
право одружуватися без спеціальної панської згоди, дозволяв
переселятися, вчитися ремеслу. Принагідне зазначимо, що сталося це в
роки, коли цариця Катерина II завела кріпосне право на Лівобережній
Україні, впровадила великоруське холопство.

У ті важкі часи, за висловом історика М. Костомарова, «лежить в могилі
Україна, але ще не вмерла». Згорьована, але не скорена, вона повільно
почала пробуджуватися, ставати на ноги. Іскрою Божою для цього
національного пробудження в XIX столітті стали патріотичні твори нової
української літератури, заснування двох партій
національно-демократичного напрямку в Львові та Харкові, які вперше
сміливо виступили на арену громадського життя із вимогою незалежності
України. Провісником волі проголосило себе Кирило-Мефодіївське братство
на чолі з видатними патріотами Т.Шевченком, М. Костомаровим, М. Гулаком,
П. Кулішем, В. Білозерським.

Треба було ще півстоліття, щоб врешті розбудити приспаний народ до
активного громадського життя, щоб селянство відчуло свою силу і
значущість, виробило вдосталь дешевих продуктів, а ремісничі цехи
-всіляких виробів, що дало можливість розгорнути торгівлю, влаштувати
великі ярмарки. Саме тоді споруджується залізнична лінія
Чортків-Станіслав, а в 1896 році в Долішній Вигнанці відкрито
залізничний вокзал.

Після програної війни з Прусією ВІ866 р. і перетворення Австрії на
Австро-Угорську монархію польська шляхта захопила владу в Галичині, і це
посіяло серед українців зневіру в можливість мати рівні права з
поляками. На Поділлі вже небагато лишилося землевласників з давніх
українських родів, їм на зміну прийшли нові, що за Австрії домагалися
титулів графів та баронів. Таким чином, мов гриби після дощу, з’явилися
на наших землях численні «аристократичні» роди, такі як Левицькі,
Баворовські, Пінінські, Черняковські, Волянські, Городиські, Коритовські
і багато інших. Заради збагачення, вони жорстоко визискували місцеве
населення. Наприкінці XIX ст. в місті діяла одна чотирикласна школа,
друга знаходилася в Долішній Вигнанці. І це на кілька тисяч людей, які
тут проживали. Складна ситуація склалася і з медичним обслуговуванням
населення, бо в цій сфері працювало лише чотири лікарі, міщан
обслуговувала невеличка аптека. Із злиденним життям трудового люду і
їхньою боротьбою добре був обізнаний видатний австрійський
письменник-демократ Карл-Еміль Францоз (1881-1919), дитинство якого
минуло в Чорткові. Про це можна довідатися з його книжки «Боротьба за
право».

Коли в 1867 р. Чортків став повітовим центром, в ньому з’явилися різні
установи, пошта, телеграф. В місті нараховувалося 850 будинків, а
населення зросло до 4 тисяч осіб. Пожвавився розвиток промисловості,
запрацювала цегельня, фабрики сільськогосподарських знарядь, рому і
лікерів, а також олійня, водяний млину

ЗАБУТИ НЕ МАЄМО ПРАВА

ДІЯЛЬНІСТЬ УГС НА ЧОРТКІВЩИШ

Українська Гельсінська спілка започаткувала свою діяльність на тлі
кількох політичних подій, які відбувалися на Чортківщині у 80-і роки ще
до утворення спілки і дещо активізували як громадсько-політичну думку,
так і діяльність репресивних органів. У 1984 році на Чортківщину після
11 років таборів і заслання повернувся Володимир Мармус, останній із 7-й
ув’язнених учасників Росохацької патріотичної організації.

У 1987-1988 роках Чортківщиною котиться перша хвиля за відбудову і
відкриття сплюндрованих комуністами храмів, ініціатором цього став
Володимир Мармус. Наприкінці 1988-го -початку 1989 р. посилюється робота
за утворення Тернопільської філії УГС. В районі ведуться пошуки
кандидатів у члени організації. Згодом ними стають Роман Шкробут з
Шульганівки та Ярослав Вовк зі Старої Ягільниці. Вони відразу ж
включаються в роботу організації, зокрема збирають підписи за закриття
Чорнобильської АЕС. У цій справі добру підтримку УГСівцям подали
студенти Чортківського медучилища. Під відозвою підписалася вся
студентська група разом зі своїм викладачем Романом Басарабою.

28 січня 1990 року в Чорткові відбулися установчі збори районної філії
УГС, на яких головою Чортківської філії обрано В. Мармуса.

ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТОВАРИСТВА «МЕМОРІАЛ»

У своїй діяльності УГС проводила заходи на реабілітацію жертв політичних
репресій сталінсько-берієвського режиму. Тому її курс був направлений на
створення товариства «Меморіал», яке щойно утворилося в Москві, а
пізніше — Києві. На установчій конференції 4-5 березня 1989 року був В.
Мармус.

Думалося, якщо в УГС люди ще бояться вступати, то в «Меморіал» як
товариство не політичне, а історико-просвітницьке люди підуть, адже
майже у кожного хтось був репресований. Але це також розуміли і
кадебісти, тому і вирішили перехопити ініціативу. 26 квітня 1989 року в
приміщенні станції юних техніків за вказівкою згори було зібрано певну
аудиторію.

Та це не зупинило членів УГС від своїх планів створити незалежний
«Меморіал». 19 серпня в тодішньому комсомольському парку зібралося трохи
більше 20 осіб і у присутності гостей з Тернополя — Л. Горохівського.
Л.Черкулія, М.Осадци, Б.Ткачика приступили до проведення установчих
зборів товариства «Меморіал» Збори обрали координаційну раду, в яку
увійшли: 1.Кравчук — голова, А.Шкабар, Б.Саган, Я.Сов’як, » В.Мармус,
Р.Шкробут Є.Пиняк. М.Дзюба.

Діяльність «Меморіалу» з ініціативи УГС часто виходила за межі
їїошукової роботи. 24 вересня 1989 року координаційна рада поширила
відозву з вимогою прийняти альтернативний закон про вибори і
направила’його Президії Верховної Ради УРСР. 12 листопада б/ля
відновленої могили жертвам Чортківської тюрми та могили воїнів УГА
відбулася панахида і мітинг. Це була перша і найбільша демонстрація в
Чорткові, яка сколихнула не тільки наше місто.

ПОЧАТОК ДІЯЛЬНОСТІ В РАЙОНІ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕБУДОВУ

Незважаючи на те, що в педучилищі вже деякий час існувало

товариство української мови, а лікарі районної
лікарні

висловлювалися на своїх зборах за підтримку НРУ, справа далі не

просувалася. І знову була потрібна ініціатива УГС. На квартирі

вчительки Марії Кузик лікар Дарія Максимів та Володимир Мармус

складають список майбутніх членів ініціативної групи зі створення

районної організації НРУ. 24 листопада 1989 року о 21-й годині в залі

станції юних техніків, оформленій гаслом: «Народному Руху — РУХ!»,

гербом України, тризубом та синьо-жовтим прапором, відбулися

установчі збори Чортківської районної організації НРУ. Збори

відкрила М.Кузик. Вона надала слово В.Мармусу, який вказав на

причину і потребу створення НРУ, закликав присутніх вступати в

організацію. 28 листопада на засіданні ради НРУ було обрано

головою районної організації — О.Степаненка, заступниками —

Р.Басарабу та В. Мармуса.

ПРО УПА

Перші відділи УПА прибули у наш район з Волині в середині 1943 року.
Тоді ж у нас створилася перша сотня УПА під командуванням Петра Хамчука
— Бистрого.

У серпні 1942 року було вчинено атентат на начальника німецької
кримінальної поліції в його кабінеті по вулиці Зеленій, а в 1943 році на
заступника начальника тюрми. У серпні 1942 року біля військкомату
гестапо розстріляло 20 заручників з тюрми. 27 листопада того ж року
розстріляно 52 в’язні біля Ягільниці. а потім ще 10 патріотів біля
тюрми.

Навесні 1944 року в УПА вступило понад 800 наших краян. Вони влилися в
курінь «Сірі вовки'» (Бистрого), курінь «Подільський» (другого Бистрого
— Ярослава Білецького). Були створені сотні Полтави (Євген Драбинястий).
Чорного (Василь Баган), кущові відділи Дніпра, Чари, спецбоївки Жука.
Нечая. Омелька та інші. У курені «Сірі вовки» досвідченими і
загартованими в боях з більшовицькими і фашистськими окупантами проявили
себе сотники Голуб. Хмель, Сич; у курені «Подільському» — Грім, Могила,
Костенко. Можна навести сотні прикладів відваги та мужності цих
прекрасних українських патріотів. Ось деякі з них.

12 квітня 1945 року сотня Сича вела бій у лісі Галілея біля села
Сосулівки з двома сотнями енкаведиатів. Втрати ворогів: 30 вбитими,
понад 80 поранених. Втрати повстанців: 6 вбитими і 6 пораненими.

12 листопада 1945 року сотня Чорного здійснила напад на тодішній
районний центр Пробіжну. В результаті було спалено райком партії,
райвиконком, військкомат і ще деякі важливі для совітів об’єкти.

Слід зазначити, що повстанці рятували населення від фізичного знищення
та від голодомору навесні 1947 року. Та у виснажливих, нерівних боях
вони понесли великі втрати. На Чортківщині в боях загинуло понад 1800
патріотів, серед яких зв’язкові, розвідники, медичні працівники,
станичні. Понад 600 повстанців було взято в полон і засуджено до
тривалого ув’язнення. Найбільше пішло в УПА з сіл Великі Чорнокінці
(62), Стара Ягільниця (50), Біла, Полівці і Кривеньке ( по 40), Джурин
(33) і т.д.

Своє життя за волю України віддали Микола Маланчук (Оріх) з Бичківців,
Микола Письменний (Старий) з Косова, Мирослав Цинцар (Довбуш) з
Чорткова, Петро Антонишин (Дон) з Тарнавки, Василь Градовий (Вихор) із
Звиняча, Софія Мацьків (Діброва) з Пробіжної, Емілія Бзова (Юрчик) з
Криволуки та багато-багато інших.

Дорогою ціною здобута наша незалежність. Тому не маємо права її
втрачати. Мусимо долати міжусобиці, розбрат, політичні амбіції,
міжконфесійні конфлікти, аби знову не повторити гіркі уроки нашої
історії.

ХВИЛЯ МОРАЛЬНОГО ТА ДУХОВНОГО ПІДНЕСЕННЯ

У січні 1973 року в нашому місті сталася подія, яка примусила
здригнутися не лише репресивні органи Чорткова і Тернополя, а й Києва і
навіть Москви.

У ніч на 22 січня над Чортковом замайоріли синьо-жовті прапори і було
розклеєно листівки патріотичного змісту. Якщо до цього часу траплялися
випадки, коли прапори піднімалися поодиноко, то 22.01.1973 року їх
здійнялося у вись аж чотири, до яких додалися розклеєні великоформатні
листівки. У той час минув рік, коли в Україні і 2 січня 1972 року
пройшли масові арешти інакодумців -понад 200 осіб. Населення було
обплутане густою мережею провокаторів, нишпорок, донощиків. Саме у цей
час Чортків «вибухнув» прапорами синьо-жовтого кольору та листівками
такого змісту: «Хай живе вільна Україна!». ‘»Ганьба політиці
русифікації!». «Хай живе зростаючий український патріотизм!». «Свободу
українським патріотам!».

Зважаючи на час. коли більшовицька система недремним оком фіксувала
кожний антирадянський порух навіть думкою, ця подія сколихнула у душах
ветеранів ОУН-УПА та прогресивного молодого покоління хвилю неймовірного
духовного та морального піднесення і набрала всеукраїнського характеру
та значення. І, звичайно ж.

Матері в церкві відправлялася панахида за полеглих борців за волю
України.

Тож спіть спокійно, вірні сини і доньки України. Вічна вам

ВБИВСТВО ПОЛЬСЬКИХ КСЬОНДЗІВ

2 липня 1941 року в Чорткові енкаведистами скоєно страшний злочин —
вбито 8 монахів. Четверо — в приміщенні домініканського костелу (зараз
швейна фабрика) — 85-літнього ігумена Гієроніма, двох молодих монахів
(братчиків) і костельного паламаря Воцентовича.

3 другою четвіркою монахів енкаведисти розправилися на березі Серету.
Це були священики отці Яцек Місюта, Юстин Шпирлак, Анатолій
Знамеровський і старший монах (братчик) Анджей
Бурковський. Місцеві жителі закопали тіла нещасних, повкладавши їх у
нашвидкуруч зроблені паки, адже власті попередили, що інакше трупи
будуть кинуті у річку.

2 липня 1991 року через 50 років від цієї кривавої події відбулося
перепоховання цих жертв більшовицького терору з відправою у костелі.
Чотири домовини з останками закатованих ксьондзів були поховані на
міському цвинтарі у гробівці під домініканською капличкою, саме там, де
в 1941-у була похована перша четвірка замордованих енкаведистами в
приміщенні монастиря.

Цей страшний епізод є одним із багатомільйонних переконливих прикладів,
як знущалися більшовицькі кати над невинними людьми під час свого так
званого визволення західноукраїнських земель і входження їх до складу
Радянського Союзу.

Таке зло, звичайно, ніколи не можна забути.

«ЗГИНУВ ОСТАННІЙ З КУРЕНЯ ГУЦУЛІВ…»

11 листопада 1922 року польський військовий трибунал у Чорткові засудив
до страти колишніх воїнів УГА Петра Шеремету та Степана Мельничука —
вірних синів українського народу, які були організаторами «Гуцульського
куреня» й вели запеклу боротьбу з польськими загарбниками у Галичині —
громили польські фільварки (маєтки), виганяли із сіл польських осадників
(колоністів).

Відгомін справедливих діянь Шеремети й Мельничука луною прокотився
західними теренами, знали про їхню боротьбу й на Чортківщині, адже діяли
вони у сусідніх до Чорткова повітах: Заліщицькому і Борщівському. Тож
польський уряд вирішив розправитися з патріотами, і проти 12 сміливців
було кинути жандармські з’єднання із кількох повітів, в т.ч.
Чортківського. Переслідувані карателями. зморені голодом, зранені, вони
пробивалися крізь ліси, маючи намір дійти до Карпат і там продовжувати
боротьбу. Але їхнім планам не судилося здійснитися. Біля переправи на
Дністрі С. Мельничук з товаришами зіткнулися з жандармами. Бій був
нерівний. Пораненого Мельничука було взято в полон і кинуто до в’язниці.
Загинув в бою під с. Поліград

120

І’Заліщицького повіту один із їхніх побратимів Іван Цепко. Потрапив ‘до
рук жандармів, а відтак до в’язниці і поранений в голову та руку і Петро
Шеремета.

] Пам’ять про відважних українських патріотів польські
власті *;намагалися вбити у народі. В 1931 році їхню могилу було
наказано -повністю зруйнувати, що й було зроблено напередодні
Поминального дня 1-го листопада 1931 року.

А в 1932 році Олесь Бабій написав поему «Гуцульський курінь», в якій є
такі слова: • «Лиш Мельничук з чотою

Попався і наложив буй-головою. Талі, у Чорткові, труби загули зрання,
Згинув останній з куреня гуцулів. Згинув останній з куреня чабан».

Населення міста зберігає світлу пам’ять про загиблих патріотів. На
міському цвинтарі у їхню честь споруджено пам’ятник. В Чорткові є
вулиці, що носять їхні імена. А в Народному домі ім. К, Рубчакової є
картина художника Я.Лозинського, присвячена вірним синам українського
народу — Степану Мельничуку та Петру Шереметі.

ОЧИМА ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ

Теперішнє покоління дуже мало знає про страшний голод в Західній Україні
у важкі повоєнні 1946-1947-і роки. : Про нього не згадано навіть частини
того, що написано про голодомор 1932-1933-го років. І тому дуже мало
літератури в бібліотеках на цю тему. А говорити і знати потрібно, адже
це ще одна трагічна сторінка нашої історії.

1946-й рік був неврожайним, в основному через засуху. Люди залишалися
без хліба та інших продуктів харчування. Більшовицька ж влада не
допомагала, а навпаки — перешкоджала вижити, бо розпочала організацію
колгоспів. На словах комуністичні лідери твердили, ніби піклуються про
людей, дбають про них. Сталін писав тоді, що «найголовніше — це цінувати
людей, цінувати кадри, цінувати кожного працівника… Треба нарешті
зрозуміти, що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і
найвирішальнішим є люди, кадри».

Це. звичайно, було фарисейством «великого вождя і вчителя трудящих»,
хоча один із його найближчих помічників А.А.Андреев, виступаючи на
пленумі ЦК у 1947 році, заявляв, що частина областей України і Молдавії
страждає від засухи і населення там голодує, рішуче поставив питання про
продовольчу допомогу людям з державного резерву.

Та насправді цього не сталося. Сталін і його оточення намагалися
використати все з пропагандистською метою, бо коли люди Дочекалися вже
нового, дав Бог, щедрого урожаю, то пов’язали це «‘з перемогою
колгоспного ладу, який зміг подолати усі наслідки засухи, і що колишнє
село на Україні пішло у переможний наступ, а думки

121

людей звернені до найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного
ладу товариша Сталіна».

Та жертви голодомору були великими — понад 2,5 мільйона людей пішли тоді
в могилу.

Не обминуло це нещастя і наші околиці. Людей змушували записуватися до
колгоспу, здавати реманент, землю, худобу. Забирали навіть торбинки,
мішечки, вузлики, горщички з борошном, житом, квасолею, горохом,
горіхами тощо. Люди плакали, благали, просили не засуджувати їх на
голодну смерть, та марно. Ось чому люди пухли від голоду, ось чому були
настільки ослаблені, що не мали сили навіть викопати яму для поховання
своїх рідних і близьких, ось чому багато померло. Люди старі, у розквіті
сил, діти вмирали з голоду і по хатах, і в полі, і в лісі, і навіть
просто на дорозі.

Я був тоді ще дитиною, та пам’ятаю те чорне крило голоду, що торкнулося
і нашої сім’ї. Пам’ятаю спечені на кухонній плиті з темної муки кусочки
паляниці, якими годувала мене мама. Пам’ятаю, як ходив з мамою і бабунею
до лісу за грибами і лободою. Люди їли навіть траву. Рятувалися від
голоду й грибами, від яких багато людей, вживаючи неїстивні, вмирало.

Народний дім і

пам’ятник

Катерині Рубчаковій

Побудований Народний дім напередодні Першої світової війни з ініціативи
бургомістра Людвіга Носса, він слугував центром розвитку культури та
спорту в місті. У цьому будинку були 2 зали: в одній відбувалися збори,
наради тощо, в другій — проводилися уроки фізкультури для учнів
гімназій.

З розвитком сценічного мистецтва на наших теренах тісно пов’язане ім’я
Катерини Рубчакової. Народилася у Чорткові, створила 71 роль, співала у
13 операх та 21 опереті. Померла у молодому віці на 38-му році життя,
похована у Тернополі.

Інститут

підприємництва і бізнесу

Датою народження інституту треба вважати 1995 рік. Вищий навчальний
заклад має денну, заочну та вечірню форми навчання і є філіалом
Тернопільської академії народного господарства. До Першої світової
війни, як за польської так австрійської влади, тут були суди — окружний,
повітовий , міський; за радянських часів — військова частина. Споруда
будувалася з 1884 до 1927 року.

Костьол

Сучасний костьол збудований на місці старого, який заснував у 1610 році
тодішній чортківський феодал Станіслав Гольський. Давні споруди були
оточені високими оборонними стінами з бійницями. Наприкінці XIX -початку
XX століття старий костьол був розібраний, а звершення нового в
готико-надвіслянському стилі закінчилося у 1918 році. Нижня частина
костьолу збудована з каменю вигнанського і синяківського кар’єрів,
верхня з червоної цегли.

Церква Св.Покрови

Збудована на початку XX століття. Біля церкви знаходиться капличка Божої
Матері, посвячена 14 жовтня 1908 року на свято Св. Покрови. У 1944-му
році була зруйнована фашистською бомбою, але фігура Божої Матері
уціліла, не зазнавши ніяких ушкоджень. Як засвідчують старожили, саме у
той час біля неї молився радянський воїн і також залишився живим і
навіть не пораненим.

Чортківський замок

Збудований у 1610 році на місці дерев’яного (кінця XIV — початку XV
століть). Колись міцна оборонна споруда, він 6 разів витримував облогу
чужинців і лише у 1640-му році ним оволоділи кримські завойовники. У
1655-му замок здобуло московське військо, а його власника П. Потоцького
з родиною вивезли в неволю. В добу козацьких повстань слугував захистом
можновладців від народного гніву.

Вознесенська церква

Унікальний витвір українського дерев’яного зодчества, споруджено
народними умільцями без єдиного цвяха. Збудована у 1630 році як церква
Св. Миколая, вона зазнала жахливих руйнувань під час нападів на Чортків
турків і татар у 1640-му та 1672-му роках. Остаточно відбудована у
1717-му і на свято Вознесіння посвячена як Вознесенська. У ті часи
церква належала не місту, а селу Долішня Вигнанка. Повністю реставрована
у 1996-1997 роках.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *