.

Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії? (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2733
Скачать документ

Реферат на тему:

Якою була роль євреїв у післяреволюційній Росії?

Цей «політичний розрахунок» Троцького — дуже важлива й цікава тема, на
якій слід спинитися докладніше. Хоч як несподівано для багатьох це
прозвучить, Троцький у 1918–1926 роках більше, ніж хто-небудь з тодішніх
«вождів», прагнув довести, що Жовтнева революція має національний,
російський характер і зміст.

У цьому він, зокрема, кардинально відрізнявся від «вождя» російського
походження М. І. Бухаріна. 23 квітня 1920 року в «Правді» було
опубліковано статті Бухаріна і Троцького, присвячені 50-літньому ювілею
Леніна. У бухарінській статті усе зводилося до того, що «Ленін, як ніхто
більше, утілив… суть революційного марксизму», що він — «живе втілення
теоретичного і практичного розуму робітничого класу, що намагається
досягти «світової перемоги» [33] і т. ін. Зовсім інший бік справи
висунув на перший план у своїй статті, опублікованій у тім самім номері
газети, Троцький. Побіжно зазначивши, що «інтернаціоналізм Леніна не
потребує рекомендації», Лев Давидович проголосив: «Ленін глибоко
національний. Він вкорінений в нову російську історію, збирає її в собі,
дає їй вище вираження…» Зокрема, у Леніна, за словами Троцького, «не
тільки мужицька зовнішність, а й міцна мужицька підоснова». І саме
національним змістом особистості Леніна пояснює Троцький його чільну
роль: «Для того, щоб керувати таким небувалим в історії народів
переворотом, який переживає Росія, потрібен, мабуть, нерозривний,
органічний зв’язок з основними силами народного життя — зв’язок, що йде
від найглибших коренів» [34].

Отже, для Бухаріна Ленін — «втілення» марксизму і «розуму» всесвітнього
пролетаріату, а для Троцького — «найвище вираження» історії Росії з її
«найглибшим корінням». Свого роду протистояння Троцького і Бухаріна в
«російському питанні» різко проявилося пізніше в їхній оцінці творчості
Єсеніна. 20 січня 1926 року Троцький опублікував у газеті «Известия»
досить співчутливу статтю «Пам’яті Сергія Єсеніна», тоді як Бухарін,
вичекавши рік після загибелі поета, обрушився на нього на сторінках
«Правды» (12 січня 1927 року, стаття «Злі замітки») з безпрецедентними
обмовами…

Але звернімося до «національного» у Леніні. Нині і більш-менш точно
встановлено, і досить широко відомо, що Ленін був людиною гранично
«складного» — російсько-монгольско (конкретно — калмицького)-германсько
(німецького і шведського)-єврейського походження.

Однак для Росії з її «євразійським розмахом» таке етнічне сплетіння не є
чимось незвичайним — про що відомо кожному знавцеві російської
генеалогії (родоводу). Скажімо, знаменитий сучасник Леніна, князь Фелікс
Юсупов (одночасно він мав і титул графа Су-марокова-Ельстона), —
знаменитий і тим, що був одружений з племінницею Миколи II великою
княгинею Іриною Олександрівною, і тим, що він відігравав головну роль в
убивстві Григорія Распутіна, — мав точно таке ж етнічне походження, як
Ленін, тобто російсько-монгольсько-германсько-єврейське: Юсупов був
нащадком мурзи Юсуфа, воєводи Сумарокова, вихідця зі Скандинавії
Ельстона і визначного дипломата хрещеного єврея Шафірова.

Проблема спадковості, прямої залежності від предків, постає — принаймні
поки що — як доволі туманна. Вочевидь, не можна цілком заперечувати, що
характеристики Леніна (найчастіше ворожі) як деспотичного «Чингісхана»
[35], «раціоналіста» у німецькому дусі або, зрештою, людини, наділеної
«єврейською спритністю», тією чи іншою мірою пов’язані зі «спадщиною»
предків; однак мова може бути лише про певні риси характеру, а не сам
«вміст» особистості, що створюється усе-таки вихованням (у широкому
значенні слова) і безпосереднім оточенням.

Порівняно недавно цілком точно, за документами, установлено, що дід
Леніна, Микола Васильович Ульянов (1764–1836), був кріпаком села
Андросово Сергацького повіту Нижегородської губернії. Відпущена 1791
року поміщиком на оброк, ця, вочевидь, вільнолюбна людина спустилася
вниз Волгою до гирла, уже не захотіла повернутися і зрештою став
«вільним» астраханським міщанином. Тут, в Астрахані, він одружився з
молодою, на вісімнадцять років молодшій від нього, дівчиною, яка — хоча
точних документальних відомостей про це немає — була, цілком ймовірно,
хрещеною калмичкою. Її опікував «іменитий астраханський ієрей» о. Микола
Ліванов [36] (імовірно, він хрестив неї), і її син Ілля Ульянов
(1831–1886), який у п’ятирічному віці зостався без батька, зміг одержати
гімназійну, а потім університетську освіту: у результаті за два
покоління було зроблено характерний, мабуть, тільки для Росії «стрибок»:
від кріпака-втікача до дійсного статського радника, тобто цивільного
генерала! (Я, між іншим, знаю це російське «чудо» з історії свого
власного роду: мій прадід був напівзлиденним ремісником закуткового
містечка Білий Смоленської губернії, а його син, батько моєї матері
Василь Андрійович Пузицький (1863–1926), зробив точно таку саму
«кар’єру», як і батько Леніна: закінчивши Смоленську гімназію і
Московський університет, був інспектором однієї з кращих московських
класичних гімназій (2-ї) і також дійсним статським радником).

Останнім часом, утім, набагато більшу увагу привертає материнська гілка
родоводу Леніна; його тепер навіть часом іменують «Бланком» — за
прізвищем другого його діда. Але набагато менш широкі кола знають, що
вже батько цього діда, тобто прадід Леніна, Давид Бланк, не тільки
прийняв Православ’я, але й відправив у 1846 році послання «на найвище
ім’я», що містило заклик створити таке становище, за якого всі російські
євреї відмовляться від своєї національної релігії. Тодішній міністр
внутрішніх справ Л. А. Перовський визнав за необхідне повідомити Миколі
I про пропозицію цього ленінського прадіда, що, за словами міністра,
«ревнуючи до християнства, викладає деякі заходи, що можуть, на його
думку, спонукати до навернення євреїв» [37] (у Православ’я).

Син Давида, Ізраїль Бланк (1799–1870), ще за півстоліття до народження
свого онука Леніна, у 1820 році, хрестився з ім’ям Олександр Дмитрович,
закінчив Імператорську медико-хірургічну академію, одружився з донькою
російського чиновника німецького походження Івана Федоровича Гросшопфа,
служив лікарем у Петербурзі, а потім у Пермі і Златоусті і отримав чин
статського радника (дорівнює чинові полковника) і, відповідно, спадкове
дворянство. У 1847 році, вийшовши у відставку, він купив маєток у
глибині Росії, у приволзькому селі Кокушкино, де й жила до свого заміжжя
(у 1863 році) його донька Марія — мати Леніна.

Останнім часом доводилося чути розмови про те, що вона, мовляв,
виховувала сина в «іудейському» дусі (хоча вже її дід «відрікся»!). Але
для такого припущення немає аніяких підстав. Отут уже доречніше говорити
про «німецький дух», тому що Марія Олександрівна була вихованкою своєї
тітки (сестри її рано померлої матері) — російської
напівнімкені-напівшведки Катерини Іванівни Ессен і, зокрема, вільно
володіла німецькою мовою. Однак з листування Леніна відомо, що тільки
після тридцяти років, опинившись в еміграції, він ґрунтовно опанував
німецьку (з юнацьких років — як і всі тодішні освічені люди — він
говорив французькою мовою); тобто і «німецький» вплив був не настільки
вже значним.

Так чи інакше Ленін виріс і сформувався в поволзьких містах і селах, і в
самій його оселі панувала російсько-православна атмосфера. Старша його
сестра Анна писала, зокрема, у 1925 році (коли подібні визнання були не
дуже вже й бажані): «Батько наш був щиро і глибоко віруючою людиною і
виховував у цьому дусі дітей» [38]. Сам Ленін вважав за потрібне
повідомити незадовго до своєї смерті, у 1922 році, що він до 16 років
був православним вірним. До цього віку він разом з батьком і матір’ю був
у симбірському «Товаристві преподобного Сергія Радонезького» [39].

Але підемо далі. Як ми бачили, Троцький висував на перший план
«національне в Леніні», зокрема російську «мужицьку підоснову». Сам
Ленін ніколи не говорив нічого схожого привселюдно, він начебто б був
принциповим «інтернаціоналістом». Але ось досить примітні ленінські
судження, притім, що особливо суттєво, з його особистого листа, який
було опубліковано лише після його смерті. Незадовго до революції Ленін,
що перебував у Швейцарії, розмовляв із двома людьми з Росії і так
розповів про них у своєму листі: «…один — єврей з Бессарабії, бувалий,
соціал-демократ або майже соціал-демократ, брат-бундівець і т.д.
Понаобтерся, але особисто нецікавий… Інший — воронезький селянин, від
землі, зі старообрядницької родини. Чорноземна сила. Надзвичайно цікаво
було подивитися і послухати» [40].

Відразу ж варто зауважити, що Троцький у ті ж дореволюційні часи писав,
наприклад, таке: «Вона, по суті, по-жебрацьки бідна — ця стара Русь, зі
своїм, настільки скривдженим історією, дворянством, яке не мало гордого
станового минулого… Стадне, напівтваринне існування її селянства до
жаху бідне на внутрішню красу, нещадно деградоване…», життя його
«протікало поза якоюсь історією: воно повторювалося без будь-яких змін,
подібно до існування бджолиного вулика або мурашиної купи» [41]. Отже,
«мужицька підоснова» Леніна — це щось подібне «мурашиної купи»?..

Відоме датоване 1920 роком судження Троцького про Леніна: «Ленін глибоко
національний. Він вкорінений в нову російську історію… і саме таким
шляхом досягає найвищих вершин». Однак пізніше уже висланий зі СРСР
Троцький недвозначно оголосив, що, мовляв, дореволюційна російська
культура «являла собою, зрештою, лише поверхове наслідування вищих
західних зразків… Вона не внесла нічого істотного до скарбниці
людства» [42].

Словом, абсолютно зрозуміло, що твердження Троцького про «глибоко
національне» у Леніні і про «російський» характер революції були цілком
продиктовані політичним розрахунком. Насправді Троцький вбачав у Росії
тільки позбавлену якого-не-будь змісту «мурашину купу» і — в освіченому
прошарку людей — малоцінне наслідування західної культури («не внесла
нічого»). На повен голос говорячи про «національне», про «російське»,
Троцький просто прагнув створити собі, уживаючи сучасне слівце, «імідж»
патріота. У цій справі він, по суті, не гидував нічим. Так, читаючи
видані на Заході спогади одного з учасників Білого руху, Троцький
натрапив на опис курйозної сцени: якийсь козак, що служив у Червоній
армії, опинився якось у своїх побратимів-козаків, які обрали іншу долю,
у розташуванні Білої армії. І Троцький не без задоволення цитував
розповідь білого мемуариста: «…козак, на чийсь докір про те, що нині
служить і йде на бій під командою жида Троцько-го, гаряче і переконано
заперечив: «Нічого подібного!.. Троцький не жид. Троцький бойовий!..
Наш… Росіянин… А от Ленін — той комуніст… жид, а Троцький наш…
бойовий… Росіянин!» [43].

Троцький послався відразу і на Бабеля, «найталано-витішого, — за його
визначенням, — з наших молодих письменників», у багатій на гротескні
деталі «Конармії» якого одна з героїнь говорить «червоним» козакам: «Ви
за Расєю не думаєте, ви жидів Леніна і Троцького рятуєте». І козак
відповідає: «…за Леніна не скажу, але Троцкий є син-відчайдух
Тамбовського губернатора і заступився, хоча й був іншого звання, за
трударський клас».

Усі подібні «порахунки» Троцького пояснювалися доволі істотним мотивом:
Лев Давидович, на відміну від більшості своїх одноплемінників, що
перебували при владі, добре розумів, що Росію не можна — принаймні у
найближчому майбутньому — цілком «денаціоналізувати». Про це, між іншим,
докладно йдеться у вже згаданому трактаті визначного сіоніста М. С.
Агур-ського «Ідеологія націонал-більшовизму». Тут констатується, що з
першого ж післяреволюційного року «на більшовицьку партію чинився
масивний тиск панівного (тобто — російського. — В. К.) національного
середовища. Він відчувався усередині партії і поза нею, усередині країни
й за її межами… Він відчувався у всіх сферах життя: політичній,
економічній, культурній… Опір цьому всеохопному тискові загрожував
утратою влади… потрібно було насамперед знайти компроміс з російським
національним середовищем… треба було, не йдучи на істотні поступки,
створити видимість того, що режим задовольняє споконвічні національні
інтереси росіян» [44].

У цьому міркуванні може викликати здивування або навіть обурення
словосполучення «національне середовище», що позначає майже
стомільйонний російський народ. Але М. С. Агурський у цьому разі
все-таки має рацію: для того ж Троцького російський народ був саме і
лише «середовищем» його діяльності; правий Агурский і коли стверджує, що
в перші післяреволюційні роки «теоретиком червоного патріотизму і мало
не його вождем виявляється Лев Троцький» (с. 144), — що випливає вже
хоча б з його промови «Національне у Леніні».

Правда, Агурський не говорить з належною ясністю, що Троцький діяв у
цьому напрямі лише заради «політичного розрахунку», але все-таки досить
виразно розмежовує дві принципово різні речі: створення «видимості»
національних устремлінь влади (що і робив Троцький) і, з другого боку,
неминучий прихований процес дійсної «націоналізації» влади. Він пише,
наприклад: «Тиск національного середовища, сам той факт, що революція
відбулася саме в Росії, не міг не справити найсильнішого впливу на
більшовицьку партію, як би вона не декларувала свого
інтернаціоналізму… Це було результатом органічного процесу» (с. 140).

І ось воістину примітне «самовикриття» Троцького. Якщо в 1922 році він
проголошував на сторінках «Правды» (5 жовтня): «Більшовизм
національніший від монархічної й іншої еміграції. Будьонний
націо-нальніший від Врангеля…» [45] і т. ін., то в 1928 році, уже
відсторонений від влади, він гнівно викриває: «У цілій низці своїх
виступів, спершу проти «троцькізму», потім проти Зинов’єва і Каменєва,
Сталін бив в одну точку: проти старих революційних емігрантів
(зрозуміло, не «монархічних». — В. К.). Це люди без підґрунтя , у яких
на думці тільки міжнародна революція, а тепер потрібні керівники, здатні
здійснювати соціалізм в одній країні. Боротьба проти еміграції…
входить нерозривною частиною в сталінську ідеологію
націонал-соціалізму… Після кожної революції реакція починалася з
боротьби проти емігрантів, проти чужинців і проти інородців…» [46]
(звернімо увагу: перед нами усвідомлення своєрідного «закону»: у «кожній
революції» велику роль відіграють «чужинці», з якими згодом ведеться
«боротьба»).

Необхідно, щоправда, сказати, що Троцький занадто забігав наперед: у
1928 році навряд чи були підстави вбачати в політиці Сталіна якісь
власне «національні» поривання (вони почали складатися — звичайно ж, під
могутнім впливом «органічного процесу, що відбувається в країні,» —
пізніше, у 1930-х роках), хоча програма «соціалізму в одній країні»
усе-таки була визначеною підосновою переходу до національної політики.
Але якщо вважати цю програму втіленням «націонал-соціалізму», слід
зарахувати до «націонал-соціалістів» і Бухаріна, який все ж перший,
раніше — про що йшлося вище, — її розробив. Троцький, до речі, прямо
сказав тут же про цю бухарінську «першість» і навіть пов’язав ім’я
Бухаріна з «націонал-соціалізмом». Але, певна річ, безглуздо говорити
про якийсь «національний дух» Бухаріна. М. С. Агурський заявив на самому
початку своєї книги: «Я цілком відкидаю міф про Бу-харіна як про
надзвичайно розумну «російську» людину і дозволю собі вважати його
«дурнем» радянської історії, притому найлютішим ворогом усього
російського» (с. 11).

Бухаріну, якому справді була властива майже патологічна ненависть до
всього російського, помітно бракувало розуму, щоб зрозуміти висунуту ним
же самим ідею «соціалізму в одній країні» як закономірний, природний
результат «тиску національного середовища»; тим часом Троцький розумів
це з усією визначеністю.

Однак саме тут і виявляється суть «позиції» Троцького: він більше, ніж
хто-небудь з його колег, твердив про «російський національний» характер
революції, але лише доти, доки йшлося про «видимість», а не про реальну
«націоналізацію».

Утім, давно настав час звернутися до питання, що, цілком імовірно
виникає у читачів. От ти увесь час говориш нам про Троцького, а як бути
з Леніним? Адже він, виявляючи «надзвичайний інтерес» до «чорноземної
сили» воронезького мужика, разом із Троцьким організовував жорстоке
придушення сусідніх з воронезькими тамбовських мужиків у 1921 році і
ніколи, принаймні відкрито, не заперечував — проти того, що в очолюваній
ним владній ієрархії величезну роль відігравали євреї й інші «чужинці»?

Між іншим, мало хто знає, що до 1917 року євреї займали у верхах
більшовицької партії порівняно скромне місце — явно менш значне, ніж у
партіях меншовиків і навіть есерів. Так, з тих чотирнадцяти євреїв, що
були членами й кандидатами у члени більшовицького ЦК у 1917–1921 роках,
усього лише двоє займали ці партійні посади в період з 1903 року (рік
створення власне більшовицької партії) по 1916 рік — це Зинов’єв (з 1907
року) і Свердлов (з 1912 року). І особливо примітний той факт, що такі
«цекісти» з 1917 року, як Троцький, Урицький, Радек, Іоффе, тільки в
цьому самому році і увійшли-бо до більшовицької партії! Тобто виходить,
що євреї особливо «знадобилися» тоді, коли йшлося вже не про революційну
партію, а про владу…

Можна, звичайно, попросту пояснити це тим, що, мовляв, євреї зробили
ставку на більшовицьку партію не тоді, коли це загрожувало урядовими
репресіями, а тоді, коли сама партія готова була стати керівною. Однак,
по-перше, більшовиків — порівняно, скажімо, з терористичною партією
есерів — переслідували в дореволюційний час набагато менш жорстоко. А,
подруге, 10 з 14 євреїв, що у 1917–1921 роках були членами і кандидатами
в члени ЦК, усе-таки вступили до партії набагато раніш — ще до 1907
року. Словом, у тім факті, що до 1917 року більшовицька «верхівка» не
була дуже вже «єврейською», а потім стала такою, відобразилася, треба
думати, об’єктивна «закономірність». Особливо наочно вона виявилася у
свєрідному пожовтневому «стрибку»: з 29 цекістів (членів і кандидатів у
члени ЦК), обраних на VI з’їзді, у 1917 році, було 6 євреїв (тобто не
набагато більше однієї п’ятої частини) і 7 інших «неросійських» (усього
«неросійських» майже половина), а з 23 цекістів, обраних на VII з’їзді,
у 1918 році, — 8 євреїв (уже більш як третина) і 5 інших «неросіян»
(тобто усього «неросіян» набагато більше від половини!).

Вище вже йшлося докладно про найбільш загальний «закон»: у періоди
великих смут для будь-якої країни характерний прихід до влади
«чужинців». Більш конкретні міркування про «закономірності» приходу до
революційної влади «чужинців» не раз висловлював Ленін: найбільше ясно і
різко він говорив про це в одній особистій розмові, що відбулася
наприкінці липня — початку серпня 1918 року, коли уже на всю силу
вибухнула Громадянська війна:

«Російська людина добра, — говорив Ленін. — Російська людина вайло,
тюхтій… У нас каша, а не диктатура… якщо повести справу круто (що
абсолютно необхідно), власна партія стане на заваді: пхикатимуть,
дзвонитимуть по всіх телефонах, учепляться за факти, перешкодять.
Звичайно, революція гартує, але часу замало» [47]. Це, між іншим,
збігається з цитованими вище словами чекістки, наведеними в спогадах
дипломата Г. М. Михайлівського…

Передбачаю обурення багатьох читачів з цього приводу: от, скажуть вони,
дивовижна постановка питання — замість «добрих» росіян треба поставити
на чолі «чужинців», що будуть розправлятися без вагань! Подібне
сприйняття цілком природне, але слід зрозуміти, що об’єктивне історичне
завдання полягало все-таки не в якомусь самоцільному придушенні
всілякого опору революційної влади, а (про що не раз йшлося в цьому
моєму творі) у державотворенні, — зокрема, у подоланні розпаду країни,
що почався після Лютого. Вище було вказано, що десятки тисяч російських
офіцерів саме тому стали служити більшовицької владі; вони
переконувалися на власному досвіді, що ані білі, ані тим більше «зелені»
— тобто проводирі народних бунтів — фатально не можуть відродити в Росії
державу…

Відомий лідер дореволюційної російської партії націоналістів В. В.
Шульгін, який став потім одним з визначних ідеологів Білого руху,
постійно і часом вкрай обурено писав про «єврейське засилля» у
більшовицькій владі, про те, що євреї, як він визначив, «виявилися
спинним хребтом і кістяком комуністичної партії», що вони «своєю
організованістю і впертістю, своєю наполегливістю і волею…
консолідували і зміцнили» [48]. Однак ще до закінчення Громадянської
війни, у 1921 році, спроможний тверезо мислити Василь Віталійович
недвозначно заявив, що саме більшовики «відновлюють військову могутність
Росії… відновлюють кордони Російської держави до її природних меж»
[49]. Він уточнював: «Звичайно, вони думають, що вони створили
соціалістичну армію, що б’ється «в ім’я Інтернаціоналу», — але це
дурниця. Їм тільки так здається. Насправді, вони відновили російську
армію… Як це не дико, але це так… Прапор Єдиної Росії фактично
підняли більшовики… Звичайно, Ленін і Троцький й далі сурмлять
Інтернаціонал… Насправді їхня армія била поляків, як поляків. І саме
за те, що вони відхопили чисто російські області» (с. 515, 516; малася
на увазі війна з Польщею Пілсудського в 1920 році).

І Шульгін прямо сказав про цілковиту безперспективність у тодішніх
умовах програми Білого руху, що прагнув повернути до влади Установчі
збори: «…російський парламент героїчних, відповідальних, надзвичайно
сміливих рішень приймати не може… Їхня (більшовиків. — В. К.)
рішучість — приймати на свою відповідальність неймовірні рішення. Їхня
жорстокість — проведення один раз вирішеного. «Це потрібно — отже це
можливо» — девіз Троцького» (с. 517).

До суджень такої людини, як В. В. Шульгін (1878– 1976), — людини, яка,
по-перше, з молодого віку у найактивніший спосіб брала участь у
російському політичному житті і знала його досконало, по-друге, до
самого кінця свого майже столітнього життя була переконаним російським
патріотом, — слід уважно прислухатися.

Шульгін явно вважає «єврейське засилля» у пореволюційній Росії неминучим
явищем і навіть таким, що має позитивне значення. До речі, Шульгін бачив
і більш загальну закономірність: висування на перший план «чужинців»
узагалі, а не тільки самих євреїв; він писав у 1929 році, що велику і
необхідну роль відігравали в більшовицькій владі поляки, латиші, грузини
й ін. [50] (нагадаю, що Польща, Латвія і — до кінця 1922 року — Грузія
були самостійними державами і, отже, йшлося про «іноземців»).

Разом з тим В. В. Шульгін не вважав (як це характерно і раніше і нині
для багатьох людей), що Російську революцію взагалі здійснили, мовляв,
«чужинці», і насамперед євреї. Ось його твердження про російський народ,
що збунтувався: «…Жиди винні тільки в тім, що вони народ нацькували на
самого себе» (там же, с. 124), тобто на його власну історичну владу, а
певною мірою й на російську національну культуру. Хто-небудь скаже, що
«нацькувати» — апріорі негарна справа. Однак зрештою більше «завинив»
усе-таки той, хто дозволив себе нацькувати на свою власну владу і
культуру. До того ж Шульгін у цій фразі не цілком точний: народ (або,
правильніше, найбільш активна і волелюбна його частина) явно сам був
готовий до нестримного бунту, і євреї, якщо висловитися цілком
адекватно, не «нацькували» якийсь до того «мирний» народ, а лише
додатково його «нацьковували» (ця дієслівна форма має більш «обмежене»
значення, ніж «нацькували»). Утім, і сам Шульгін цілком певно стверджує:
«Ніколи євреям не удалося б виткати це чудовисько, що вразило світ під
ім’ям «більшовизм», якби їхня зосереджена ненависть не знайшла до волі «
злісного матеріалу» у навколишнім середовищі» (там же, с. 133). Звернімо
увагу, що і Шульгін уживає слово «середовище», і це в цьому випадку
точне слово, тому що для більшовицької влади російське життя спочатку
було саме «середовищем» (а не, допустимо, «ґрунтом», «основою» тощо).

І нарешті, ще одне твердження Шульгіна про російський народ, що, без
сумніву, важко прийняти, але й так само важко спростувати: «Знявши
самому собі голову (тобто російську владу і, почасти, культуру. — В.
К.), він тепер скаженіє, що сіє вчинив…» Але «коли російську голову
цей народ сам собі «відітнув», то «жиди», мабуть, навіть прислужилися
тим, що власну свою єврейську голову йому на час приставили: зовсім без
голови ще гірше було б!» (там само, с. 124), — величезне безголове тіло
геть-чисто розбило б себе в нескінченних «пугачовщинах»…

Отже, Василь Віталійович, що пройшов весь хрещений шлях Білої армії,
визнає, що більшовицька — багато в чому «єврейська» — влада все ж
«краща» від безвладдя, і, крім того, узагалі не бачить іншої сили, що у
тодішніх умовах могла б відновити державність. У першій частині цього
мого твору наводилися міркування найвизначнішого «чорносотенця» Б. В.
Нікольского, розстріляного більшовиками в 1919 році, який набагато
раніше, ніж Шульгін, ще на початку 1918 року дійшов того ж самого
висновку [51].

Доцільно нагадати і цитовані раніше точні характеристики самого стану
Росії після Лютневого перевороту — характеристики, що подібно
сформулювали зовсім різні люди — геніальний «чорносотенний» мислитель В.
В. Розанов: «Не залишилося Царства, не залишилося Церкви, не залишилося
війська… Що ж залишилося-бо? У дивний спосіб — буквально нічого», — і
впливовий сподвижник Керенського В. Б. Станкевич: «стихійний рух»
російського народу, «одразу спопелив усю стару владу дощенту: і в
містах, і в провінції, і поліційну, і військову, і владу
самоврядування».

І відновити владу «на порожнім місці» можна було тільки за допомогою
найжорстокішого насильства і, як виявилося, за величезної і, більш того,
необхідної ролі «чужинців», здатних «йти до кінця»… Словом, є всі
підстави погодитися з наведеними судженнями В. В. Шульгіна.

Разом з тим не можна, звичайно, не бачити, що відновлення влади
«чужинцями» мало свій найтяжчий «звортний» бік: вони нічого не щадили в
так чи інакше далекому їм російському бутті, вони придушували й те, що
зовсім не обов’язково потрібно було придушувати… І це вже в перші
післяреволюційні роки викликало рішучий опір навіть у тих колах, що
цілком підтримували справу Жовтня.

Яскравим прикладом можуть слугувати долі трьох воєначальників Червоної
армії, притім одних із найвидатніших: командувача Червоної армії
Північного Кавказу І. Л. Сорокіна, командувача Першого кінного корпусу
Б. М. Думенка і командувача Другої кінної армії Ф. К. Миронова. Після
їхнього убивства імена їх були «закриті» іменами С. М. Будьонного, Г. І.
Котовського, О. Я. Пархоменка, С. К. Тимошенка й інших, але свого часу
вони значили не менше або навіть більше…

Ці люди зовсім не були «контрреволюціонерами», але вони виступали проти
придушення національного буття і свідомості російського народу. Ф. К.
Миронов писав Леніну 31 липня 1919 року про «комуністів… більшість з
яких не може відрізнити пшеницю від ячменю, хоча і з великим апломбом
під час мітингів повчає селянина у веденні сільського господарства… Я
все ж хочу залишитися щирим працівником народу, щирим захисником його
сподівань… Соціальне життя російського народу… повинне будуватися
відповідно до його історичних, побутових і релігійних традицій і
світогляду, а інше слід віддати часові» [52].

У складеній пізніше декларації за назвою «Хай живе Російська
пролетарська селянська трудова республіка» Миронов писав про
«комуністів, які захопили все життя у свої руки»: «…ця зухвала
монополія купки людей, що уявили себе у своєму фанатизмі будівниками
соціального життя» [53]. В іншому зверненні «до всього російського
народу» він призивав: «Геть самодержавство комісарів!» (там же, с. 232).

Розуміючи, мабуть, як небезпечно відкрито порушувати питання про
«чужинців» у комуністичній владі, Миронов тільки говорив про це, але
уникав торкатися цієї теми у своїх листах і зверненнях. Однак про його
усні висловлювання, зрозуміло, стало відомо на верхах. А Миронов,
наприклад, звав Троцького «Бронштейном», стверджував, що народ женуть на
«жидівсько-європейський фронт» (тобто використовують задля
«єврейсько-інтернаціональної» мети), таврував члена ЦК Смілгу й інших
чужинців «вампірами, що проливають безневинну кров», і т. ін. (там же,
с. 248, 249).

13 вересня 1919 року Троцький видав наказ: «…Як зрадника, Миронова
оголошено поза законом. Кожен громадянин, якому Миронов трапиться на
шляху, зобов’язаний пристрілити його як собаку. Смерть зрадникові!»
[54].

Однак у цей момент у долю Миронова втрутився Ленін, який, як гадають
біографи Пилипа Кузьмича, саме у вересні ознайомився з цитованим вище
мироновським листом до нього, відправленим 31 липня 1919 року [55]. Роль
Леніна не цілком з’ясована, і немає істотних підстав стверджувати, що
Ленін «захистив» російського воєначальника від «чужинців» (до того ж
через півтора року Миронова все-таки убили). Але, у всякому разі,
Миронова було тоді не тільки «реабілітовано», а й призначений на високу
посаду, і Ленін упродовж двох годин розмовляв з недавно оголошеним «поза
законом» воєначальником.

І все-таки поведінка Миронова було занадто «непрощенною», і, незважаючи
на його голосні перемоги над Врангелем наступного, 1920 року, він
опинився в Бутирській в’язниці і 2 квітня 1921 року його було
пристрілено там «як собаку» — без усякого суду, несподіваним пострілом
невідомої особи. Біографи Пилипа Кузьмича переконані, що за цим
убивством стояла дуже впливова, але «невідома нам поки людина або група
людей» (там же, с. 360).

Набагато раніше від Миронова, ще 1 листопада 1918 року, було убито
блискучого полководця Івана Лукича Сорокіна. Щоправда, на відміну від
Миронова, він сам почав криваву боротьбу з тими, кого вважав ворогами
російського народу. Факти такі: «13 жовтня (1918 року. — В. К.) він (І.
Л. Сорокін. — В. К.) заарештував голову ЦВК Кавказької республіки
Рубіна, товаришів (тобто заступників. — В. К.) голови Дунаєвського і
Крайнього, члена ЦВК Власова і начальника «надзвичайної комісії»
Рожанського. Усі ці особи — крім Власова, євреї — були в той же день
(відповідно до інших відомостей — 21 жовтня. — В. К.) розстріляні. За
поясненнями наближених Сорокіна, спійманих і ув’язнених, Сорокін
«ненавидів євреїв, які очолювали кавказьку владу» [56]. 28 жовтня його
було оголошено «поза законом» і незабаром, 1 листопада, застрелено.

Нарешті, Б. М. Думенко, заслуги якого пізніше багато в чому приписали
його колишньому «помічникові» С. М. Будьонному, був 24 лютого 1920 року
арештований разом зі своїм штабом і розстріляний 11 травня. «Пункт
перший» обвинувачення: «…проводили юдофобську й антирадянську
політику… обзиваючи керівників Червоної Армії жидами». До справи
підшито «повідомлення політпрацівника Пєскарьова… у якому він
повідомляв, що Думенко в його присутності зірвав з грудей свій орден
Червоного Прапора і, закинувши в кут, сказав: «Не треба мені його від
жида Троцького»… Трибунал Республіки мав указівку Троцького про
засудження і розстріл Думенка, що завдав йому особистої образи» [57].

Перед нами долі трьох найвизначніших і свого часу славнозвісних
воєначальників Червоної армії. Усі вони були беззастережно проти і
дореволюційних порядків, і Білої армії. Але вони не могли примиритися з
придушенням «російського народу з його, — користуючись словами з
цитованого миронівського листа Леніну, — історичними, побутовими і
релігійними традиціями і світоглядом». А чужинці, які перебували на
верхах влади, постійно цим займалися, «поглиблюючи», за їхнім
визначенням, революцію…

І справа, зрозуміло, не зводилася до трьох названих найбільших
воєначальників. Не можна сумніватися в тім, що майже така сама смерть
чекала тоді на багатьох високопосадовців. Так, відповідно до
переконливих новітніх досліджень, 30 серпня 1919 року був під час бою
убитий кулею в потилицю командир дивізії Микола Щорс, — убитий
«своїми»… Пізніше, вже в 1930 роках, його ім’я було прославлено —
особливо завдяки чудовому кіноепосові Олександра Довженка «Щорс» (1939).
Застрелив його, як виявилося, «політ-інспектор Реввійськради» одеський
єврей П. С. Танхіль-Танхілевич; раніше член Реввійськради
Південно-Західного фронту С. І. Аралов доповів Троцкому, що «у частинах
дивізії (Щорсівській. — В. К.) розвинутий антисемітизм…» [58].

Усе це напевно сприймається сьогодні багатьма з гнівом і прокльонами на
адресою «чужинців, що панували тоді». Але необхідно вдуматися в
об’єктивний зміст цієї трагічної ситуації. По-перше, якщо поміркувати,
стає зрозуміло, що такі люди, як І. Л. Сорокін, Б. М. Думенко, Ф. К.
Миронов, М. О. Щорс, якби навіть вони «скинули» «чужинців, що стояли над
ними», навряд чи змогли в тодішніх умовах створити й утримати владу. А,
по-друге, «на боці Троцького» була переважна більшість російських
воєначальників. Так, командувач Першою кінною армією С. М. Будьонний у
найактивніший спосіб виступав і проти Ф. К. Миронова, і проти Б. М.
Думенка (він навіть через більш як сорок років, у 1962 році, протестував
проти «реабілітації» останнього!) [59]; «викривав» Думенка і командир
Першого кінного корпусу, досить відомий герой громадянської війни Д. П.
Жлоба. Велику роль у фатальній долі М. О. Щорса відіграв син
замоскворіцького купця С. І. Аралов*, який став у 1918 році членом
Реввійськради Республіки. І не можна не визнати, що «провина» цих
«одноплемінників» є принаймні більш вже непрощенна, ніж тих чи інших
«чужинців», з якими застрелені воєначальники до того ж вступили в
протистояння самі, першими…

Не можна також не бачити, що влада «чужинців» являла собою тоді свого
роду фатальну необхідність, що настільки різко виявляється в складі
верховного політбюро ЦК. І трохи несподіване введення до Політбюро в
квітні 1922 року — коли війна вже закінчилася — росіян Рикова і
Томського знов-таки дуже показове.

А наприкінці 1922-го — на початку 1923 року Ленін спробував зробити
свого роду переворот — про що недвозначно свідчать його тексти,
адресовані до XII з’їзду партії, що був намічений на квітень, і згодом
названі «політичним заповітом» Леніна. Як не дивно (і сумно), майже всі
«аналітики» цього заповіту, цілком заворожені «проблемою Сталіна»,
примудрилися помітити в цих ленінських текстах, по суті, тільки одну
деталь, що має зрештою особисте значення, — пропозицію «перемістити»
одну людину з посади генсека.

Тим часом Ленін почав свій «заповіт» так (цитую по 45-му тому Повного
зібрання творів, вказуючи в дужках сторінки): «Я радив би дуже почати на
цьому з’їзді ряд змін у нашому політичному ладі» (с. 343). Так, ні
багато ні мало — зміна самого «політичного ладу» (!). І конкретизує: «На
чільне місце я ставлю збільшення числа членів ЦК до декількох десятків
або навіть до сотні» (там само; у ЦК тоді було лише 27 осіб). При цьому,
— як неодноразово потім підкреслив Ленін, — до нового ЦК мали ввійти
робітники і селяни, «які стоять нижче того шару, що висунувся в нас за
п’ять років у радянські службовці, і є приналежно ближче до рядових
робітників і селян…» (с. 348). «Я пропоную з’їздові вибрати 75–100…
робітників і селян… обрані мають користуватися всіма правами членів
ЦК» (с. 384).

У ЦК було, як зазначалося, 27 осіб, і приєднання до них 75–100
робітників і селян означало б, що три чверті членів ЦК виявилися би
людьми з народу в буквальному значенні цього слова.

У нас немає ніяких відомостей про те, що Ленін ставив тим самим завдання
змінити національний склад вищої влади. Він визначав мету пропонованого
політичного акту як звернення «у направленні нових сил туди, де лежить
найбільш глибокий корінь нашої диктатури» (с. 383), і встановленні
«зв’язку зі справді широкими масами» (с. 384; виділено мною. — В. К.).

Однак цілком зрозуміло, що при здійсненні ленінського «заповіту» новий,
значно «розширений» орган верховної влади складався б в основному з
росіян. Повторю ще раз: я зовсім не стверджую, що Ленін свідомо мав саме
цю мету: для такого висновку немає яких-небудь доказів. Однак результат
запропонованої Леніним «зміни» у політичному ладі був би все-таки саме
таким, і природно думати, що досвідчений політик це усвідомлював…

Партійні верхи відкинули пропозицію Леніна, причому особливо рішуче
виступив проти нього Троцький, який заявив у спеціальному листі в ЦК від
13 лютого 1923 року, що це «розширення» складу ЦК позбавить його
«необхідної оформленості і стійкості» і завдасть «надзвичайної шкоди
точності й правильності роботі Цека» [60]. Ленін не мав можливості
відстоювати свою пропозицію. По-перше, — що не дуже давно перестало бути
«секретом» — ЦК заперечував проти самої публікації його статті «Як нам
реорганізувати Рабкрін», у якій було частково сформульоване цю
пропозицію. У ЦК навіть виник план «надрукувати цю статтю в номері
газети з накладом… в одному примірнику — спеціально для Володимира
Ілліча». 25 січня 1923 року статтю все-таки було опублікована в «Правде»
[61], однак через день, 27 січня. Політбюро розіслало в усі губкоми
партії циркуляр, у якому йшлося, що «Леніну через перевтому не дозволено
читати газети; що він не бере участі в засіданнях Політбюро… що лікарі
вважали за можливе через нестерпність для нього повної розумової
бездіяльності вести щось на зразок щоденника, куди він заносить свої
думки з різних питань; що окремі частини цього щоденника за вказівкою і
наполяганням самого Володимира Ілліча з’являються на сторінках преси»
(там же, с. 112); пропозиція Леніна тим самим цілком дискредитувалася…

У роботі XII з’їзду, до якого Ленін і звертав свою «пропозицію», він,
через різке загострення хвороби, не брав жодної участі. Але оскільки
авторитет Леніна все одно був, певна річ, величезний, на з’їзді не
зважилися взагалі ігнорувати його пропозицію: склад ЦК було значно
розширено — у півтора рази (з 27 до 40 осіб), однак серед знову обраних
не було ані робітників, ані селян, тобто «розширення» було чисто
показне…

Як уже говорилося, не можна беззастережно стверджувати, що Ленін,
пропонуючи ввести до ЦК безліч не «професійних революціонерів», а
робітників і селян, мав на увазі тим самим і «національні» зрушення в
складі вищої влади. Але саме таке зрушення все-таки потім протягом
кількох років відбулося. Між іншим, В. В. Шульгін у 1926 році цитував
твердження одного спостерігача (можливо, відомого О. О. Якушева)*:
«Багато хто…гадає, що в Росії панує безпросвітне єврейське засилля. Я
б трохи пом’якшив цей діагноз, я б сказав, що в сучасне російське життя
поруч з єврейським потоком, у верхи, безсумнівно, пробивається і дуже
сильний російський струмінь» [62].

