.

Італія у різні періоди ХХ століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 10042
Скачать документ

Реферат на тему:

Італія у різні періоди ХХ століття

Наслідки Першої світової війни.

Вступивши влітку 1915р. на боці Антанти у війну, Італія не здобула
очікуваних блискучих перемог, але заплатила за це життями 460 тис. своїх
громадян. По завершенні війни розпочалася глибока криза. Внаслідок
війни значних збитків зазнало сільське господарство, було порушено
грошовий обіг, що засвідчило банкрутство колись потужного Облікового
банку. Країна імпортувала значно більше товарів, ніж експортувала. До
цих негараздів долучилася й необхідність спрямувати скромні внутрішні
ресурси на погашення величезного зовнішнього боргу (лише Сполученим
Штатам та Великій Британії Італія заборгувала за роки війни близько
4млрд дол.).

Ці чинники призвели до гострої інфляції – знецінення італійської
грошової одиниці – ліри. Зокрема, випуск паперових грошей зріс у 8
разів.

Зовнішньополітичне становище Італії також було складним. За
таємною Лондонською угодою 1915 р. з Антантою Італії належало отримати
Трентіно, Південний Тіроль з м. Трієст, Істрію, Далмацію, частину
турецьких володінь у Малій Азії та деякі німецькі колонії в Африці.
Проте по війні союзники вирішили обмежити територііальні домагання
Італії: за рішенням Паризької мирної конференції вона отримала лише
колонії в Африці, а від Австрії – Трентіно й Південний Тіроль до
перевалу Бреннер. Далмаці і порт Ф’юме так і залишилися нездійсненною
мрією Італії.

Усі негаразди держави найболісніше позначилися на становищі
пересічних італійців. Через інфляцію значно скоротилися реальні прибутки
робітників (у 1918 р. вони на 24% були меншими, ніж до початку війни),
до майже 400 тис. армії безробітних долучилася проблема працевлаштування
демобілізованих солдатів та офіцерів. Повернувшись додому, вони швидко
зрозуміли, що держава кинула їх на призволяще. З фронтовиків почали
стихійно формуватися загони “ ардіті ” (“ сміливців ”) – мужніх і
готових на все, але політично малограмотних і просто неписьменних людей,
схильних поширювати на цивільне суспільство військові порядки й в усіх
бідах звинувачувати парламент і демократію.

Соціальна напруженість у суспільстві спричинила загострення
боротьби між політичними партіями, які репрезентували інтереси різних
верств населення: лібералами, республіканцями, демократами, радикалами,
католиками та ін. Король Віктор Еммануїл III намагався маневрувати між
ними та фашистами, які ставали впливовою силою, але робив це не
послідовно й нерішуче.

У 1918-1920 рр. Італія пережила суспільну кризу. Країну потрясли
понад 4 тис. економічних страйків. Особливою гостротою в протистоянні
робітників і підприємців позначився 1920 р. Тоді за ініціативою
ліворадикальної групи “ Ордіне нуово ” розгорнувся рух за захоплення
робітниками підприємств. Такі акції відбулися в Турині на заводах “
Фіата”, у Мілані, у Римі, Неаполі, Венеції та інших містах.

За умов, коли в результаті війни зазнали краху наймогутніші
світові монархії, в Італії король утримався при владі. Проте йому
довелося піти на серйозні поступки: повноваження короля були суттєво
скорочені, у власність держави перейшла частина маєтків тощо. У цілому
вага монархії в політичному житті країни впала до критичної межі, за
якою Віктору Еммануїлу вже вважалися “ жахи ” республіки.

Не кращим було й становище італійського парламентаризму. Політичні
партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але
становище в країні погіршувалося. Парламент перетворювався в дискусійний
клуб, нездатний запропонувати народу кокретні шляхи виходу з кризи.

Встановлення фашистської диктатури.

Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі
знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої
погляди до новонародженої політичної сили – фашизму(термін “фашіо” у
перекладі з італійської – “зв’язка”, “пучок”, у переносному значенні –
“союз”, “єднання”. У Давньому Римі зв’язаний у жмут хмиз символізував
владу)

Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні.

Але спочатку фашистські, як, власне, й більшовицькі групи в Росії
та націонал-соціалістичні – у Німеччині, були малочисельними й
малопомітними в політичному житті.

1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували
італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення
республіки, запровадження Законодавчих зборів, передання землі селянам,
боротьба проти “буржуазії”, підвищення зарплатні, створення “народної
міліції”, ліквідація банків і бірж, відродження “Великої Італії” та ін.
За умов, коли Комітерн проголосив головним ворогом комуністів,
соціалістів і соціалдемократів, ситуація для зростання популярності
фашистів була дуже сприятливою.

Проте перший досвід боротьби за владу став для них холодним душем
– на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть
у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу.
Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець – наприкінці року в
ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від
саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент,
який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти
бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища.

На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули
відразу 35 депутатських мандатів (близько 7%). Потрапивши до парламенту,
депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його
роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія
остаточно вичерпала себе й настав час “ сильної влади ” – диктатури.
Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура.

Цими гаслами фашисти влучили в “ десятку ” – суспільство стомилося
від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове
прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку
перспективу на майбутьнє.

Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи –
сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявив, що у них налічувалося
понад 400 тис., але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу
сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва
“чорносорочечники”), вступили в контакт з рядом вищих армійських
офіцерів.

Провідні ідеї італійського фашизму

укава

Б. Муссоліні головним ворогом “ простих ” італійців вважав заможні
західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді
Середземного моря у “ внутрішнє італійське море ”. З іншого боку,
фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати
безробіття. Увірувавши у свою зірку, Б. Муссоліні активно готувався до
походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з
мітингів він фактично пред’явив королю і уряду ультиматум: “Або нас
добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши
похід на Рим ”. Проте він відверто блефував – “ сквадри ” були
малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів
поліції, щоб розігнати їх.

Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор
Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Реальна
альтернатива фашистам, 80-річний авторитетний політик, неодноразовий
прем’єр-міністр Італії Дж. Джолітті перебував за межами столиці й
вплинути на перебіг подій не міг. Серед генералів симпатії розподілилися
між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про
корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку
хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що
фашисти проголосять королем герцога д’Аоста, передумав. Привід було
знайдено – не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум’я
громадянської війни.

У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих
державних об’єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті
поразки довелося втікати до Швецарії, перебував Б. Муссоліні) та інших
містах країни.

29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем’єром
Італії. “ Революція у спальному вагоні ”(цей термін з’явився після того,
як Б. Муссоліні, дізнавшись у Мілані про своє призначення, забрався до
спального вагону й погрозливо заявив залізничному службовцю: “Тепер
потяги курсуватимуть за розкладом”) перемогла. Проте новий голова уряду
не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому
подарував король. Йому був потрібен міф про “ похід на Рим ” щонайменше
300 тис. “ фашистських мучеників ”, а тому вже наступного дня до столиці
звідусіль стали прибувати сквадристи.

Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній
парад. Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з
часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими
колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами
залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам.

Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні
демократичні інститути. До 1928 р. уряд був коаліційним: ряд
міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав
іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників
міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках
формальної законності (склад уряду було затверджено 306-а голосами
членів палати депутатів. Проти голосували 102-переважно соціалісти й
комуністи), Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з
ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовика ХІV, він чітко
сформулював суть нового політичного режиму “ уряд – це я ”.

До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи
правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети,
усі , навіть дріб’язкові, розпорядження чиновників віддавалися з
посиланням на волю прим’єра, масове спорудження прижиттєвих пам’ятників,
присвоєння титулів “ першого ”, “ найкращого ” тощо. У цей час він став
кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи
повноваження короля, присвоїв собі титул “ дуче ” (вождь) і правив
Італією майже одноосібно.

Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він
домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів –
нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися
протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на
віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакому
Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський
трибунал запровадив у країні смертну кару.

Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на
масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося ні чого
іншого, як схвалювати їх. Підміняючи коституційні органи влади, режим
створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду,
яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні.

Корпоративна система

В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення “
корпоративної держави ” на засадах “ класового миру ”. Власне її автором
був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д’Анунціо.
Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. в місті Ф’юме.

На початку дуче досить розпливчато заявляв, що корпорації мусять взяти
на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму
полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в
італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати,
об’єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство
корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення
конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію
праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам
під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.

Офіційно же курс на створення “ корпоративної держави ” було проголошено
в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації,
об’єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні
чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в
основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на
середину 30-х рр. Пратктично усі італійці стали їхніми членами. Як
заявляв Б. Муссоліні, “ фашистська держава може бути лише корпоративною,
або вона не буде фашистською ”.

Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень,
контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали
конфліктні ситуації, надавали фінонсову підтримку профспілкам. На
середину 30-х рр. фашистські профспілки об’єднували 4 млн. чол. і
завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників
набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на
що не спромоглися попередні уряди – скоротити безробіття (з 240 до 100
тис.).

У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для
залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке
роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні
кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн
дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на
40%, виробництво сталі зросло на 84%, електроенергії – на 100%.

Проте корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само
провалилися проголошені Б. Муссоліні численні “ битви ”: “ битви за
урожай ”, “ битва за народжуваність ” і навіть “ битви ” проти…
горобців.

Боротьба прогресивних і реакційних сил в Італії в 1945-1948 рр.

Після визволення від фашизму і закінчення війни глибокий вплив на
Італію справляв єдиний фронт прогресивних партій, що склався в роки
Опору. Італійська комуністична партія (ІКП), що героїчно боролася з
фашизмом, здобула величезний авторитет і вийшла на перше місце серед
політичних партій країни.

Реакційні сили об’єднувалися навколо створеної в 1943 р.
Християнсько-демократичної партії (ХДП) на чолі з де Гаспері. Її всіляко
підтримували США та Англія, Ватикан і велика буржуазія.

В обстановці гострої боротьби двох цих таборів і проводилися
прогресивні перетворення. Пряме втручання США, а також широка агітація
Ватикану допомогли ХДП здобути перемогу.

З 50-х рр. почався швидкий господарський розвиток країни, що тривав до
спаду 1964 р. і був оголошений італійським “економічним чудом”.

Економічне піднесення мало суперечливий характер. Позначалася властива
капіталізму нерівномірність темпів зростання, що почали падати в 60-х
рр. і призвели до кризи, яка поклала кінець горезвісному “чуду”.
Вторгнення американського капіталу посилювало залежність економіки
Італії від США. Зберігалися глибокі диспропорції, насамперед серйозне
відставання сільського господарства, а також “проблема Півдня”, все ще
бідного й напівфеодального. Але основною суперечністю залишався контраст
між зростаючим багатством монополій і становищем трудящих. У країні
зберігалося масове хронічне безробіття. Продуктивність праці зростала
швидко, а зарплата – повільно. Хоч становище трудящих у цілому
поліпшилося, з “економічного чуда” мав користь головним чином панівний
клас.

У внутрішній політиці ХДП відповідно до своєї програми йшла на часткові
переговори, але лише в найневідкладніших випадках і під тиском масових
виступів.

У 50-х рр. в Італії виник неофашизм, представлений партією Італійський
соціальний рух (ІСР). Урядова політика бездіяльності і навіть заохочення
вкрай правих дійшли до найвищої точки влітку 1960 р., коли трудящі
Генуї, де намічався з’їзд неофашистів, за закликом компартії та
профспілок вийшли на вулиці. Обурені демонстранти вимагали відставки
уряду. Всюди відбувалися зіткнення з загонами неофашистів, поліцією та
військами. Країна опинилася на грані громадянської війни. Лише після
цього реакція змушена була відступити. З’їзд у Генуї було зірвано.

Італія не лише брала участь у створенні НАТО, а й широко відкрила двері
мілітаризму США. Американські військові бази було створено в багатьох
пунктах країни.

Інтересам розвитку економіки країни відповідала участь Італії в
економічній інтеграції Західної Європи.

У ХДП на початок 60-х рр. розгорнулася боротьба угруповань. З обмеженою
критикою курсу ХДП виступив навіть Ватикан в особі папи Іоанна ХХІІІ,
ідеолога “оновлення” католицизму. Нові настанови Ватикану були
свідченням кризи верхів і прискорили перехід ХДП до політики “лівого
центру”.

Економічний розвиток Італії в цей період був пов’язаний з частими
спадами й кризами. Особливо важкою виявилася криза 1974-1975 рр., що
вразила всі капіталістичні країни. Трагедією Італії залишалася еміграція
мільйонів трудящих.

Провідною силою в боротьбі за інтереси більшості народу виступав
робітничий клас.

Найвпливовішою партією робітничого класу, авангардом усіх демократичних
сил країни, як і раніше, залишається ІКП. Великий внесок у розробку її
стратегії і тактики зробив Пальміро Тольятті (1893-1964), один із
засновників партії та її беззмінний керівник з 1926 р. Нині пост
Генерального секретаря ІКП займає Ахілле Оккетто (нар. в 1936 р.).
Компартія налічує в своїх лавах 1,6 млн. членів.

Під тиском демократичних сил, а також внаслідок несприятливих для
імперіалізму змін міжнародної обстановки уряд “лівого центру” був
змушений іти на деякі обмеження діяльності монополій і
соціально-економічні реформи. У 60-х рр. було націоналізовано
електроенергетичну промисловість. “Лівий центр” прийняв, не без опору
монополій, національну економічну програму, розраховану на 5 років.
Держава заохочувала туризм, будувала автостради, регулювала ціни. Але
всі ці заходи не дали очікуваних результатів. Зберігалися масове
безробіття, хронічна відсталість Півдня, засилля монополій в економіці й
політиці.

Значна частина монополістів і вояччини всіма силами чинили опір
реформам і намагалися зірвати прогресивні заходи, залякати маси.

Наприкінці 60-х рр. не затихала терористична діяльність неофашистів –
вибухи, нальоти, викрадення й вбивства демократичних діячів, працівників
органів правосуддя, керівників підприємств. Хвиля терору мала спричинити
анархію, підірвати республіканський лад. Діяльність терористів не тільки
залишалася безкарною, а й підтримувалася частиною правлячих кіл. З нею
безпосередньо зімкнулася активність мафії.

До 1976 р. соціалісти, які ще раніше вийшли з уряду, відмовилися
підтримувати його і в парламенті. “Лівий центр” розпався. У країні
дедалі більше усвідомлювалася необхідність залучення в уряд комуністів.
До цього підштовхували і результати виборів 1976 р., на яких комуністи
дістали 34,4% голосів виборців.

Зростання впливу ІКП зумовило запеклу атаку правих сил. Керівники НАТО
і США відкрито погрожували припиненням будь-якої економічної допомоги,
якщо комуністи ввійдуть в уряд. Праві й “ліві” екстремісти посилили
кампанію терору.

Спроба ІКП встановити співробітництво з головною партією італійської
буржуазії на основі так званого історичного компромісу призвела до
негативних наслідків. Внаслідок чого компартія втратила частину голосів
виборців на парламентських виборах 1979 і 1983 рр.

Водночас в Італії зростає кількість прихильників самостійної зовнішньої
політики. Розширюються економічні, науково-технічні й культурні зв’язки
з СРСР та іншими соціалістичними країнами.

Італія у 80-х – 90-х роках

У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неконсервативний
курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий,
більш інтенсивний розвиток провідних галузей виробництва: електроніки,
машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо
шватської та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі.
Наприкінці 80-х років – на початку 90-х значного розвитку досягло
виробництво обчислювальної техніки, роботів, комп’ютерів.

Внаслідок нових розбіжностей між ІСП і ХДП знову загострилась політична
обстановка в країні. 1986 р. уряд Беттіно Кракси пішов у відставку.

До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом
Джуліо Андреотті. Незважаючи на економічне піднесення, соціальні
програми уряду не задовольняли потреб населення. Зростали зовнішній
борг, інфляція, безробіття.

Початок 90-х років ознаменувався в Італії серією великих політичних
скандалів, що значною мірою паралізували діяльність вищих органів влади.
Причина полягала в посиленні корумпованості урядових і парламентських
структур, їхніх зв’язків з мафіозними об’єднаннями. Внутрішньополітична
криза охопила провідні політичні партії. На тлі краху комуністичного
блоку втратила вплив у країні ІКП, яку вже рятувала доктрина
“єврокомунізму”. 1991 р. ІКП перетворено на Демократичну партію лівих
сил (ДПЛС), Хоча частина колишніх її членів залишалася на старих
позиціях.

Італійська поліція розпочала великомасштабну операцію “Чисті руки”
(1992р.). Діловий та політичний світ стрясали гучні викриття. У
скандалах, пов’язаних із хабарами , зв’язками з мафією, виявилися
замішані усі найбільші політичні партії Італії – християнські демократи,
соціалісти, республіканці та колишні комуністи. Подали у відставку 6
міністрів уряду Дж. Амато, пішли з політичної арени лідер соціалістів Б.
Краксі, керівник республіканців Дж. Ла Мальфа та інші політики.
Політична нестабільність у країні досягла небезпечної межі. На фоні
зростання безробіття та інфляції посилалася соціальна напруженість у
суспільстві. Швидко зростали ряди прихильників сепаратистської “Ліги
півночі”, що закликала до поділу Італії на три самостійні держави.
Активізувалися неофашисти і монархісти. Звинувачення в “мафіозній
діяльності” було висунуто колишньому прем’єр- міністрові Дж. Андреотті.
Викривальна кампанія “Чисті руки” викликала шок в італійському
суспільстві.

Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р.
парламент було розпущено. Розпуск парламенту XI скликання фактично
означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже
півсторіччя. Партії колишньої правлячої більшості намагалися змінити
свій імідж в очах виборців. Так, ХДП розкололася, і її колишнє ядро
стало Народною партією (НПІ). З’явилися нові партії, рухи. Серед них –
асоціація “Вперед ,Італіє”. Її створив один з найбільших підприємців
країни, телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі (“за сумісництвом” –
президент і хазяїн одного з найбільших у світі футбольних клубів –
“Мілан”). Берлусконі кооперується з іншими партіями і рухами правого
спектру – “Лігою півночі” на чолі з Умберто Боссі та неофашиським рухом
“Національний альянс”, очолюваний Джанфранко Фіні. У результаті виборів
у березні 1994 р. уряд очолив С. Берлусконі. Вперше до уряду ввійшли
неофашисти. Через чотири місяці внаслідок міжпартійних розбіжностей та
звинувачень прем’єра у незаконних фінансових операціях С. Берлусконі
пішов у відставку. У країні вибухнула одна з найбільших в історії криз.

Значний фінансист Ламберто Діні сформував перехідний уряд, до якого
увійшли переважно безпартійні спеціалісти –професіонали. Не маючи
підтримки в парламенті, він протримався лише до початку 1996 року.

21 квітня 1996 р. Відбулися нові вибори. 284 мандати одержала знову
утворена лівоцентриська коаліція, головну роль у якій відіграє ДПЛС.
Уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Новий прем’єр
сформував головні напрямки діяльності свого уряду: скорочення державного
сектора, зменшення безробіття, підвищення якості освіти й повернення
ліри до європейської валютної системи.

Сучасна Італія прагне перебороти внутрішні незгоди та посісти гідне
місце у світі, що інтегрується.

Уся зовнішньополітична діяльність Італії проходила під знаком
співробітництва з НАТО і Європейським Союзом. Італія була серед 12
держав-засновниць НАТО у 1940 р. З 1957 р. – Італія член Європейської
Економічної Спільноти. Вступ до “Загального ринку “ сприяв поширенню
економічних зв’язків Італії в рамках західноєвропейської інтеграції,
проте трохи обмежив розвиток деяких галузей, зокрема металургії й
сільського господарства. Італія – активний член інших європейських
об’єднань, входить до Ради Європи.

Італія відіграє важливу роль у рамках ООН і НАТО в урегулюванні
міжнародних воєнних конфліктів, у миротворчій діяльності. Країна має
сучасні збройні сили чисельністю 350 тис. чол. Військові витрати 1990 р.
становили 29,6 трлн лір.

Італія прагне налагодити партнерські і взаємовигідні відносини з
країнами Східної Європи. Італійська Республіка однією з перших визнала
незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини в повному
обсязі; подає допомогу Україні через такі міжнародні фінансові
структури, як Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський
Союз та інші. У травні 1995 р. президент України Л. Д. Кучма відвідав
Італію з офіційним візитом, у ході якого було підписано Договір про
дружбу і співробітництво між Україною та Італією. Обидві країни активно
співробітничають у створенні нової системи колективної безпеки в Європі.

– Італійці повинні пишатися своєю країною

Усі політичні партії, крім фашистської, забороняються

Місце італійської жінки – вдома, Італійки повинні мати багато дітей –
майбутніх вояків

Демократія не потрібна. Італія потребує сильного лідера, який дасть
народу те, чого він хоче

Комунізм і соціалізм – вороги фашизму

Війна є благом для країни. Італійська молодь повинна бути готовою до
боротьби

Італія повинна утвердитись як імперія в Африці

Потрібно збити пиху самовпевненості з великих держав. Фашистський уряд
повідомить нації, що для цього потрібно зробити

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020