РЕФЕРАТ
на тему:
Розвиток Сербської культури
(XIX – на початок XX ст.)
Наприкінці XIX — на початку XX ст. Сербія сягнула високого рівня
духовної культури, практично синхронізувавши цей процес із поступом
передових європейських країн.
У другій половині XIX ст. на певний час домінантним у літературі та
мистецтві став реалізм, із яким у сербів пов’язано чимало здобутків у
всіх видах творчої діяльності. На сербському тлі виник і розвинувся
національне забарвлений тип реалістичного мистецтва, котрий у своїй
еволюції спирався на чужонаціональні зразки, запозичувані передовсім у
Росії. Його видатними представниками були В. Ілич у поезії, Л.
Лазаревич, М. Глішич, С. Сремац, С. Матавуль, С. Ранкович та інші в
прозі.
Теоретичні засади реалізму сформулював у сербів Світозар Маркевич
(1846—1875), знаний також як популяризатор соціалістичних ідей. Він
справив великий вплив на розвиток соціалістичної та
теоретико-літературної думки на сербських землях. Саме внаслідок цього
впливу в Сербії у 70-ті роки формується специфічний соціальний тип
людини, котра сповідує матеріалістичну філософію та соціалізм, але при
цьому не прагне остаточно розірвати зв’язок зі своїм національним
корінням.
Провідним культурним центром сербського народу на зламі століть є
Белград, одночасно осередки на території Австро-Угорщини поступово
утрачають своє значення. Але серби зберігали єдність свого культурного
існування: закономірності й особливості розвитку літератури та мистецтва
залишаються єдиними для всіх сербських областей як у незалежній Сербії,
так і тих, що входили до складу Австро-Угорщини й Османської імперії.
У цей час у Сербії остаточно формується сучасна для тієї доби система
культурного, наукового, освітнього функціонування. Існували всі
інституції, необхідні для забезпечення такого функціонування як на
загальнодержавному, так і на місцевому рівні: навчальні заклади — від
народних шкіл до університету в Белграді, в якому в 1895 р. було три
факультети (філософський, юридичний, технічний); бібліотеки, музеї,
театри, наукові товариства тощо.
На рубежі XIX — XX ст. у сербів розпочинається процес, що згодом дістав
назву “поворот до Європи”. Здобутком сербської духовної культури стають
найпередовіші на той час явища західноєвропейського літературного й
мистецького життя, такі, як декаданс, символізм, модернізм, неоромантизм
тощо.
Література та мистецтво відмовляються від надмірного етнографізму й
зосередження на фольклорній національній традиції, проголошуючи
орієнтацію на європейський тип культури. Якщо в добу реалізму провідними
зразками виступали російські митці, то тепер цю роль стали відігравати
французькі.
Переорієнтація сербської культури відбувається надзвичайно швидко й
рішуче. В галузі красного письменства її початок пов’язаний із
заснуванням журналів “Сербський огляд” (1895) та “Сербський літературний
вісник” (1901), із діяльністю літературних критиків та ідеологів
європеїзації національної культури Б. Поповича, Й. Скерлича, Л. Недича.
Саме Б. Поповичу належить вислів, який на певний час став основним
гаслом епохи: “Кожна література повинна мати якісь зразки; якщо не має
їх у себе вдома, нехай пошукає їх у інших”.
“Поворот до Європи” збігається в сербів з істотними зрушеннями в
суспільно-економічній сфері, пов’язаними зі зміцненням капіталістичних
відносин і формуванням нових, соціальне активних суспільних верств,
насамперед — буржуазії.
В життя вступає нове покоління, для якого європейські ідеї та
європейський стиль життя не є чужими й ворожими. Це покоління з перших
років століття посідало ключові позиції в освітніх, наукових, культурних
установах, що значно полегшило організаційне забезпечення переходу
культури на нові рейки.
Основну увагу митці приділяють тепер естетичним якостям художніх творів.
Форма проголошується набагато важливішою за зміст. Сербська поезія
збагатилася в цей період блискучими зразками ліричної поезії (Й. Дунич,
М. Ракин, А. Шантич, С. Пандурович, В. Петрович-Діс, М. Боїч). У прозі з
великим успіхом працювали Р. Доманович, П. Кочич, І. Чипіко, Б.
Станкович та ін. Високим рівнем самобутності вирізняється творчість Б.
Нушича, — комедіографа, публіциста, автора цікавих сатиричних творів.
ЛІТЕРАТУРА
Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.
Донченко С. Й. Развитие сербской государственности и Россия. 1878—1903.
Москва, 1996.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1966.
Павлюченко О. В. Россия и Сербия. 1888—1903. Дипломатические отношения,
общественные связи. Киев, 1987.
Шемякин А. Л. Идеология Никели Пашича. Москва, 1998.
Яровий В. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. Київ, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
