РЕФЕРАТ
на тему:
Сербія під Османською владою, переселення 1690 р.
На думку деяких дослідників, XVI ст. виявилося для сербського народу
важким, проте не таким жахливим, як попереднє. У XV ст. терени Сербії
перманентно виступали як арена бойових дій, ними за цей час пройшли два
десятки армій чисельністю від кількох десятків до сотень тисяч чоловік,
а XVI ст. було відносно мирним; у XV ст. населення Сербії гинуло, а
матеріальні цінності розкрадалися й знищувалися, тоді як у XVI ст. серби
відчували “тільки” соціальне, національне та релігійне гноблення;
нарешті, психологічно людям стало легше, бо вони зрозуміли ситуацію і
почали звикати до нових умов життя, на відміну від XV ст., коли
більшість із них не могла пристосуватися до трагічних зовнішніх обставин
свого існування.
Життя сербів, які залишилися на землях, загарбаних османами, постійно
погіршувалося. В Османській імперії християнське населення — “райя” —
було позбавлене будь-яких прав; усі мусульмани, незалежно від їхнього
майнового стану чи посади, були зверхниками над християнами. Турки не
забирали землі в жителів завойованих територій у свою власність, а
обкладали людність підкорених країн обов’язковими податками, що
сплачувались як султанові (харач або харадж), так і всім іншим посадовим
особам турецької адміністрації. За несплату харача навіть продавали в
рабство. І якщо спочатку місцева турецька адміністрація стежила за тим,
щоб побори відповідали реальним можливостям райї, намагалася забезпечити
особисту свободу й захищати майно християн, то вже з середини XVI ст.,
коли кризові явища в Оттоманській Порті зростають, про це доводиться
забути.
Територія Османської імперії поділялася на пашалики, які, у свою чергу,
складалися з нахій. Пашаликом керував паша. Збирання податків входило до
його компетенції, він самостійно визначав, скільки має сплатити та чи
інша нахія, і призначав спеціального чиновника — муселіма,
відповідального за вчасне й повне виконання поставленого завдання. У
межах нахії податок розподілявся по селах (цим займалися управителі
нахій — князі), а в самому селі — по хатах і душах (це було обов’язком
сільського голови — кмета).
Із зібраних податків паша висилав султанові харач, платив чиновникам
усіх рівнів, видавав утримання воякам турецької регулярної армії —
яничарам, а також забезпечував власні потреби. Щоб розрахуватися з
пашею, можна було відпрацювати на нього по сто днів на рік, віддати
частину врожаю та вигодуваної худоби або сплатити грішми.
Крім харача та податків, що їх збирали за дорученням паші, райя мала
віддавати частину натурального продукту або грошей на утримання свого
безпосереднього пана — спахії, а також на оплату послуг судді — кадії.
Кадія репрезентував релігійні кола й не призначався, а купував свою
посаду в тій чи іншій нахії в шейхіль-іслама (одного з вищих
представників мусульманської ієрархії) в Стамбулі.
Податковий тягар був для сербських селян (серби під османською
зверхністю жили здебільшого в селах, тоді як турки — в містах) досить
важким, але значно важчим для райї був “податок кров’ю” — обов’язок час
від часу віддавати туркам для яничарського війська своїх дітей.
Становище райї в Османській імперії погіршується з XVII ст., коли
розпочався занепад Туреччини, а в системі аграрних відносин сталися
істотні зрушення, пов’язані з перерозподілом власності на землю на
користь нової соціальної верстви — читлук-сахібій. Читлук-сахібії
поступово позбавляли сербських селян майнових та інших прав, засновуючи
власні великі господарства, які райя обробляла на умовах панщини.
Сербська православна церква на історичних сербських теренах, що
перебували під владою Османської імперії, також опинилася в надзвичайно
складних умовах. Вона, як і сербська держава, пережила занепад, але — на
відміну від державної організації — досить швидко відродилася.
Доля Сербської патріархії після смерті патріарха Арсенія II (1450-ті
роки) залишається невідомою. Стверджувати, що османи ліквідували
патріархію, навряд чи коректно, оскільки вони не робили подібного на
інших загарбаних землях. Разом з тим наступника у Арсенія не було.
Патріархію відновлено в 1557р. за активного сприяння Мехмед-паші
Соколовича, серба з Герцеговини, забраного свого часу в яничари, який
дослужився до найвищих державних посад. Новим сербським патріархом став
брат Мехмедпаші — Макарій, який з перших днів патріаршества спрямував
свої зусилля на зміцнення церковної організації та посилення її значення
в житті народу.
Внесок патріархії у справу об’єднання сербів і збереження їхнього
національного єства був надзвичайно вагомий. Послідовними й добре
продуманими діями Макарій, за підтримки брата, повернув під юрисдикцію
оновленої Сербської православної церкви ті землі, що були втрачені за
час вимушеної перерви в її функціонуванні, а також поширив свій вплив на
нові території, заселені сербським етносом. У такий спосіб уперше в
історії сербів відбулося об’єднання всього народу в рамках однієї
офіційної інституції, що значною мірою сприяло забезпеченню єдності
національного розвитку за умов тимчасової відсутності власної
державності.
Патріархія існувала до 1766р., коли за рішенням османського уряду її
було ліквідовано, а церковні інституції підпорядковано патріархові
Константинопольському. Сербських православних ієрархів усували від
справ, змінюючи на греків.
Сербська церква виявляла в цю пору неабиякий лібералізм у ставленні до
народних звичаїв, що походили з язичницьких часів. Ця обставина дала
змогу забезпечити ще тісніший зв’язок церкви і народу, посилити її вплив
на простий люд.
На сербських землях, що опинилися під османською зверхністю, не
припинялася боротьба проти загарбників. За нових історичних умов ця
боротьба вже не мала характеру масових народних рухів, перетворившись на
змагання поодиноких особистостей, яких стали називати гайдуками та
ускоками.
Діючи невеликими загонами (четами) по двадцять-тридцять чоловік під
проводом ватажка (харамбаші), гайдуки та вскоки завдавали османам
чималої шкоди, чим привертали до себе увагу й симпатії простих людей.
Незважаючи на те, що гайдуки та ускоки в основному чинили розбої, вони
досить часто виступали в ролі народних захисників, задовольняючи, крім
іншого, потребу християнської людності в помсті загарбникам. Народ
складав пісні про їхні подвиги не менш поетично й схвильовано, ніж про
подвиги героїв давнини Марка Королевича та братів Юговичів.
Коли турки загарбали Герцеговину, де зосереджувалося чи не найбільше
ускоцьких загонів, ускоки відступили в Далмацію й продовжили боротьбу.
Спочатку їхнім неофіційним центром стало місто Кліс, а від 1537 р. —
Сень. Згодом ускоків прийняли на австрійську військову службу, де їх
використовували не тільки проти османів, а й проти іншого суперника
Австрії в регіоні — Венеції.
Наприкінці XVІ ст. зазнала змін стратегія європейських держав у їхній
боротьбі проти Османської імперії. Відтепер визнається необхідність
залучити до цієї боротьби не тільки західна-, а й східноєвропейські
країни (передусім Росію і Польщу) та народи, які перебували під
зверхністю Порти. Повстання “турецьких ” християн стали розглядатися як
важлива складова загальної діяльності з витіснення турків із Європи.
Під впливом нового спалаху антитурецької активності в Європі на межі
ХVІ-ХVІІ ст. серби на загарбаних османами територіях відмовляються
коритися новим володарям. Після знищення турками мощей Св. Сави (1594),
котрі вважалися однією з найзначніших сербських православних святинь,
агітація ряду західних держав, спрямована на підбурювання сербів Порти
до повстання, почала давати ще кращі плоди. Практично по всіх сербських
землях прокотилася хвиля антитурецьких виступів, захопивши й Албанію.
Повстання підтримувала Сербська православна церква, а православні
ієрархи в окремих випадках навіть очолювали повстанців. Активну участь у
боротьбі брали гайдуки та ускоки: перші, об’єднавши зусилля багатьох
загонів, у 1595 р. зайняли Софію; другі в 1596 р. визволили від османів
Кліс.
Пожвавлення національно-визвольного руху в сербських землях тривало
майже двадцять років і набуло загальнонародного розмаху, хоча більшість
збройних виступів мали локальний характер. Активність християн
Османської імперії знижується лише в другому десятиріччі XVII ст., коли
останні надії на обіцяну допомогу із Заходу змінилися на глибоке
розчарування.
VХІ-VІІ ст. тривав процес зубожіння основної маси сербського населення,
загострилися міжконфесійні суперечності, дедалі більше ускладнювались
умови існування та розвитку духовної культури.
Опинившись у фокусі одразу двох потужних релігійних експансій —
ісламської та католицької, — православна людність Османської імперії
шукала підтримки в Росії. Зв’язки сербів і росіян у різних сферах
матеріального й особливо духовного життя в цей час значно
активізувалися. Провідну роль у цих зв’язках відігравала церква. До
Росії виїздять збирати кошти на утримання монастирів ченці з різних
сербських областей; туди ж вирушають церковні ієрархи; з Росії та
України привозять до сербів ікони і релігійну літературу.
Нове піднесення антиосманських настроїв на сербських землях відбувається
наприкінці XVII ст. у зв’язку з поразкою османів у битві під Віднем у
1683 р. Після, цієї події припиняються їхні наступальні операції у
Європі, й Порта, остаточно втративши ініціативу та військову перевагу,
переходить від наступу до оборони. З цього моменту вона змагається не за
розширення своїх європейських володінь, а за збереження теренів,
загарбаних у попередній час. У
Австрія, яка відтепер відігравала провідну роль у протистоянні
християнського світу і Османської імперії, стала головною силою нового
антиосманського союзу європейських держав (Священноїліги), до складу
якого ввійшли Римська курія, Польща та Венеція. Ліга розпочала воєнні
операції проти османів в різних напрямах. Ці дії активно підтримувало
сербське населення всіх земель уздовж австрійсько-османського та
венеціансько-османського кордонів: у Далмації, Ліці, Герцеговині,
Чорногорії. Вагомий внесок у спільну боротьбу західних союзників і
християн Порти зробили гайдуки та ускоки, поміж яких особливо
відзначилися в цей час Байо Пивлянин, Ілія Янкович, Стоян Янкович та ін.
Народний рух за визволення підтримала Сербська православна церква і її
патріарх Арсеній III.
Успіхи австрійської армії протягом 1686—1689 рр., коли було визволено
Будапешт, Петроварадин, Белград і завдано поразок османам у кількох
битвах, надихнули сербів. До повстання приєдналися жителі територій на
південь від Сави і Дунаю. Загальна кількість сербів і албанців у
австрійській армії, котра восени 1689 р. діяла на південному напрямі,
захопивши міста Скопле, Качаник, Печ, Призрен, становила 20 тис.
чоловік. На підступах до Призрена австрійців підтримав іще один великий
загін у 6 тис. вояків.
Незабаром сербських повстанців очолив патріарх Арсеній, який на перших
порах підтримував досить тісні зв’язки з Венецією й у своїх планах
орієнтувався на неї. Австрійці висунули на роль ватажка Джурджа
Бранковича. У Відні його визнали прямим нащадком стародавнього роду
Бранковичів, надали різних пільг і титулів і відправили як спеціального
представника Австрії до Сербії. Джурдже Бранкович мав закликати народ до
повстання й сприяти поширенню серед слов’ян Османської імперії
проавстрійських настроїв. Якийсь час Бранкович навіть плекав надії на
створення незалежної сербської держави, але його заарештували австрійці.
У грудні 1689 р. турки перехопили ініціативу й перейшли в контрнаступ.
Австрія, котра незадовго перед тим вступила у війну з Францією,
виявилася неспроможною посилити свій експедиційний корпус на Балканах.
Під натиском реорганізованого османського війська, очолюваного новим
головнокомандувачем — великим візиром Мустафою Чуприличем, австрійці
відступили в напрямі Ніш — Новий Пазар.
Ситуація, в якій опинилися у зв’язку з цим серби, зокрема й патріарх
Арсеній, інші сербські релігійні та світські діячі, була вкрай
небезпечною. Участь в антитурецькому повстанні та допомога австрійцям
робили їх в очах османів злочинцями, й чекати на помилування за цей
злочин не доводилося. Виходячи з цього патріарх прийняв у 1690 р.
рішення, що мало далекосяжні наслідки для значної частини сербського
етносу: піти з місць свого постійного проживання разом з австрійським
військом, що відступало. Точну кількість вимушених переселенців
визначити неможливо через брак відповідних документів, проте відомо, що
йдеться про кілька десятків тисяч осіб.
Населення й священнослужителі, які залишилися, повною мірою відчули на
собі гнів османів, які зруйнували й пограбували патріархію Сербської
православної церкви і монастирі (Дечани, Мілешеву, Сопочани, Раваницю,
Студеницю тощо), захопили в полон і забрали в рабство здатних до роботи,
знищили старих і дітей. Пощади не було нікому, й люди рятувались,
утікаючи в гори й ліси. Чимало з них померло від голоду та хвороб.
Землі, які свого часу становили серцевину середньовічної сербської
держави, з якими пов’язано багато славних сторінок сербської історії,
спорожніли. Замість сербської людності їх почали заселяти албанці.
Війна між Австрією і Портою завершилася підписанням у січні 1699 р.
мирного договору в Карловцях. Згідно з цим договором Порта залишала за
собою Банат і Південний Срем; північні райони Срему, Славонію та землі
на півдні Угорщини одержала Австрія. Вся Сербія, територію якої османи
знову захопили восени 1690 р., підпадала під зверхність султана.
Більшість сербів, які брали участь у переселенні на чолі з патріархом
Арсенієм III, після перерозподілу володінь за Карловацьким договором
опинилися під Австрією. Вони остаточно зрозуміли, що про швидке
повернення до рідних країв можна тільки мріяти, отже треба
пристосовуватися до нових умов життя. Оскільки Відень був
заінтересований в сербських переселенцях, на яких мав намір спиратися в
майбутній боротьбі проти османів, сербські лідери під проводом патріарха
без особливих зусиль і ускладнень одержали від імператора Леопольда
документи про надання значних пільг і досить широких прав (першими
такими документами є імператорські “дипломи” від 11 серпня та, 1 грудня
1690 р.). Ситуацію, щоправда, ускладнював потужний опір угорської та
хорватської місцевої адміністрації, а також людності, яка традиційно
проживала на землях, виділених тепер сербам для поселення. Все це
заважало повноцінній реалізації ними набутих пільг і прав.
ЛІТЕРАТУРА
Австро-Венгрия. Опыт многонационального государства. Москва, 1995.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1979.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Лещиповская М. Сербская культура XVIII века. Москва, 1994.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. 58. Ст. “Сербия”,
“Сербская литература”, “Сербская народная поэзия”, “Сербская церковь”,
“Сербский язык”, “Серби”. Европа и Срби. Београд, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
