Румунія та Югославія під час ІІ світової війни і після неї (реферат)

румунія.

Ліквідація монархії і встановлення комуністичного режиму після війни.

У березні 1944 р. Червона Армія підійшла до кордонів Румунії. Уряд СРСР
запропонував Румунії умови перемир‘я, які були відкинуті фашистським
урядом Антонеску.

23 серпня 1944р. в Румунії розпочалось антифашистське повстання. В цей
день король Міхай І, домовившись із діючим нелегально антифашистськими
партіями, заарештував главу фашистського уряду маршала Антонечку і
сформував антифашистський коаліційний уряд. Наступного дня новий уряд
проголосив війну Німеччині.

31 серпня 1944р. Радянські війська разом з 1-ою румунською добровольчою
дивізією ім.. Тутора Владимиреску увійшли до звільненого румунськими
патріотами Бухареста.

12 вересня Румунія підписала перемир‘я з СРСР та країнами
антигітлерівської коаліції. У жовтні 1944р. на базі патріотичного
антигітлерівського фронту було створено Національно-демократичний фронт
(НДФ), де домінуючий вплив мали комуністи демократи.

6 березня 1945 року було створено коаліційний уряд на чолі з лідером
селянської організації “Фонд землеробів” Петеру Гроза.

10 лютого 1947 р. Румунія підписала Паризьку мирну угоду, яка б
гарантувала країні національну незалежність, суверенітет і територіальну
цілісність.

Зусилля лівих сил були спрямовані на повалення монархії. Король Міхай І,
опинившись в ізоляції, на вимогу комуністів мусив 30 грудня 1947 року
зректися престолу. Країну було проголошено Румунською Народною
Республікою.

У лютому 1948р. соціал – демократи були буквально поглинуті комуністами.
Створена на базі об‘єднання двох партій Румунська робітнича партія
(РРП)міцно стояла на засадах марксизму-ленінізму. На чолі партії стояв
Г. Георгіу – Деж.

РРП очолила широке політичне об‘єднання Фронт народної демократії (ФНД).
З 1948р. і до кінця 1989 року у Румунії існувала однопартійна система.

З початку 50-х років у Румунії, як і більшості східно — європейських
країн , було взято курс на розвиток важної промисловості, що відбувався
на екстенсивній основі, переважно за рахунок переливання коштів із
сільського господарства. За “випробуваною” сталінською схемою до 1962р.
було завершено суцільну колективізацію.

Румунське керівництво беззастережно підтримувало СРСР у боротьбі проти
югославських комуністів, з перших днів брало участь у роботі РЕВ і
Організації Варшавського Договору. Але підсумки роботи ХХ з‘їзду КПРС,
вторгнення радянських військ до Угорщини 1956р., хоча й по-різному
сприймались в країні, викликали прагнення самостійності. Тільки з
Румунії (1958р.) було виведено Радянські війська.

Підкреслене прагнення Румунії до “незалежності” і “самостійності”
посилювалося на тлі економічних успіхів.

За короткий історичний період Румунія пройшла шлях від повалення
військово – фашистського режиму Антонечку через несміливі і обмежені
спроби демократизації країни до встановлення нової диктатури компартії,
яка стояла в центрі тоталітарної системи.

Правління Н. Чаушеску.

Після смерті у березні 1965р. Г. Георгіу – Дежа. Першим секретарем ЦК
РКП (з липня 1965р. партію перейменовано з РРП на РКП) було обрано
Ніколає Чаушеску.

Так поступово новий генсек використовуючи всі засоби створював собі
політичний капітал. Він критикував минулі помилки Дежа, провадив
косметичні засоби з лібералізації галузі економіки і культури,
спекулював на питаннях незалежності й суверенітету, намагався грати на
національних почуттях румун, закликаючи створити процвітаючу державу,
незалежно у зовнішній політиці від Радянського Союзу, країн Варшавського
Договору. І на певних етапах досяг своєї мети. Так, закликами встати на
захист батьківщини “від можливого радянського втручання” Чаушеску
завоював симпатії всередині країни і на Заході.

Саме тому з Чаушеску охоче спілкувалися президенти США Діксон, Форд,
Картер, лідери Великої Британії, Франції. 1967р. Чаушеску було обрано
головою Державної Ради республіки, а 1947р. – президентом Румунії.

Для захисту режиму Чаушеску створив потужний апарат репресій і
всеосяжного контролю за думками і повсякденними діями людей.

Захопивши посади у партії і державі, Чаушеску все більше спирався на
своїх близьких і далеких.

У період перебування Чаушеску при владі офіційна статистика малювала
винятково сприятливу картину розвитку економіки – виходило, що за
темпами зростання промислового виробництва Румунія випереджала всі
країни світу. Проте реальність була іншою: у 1986-1989 роках індустрія
працювала з нульовим приростом, середня врожайність
сільськогосподарських культур була у 3-4 рази нижче оголошуваної,
недозавантаженість виробничих потужностей підприємства становила 30%.
Для модернізації промисловості та виконання здійснених планів Румунія
імпортувала залізну руду, кокс із Бразилії, Індії і навіть Австралії, що
катастрофічно збільшувало вартість готової продукції.».

У найглибшій кризі перебували нафтопереробна і нафтохімічна галузі.
Відчутна залежність від західного ринку призводила того, що на початку
80-х років зовнішня заборгованість Румунії Заходу досягла 10,2 млрд
доларів.

Зростало громадське незадоволення-існуючими порядками, з’являлися
антиурядові листівки 1987 р. у м. Брашов стався відомий «хлібний бунт»,
жорстоко придушений тоталітарним режимом закордонних поїздок не
поверталося все більше громадян — вчених, спортсменів, письменників.

Диктаторський режим агонізував. Настав грудень 1989 року.

3. Революція 1989 року, крах тоталітарного режиму.

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли із
Трансільванії. 17 грудня диктатор у терміновому порядку провів секретну
телеконференцію військового керівництва всіх повітів оголосивши бойову
тривогу і наказавши привести збройні сили у стан підвищеної бойової
готовності, а по «заколотниках відкривати вогонь без Попереджень». У
ході кривавих подій 16-І7 грудня,Тимішоарі було вбито понад 100 чоловік
і більше 200 поранено.

22 грудня, диктаторське подружжя через підземний перехід перейшло з
президентського (колишнього королівського) палацу до будинку ЦК і втікло
із столиці на вертольоті, що чергував на даху.

Подружжя Чаушеску зупинилось у Тирговіште, біля Центру з охорони
підприємств, де люди, які дивилися телевізор, спочатку не повірили, що
перед ними Чаушеску, а потім викликали військових.

У військовій частині подружжя Чаушеску знаходилось до 25 грудня. Суд
оголосив найвищу міру покарання — смертний вирок. Але подружжя Чаушеску
не було страчене призначеними для цього виконавцями. Як тільки їх вивели
у двір, військові, що там знаходились, відкрили по них безладну
стрілянину…

Доведена до краю адміністративно-командна система була замішана на
націоналізмі, невігластві, ненажерливому прагненні до наживи. Все це
знайшло своє закінчене втілення в режимі Чаушеску і зумовило його крах.

4. Нове співвідношення суспільно-політичних сил.

Створена у перші години повстання Рада Фронту національного порятунку,
основу якої склали І. Ілієску, обраний головою Ради ФНС, П. Роман, С.
Брукан, Д. Бойкан, оголосила про розпуск усіх державних структур, у тому
числі і компартії. Главою уряду було призначено Петру Романа,
створено виконавче бюро, РФНС, місцеві ради Фронту і органи
самоуправління у повітах, муніципіях, містах і комунах. З 29 травня 1990
р. декретом РФНС Соціалістична Республіка Румунія зветься просто
Румунією.

У перші місяці 1990 р. на політичній арені країни з’явилося близько 70
партій. Було відновлено так звані історичні партії — НЦП та НЛП. Заявили
про себе Соціал Демократична партія, Угорський демократичний союз,
Екологічна партія.

1991 р. парламент ухвалив конституцію Румунії, однак до стабільності
було ще далеко. На виборах у вербені 1992 р. перемогу здобув
Демократичний фронт національного порятунку — політичний блок лівих сил,
незабаром перейменований на Соціал-демократичну партію. Президентом
країни знову було обрано І. Ілієску, а прем’єр-міністром став Н.
Векерою.У 1992-1996 рр. політична боротьба загострилася. Правлячому
блокові лівих партій протистояла права опозиція, об’єднана у
Демократичну конвенцію Румунії (ДКР).

Президент і уряд активно взялися до справ, але економічні проблеми
вимагали рішучих кроків. Виконавча влада не зуміла справитись із
труднощами. Результати діяльності уряду в 1997 р. виявилися невтішними.
Демократична партія заявила про вихід з коаліційного уряду, чим
спровокувала політичну кризу. В квітні 1998 голова праволіберального
уряду Віктор Чорба пішов у відставку. Президент призначив нового
прем’єр-міністра — Раду Василє, який до цього був сенатором від
цараністської партії.

5. Зовнішня політика.

У 1992 році у Брюсселі для країн Східної Європи було спеціально
розроблено угоди про їхнє асоційоване членство в ЄЕС, розраховані на 10
років. Як наслідок між Румунією та ЄЕС підписано 11 документів, головним
з яких є Угода про вільну торгівлю.

Основними інвесторами до економіки Румунії, незважаючи на нестабільне
становище у 1990-1996 рр.) були Італія, Франція, Велика Британія і США.
Всесвітній банк реконструкції та розвитку надав Румунії досить великі
кредити

У двосторонніх відносинах з країнами Заходу найбільш 1 тісні зв’язки у
Румунії встановилися з Італією та Францією. Формуються сталі довірчі
стосунки з Росією та Україною.

6. Українське населення в Румунії.

Українці мешкають у Румунії в різних регіонах: Південній Буковині,
Добруджі, Марамоші, Банаті. їхнє соціально-економічне й національне
становище порівняно з українською діаспорою Східної Європи протягом
багатьох років залишалося найбільш складним.

Більшість українців — жителі сільської місцевості. Комуністичне
керівництво Румунії цілеспрямовано провадило політику створення
єдиної румунської соціалістичної нації, насильницьки. До 1947 р.
бухарестський уряд взагалі відмовлявся визнавати за українцями право на
національне існування. Ситуація дещо покращилась у 1948-1963 рр., коли
було дозволено відкрити 120 сільських україномовних шкіл. У
Бухарестському університеті почало функціонувати відділення української
мови і літератури. З наступом реакції у 60-80-ті роки уряд ліквідував
більшість досягнень попереднього періоду.

Груднева революція 1989 р. принесла українцям можливість вирішувати свої
соціально-економічні, культурні й духовні проблеми, відразу ж після
повалення режиму Чаушеску було створено громадську організацію — Союз
українців Румунії (СУР), яка представляла інтереси всього українства
країни. Влітку І991 р- СУР прийнято у члени Всесвітнього конгресу
вільних українців. Відкрились українські школи, українці з великими
труднощами почали будувати храм — собор святого Володимира. З 1990 р.
виходить літературний щомісячник «Наш голос», видається газета «Вільне
слово». Проте за період 1990-1993 рр. у Румунії видано тільки три книги
українською мовою.

Значною подією у відродженні самосвідомості українського населення
Румунії стала національна конференція СУР, яка відбувалася в липні 1992
р. у м. Сегет.

7. Україно-румунські відносини.

Україно-румунські відносини розвиваються непросто. 3 одного боку, між
суверенними державами встановлено дипломатичні відносини, відбувається
обмін державними візитами. останнім часом ведуться переговори про
підписання великомасштабного договору, де територіальні питання знайдуть
своє вирішення. Торговельно-економічні відносини розвиваються досить
динамічно.

Великі надії покладають на міжурядову Консультативну раду перше
засідання якої відбулося у Києві 14 березня 1996 р. Сторони підкреслили
реальні перспективи розширення взаємовигідних зв’язків, і включаючи
перспективи створення спільних підприємств, насамперед у металургії,
деревообробній промисловості, машинобудуванні, енергетиці, транспорті й
туризмі.

Останнім часом створюються серйозні передумови для підписання базового
політичного договору між Румунією та Україною.

ЮГОСЛАВІЯ. НОВІ ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКІ ДЕРЖАВИ

1. Комуністи при владі у Югославії. Й. Броз Тіто

Югославія капітулювала. Нацисти розчленували територію країни на частини
-«незалежні» Сербію і Хорватію. Основним знаряддям нацистського режиму
стала так звана “незалежна держава Хорватія” Усташський терор та
німецька окупація викликали активізацію руху чотників (чота — загін) під
проводом Д. Михайловича. Чотники орієнтувалися на емігрантський уряд
у Лондоні і ставили на меті звільнення країни.

