Технологія розв\’язку задач інформаційною системою (реферат)

Реферат

на тему:

Технологія розв’язку задач інформаційною системою

Розвиток електронно-обчислювальної техніки привів до появи нового виду
технологій – інформаційних. До них відносяться технологічні процеси, де
основою для обробки і кінцевою продукцією є інформація. У даний час
інформаційні технології широко використовуються в плануванні та
керуванні суспільним виробництвом на різних рівнях: у наукових
дослідженнях, сфері обслуговування, торгівлі і т.д. Особливе значення ці
технології мають в організації керування міжнародними та
соціально-економічними процесами.

Інформаційна технологія базується на потенційних можливостях
використовуваних технічних засобів інформатики – інформаційних системах
(ІС). Вона повинна мати чітке розмежування процесу обробки інформації на
стадії або фази, а також містити усі необхідні процедури, що
забезпечують досягнення необхідного кінцевого результату.

Як було сказано раніше, основу ІС складають різного типу та складності
комп’ютери. За допомогою ІС вирішуються різноманітні завдання обробки
інформації. Можна виділити загальні особливості їх підготовки до
вирішення на системі із врахуванням двох можливих ситуацій. Перша
ситуація, коли для задачі, що розв’язується, є готова програма (або
відповідний пакет прикладних програм), друга – коли такої програми немає
і усе потрібно починати з «нульових початкових умов». За наявності
готових прикладних програм організація комп’ютерної системної обробки
інформації не потребує особливих зусиль. Користувачу, що володіє
навичками роботи на комп’ютері, достатньо лише ознайомитися з
інструкцією з експлуатації програми, підготувати вхідні дані,
завантажити програму і дані в пам’ять комп’ютера системи, автоматично
виконати програму та одержати результат у вигляді роздруку або екранного
зображення. Проте частіше зустрічається інша ситуація, що пояснюється
відсутністю готових пакетів програм, різноманіттям конкретних задач та
проблем, що виникають, і потреб користувачів. Для організації
комп’ютерної обробки інформації ІС необхідне достатньо складне і
відповідальне попереднє багатоступеневе підготування завдання.

Структурну схему поетапної розробки програмного забезпечення (ПЗ) для
вирішення ІС подано на рис. 1. Кожний з етапів має принципове значення
для автоматизації вирішення завдання і буде розглянутий більш детально.

Рис. 1. Етапи розробки програмного забезпечення для ІС.

Успіх від застосування інформаційної технології багато в чому
визначається вибором завдання. Результати використання ІС показують, що
далеко не кожне завдання, що виникає в практиці міжнародної діяльності,
необхідно автоматизувати. Визначення завдання для вирішення ІС зовсім не
є тривіальним кроком, як це здається спочатку. Щоб реалізувати цей крок
на практиці, необхідно враховувати, що, з одного боку, існують завдання,
які важко формалізуються і тому не підлягають вирішенню ІС, з іншого
боку – вирішення завдання, що не потребує використання комп’ютера
системи, легко здійснюється за допомогою простих обчислювальних засобів.
В останньому випадку використання для вирішення комп’ютерів ІС буде
просто не економічним. Недотримання даної умови може поставити під
сумнів необхідність усього процесу комп’ютеризації в органах управління.
Практика показує, що використання ІС звичайно починають з вирішення
обліково-статистичних, інформаційно-довідкових завдань із великими
обсягами соціальної і економічної інформації, що потребує обробки, або з
вирішення завдань, що потребують виконання великої кількості
розрахунків. Для даних завдань можливості інформаційної системи, як
правило, використовуються максимально і ефект від її застосування
гарантований за чіткого виконання етапів підготування завдань до
автоматизованого вирішення і безпосередньої реалізації ІС.

На початковому етапі автоматизоване вирішення завдань припускає
проведення великої попередньої роботи, пов’язаної із змістовною
підготовкою завдання та його формалізацією, розробкою відповідного
алгоритму, упорядкуванням програми, проведенням контрольних тестувань
для перевірки програми. І тільки після цього програма стає готовою для
вирішення завдань. Послідовність перелічених етапів не є жорстко
заданою, оскільки результати, отримані на деякому етапі, можуть зажадати
повернення до попередніх етапів і змусити змінити усю процедуру
вирішення завдання.

Етап постановки вибраного завдання є основою для реалізації й
алгоритмізації та визначає увесь хід подальшої розробки.

Постановка завдання має виконуватися спільно із замовниками, для яких
ставиться завдання, та фахівцями з алгоритмізації. Таке поєднання
фахівців дозволяє забезпечити всю глибину і повноту проробки, зробити
завдання обгрунтованим, що визначає ефективність його наступного
практичного використання. Проте головна роль тут приділяється не стільки
фахівцю з алгоритмізації, скільки фахівцю-замовнику у даній сфері,
оскільки тільки він може чітко сформулювати завдання, накласти необхідні
обмеження на технічні, економічні, соціальні параметри і т.д. Таких
фахівців, в інтересах яких вирішується завдання ІС, звичайно називають
користувачами на відміну від людей, що займаються обслуговуванням
обчислювальної техніки ІС – програмістів та електронників. Цей етап
реалізації завдань на системі потребує до себе самого серйозного
відношення. Похибка, допущена тут, може звести нанівець свою подальшу
роботу, що триває місяці, іноді роки. Так, практика розробки завдань для
вирішення ІС показала, що в середньому на розробку завдання група в
складі 5 осіб витрачає від 2 до 6 місяців. Сам етап постановки завдання
займає за часом до 10 % від загального процесу її автоматизації.

У процесі постановки завдання спільними зусиллями фахівців у конкретній
предметній сфері та сфері інформатики мають бути виконані такі
обов’язкові процедури:

1. Формулювання завдання, у якому розкривається його зміст, значимість
його вирішення для органів управління систем, способи вирішення, тип
обчислювальних засобів;

2. Опис таких параметрів, як:

– мета вирішення завдання та його призначення з вказівкою органа
управління, в інтересах якого вирішуватиметься дане завдання;

– умови вирішення завдання, що визначають вихідні і вхідні дані, головні
чинники, що характеризують досліджувані процеси;

– критерії ефективності або обчислювальні показники, за якими можна
оцінити результати вирішення завдання;

– обмеження і допущення, що у певних межах спрощують проведення
розрахунків і визначають межі придатності отриманих результатів;

– очікувана періодичність вихідних результатів, припустима точність і
тривалість їх дії.

При постановці завдання детально описується вся вихідна інформація,
необхідна для її вирішення. Звичайно вона дається в текстовій або
табличній формі. Остання більш краща, тому що надалі допоможе правильно
оцінити обсяг вхідної інформації і визначити порядок її використання.
При цьому дається не тільки перелік, але і докладна характеристика
вихідної інформації: порядок розмірів, одиниці виміру, ступінь
необхідної точності, припустимі межі зміни.

При визначенні змісту і форми вихідної інформації варто забезпечити
можливо більш швидке та правильне сприйняття як цифрової, так і
графічної інформації, отриманої в ході вирішення. Вид подання інформації
істотно впливає на слушність її інтерпретації. Невдало подана на екрані
дисплея або роздрукована на принтері інформація може призвести до
помилкового висновку про отриманий результат. Звичайно, що форму видачі
результатів намагаються наблизити до форми документа, призначеного для
практичного використання. Це дозволяє використовувати отримані
результати у вигляді документів і включати їх до управлінської
діяльності різноманітних органів.

Формалізація завдання – обгрунтування методу його вирішення (наприклад,
метод вирішення системи рівнянь, метод обчислення усереднених значень
статистичних даних та інше). При цьому розгорнутий змістовний опис
завдання замінюється на згорнуту формалізовану схему, у якій певні
компоненти позначені відповідними символами. У згорнутому
формалізованому вигляді поставлена задача може бути подана, наприклад,
узагальненою функцією виду: Y= f(Х1, Х2… . ХN), де Y – вихідний
розмір, шукана функція, Х – вхідні розміри, аргументи. Формалізована
схема відбиває лише сукупність змінних завдання, його вхідні та вихідні
величини, але не відбиває зв’язків між ними. Завершальною ланкою
формалізації завдання є побудова математичної моделі її вирішення.
Модель має відбивати усі необхідні змінні та їхні взаємні зв’язки.
Тільки на цих умовах можливо правильне вирішення завдання. Побудова
адекватних моделей для соціально-економічних і міжнародних завдань –
складний і трудомісткий процес. Це пояснюється наявністю діалектичного
протиріччя між вимогами, з одного боку, відповідності опису дійсності, а
з іншого, аналітичної простоти одержуваної моделі для можливості її
реалізації ІС. У цьому зв’язку математичне моделювання слушно називають
вузькою стежкою між болотом переускладнень і пастками переспрощень.
Прагнення одержати адекватну модель досліджуваного процесу звичайно
призводить до її ускладнення, у той же час прості та зручні для
реалізації на комп’ютері системі моделі частіше за все погано описують
реальні процеси. На практиці звичайно вибирається будь-який компромісний
варіант. Відзначимо лише, що при вирішенні завдань на комп’ютері ІС
найбільший інтерес для користувача являють математичні моделі
різноманітних видів й рівнів складності. Для порівняно простих
розрахункових завдань вони подаються формулами, системами рівнянь,
нерівностей і т.д.

Головним змістом даного етапу вирішення завдання ІС є побудова
алгоритму. Поняття алгоритму є одним із найважливіших не тільки в
інформатиці, але й у цілій низці інших наук. Зупинимося на ньому
докладніше.

У своїй діяльності людина постійно зустрічається з множиною завдань, від
самих простих до дуже складних. Для вирішення багатьох із них існують
визначені правила, що пояснюють виконавцю, як розв’язувати дане
завдання. Ці правила людина може вивчити заздалегідь або сформулювати
самостійно у процесі вирішення. Чим точніше і зрозуміліше будуть описані
правила вирішення завдання, тим швидше людина опанує ними і буде
ефективніше їх застосовувати.

Серед різноманітних правил особливу роль відіграють правила, що
визначають деяку послідовність дій, які ведуть до досягнення необхідного
результату. Їх називають алгоритмами.

Слово «алгоритм» походить від ALHORIZM – латинської форми написання
імені великого математика IX сторіччя Аль-Хорезми, що сформулював
правила виконання арифметичних дій. Спочатку під алгоритмами розуміли
тільки правила виконання чотирьох арифметичних дій над багатозначними
числами. Надалі це поняття почали використовувати взагалі для позначення
дій, що призводять до вирішення поставленої задачі.

Таким чином, алгоритм – це зрозуміле і точне розпорядження (указівка)
виконавцю вчинити послідовність дій, спрямованих на досягнення вказаної
цілі або на вирішення поставленого завдання. Отже, навіть не вживаючи
самого слова «алгоритм», ми постійно користуємося їм у своїй діяльності.

Розробка алгоритму потребує глибоких знань у даній предметній сфері,
ретельного аналізу шляхів вирішення поставленого завдання, а тому
здійснюється спільними зусиллями постановника завдання та фахівців з
алгоритмізації і програмування. Загальна структура алгоритму вирішення
завдання має базуватися на логічній послідовності переробки вхідної
інформації у вихідну, що містить усі необхідні результати. Алгоритм
повинний мати властиві йому характеристики, такі як визначеність, або
точність, масовість, результативність і дискретність.

Визначеність (точність) алгоритму. В алгоритмі має бути однозначно і
точно визначене усе, що потрібно для вирішення задачі. Якщо вирішення
задачі задано у вигляді алгоритму, то для того, щоб одержати результат
за заданими вихідними даними, достатньо виконувати тільки ті дії, що
вказані в алгоритмі. Визначеність алгоритму гарантує можливість
вирішення задачі на комп’ютері ІС.

Масовість алгоритму. Алгоритм дозволяє одержати результати для
різноманітних вихідних даних, тобто припускається багатократне його
використання при вирішенні однотипних завдань. Інакше витрати на його
розробку і реалізацію не будуть виправдані. Широта застосування кожного
алгоритму не може бути безмежною. Тому межі застосування алгоритму
суворо зумовлюються.

Результативність алгоритму. Виконання алгоритму має зводитися до
виконання кінцевої кількості дій за прийнятний для користувача проміжок
часу. У протилежному випадку комп’ютер ІС буде виконувати розрахунки як
завгодно довго без одержання кінцевого результату доки його не зупинять.
Тому в алгоритмі має бути вказаний спосіб закінчення розрахунків.

Дискретність алгоритму. Кожна дія, визначена алгоритмом, має бути
закінчена до того, як виконавець перейде до наступної дії (кроку).
Кількість кроків, що приводять до результату, є важливою характеристикою
алгоритму.

Опис алгоритму можна скласти у текстовій формі, але частіше його подають
з метою наочності у вигляді блок-схеми, що є графічним зображенням
процесу обчислень.

Призначення блок-схеми полягає в наочному представленні алгоритму
вирішення завдання; у ній знаходить відображення технологічний процес
обробки інформації на комп’ютері; крім того, вона дозволяє глибше
вивчити завдання, виявити хиби в її постановці і своєчасно усунути їх,
виділити типові частини структури алгоритму (рис. 2).

При упорядкуванні блок-схеми використовуються стандартні символічні
позначення головних функціональних елементів обчислювального процесу:
вхідні дані позначаються прямокутником, логічні умови – ромбом, введення
інформації – паралелограмом і т.д.

Найменування Позначення Функціональне призначення

Виконання операцій або групи операцій, в результаті яких змінюються
будь-які величини

Вибір напрямку алгоритму залежно від умов

Введення та перетворення формул, які придатні для обробки. Вивід,
відображення результатів обробки

4. ДОКУМЕНТ

Носій – папір

5. КОМЕНТАРІЙ, АНОТАЦІЯ

Зв’язок між елементом схеми та поясненням

6. ДИСПЛЕЙ

Введення та виведення інформації за допомогою клавіатури екранних
пристроїв

7. ПУСК (ПОЧАТОК), ЗУПИНКА (КІНЕЦЬ)

Початок та кінець процесів обробки

Рис. 2. Типові частини структури алгоритму

Усередині символів записується назва дії або групи дій. Блоки між собою
з’єднуються лініями із стрілками, що вказують напрямок дії. З символу
«умова» виходять дві стрілки, над однією з них ставлять «так», що
означає виконання умов, над іншою – «ні». З інших символів виходить по
одній стрілці.

Оскільки алгоритм містить докладний опис усіх дій, то для його наочного
представлення застосовується метод послідовного уточнення. Цей метод
полягає в тому, що спочатку алгоритм будується у вигляді блок-схеми, що
складається з великих блоків і відбиває логічну структуру моделі. Потім
відповідно до блок-схеми записується докладний алгоритм. Кожний блок
уточнюється, деталізується. Це уточнення також може бути неповним і тоді
його блоки, у свою чергу, уточнюються.

Такий метод полегшує побудову алгоритму, помилковий процес послідовно
розчленовується на більш елементарні дії. Ступінь деталізації алгоритму
має бути оптимальною з огляду на найбільш ефективну організацію
програмування.

Упорядкування алгоритму або, як прийнято говорити, алгоритмізація – це
процес, що передує програмуванню. Тому алгоритм має бути зрозумілим
програмісту. Під цією якістю припускається можливість програміста
правильно скласти програму відповідно до сутності алгоритму. Тут
важливого значення набуває така властивість алгоритму як визначеність
(точність).

Найпростіші алгоритми бувають трьох типів: лінійні, такі, що
розгалужуються та циклічні.

Лінійні алгоритми складаються з лінійної послідовності дій.

Алгоритми, що розгалужуються, поряд з іншими діями містять логічні
умови, залежно від виконання яких проводиться вибір визначеної гілки
алгоритму.

Циклічні алгоритми дозволяють за допомогою умовного або безумовного
переходу неодноразово виконувати низку дій, створюючи цикл. При зміні
вхідних даних циклічний алгоритм дозволяє багаторазово відтворювати дії,
що входять у цикл.

На практиці в чистому вигляді вказані типи алгоритмів майже не
зустрічаються, але вони в різних сполученнях входять до реальних
алгоритмів. Так, наприклад, алгоритм, що розгалужується, може містити і
лінійний, і циклічний алгоритми, у тому числі цикл у циклі і т.д.

Переходячи до реалізації побудованого алгоритму на комп’ютері ІС, варто
враховувати одну важливу обставину. Він має розроблятися таким чином,
щоб бути пристосованим для програмування на будь-якому комп’ютері. Проте
при складанні алгоритму для комп’ютера конкретного типу ІС необхідно
орієнтуватися на його особливості. Це, головним чином, стосується
порядку використання оперативної пам’яті та швидкодії комп’ютерів, що
складають архітектуру ІС.

Після етапу алгоритмізації йде етап перекладу алгоритму на мову,
зрозумілу комп’ютерам ІС – складання програми. Процес написання програми
одержав назву програмування. При вирішенні складних завдань, що
потребують розробки великих програм, цю операцію, як правило, здійснюють
програмісти-професіонали. Більш того, донедавна тільки їм і було
практично під силу скласти програму, оскільки мови програмування були
важкі для непідготовленого користувача.

За мірою розвитку обчислювальної техніки вдосконалювалися і мови
програмування, що забезпечило на теперішній час простоту спілкування із
сучасними ІС і для широкого кола людей, що не є професіоналами у сфері
програмування. Це дає можливість користувачу при вирішенні порівняно
простих завдань самостійно або після короткого навчання, освоївши
необхідний обсяг знань і отримавши деякі практичні навички в
упорядкуванні програм, запрограмувати завдання, не звертаючись за
допомогою до програмістів. Крім того, знання принципів і методів
програмування необхідне кожному фахівцю для правильного підготування
завдань, що автоматизуються, і врахування особливостей обробки
інформації ІС .

У зв’язку з цим далі викладаються головні поняття у сфеі програмування,
розраховані на непідготовленого користувача.

Перший рівень. Кожний рядок програми являє собою команду, що складається
з коду операції і адреси операндів (чисел, що беруть участь в операції).
При введенні в машину усі числа перетворюються на нулі та одиниці. Для
першого і частково другого поколінь ЕОМ програми писалися тільки в
машинних кодах. Робота ця є трудомісткою і малопродуктивною. При
упорядкуванні програми легко припуститися помилки і важко її виявити.
Для полегшення і прискорення процесу програмування були розроблені мови
другого рівня.

Другий рівень. Замість машинних кодів на цьому рівні використовуються
символічні позначення операцій і оперантів, тому написання програми
спростилося.

Для того, щоб зробити ці символічні позначення зрозумілими комп’ютеру
ІС, а також щоб робити автоматичну нумерацію комірок пам’яті, в яких
зберігаються числа, використовуються спеціальні програми – транслятори.
Вони дозволяють здійснювати автоматичний переклад символьного запису в
машинні коди. Чим вищий рівень мови, тим складнішими є транслятори. Сам
процес автоматичного перекладу програми, написаної будь-якою мовою, на
мову машинних кодів одержав назву трансляції.

До мов другого рівня відносяться Автокоди, Асемблери, Макроасемблери та
ін. Мови 1-го та 2-го рівнів розроблені для конкретних типів комп’ютерів
і тому їх також називають машинно-орієнтованими мовами. Перевагою цих
мов є висока швидкість вирішення завдань і оптимальний розподіл пам’яті
комп’ютера, оскільки при складанні програми враховуються особливості
окремих пристроїв комп’ютера. Їхньою хибою є велика працездатність при
написанні і налагодженні програми. Програмуванням на
машинно-орієнтованих мовах займаються переважно фахівці-програмісти.
Вони складають для нових моделей машин програми, призначені для запуску
комп’ютера й обслуговування процесу обчислень. Крім того, усі
транслятори пишуться на машинно-орієнтованих мовах.

Третій рівень. Мови третього рівня призначені для вирішення визначеного
класу завдань і не залежать від конкретного типу комп’ютерів ІС. Поява
мов третього рівня істотно полегшила роботу програмістів.

Ці мови згідно з правилами написання є близькими до математичних виразів
і містять елементи природної мови. Починаючи з третього рівня, мови
програмування називають мовами високого рівня або алгоритмічними мовами.

Транслятори перекладають програми мов високого рівня на машинні мови. У
кожного типу комп’ютера є свій набір трансляторів, тому програма на мові
високого рівня може використовуватися на будь-яких комп’ютерах ІС, що
мають транслятор із даної мови. Зараз існує багато мов третього рівня.
Найбільшого поширення одержали в минулому: АЛГОЛ, ФОРТРАН – для
математичних і фізичних моделей, КОБОЛ – для обробки економічної
інформації. ПЛ/1 – велика і складна мова для наукових розрахунків і
обробки великих масивів інформації, ПАСКАЛЬ – проста і компактна мова
для обробки соціально-економічної інформації, інженерно-технічних та
інших розрахунків. У навчальних цілях широко використовуються мови
БЕЙСІК, ФОКАЛ та інші. Дані мови зручні та прості у користуванні.

Велике значення для розвитку програмування мало створення мови високого
рівня БЕЙСІК. У даний час БЕЙСІК є одною із головних мов у програмному
забезпеченні персональних комп’ютерів. Простота й універсальність мови
БЕЙСІК дали можливість непідготовленим користувачам швидко і легко
оволодіти нею та застосовувати її для самостійного вирішення завдань.

Мови третього рівня застосовуються на машинах 3-го і 4-го поколінь, що
складають сьогодні головний фонд парку обчислювальної техніки у світі.

Четвертий рівень. Мови цього рівня максимально наближені до людської
мови. Вони призначені для прямого спілкування людини та комп’ютера. Мови
цього рівня будуть реалізовані в головному на комп’ютерах п’ятого
покоління.

На мовах четвертого рівня можуть працювати як фахові програмісти, так і
не знаючі основ програмування звичайні користувачі.

Процес написання програм за доброго знання мови програмування і
наявності докладного алгоритму не є складним і займає порівняно невелику
частину у загальних витратах часу на створення математичної моделі та
реалізації її ІС. Труднощі виникають на етапі налагодження і дослідної
реалізації програми. Вони пов’язані з необхідністю виявлення та усунення
похибок, допущених на попередніх етапах. Пошук та усунення похибок являє
собою складний, трудомісткий процес, що, в цілому, погано піддається
автоматизації. Особливу складність тут викликає виправлення логічних
похибок, допущених у ході постановки та алгоритмізації завдання. Тому
даний етап потребує спільних зусиль усіх фахівців, що брали участь у
постановці, розробці та рішення завдання. Найчастіше він займає до 30-40
% від загального часу автоматизації вирішення завдання.

Після введення програми до пам’яті комп’ютера ІС за допомогою дисплея
або пристроїв вводу починається трансляція програми. Трансляція являє
собою автоматизований переклад програми з мови високого рівня на коди
машинної мови. Транслятор перевіряє наявність у програмі синтаксичних
помилок. У машині зберігаються таблиці всіх команд мови високого рівня і
машинні коди, що відповідають їм. Якщо користувач помилився у написанні
команди, то комп’ютер видає йому повідомлення про похибку у відповідному
місці програми. Трансляція при цьому припиняється. На жаль, поки
комп’ютер ІС виявляє лише частину синтаксичних помилок, а логічні
помилки при трансляції взагалі не можуть бути знайдені.

Програміст аналізує помилки, що виявляються, виправляє їх, вводить зміни
до програми і проводить процес трансляції доки комп’ютер не повідомить
про відсутність помилок у програмі.

У мовах високого рівня для забезпечення широкого застосування
програмного забезпечення в різних країнах прийнято використовувати
англійські слова. Це не створює великих перешкод для непрофесійного
програміста, оскільки кількість службових слів у мовах високого рівня
невелика, що дозволяє їх швидко запам’ятати.

Після закінчення трансляції програма записується до пам’яті комп’ютера
ІС мовою машинних кодів і може по команді оператора почати виконуватись
комп’ютером .

Під налагодженням програми розуміється процес усунення помилок, що
виявляються в ході безпосередньої роботи програми над вирішенням
поставленого завдання.

Налагодження програми починається з прорахунку контрольного варіанта,
результати вирішення якого відомі заздалегідь. Контрольний варіант
складається користувачем і є спрощеним варіантом вирішення завдання. Цей
варіант повинний дозволити провести порівняння ручних і машинних
розрахунків за можливістю на всіх головних елементах алгоритму. Іноді
використовують декілька контрольних варіантів, кожний із який перевіряє
окрему ділянку алгоритму, але і тоді вихідні дані беруться в спрощеному
виді, зручному для ручних розрахунків.

Як правило, не буває програм, для яких контрольний варіант завдання з
першого разу пройшов би на комп’ютері та були б отримані результати, що
збігаються з результатами ручних розрахунків. Тому розроблювачі моделі,
алгоритму і програми щоразу старанно аналізують причини похибок або
видачі неправильних результатів і усувають похибки в програмі, алгоритмі
та моделі. Причиною похибок може бути і невдало вибраний контрольний
варіант. Тільки після того, як результати ручних і машинних розрахунків
збіглися, програма вважається готовою до експлуатації.

У процесі експлуатації програми замість даних контрольного прикладу
вводяться вхідні дані поставленого завдання та проводяться розрахунки.

Після налагодження програми програміст і постановник завдання складають
документацію на програму, до складу якої входять: інструкція для
користувача, керівництво діяльністю програміста, оператора і т.д.
Контрольний варіант разом із виданими комп’ютером ІС результатами
додається до опису програми. Надалі цей варіант використовується для
перевірки працездатності програми перед початком досліджень і служить як
зразок завдання вихідних даних і одержання результатів. Програма
звичайно зберігається на магнітній стрічці або диску разом із
документацією. Експлуатація програми здійснюється користувачем
самостійно або за допомогою операторів ІС.

Крім написання і налагодження програми до функцій програміста також
входить її супровід, тобто зміна програми в процесі експлуатації. Зміни
програми відбуваються в результаті виявлення помилок, що не були
виявлені у ході налагодження, або уточнення моделі і постановки
завдання, що проводяться користувачами.

Процес автоматизації вирішення завдання значно скорочується, коли самий
постановник завдання створює модель, алгоритм, програму, налагоджує
програму за підтримкою професіонала-програміста і проводить за готовою
програмою дослідження. Практична реалізація такого підходу стала
можливою з появою персональних комп’ютерів, укомплектованих «дружнім»
програмним забезпеченням, орієнтованим на користувача-нефахівця. Це
ознаменувало новий етап в інформаційній технології – етап автоматизації
персональних знань, коли сам користувач реалізує процес автоматизації
вирішення завдання з початку і до кінця.

Як показала практика, цей шлях є найкращим для користувача. При цьому
модель швидше реалізується на ІС, процес налагодження скорочується. У
результаті в програмі допускається менше помилок, особливо схованих, що
можуть бути виявлені в ході її експлуатації. У процесі автоматизації
знань на професіонала-програміста припадає консультаційна допомога
користувачу, розробка базових засобів і універсальні пакети програм, що
полегшують процес самостійної роботи користувача.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *