РЕФЕРАТ
на тему:
Соціально-економічне становище Болгарських земель. (друга половина
XVII-перша половина XIX ст.)
Підкорення болгарських земель Османською імперією, відсутність
найменших автономних прав ставили болгарську економіку у цілковиту
залежність від турецької. Проте господарська криза в імперії, що
розпочалася ще в XVI ст., набула із середини XVII ст. незворотного
характеру.
Військово-феодальна сіпахійська система переживала у той період глибокий
занепад. Заснована на завоюваннях усе нових і нових земель, вона
неминуче мала виявити свої суперечності після завершення територіального
розширення імперії. Військові ленникисіпахі прагнули тепер значно
збільшити площу своїх тимарів і зеаметів, обкласти селян, які проживали
на цих землях, додатковими поборами. Ще з кінця XVI ст. спостерігається
зростання великих земельних володінь. Віднині сіпахі міг володіти вже не
одним, а відразу кількома земельними наділами. Створені таким чином
великі маєтки з умовних земельних володінь перетворюються на безумовні.
Якщо раніше сіпахі отримував основний прибуток від війни, то тепер,
після завершення захоплення інших територій, він почав вимагати від
селян усе нових і нових платежів. При цьому менталітет сіпахі змінювався
не так швидко, як економічна кон’юнктура: оподаткування ним власних
селян уже нагадувало воєнну контрибуцію.
Криза військово-ленної сіпахійської системи призвела до значного
скорочення кількості ленників. Це суттєво послаблювало військову міць
держави. Так, чисельність сіпахі всього за 150 років (з середини XVI до
кінця XVII ст.) скоротилася в 10 разів. Певною мірою розвалові
сіпахійської системи сприяла також діяльність султанів. Скорочуючи
державний земельний фонд, вони часто робили дарунки своїм прибічникам.
Власники нових маєтків, як правило, не відбували за них військову
службу. Як наслідок — інтереси держави і великих землевласників вступали
в гостру суперечність.
Такі процеси негативно впливали на аграрні відносини в болгарських
землях. Становище сільського населення Болгарії в цей період значно
погіршується. У нових володіннях, що перейшли в спадок — чифтліках —
феодали заводили власні господарства. Безумовно, вони були
заінтересовані в отриманні додаткових прибутків і тому переводили селян
на панщину. Це “друге видання кріпацтва”, що здійснювалося за
східноєвропейським сценарієм, змусило багатьох селян рятуватися втечею
від своїх господарів. Процес набув такого розмаху, що термін пошуку
збіглих болгарських селян в Османській імперії було збільшено до 30
років.
Разом з тим, саме у чифтліках поряд із панщиною почалося активне
застосування оренди землі. Використання праці батраків (аргаті) сприяло
поступовому виникненню на селі зародків нових виробничих відносин.
Володарі чифтліків були тісно пов’язані з ринком і залежали від його
кон’юнктури. Збільшення поставок на ринок сільськогосподарської
продукції об’єктивно сприяло розвиткові внутрішньої торгівлі, певному
пожвавленню товарно-грошових відносин в імперії.
Крім панщини, важливою причиною погіршення становища болгарських селян
було запровадження нової системи стягнення основного грошового податку —
джизьї. Тепер його називають хараджем. З кінця XVII ст. він значно зріс
і сплачувався вже не з кожного двору, а з кожного чоловіка-християнина:
спочатку з п’ятнадцяти, пізніше — з семи років. Загальна кількість
різних податків у цей час наближалася в імперії до кількох сотень.
Погіршилося й соціальне становище християнської людності країни. З кінця
XVII ст. тільки до нього застосовується термін райя (стадо), яким раніше
називалося все населення імперії, що сплачувало податки, незалежно від
віросповідання. У цілому, в XVII—ХУШ ст. спостерігається вирівнювання у
правах різних категорій болгарського селянства. Селяни, які ще зберігали
окремі привілеї, потрапили в повну залежність від поміщиків. Останні
брали собі так багато, що це позбавляло болгарських селян будь-якої
господарської ініціативи. Спроби селян покинути землеробство і зайнятися
більш прибутковою діяльністю припинялись досить великими штрафами. Лише
завдяки суворим заходам поміщикам удавалося утримувати селян на землі,
що сприяло їх дальшому закріпаченню.
Значне полегшення болгарам принесло лише скасування на початку XVII ст.
ненависного девшурме (“податку кров’ю “). Хлопчиків-християн перестали
насильно навертати до мусульманства й забирати до корпусу яничарів. Але
це скасування диктувалося не стільки турботою Порти про іновірне
населення країни, скільки ненадійністю яничарського корпусу, який став
джерелом постійних невдоволень і смут. На відміну від сільського
господарства у болгарських містах у другій половині
XVII — наприкінці XVIII ст. спостерігався певний економічний прогрес.
Міста імперії взагалі, й болгарські зокрема, виробляли різноманітну
продукцію: від амуніції, обмундирування, озброєння для армії до
предметів розкоші, що мали значний попит у Європі. Особливо помітним
прогрес болгарської економіки був у другій половині XVIII ст.
Цей період характеризується прискоренням процесу урбанізації. Поряд зі
старими центрами ремесла й торгівлі — Софією, Пловдивом, Відином —
з’являються нові — Троян, Габрово, Слівен, Котел. Як правило, нові міста
виникали у місцевостях, віддалених від давніх торговельно-ремісницьких
центрів, їх поява та зростання безпосередньо пов’язані з міграцією
болгарського населення, що рятувалося від утисків турецької влади.
Незважаючи на те, що внутрішній ринок на Балканах був слаборозвинений,
зростання міст значною мірою сприяло пожвавленню місцевої торгівлі.
На той час у великих містах Болгарії проживали десятки тисяч городян,
кількість яких стрімко збільшувалася. Софія та Пловдив, наприклад,
входили до десяти найбільших міст європейської частини імперії. Варто
зазначити, що, на відміну від старовинних міст, нові заселялися майже
самими тільки болгарами. З другої половини XVII ст. сталися зміни й у
національному складі старих болгарських міст. Якщо протягом перших трьох
століть османського володарювання ці міста, як правило, мали турецький
вигляд, то на межі XVII—
XVIII ст. турецька людність скрізь витісняється болгарською. Цей процес
був тісно пов’язаний з деякими ментальними традиціями. Історично
склалося так, що торгівля розглядалася османами як невигідна справа.
Тому серед купців імперії переважали греки, євреї, вірмени, болгари.
Інша причина національно-демографічних змін крилася в тісних зв’язках
болгарських міст із сільською місцевістю, де переважно жили болгари.
Розширення товарообміну між містом і селом сприяло постійній міграції
селян до міст.
Економічні зв’язки міста і села, що постійно зміцнювалися, зумовлювали
структурну перебудову виробництва. З’являються нові види ремесел.
Особливо інтенсивно розвивалися галузі виробництва, які працювали на
сільськогосподарській сировині (текстильна, шкіряна, деревообробна та
ін.). Оскільки багато галузей болгарської промисловості обслуговували
потреби османської армії, Порта сприяла їхньому подальшому розвиткові.
Він стимулювався не тільки збільшенням урядових замовлень, а й новою
політикою стосовно болгарських ремісничих корпорацій.
Ще з кінця XVII — початку XVIII ст. ремісничі цехи імперії (еснафи)
перебували в цілковитій залежності від місцевої влади та лихварів.
Система патентів (гедиків), запроваджена Портою в 20-х роках XVIII ст.,
гальмувала розвиток ремесел і торгівлі. Віднині перш ніж відкрити
невеличку крамничку чи майстерню слід було купити гедик. Коштував він
досить дорого, що змушувало нових ремісників і торговців звертатись за
позиками до лихварів. Таким чином, ремесло й торгівля потерпали не
тільки від свавілля чиновників, а й від торговельно-лихварського
капіталу.
У другій половині XVIII ст. становище болгарських ремісників
поліпшується. Згідно з указом султана (1773) їхні корпорації дістали
певний юридичний захист від зловживань місцевої адміністрації. Проте
підвищення їхнього юридичного статусу зовсім не означало, що уряд став
на шлях протекціонізму, хоч об’єктивно згаданий указ сприяв подальшому
розвиткові виробництва.
Уже на межі XVII—XVIII ст. в Болгарії існувала регіонально-галузева
спеціалізація. Назви окремих болгарських міст по суті стають
торговельними марками виробів, які в них виготовляються (Слівен,
Габрово, Котел — шерстяні тканини; Пловдив, Нікополь — готовий одяг;
Чипровець — ювелірні вироби; Самоків — металообробка). З середини XVIII
ст. вироби болгарських ремісників реалізуються в різних регіонах
імперії. Крім військового спорядження зростає випуск товарів
громадського вжитку.
Найрозвиненішою галуззю болгарського ремесла в цей час вважалося
текстильне виробництво. У ньому, як і в металообробці, були задіяні
тільки болгари. Шкіряне ж виробництво опинилося в руках турків.
У другій половині XVII—XVIII ст. спостерігається розвиток ремесел і в
болгарському селі, хоча процес відокремлення ремесла від сільського
господарства ще не завершився. Виняток становили лише райони, багаті
покладами залізної руди. Місцеві сільські ремісники сільським
господарством не займалися.
Єдиний внутрішній ринок у Болгарії в другій половині XVII — наприкінці
XVIII ст. ще не сформувався. Проте чимало болгарських міст на той час
уже стали значними центрами місцевої торгівлі (Софія, Нікополь, Відин,
Пловдив та ін.). Сучасники-іноземці неодноразово відзначали
багатолюдність болгарських базарів, велику кількість торговельних місць,
різноманітність продукції, що пропонувалася. Але за всієї прибутковості
торгівлі вона не привела до радикальних змін у становищі підкорених
народів. До того ж на стан торгівлі в імперії взагалі й у Болгарії
зокрема негативно впливали такі фактори:
1) наявність внутрішніх митниць, що перешкоджали вільному товарообміну;
2) результати європейської “революції цін”, що найбільш відчутно
виявилися з середини XVII ст.;
3) заборона на вивіз у країни Європи деяких видів товарів;
4) відсутність надійного юридичного захисту купців, що були постійними
жертвами вимагань і зловживань представників османської адміністрації;
5) особлива політика Порти стосовно купців з країн Західної Європи.
Вже з XVII ст. в Османській імперії діяв “режим капітуляцій “. Він
дозволяв західноєвропейським купцям сплачувати досить низькі мита й
робив іноземних торговців непідлеглими місцевій владі. Така комерційна
політика Порти затримувала розвиток вітчизняної торгівлі та
промисловості, перетворювала імперію на ринок збуту іноземної продукції,
спричинювала дальше відставання держави від передових
західноєвропейських країн.
ЛІТЕРАТУРА
Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 14.
История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. Історія південних і
західних слов’ян. Київ, 1987.
Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.
Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.
Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