Масштабну визвольну війну проти окупантів розгорнула Комуністична партія
Югославії (КПЮ).

На звільненій території влада переходила до рук народно-визврльних
комітетів 25-26 листопада 1942 р. у м. Біхач (Боснія) відбутись
установчі збори ва участю Збори ухвалили рішення про створення
Антифашистського віча народного визволення Югославії (АВНВЮ). Водночас
із розрізнених партизанських загонів було створено Народно-визвольну
армію Югославії (НВАЮ).

Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча народного
визволення Югославії (АВНВЮ) Водночас із розрізнених партизанських
загонів було створено Народно-визвольну армію Югославії (НВАЮ).

У вересні 1944 р. на територію Югославії вступили радянські війська. Із
звільненням 20 жовтня 1944 р. Белграда, а також Сербії позиції
народно-визвольного руху ще І більш зміцнилися. Одночасно було завдано
удару по чотницькому руху. 7 березня 1945 р. Й. Броз Тіто відповідно до
рекомендацій, ухвалених Кримською конференцією керівників СРСР, США,
Великої Британії, сформував уряд Демократичної Федеративної Югославії
(ДФЮ), який офіційно був визнаний протягом березня СРСР, Британією та
США.

Навесні 1945 р. представницька делегація ДФЮ прибула до Москви. 11
квітня Й. Броз Тіто і В. М. Молотов підписали у присутності Сталіна
радянсько-югославську угоду про дружбу, взаємну допомогу та повоєнне
співробітництво. Кремлівське керівництво прагнуло зміцнити свій вплив у
Югославії.

На виборах до Установчої Скупщини в листопаді 1945 р. КПЮ отримала 90%
голосів. 29 листопада 1945 р. Установча Скупщина проголосила Югославію
Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). Того ж дня було ухвалено
Декларацію про остаточну ліквідацію монархи. Нова конституція країни,
ухвалена 31 січня 1946 р., закріпила федеративний устрій держави, до
складу якої увійшли 6 союзних республік: Сербія (дві автономії —
Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина,
Македонія, Чорногорія. Переважаючою визнано державну власність.

Ще у серпні 1945 р. у країні почала здійснюватись аграрна реформа Уже в
травні 1945 р було введено по суті монополію зовнішньої торгівлі, у
серпні — скасовано іноземні концесії на видобуток корисних копалин.
Згідно із законом 1946 р. про націоналізацію великої промисловості.
Очоливши національно-визвольний рух у боротьбі проти фашизму й
ліквідувавши політичних супротивників, КПЮ прийшла до влади, розпочавши
формування тоталітарного за своєю суттю режиму в країні.

2. Конфлікт з СРСР.

Лідер Югославії Й. Броз Тіто став на чолі уряду і правлячої партії.
Керівництво КПЮ відмовилось брати участь у засіданнях Інформбюро,
створеного у вересні 1947 р. на Нараді комуністичних і робітничих партій
Східної Європи. Серйозні протиріччя між двома країнами поглибились, коли
західні країни запропонували Югославії повернути Італії порт Трієст. В
СРСР можливість такого перебігу подій розглядалася тільки за умови
перемоги комуністів на виборах в Італії. 20 березня 1948 р. ВКП (б)
надіслала керівництву КПЮ листа з численними докорами. Почалось
інтенсивне листування між Москвою і Белградом. У свою чергу, Тіто
висловив занепокоєність у зв’язку з лютневим переворотом у Празі. Він
нагадав Кремлю про недостатню, з його точки зору, допомогу під час
війни.

У червні 1948 р. Інформбюро ухвалило резолюцію «Про становище у КПЮ».
Керівники югославських комуністів були звинувачені у невизнанні
марксистської теорії класів і класової боротьби у перехідний період.

29 червня югослави відповіли довгим і не менш різким листом. У Москві
почала виходити сербською мовою газета «За соціалістичну Югославію»,
покликана «згуртувати всі антитітовські сили».

Так ідеологічні і міжпартійні протиріччя обернулися найгострішим
міждержавним конфліктом, глибинною причиною якого було прагнення
кремлівського керівництва підкорити норовливого і впливового керівника
Югославії своїм інтересам і нав’язати суверенній країні свою модель
розвитку.

3. Курс на розвиток самоврядування

Після розриву відносин із СРСР у Югославії почали шукати свій шлях
«побудови соціалізму». Нові підходи до проблеми „соціалістичного
будівництва було спочатку викладено Й. Броз Тіто 26 червня 1950 р. у
Скупщині ФНРЮ. За його пропозицією парламент Югославії ухвалив цього дня
закон про передачу заводів в управління робітникам.

3міни заторкнули і правлячу партію, яка після VI з’їзду стала називатися
Союзом комуністів Югославії (СКЮ). Як було відзначено на з’їзді, партія
в умовах розвитку самоврядування не могла більше відігравати директивної
ролі у державному і суспільному житті. За нею зберігалося право розробки
генеральної лінії, але боротися за її втілення вона повинна була.

нова конституція країни, ухвалена у квітні 1963 р., поширила
самоврядувальні стосунки і на установи невиробничої сфери, країна стала
називатися

Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ).

VIII з’їзд СКЮ (грудень 1964 р.) накреслив основні принципи широкого
комплексу заходів, що отримали назву «суспільно-економічна реформа». У
липні 1965 р. Скупщина СФРЮ ухвалила вщповщні законопроекти: було
ліквідовано державні централізовані інвестиційні фонди, сфери охорони
здоров’я, освіти і культури переводилися на самофінансування із місцевих
джерел; засновувався Фонд федерації для прискореного розвитку
слаборозвинутих в економічному відношенні регіонів. 60-х — на поч. 70-х
років до конституції СФРЮ 1963 р. змін і доповнень, що значно
розширювали самостійність республік, країв і підприємств у сфері
господарської діяльності.

Після смерті Сталіна сталася нормалізація радянсько-югославських
відносин. Прийняті у 1955-1956 рр. за підсумками візитів М. Хрущова до
Белграда (1955 р.) та Й. Броз Тіто до СРСР (1956 р.)
радянсько-югославські документи містили основні принципи поліпшення
двосторонніх відносин.

4. Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації у країні.

Югославська система самоврядування лише частково пом’якшила
комуністичний режим. У цілому ж югославська система зберегла
автократичні риси, що найбільш наочно- виявилось у культі особи Тіто та
його необмеженій владі. У травні 1974 р. Скупщина СФРЮ обрала його
президентом Югославії без обмеження строку мандата. Тоді ж, на X з’їзді
СКЮ, він був обраний довічним головою СКЮ.

Нова конституція 1974 р. істотно розширила права союзних республік і
автономних країв, поглибила всю систему самоврядування.

Основним, як і в попередні часи, стало протиріччя між хорватським і
сербським етнічними кланами. Федеральне керівництво на чолі з Тіто,
помітивши ці тенденції, визнало найбільш небезпечним сербський клан і
завдало по ньому випереджувального удару. Після зміщення 1966 р. з усіх
посад А. Ранковича розпочалася боротьба за ліквідацію переважання сербів
у федеральних органах влади. Наслідком стало різке пожвавлення
націоналістичних течій у Косово, серед албанців і у Хорватії.

1968-1971 рр. були позначені національними виступами в Косово,
демонстраціями белградських студентів, загостренням ситуації у Хорватії.

Аналогічні процеси відбувалися і в інших союзних республіках та
автономних краях. Югославське керівництво на чолі з Тіто вбачало їхні
причини у недовершеності політичних реформ. Новим кроком до їх розвитку
стала конституція 1974 р., що поглибила децентралізацію югославскої
держави. Майже рівні права було надано автономним краям Косово і
Воєводині, що у Сербії розцінили як підрив її єдності. У новому
державному устрої виразно проглядали риси конфедерації. Конституція
об’єктивно сприяла послабленню центральних органів федерації. Єдність
країни було на практиці поставлено в залежність від єдності СКЮ, а долю
останнього — від особи Тіто.

Після смерті лідера Югославії 4 травня 1980 р. відцентрові тенденції
посилились. Найвиіці посади у державі і СКЮ заміщувались строком на один
рік по черзі представниками всіх республік і країв.

Національні проблеми стали віссю політичного життя Югославії. Наприкінці
травня 1981 р. великі заворушення спалахнули у найбільш відсталому в
економічному відношенні краї Косово.

Національні проблеми у країні тісно перепліталися з погіршенням
соціально-економічного становища у країні, наростанням глибокої кризи.

5. Розпад СКЮ. Проголошення незалежності союзних республік. Громадянська
війна.

Подальший розвиток подій в країні відбувався і під впливом міжнародних
факторів. «Перебудова» в СРСР, безкровні революції 1989 р. у ряді країн
Центральної та Південно-Східної Європи прискорили політичні процеси в
Югославії. Останньою цементуючою основою югославської федерації
залишався СКЮ — правляча партія країни. Початок розпаду СКЮ став
початком розвалу Югославії. 20-22 січня 1990 р. у Белграді відбувся XIV
позачерговий з’їзд, якому судилося стати останнім в історії СКЮ. На
ньому делегації Словенії та Хорватії оголосили про незалежність своїх
партійних організацій і залишили з’їзд. Центр ваги політичного
керівництва остаточно перемістився у республіки.

1990 р. став роком проведення виборів на багатопар-тійній основі у
союзних республіках і початком діяльності знов обраних республіканських
парламентів. У квітні 1990 р. відбулися вибори у Словенії та Хорватії. В
обох республіках комуністи зазнали поразки. У Словенії до влади прийшла
Демократична опозиція Словенії (ДЕМОС), головою Президії У Хорватії
перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), а її лідер Ф.
Туджман. У самій Хорватії різко загострилися хорвато-сербські
протиріччя. За конституцією 1990 р. Хорватія проголошувалась державою
тільки хорватського народу.

у населеній переважно сербами Сербській Кращі (центр — м. Кнін) було
проголошено свою республіку і ухвалено Декларацію про суверенітет і
автономію, Так виник сербський рух у Хорватії, який поставив за мету не
дозволити відірвати себе від Сербії.

У листопаді — грудні 1990 р. відбулися вибори на багатопартійній основі
і в інших чотирьох югославських республіках. Загальну увагу привернули
вибори у Сербії. Тут колишнього Союзу комуністів Сербії, який оголосив
про саморозпуск улітку 1990 р., і Соціалістичного союзу трудового народу
було створено Соціалістичну партію Сербії (СПС).

Вибори у Чорногорії принесли перемогу Союзу комуністів, який, зберігши
свою назву, проголосив демократичні реформи у країні.

У Македонії жодна з партій не отримала більшості Македонії було обрано
К. Глігорова, представника старої політичної еліти.

26 червня 1991 р. Словенія і Хорватія, кожна окремо, проголосили свою
повну незалежність. Федеральна влада у Белграді оголосила ці акти
незаконними і шляхом введення військ на території цих країн сподівалася
запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік.

Македонія здобула незалежність на основі референдуму у вересні 1992 р.,
уникнувши воєнної конфронтації.

Парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність своєї країни.
СФРЮ вже практично не існувала. у Белграді вирішили створити нову
федерацію — Союзну республіку Югославію (СРЮ), яка об’єднала Сербію і
«Чорногорію (квітень 1993 р.).

Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії Слободан Мілошевич,
котрий став президентом СРЮ.

У листопаді 1990 р. у Боснії та Герцеговині за підсумком перших
багатопартійнйх виборів до влади прийшли партії, що представляли основні
національно-реяігійні .Ірули населення: мусульманська Партія
демократичної дії, Сербська демократична партія і Хорватська
демократична співдружність. Між ними розгорнулося гостре політичне
протиборство Більшість у республіканському парламенті отримала Партія
демократичної дії, а її голова А. Ізєт-бегович став головою Президії
Боснії та Герцеговини, тобто керівником республіки. Лідер
мусульмшіоншдава-,на ним партія повели лінію на створення єдиної держави
мусульманської орієнтації. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та
Герцеговини проголосив незалежність і суверенітет єдиної держави. .

6 квітня 1992 р. країни ЄС визнали незалежність Боснії та Герцеговини.
Одразу ж після цього спочатку у Сараєво а потім і в інших регіонах
республіки розпочалися зіткнення збройних формувань етнічних громад, які
незабаром переросли у повномасштабну громадянську війну. Сербію було
звинувачено у підтримці сепаратистських зазіхань боснійських сербів і
агресії проти Боснії та Герцеговини. 30 травня Рада Безпеки 00Н ухвалила
рішення про міжнародну політичну й економічну ізоляцію СРЮ (Сербії та
Чорногорії).