І дійсно, якщо до 1922 року в Політбюро росіянином можна було вважати
тільки одного Леніна, то до 1928 року з 9 членів тодішнього Політбюро
7(!) були росіянами (інші — грузин і латиш). Правда, період
колективізації явно знову затребував «чужинців», і до 1931 року з 10
членів Політбюро вже тільки половина — 5 чоловік — були росіянами, яких
«доповнювали» єврей, поляк, латиш і два грузини. Такі зміни «націо- О.
О. Якушев (1876–193..?) — загадкова фігура; долю його докладно дослідив
Д. О. Жуков в своїй післямові до виданої в 1991 році книзі В. В.
Шульгіна «Три столицы». Ця людина, «завербованна» ОГПУ, напевне, вела
власну «лінию» и як наслідок її ще на початку 1930-х років було
розстріляно… нальних пропорцій» на найвищому рівні влади навряд чи
доречно вважати «випадковими», несуттєвими, і є достатні підстави
думати, що саме нова «революція» у селі продиктувала повернення до
великої ролі «чужинців». А до кінця тридцятих років співвідношення
російських і неросійських у Політбюро знову змінилося: з 9 його членів 6
були росіянами, а інші, крім одного єврея, — грузин і вірмен, тобто
«представники» народів СРСР, а не поляків, латишів й ін.

У зв’язку з тим, що в 1926 році було «звільнено від обов’язків членів
Політбюро» Каменєва, Зинов’єва і Троцького, виникло гостре слівце,
приписуване Раде-ку: «Яка різниця між Сталіним і Мойсеєм? Мойсей вивів
євреїв з Єгипту, а Сталін з Політбюро». Фраза ця сприймається звичайно
як викриття «антисемітизму» Сталіна, який вигнав цих людей з Політбюро
саме як ненависних йому євреїв.

Щоправда, саме в 1926 році кандидатом у члени Політбюро став єврей
Каганович, який із 1930 року і до смерті Сталіна був членом Політбюро, а
в 1935–1938 роках був навіть «другою» людиною після Сталіна, що
виявлялося в об’єднанні в його особі відразу трьох вищих функцій: він,
як і сам Сталін, був одночасно членом Політбюро, секретарем ЦК і членом
Оргбюро ЦК (інших таких осіб не було). Однак Кагановича все-таки схильні
розглядати як чисто показну фігуру, що має демонструвати відсутність
«антисемітизму».

Зрештою можна навіть припустити, що в такім твердженні є своя правота.
Але не можна закривати очі на цілу низку інших аспектів проблеми.
По-перше, за усунення Троцького, Зинов’єва і Каменєва з Політбюро не
менше, а часом і більш рішуче виступав, поряд зі Сталіним, також і
Бухарін, якого важкувато запідозрити в «антисемітизмі». По-друге,
виведення з Політбюро трьох найбільш впливових євреїв жодною мірою не
супроводжувалося усуненням євреїв з «другого» ешелону вищої влади — ЦК.

Утім, перш ніж говорити про це, варто спростувати зовсім довільні (і
проте широко розповсюджені) «відомості» про мало не абсолютну більшість,
яку нібито мали євреї в складі ЦК першого революційного років. У
дійсності в складах ЦК, починаючи з 1919 року і закінчуючи 1939-м
(наступний з’їзд партії було скликаний лише в 1952 році), особи
єврейського походження займали 1/5-1/6 частину загальної кількості.
Правда, їх було більше в 1917 році (6 з 21 члена ЦК) і особливо в 1918
(5 з 15). Але в обох випадках були особливі обставини. У принципі
кількість членів ЦК мала становити тоді 19 осіб; саме такі були склади
ЦК 1919 і 1920 р. Але в 1917 році до більшовиків приєдналися так звані
міжрайонці, лідери яких — Троцький і Урицький — ввійшли до ЦК,
збільшивши кількість його членів до 21, а частку євреїв — до більш ніж
чверті складу. А в 1918 році їх не було — через їхнє різке розходження з
ленінською лінією — введено до нового складу ЦК, а четверо росіян, які
раніше входили до нього (О. С. Бубнов, В. П. Мілютін, В. П. Ногін і О.
І. Риков), у результаті чого кількість членів ЦК скоротилося до 15, і
хоча осіб єврейського походження в ЦК стало менше, ніж у 1917-м (5, а не
6), «частка» їх зросла до однієї третини*. Але далі, до 1939 року
включно — начебто за негласним «правилом», — ця частка становила
1/5-1/6. Нерідко повідомляють, що терор 1937– 1938 років мав, мовляв,
зокрема, за мету усунення з органів влади євреїв. Тим часом частка людей
єврейського походження в складах ЦК 1934 і 1939 років однакова (12 з
71)…

Тим більше безпідставною є версія Троцького, висунуту у середині 1930-х
років, що, мов би його ще в 1920-х роках вигнали з влади через
«антисемітську» політику Сталіна й інших. Нині цю версію посилено
пропагують. Тим часом сам Троцький у низці творів по суті справи
спростовує цю свою пізнішу версію. Так, у виданому ним у 1930 році
автобіографічному творі «Моя жизнь» він цілком виразно показав, що
ініціатива його відсторонення від вищої влади виходила не від
яких-небудь «антисемітів», а насамперед від Зинов’єва і Каменєва. Уже на
початку 1923 року, коли стало очевидно, що Ленін навряд чи видужає і
повернеться до влади, «Каменєв допитувався, — повідомляє Троцький, — в
найбільш довірених «старих більшовиків»… «Невже ж ми допустимо, щоб
Троцький став одноособовим керівником партії і держави?..» На перше
місце стали ставити Зинов’єва… Ще через якийсь час стали з’являтися
почесні президії без Троцького… Потім (саме потім, кількома роками
пізніше! — В. К.) перше місце стало відводитися Сталіну…» [63].

Отже, усунення Троцького від верховної влади почали Каменєв і Зинов’єв,
останній запропонував у січні 1925 року Пленумові ЦК резолюцію, у якій
погляди Троцького кваліфікувалися як «фальсифікація комунізму» [64], і
на цій підставі того 26 січня було звільнено від обов’язків голови
Реввійськради. Вочевидь, було б абсурдно, якби Троцький приписав
«антисемітизм» Зинов’єву і Каменєву. Але пізніше, у середині 1930-х
років, замовчуючи про те, що ініціаторами позбавлення його верховної
влади були ці євреї, він обвинуватив у «антисемітизмі» Сталіна.
Наскільки це було натяжкою, виявляється з більш раннього твору
Троцького, написаного незабаром після його «падіння», у 1927 році. Ту т
він повідомляв, що вирішальну роль у боротьбі з ним відіграли «Сталін,
Ярославський, Гусєв й ін. агенти Сталіна» [65]. Тобто виходить, що
«антисемітську» акцію зі скинення Троцького здійснювали разом зі
Сталіним Яків Давидович Драбкін (Гусєв) і Міней Ізраїлевич Губельман
(Ярославський)… Розгадка тут у тім, що Троцький у 1930-х роках прагнув
дискредитувати Сталіна в очах «лівих» кіл Європи й Америки, де велику
роль відігравали євреї; звідси і не мав реальних підстав обвинувачення в
«антисемітизмі» (вище вже сказано про дуже значну «частку» євреїв у
1930-х роках в органах верховної влади СРСР; про «антиєврейські» акції
Сталіна може йтися тільки щодо періоду кінця 1940-х — початку 1950-х
років).

У принципі поступове витіснення євреїв з вищої влади країни було, за
справедливим визначенням сіоніста М. С. Агурського, природним,
«органічним» процесом: «чужинці» відіграли в пору загального хаосу свою
закономірну роль, а надалі перебування безлічі таких людей на верховних
посадах було вже нічим не виправданим явищем.

Ті, хто оголошує таку поставу питання «антисемітською» або
«шовіністичною», валять, як кажуть, із хворої голови на здорову. Тому що
велику кількість євреїв, а також латишів, поляків та ін., що становили
незначну частку населення країни, на верхніх поверхах влади навряд чи
можна вважати «нормальним» явищем (інша справа — цілком «ненормальна»
ситуація першого післяреволюційного року).

Більше того: є серйозні підстави думати, що зосередження євреїв на
вершині влади само по собі загрожувало внутрішньою нестабільністю.
Здавалося б, такий погляд суперечить безсумнівній єврейській
згуртованості, здатності до міцної єдності. Але мудрий В. В. Розанов
прозорливо написав у 1918 році, що даремно євреї «думають у цілому
керувати… Росією… коли їхнє місце — зовсім на іншому місці, біля
підніжжя держав (так бо вважають і старі справжні євреї, у шляхетному
«Ми — раби Твої», побіля усього справді Великого)» [66]. У цьому,
зрозуміло, немає нічого «антисемітського» (Розанова наприкінці його
життя можна, скоріше, запідозрити в «філосемітизмі»); він зауважив тут
же, що революція євреям «не обіцяє нічого. Навіть обіцяє поганого» (там
же, с. 611).

Глибоко правильними є слова «місце — біля підніжжя держав», біля
підніжжя трону. Єврейська пропаганда віддавна і до цього дня намагається
вселити, що, мовляв, до революції євреї в Росії не могли займати
скільки-небудь високих посад. Але от хоча б кілька промовистих
прикладів: єврей Шафіров був віце-канцлером за Петра I, єврей
Нессельроде — канцлером за Микола I, єврей Перетц — статс-секретарем за
Олександра II, єврей Гурлянд — фактичним керівником міністерства
внутрішніх справ за Миколи II. Зрозуміло, вони так чи інакше служили
саме тронові, державі (хоча Нессельроде, як можна догадуватися, таємно
служив і чомусь іншому), а не здійснювали свою «програму». Але так чи
інакше усі вони благоденствували при своїх володарях.

Тим часом євреї, які опинилися нагорі після 1917 року, вже 1923 року, як
ми бачили, «побилися» — незважаючи на свою славетну згуртованість… Тим
паче це стосується більш пізнього часу (зокрема, «загадка» 1937 року).
Ту т же тільки підіб’ю визначений підсумок вищесказаному.

Якщо вже порушувати питання про зв’язок усунення Троцького, Зинов’єва і
Каменєва з верховної влади з горезвісним «антисемітизмом», то тільки в
тім плані, що їхня присутність у Політбюро неминуче стимулювала
антисемітські настрої в країні, — про що не раз і не без глибокого
занепокоєння говорив і сам Троцький. Особливо гостро постала ця проблема
в середині 1920-х років, коли більшість населення усвідомила, що країною
править не Раднарком, а Політбюро. І не виключено, що цей факт вплинув
на визначення в 1926 році долі єврейських членів Політбюро.

Характерно, що на рівні ЦК ця проблема не поставала настільки гостро (як
щодо Політбюро), і на найближчому з’їзді партії, у 1927 році, у ЦК
увійшли троє євреїв — Я. Б. Гамарник, Ф. І. Голощокін і І. А. Пятницький
(Таршис), як би замінивши вилучену з ЦК «трійку», і «частка» євреїв
залишилася такою, як і раніше.

Але в найбільш загальному і глибокому сенсі кінець «єврейського засилля»
у Політбюро означав, що їхню роль — притім роль, як говорилося вище,
закономірну, навіть необхідну — уже відіграно. Нагадаю, що великий поет
сказав у 1924 році у вірші «Русь советская»:

То т ураган прошел. Нас мало уцелело…

У шаленому вирі перших післяреволюційних років неминуча була влада
«чужих», така, що нікого не щадить, а потім почався, за визначенням
сіоніста М. С. Агурського, який прагнув до об’єктивності, «органічний
процес» відновлення національної державності — правда, не без
уповільнень і навіть відступів. Так — про що вже йшлося — у пору
колективізації половину Політбюро становили «чужинці», хоча в 1928 році
їх було там усього тільки двоє (з дев’яти). Нарешті, панування
«чужинців» зберігалося й у 1930-х роках у «органах безпеки», що були
покликані нещадно боротися з усілякими «ворогами».

Література

Цит. за: Бухарин Н. И. Проблемы теории и практики социализма. — М. 1989.
— С. 177, 188.

Цит. за: Троцкий Л. Д. К истории русской революции. — М., 1890. — С.
234, 235.

Ленин В. И. ПСС. — Т. 49. — С. 377.

Див.: Симакова А. Родословная семьи Ульяновых: из податного сословия //
О Ленине — правду. Дайджест прессы. — Л., — 1991. — С.8-12.; Шагинян
Мариэтта. Собрание сочинений: В 9 т. — Т. 5. — М., 1988. — С. 33–36.

Вождь. Ленин, которого мы не знали. Сост. Геннадий Сидоровнин. —
Саратов, 1992. — С. 19.

Ульянова-Елизарова А. И. О В. И. Ленине и семье Ульяновых. — М., 1988. —
С. 116.

Ленин В. И. ПСС — Т. 44. — С. 509

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020