У перебігу воєнних дій навесні й восени 1992 р. боснійські серби, маючи
краще організовану армію, перевагу у бойовій техніці і озброєнні досягли
значних воєнних успіхів у всіх регіонах Боснії та Герцеговини, практичне
повністю блокувавши столицю республіки — Сараєво. Протягом кількох
місяців місто піддавалося нищівному бомбардуванню. У 1994 р. бойові дії
мали в цілому позиційний характер без істотних змін лінії фронту :
вдалося погасити тільки після створення мусульмано-хорватської
федерації. Угоду з цього питання за посередництва США було підписано у
березні 1994 р. у Вашингтоні.

У травні і серпні 1995 р. армія Республіки Хорватії у ході
широкомасштабних воєнних операцій повернула під свій контроль більшу
частину території Сербської Країни, а сербсько-країнська армія, що
взаємодіяла з частинами боснійських сербів, перестала існувати як воєнна
сила. ; Серйозним ударом для сербів у Боснії стало бомбарду-,
вання авіацією НАТО їхніх воєнних і промислових об’єктів, здійснене у
серпні—вересні 1995 р. з відома Ради Безпеки 00Н. За 3,5 роки бойових
дій у Боснії та Герцеговині вбито й поранено десятки тисяч людей,
зруйновано сотні міст, населених пунктів.

Поворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної
Контактної групи (КГ) по Боснії та Герцеговині у складі представників
Росії, США, ФРН, ФранціҐі .Великої Британії. Над-час напружених
консультацій КГ^ липні 1994 р. було сформовано мирний план. На його
основі конфліктуючі сторони за підтримки країн—членів КГ у листопаді
1995 р. в американському місті Дейтон розробили пакет мирних документів
з боснійського врегулювання, який і було 14 грудня 1995 р. підписано у :
Парижі президентом Республіки Сербії Слободаном Міло-шевичем, головою
Президії Боснії та Герцеговини А. Ізєт-беговичем і президентом Хорватії
Ф. Туджманом. Свої підписи під цим документом як свідки поставили і
керівники країн — членів Контактної групи — президенти Б. Клінтон, Ж.
Ширак, прем’єр-міністри Дж. Мейджор, В. Чорномирдін, канцлер Г. Коль.

Згідно з мирною угодою Боснія і Герцеговина залишається єдиною державою
у її міжнародно визнаних кордонах, однак складатиметься з двох суб’єктів
— Боснійської мусульмано-хорватської Федерації і Республіки Сербської.

14 вересня 1996 р. у Боснії та Герцеговині відбулися перші повоєнні
вибори. На загальнодержавному рівні були обрані три члени Президії
Боснії та Герцеговини (колегіальні глави держави): Алія Ізєтбегович
(боснієць-мусуль-манин) та Крешимир Зубак (хорват) представляли
Боснійську мусульмано-хорватську Федерацію, а серб Момчило Країшник —
Республіку Сербську в БЦ.

Становище у країні залишається складним, та головне — покладено край
кровопролитній війні. Майбутнє Боснії та Герцеговини в руках її народів
і політиків.

У Союзній Республіці Югославії центром уваги стали вибори в Сербії у
листопаді 1996 р. Перемогу здобула Сербська соціалістична партія, а її
лідер Слободан Мілоше-вич був обраний президентом Сербії. Однак
Верховний суд Сербії не без участі соціалістів скасував результати
виборів здобула опозиція.

У березні 1998 р. у сербській провінції Косово виник новий міжетнічний
конфлікт, пов’язаний з албанцями, що проживають тут.

6. Українці у південнослов’янських державах.

У південнослов’янських державах мешкає понад 60 тис. осіб українського
походження. Союз русино-українців було створено у Хорватії, активно
працює українська культурна рада у м. Баня-Лука в Боснії. З 1971 р. Союз
русино-українців Хорватії видає у м. Вуковар суспільно-політичний і
культурно-освітній журнал «Нова думка». У Воєводині з 1989 р. діє
Товариство української мови, літератури і культури, яке ставить на меті
пропаганду вивчення мови і традицій українського народу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *