Громадянська війна в Іспанії
1936 – 1937рр.
План
Вступ
Передумови війни.
Початок громадянської війни в Іспанії.
а) Франсіско Франко Баамонде.
Події в Мадриді:
а) Зброя для народу;
б) Народ дає відсіч.
Зовнішні чинники.
Перебіг війни
Закінчення війни та її наслідки
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Додатки
Вступ
Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 – війна між лівим урядом
Іспанської республіки (підтриманий СРСР) та правими силами (підтриманими
Німеччиною і Італією), яка закінчилась встановленням фашистського режиму
генерала Франко.
17 червня 1936 року армія, що знаходилася на окупованій Іспанією
марокканській території, повстала проти республіки.
Це був перший крок бунту, який підняла воєнщина і крайні праві сили
Іспанії проти законно встановленого ладу. Бунт швидко розповсюджувався
по всій території Іспанії.
Іспанський народ, інстинктивно розуміючи, що означав військовий бунт,
вийшов на вулиці. Готовий спасти республіку, він застосував героїчну
спробу стримати фашистську лавину, що котилась по Іспанії.
Близько трьох років тривала тяжка і нерівна сутичка між погано
озброєними народними масами і бунтівними силами, які спирались у своїй
віроломній агресії проти республіки на фашистську Іспанію та
гітлерівську Німеччину.
Переможці і їх прихильники опублікували брехливі чи неправдиві версії
про цей фашистський бунт. Вони стосуються як причин бунту, так і
політичного становища в Іспанії напередодні його виникнення, а також
різних подій, що відбувались під час війни.
Реакційні зарубіжні історики з сумнівною безпристрасністю, а іноді
явно тенденційно і одностороннє збирали і використовували в своїх книгах
з історії війни в Іспанії ці франкістські версії та інші цікаві їм
матеріали, перекручені факти, трактували іспанську діяльність тих днів в
своїх політичних інтересах. (Подібне можемо сказати і про позицію
радянських авторів історії тогочасної Іспанії, які відображали в своїх
книгах та дописах властиву їм «червоно-визвольну» позицію.)
Робітничі класи Астурії, Країни Басків, Каталонії та Мадриду, селяни
Андалузії, Естремадури і Кастильї піднялись на боротьбу за свої життєві
права, розхитуючи тим самим устої франкістського режиму, прагнення до
володіння всіма багатствами Іспанії, його фінансово-олігархічної
верхівки.
Нові ідеї прокладають собі дорогу, витісняючи ідеї, пов’язані з
тиранією.
Не знаючи палацових подачок і офіційного захисту, інтелігенція та
солідарне з робітничою й селянською молоддю, студентською політичною
діяльністю демонструють свою незгоду з режимом франкістської диктатури,
своє бажання змінити політичну структуру та існуючий лад в Іспанії.
Ці передові сили нагадують, що якщо тероризуючими методами
політичного спустошення диктатури каудильйо на деякий час вдалось
затормозити іспанський демократичний розвиток, то їй не вдалось ні
завоювати на свою сторону молодь, ні придушити вічно живий і невичерпний
дух молодого покоління, зростаючого і інстинктивно відсторонюючого все
анахронічне, догматичне, нелюдське і потворне. Молоде покоління прагне
до нового. В героїчному минулому Іспанії, яке воно скоріше вгадує, ніж
знає, це покоління находить все необхідне для того, щоб не помилитися в
головному – в політичному курсі, який воно по інтуїції вважає
правильним, курсі, відповідаючому потребам історичного розвитку всього
людства і кожного народу.
1. Передумови війни
Наприкінці 1935р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії,
керований комуністами.
На виборах 16 лютого 1936р. Народний фронт дістав перемогу. На зміну
правоцентристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, що спирався
на народний фронт. Його знову очолив Мануель Асанья, а після того, як
його було обрано президентом республіки, прем’єр-міністром став інший
лідер тієї ж партії – Карасес Кірога. Уряд закликав маси до «спокою й
поміркованості», визначив свою політику як політику «миру і загальної
згоди». Програма Народного фронту здійснювалася дуже поволі: буяо
визволено політв’язнів, трохи підвищилася зарплата робітникам;
відновилося проведення аграрної реформи. На цьому перетворення
застопорилося.
Тим часом вороги республіканської Іспанії дійшли висновку, що
республіку можна знищити тільки за допомогою військового заколоту, й
почали наполегливо готуватися до громадянської війни.
Заколот почався 17 липня пополудні у Марокко. Захопивши місто Сєуту,
змовники вдосвіта 18 липня кілька разів передали в ефір слова: «Над
всією Іспанією безхмарне небо». Це був умовний сигнал до початку
заколоту по всій країні. 18 липня він ухопив усі гарнізони. Як відзначив
іспанський політолог та історик Х. Тусель, крайні праві сприйняли
наслідки виборів 19 лютого 1936р., що принесли перемогу Народному
фронту, як свідчення того, що «демократична система передала країну до
рук революції і тому необхідно без зволікань почати роботу по її
руйнації».
2. Початок громадянської війни в Іспанії
Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста
Сотало, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської
радіостанції – «Над усією Іспанією безхмарне небо» – розпочали 17 липня
1936р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18
липня – в самій Іспанії.
До середини червня 1936р. підготовка воєнно-фашистського протесту,
яка велась на протязі довгих місяців, закінчилась.
«Африканські» генерали визначили між собою ролі. Голови протесту
визначились; це були Санхурхо, Мола, Франко, Годед, Фанхуль, Кабанельяс,
Кейпо де Льяно.
16 червня Мола повідомив всім керівникам зговору дати наступних
виступів: 18, 19 і 20 червня.
Отримавши перемогу в Марокко, протестуючі генерали змогли після того
подати уловний сигнал до виступу їх союзників на Піренейському
півострові і захопили Кадіс і Севілью. Сигнал цей проголошував: «Над
всією Іспанією безхмарне небо».
І в одну мить небо над Іспанією затягнули тяжкі, чорні хмари.
Настала гроза, котились потоки крові і вогню, і грозі цій суджено
було бушувати 3 роки, накривши країну руїнами і могилами.
Франсіско Франко Баамонде
Франсіско Франко Баамонде (1892 – 1975рр.) народився в місті
Ель-Ферроль 4 грудня – на день св. Варвари, оборонниці артилерії, на що
згодом біографи звертали особливу увагу. Його діди та прадіди по лінії
батька були або моряками, або службовцями портової адміністрації.
Франсіско також мріяв стати моряком, але за родинною традицією до
морського училища пішов його старший брат Ніколас. Франсіско, або Паако,
як його називали в родині, був посланий до піхотного училища в Толедо.
Найнижчий – 155 см, наймолодший кадет не відзначався у військових
науках, був 251-м з 312 учнів. Спочатку ніщо, здавалося, не віщувало
блискучої кар’єри 17-річному молодшому лейтенантові, що 1910р. дістав
призначення до 8-го піхотного полку в Ель-Фероллі, якби не війна у
Іспанському Марокко. Честолюбний лейтенант вступає 1912р. до
колоніальних військ, в лютому, йому надають звання майора, і він стає
наймолодшим майором в іспанській армії. 31 серпня 1920р. було створено
іноземний легіон «Терсіо», командиром 1-ї бригади якого згодом став
Франко. У червні 1923 р. вже у чині підполковника його нагороджено
«Військовою медаллю за особливі заслуги» у війні проти незалежної
держави Ріфф (Північний Марокко). Під час диктатури Прімо де Рівери
Франко був удостоєний звання бригадного генерала. 1927р. диктатор
призначив Франко начальником щойно створеної Вищої військової академії
генерального штабу в Сарагосі. На цій посаді він зустрів падіння
диктатури у 1931р. Після закриття академії й різкого скорочення
офіцерського корпусу Франко прийняв командування 5-ю дивізією в
Сарагосі, з лютого 1932р. – командир 15-ї бригади в Ла-Ко-руньї. 1934р.
Франко став наймолодший дивізійним генералом у віці 41 рік. Брав
безпосередньо участь у придушенні Астурійського повстання. На початку
1935р. Франко отримав нове призначення – начальника генерального штабу
іспанської армії. Після перевороту 1936р. – глава іспанської держави,
лідер військово-фашистського заколоту. Після перших ударів, що їх було
завдано змовниками, війна могла закінчитися, якби вона велася в
національних рамках. Проте на допомогу реакції прийшли Гітлер і
Муссоліні, що послали до Іспанії війська, оснащені за останнім словом
техніки. Внаслідок іноземної інтервенції війна для іспанського народу
перетворилася на національно революційну, яку він вів проти фашизму, за
незалежність, волю та демократію. Війна в Іспанії зачіпала інтереси
багатьох країн, урядів і народів.
3. Події в Мадриді
18 липня у Мадриді розпочався загальний страйк, комісія представників
Народного фронту відвідала главу уряду і зажадала озброїти народ. К.
Кірога вже не мав змоги контролювати ситуацію й подав у відставку. 19
липня розпочав виконання своїх обов’язків новий уряд, очолений одним із
лідерів Лівореспубліканської партії Хосе Хїралем. Вагання
республіканських лідерів призвели до того, що змовники захопили 23
міста. Тим часом заколотники незабаром змогли переконатися у рішучості
демократичних сил відстоювати завоювання республіки. У Барселоні та
Мадриді заколот було швидко придушено. Наприкінці серпня перевага ще
зберігалася за республікою, демократичні сили врятували країну від
першого фашистського натиску. Тим часом військово-фашистський переворот,
подолавши опір конкурентів, очолив генерал Франко.
Зброя для народу
Перед обличчям катастрофічного розвалу всієї республіки залишився
лише один шлях порятунку: озброїти народ.
Протестуючі генерали, без своєї совісті, які не дивились на закони і
порушували свої клятви, були упевнені, що керівники Другої республіки не
зважаться озброїти народ, і треба сказати, що вони були недалекі від
істини. До послідньої хвилини Касарес Кірога з упертістю, відказувався
надати зброю народу, який в ситуаціях, що склалися був єдиним захисником
республіканських інститутів.
На щастя робочий клас неспроможний був погодитися на колективне
самоубивство, на яке його прорекло керівництво. Як тільки в Мадрид
долетіла звістка про протест в Марокко, по вулицях продефілювали
учасники масової маніфестації, народ знову пропонував керівництву свою
допомогу і вимагав зброю. В той же день і з тією ж метою Касарес Кірозі
з’явилась делегація від Комуністичної партії Іспанії. На наступний день,
18 червня, комісія Народного фронту відправилась до представника наради
міністрів і вимагала роздати народові зброю. До того часу всі прийняті
керівництвом заходи не дали ніяких результатів, протест захватив усю
Іспанію, схоже великого пожару, який знищував на своєму шляху всі закони
і республіканські інститути, життя народу і міст. І Касарес Кірога
здався.
«Господи, я прикажу видати вам той невеликий запас зброї, який ми
маємо, але я подаю у відставку», – заявив він.
Коли було створено нове керівництво на чолі з Хосе Хіралем,
провінціальні і тутешні влади получили на кінець дозвіл озброїти народ.
Скільки життів можна було б зберегти, отримавши цей дозвіл трьома днями
раніше!
Гіркий урок, який треба запам’ятати. В той час, коли була дорога
кожна хвилина, ці три дні клопотів і слабості керівництва дозволили
протестантам захватити 23 міста.
В Мадриді робочі організації дістали цінну підтримку з боку деяких
патріотів-воєнних; послідні, обурені «африканським протестом» і
невпевненістю цивільної влади, передали в розпорядок робочих декілька
сот зброї.
З таким нікчемним озброєнням, загарбавши ще трохи зброї в результаті
відважного нападу на збройні майстерні, пролетарій Мадриду, Барселони і
інших міст почав в ті тяжкі червневі дні перші бої з протестантами, в
той час, як по всій Іспанії ніби злоякісна пухлина, розростався
протест.
Народ дає відсіч
В Мадриді найбільше небезпечне вогнище бунту находилось в казармах
Монтанья.
19 червня солдати з тривожністю спостерігали, як їх казарма потрошки
наповнюється різним збродом, фашистськими молодичками, які лише
появились, зараз же получають воєнне обмундирування і зброю. В обід
прибув бунтівний генерал Фанхуль, теж в цивільному. Присутність
обуреного натовпу підказувало Фанхулю обережну тактику: приймати участь
в бунті, не виходячи з казарми. Він забув про старий вислів: «Замок в
облозі – замок, що впав.»
Воєнно-фашистський бунт розбився об стіну залізної волі народу.
Відповіддю на протест був потужний зрив народного обурення і гніву.
Чоловіки і жінки кидали свою повсякденну роботу, кожний рвався в бій з
зброєю, яку він добув, або випадково, або в знак своєї відваги.
Християни і поденники оберігали життя і достоїнство народу,
патрулювали на дорогах, установлювали сторожові пости біля в’їзду в
кожне місто, біля кожного моста. Іспанія наслідувала прикладу алькальда
Мостолеса.
Цей етап війни в Іспанії був наповнений великою романтикою: народні
маси спасли республіку, яка знаходилась в смертельній небезпеці,
наповнюючи своєю відвагою, героїзмом, нестачу зброї і відсутність
дисципліни і воєнних знань; вони розплачувались своєю кров’ю і життям за
нерішучість і слабкість керівників.
4. Зовнішні чинники
?A
?????????{?, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали
своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936р. на боці фашистів у
громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р.
там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.
Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії
викликали широкий резонанс у світі.
Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими
режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії.
Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією
26 серпня 1936р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». Проте
фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись
перемог народних фронтів у своїх країнах.
США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї
«Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936р. наклав «моральне
ембарго» на експорт зброї до Іспанії.
Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із
заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки
придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжнародної комісії
невтручання», вже в жовтні 1936р. висловив протест проти того, що
комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю
комісію.
СРСР вимагав від західних держав установити контроль над
португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання
в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.
Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні
прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося
йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на
Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.
Тим часом об’єднані фашистські війська підійшли до Мадрида.
Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на
зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок
направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936р. Радянський Союз
дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до
Одеси.
Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85
млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб., у фонд допомоги
іспанському народу до березня 1936р. Радянський союз встиг поставити
республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших
матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством
німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі.
Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли
собі притулок у Радянському Союзі.
На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної
бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3
тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але
сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії
за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.
Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила
обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного
блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про
німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про
розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а
також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина
офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь
«Берлін – Рим».
А рівно через місяць – 25 листопада 1936р. – в Берліні був підписаний
договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський
пакт». Цим пактом обидві сторони зобов’язувалися вести спільну боротьбу
проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій
третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії
пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони
зобов’язувались вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А
в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не
будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони
зобов’язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних
договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26
листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі
озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську
територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів.
«Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6
листопада 1937р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія.
Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські
держави – єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього
воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв’язанні другої
світової війни.
5. Перебіг війни
Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але
Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація
бомбардувала іспанські міста.
Західні держави підтримували режим Франко. В 1937р. лише одна Англія
надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому
золотий фонд Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений
маршал А. Петен – майбутній глава капітулянтської Франції.
Для здійснення своїх агресивних планів Гітлер потребував стратегічної
бази (якою був Піренейський півострів), щоб опинитися в тилу Франції,
поставити під контроль шляхи до Африки і на Схід, використати близькість
півострова до Американського континенту. Західні країни, розв’язуючи
руки Німеччині та Італії, проголосили політику «невтручання» щодо подій
в Іспанії. Муссоліні направив до Іспанії 150 тис. солдатів, італійський
військово-морський флот контролював узбережжя країни. Гітлер, зі свого
боку, надав Франко значну кількість літаків, танків, артилерії, засобів
зв’язку та тисячі офіцерів, що повинні були навчити та організовувати
франкистську армію. Той факт, що 113 німецьких військовослужбовців було
нагороджено Гітлером за заслуги у війні в Іспанії, свідчить про розмах
німецької інтервенції. Великі монополії СІЛА надали значну матеріальну й
фінансову допомогу режимові Франко. Водночас США заборонили продавати
зброю, літаки і пальне Іспанській республіці.
Ставлення СРСР до війни в Іспанії було подвійним, з одного боку,
Кремль, користуючись своїм впливом на компартію Іспанії, яку очолювали
Х. Діас і Д. Ібарурі, прагнув експортувати соціалістичну революцію до
Іспанії. З Радянського Союзу республіканському урядові було надано 1000
літаків, 900 танків, 300 бронемашин, 1550 одиниць артилерії. З іншого
боку, радянські люди, щиро підтримуючи республіканців в їхній боротьбі
проти фашизму, брали участь у бойових діях на полі бою в Іспанії (понад
2 тис. добровольців, головним чином льотчики й танкісти), надсилали
продовольство й медикаменти. Багато іспанців та їхніх дітей знайшли у
СРСР другу батьківщину, рятуючись від фашистських переслідувань.
Щоправда, у СРСР влада влаштувала їм перевірки на лояльність до ідеалів
соціалізму, і значна частина емігрантів зазнала на собі «виховну» дію
сталінського ГУЛАГу.
У жовтні – листопаді 1936р. було сформовано перші Інтернаціональні
бригади, що були втіленням антифашистської солідарності народів 54 країн
світу. Республіці доводилось переборювати великі внутрішні труднощі,
пов’язані з відсутністю достатньої згуртованості та єдності в лавах
Народного фронту. У травні 1937р. спалахнув швидко придушений путч
анархістів і троцькістів, безпосередньою метою яких було захоплення
влади в Каталонії. 17 травня 1937р. було організовано новий уряд
Народного фронту за участю ІСРП, КПІ та республіканців (його очолив
соціаліст Х. Негрін). Уряд ужив низку заходів по наведенню порядку в
тилу, зміцненню регулярної армії, створенню військової промисловості.
У перебігу війни деталі виразнішою ставала згубність для Іспанської
республіки
наслідків блокади та італо-німецької інтервенції. Після падіння
Каталонії (лютий 1939р.) уряди Великої Британії та Франції оголосили про
розрив дипломатичних відносин з республіканцями та про визнання
фашистського уряду Франко (27 лютого). Опір республіки було зломлено 6
березня 1939р. після державного перевороту, що передавав владу
Національній хунті оборони (на чолі з полковником С. Касадо), яка потім
прийняла вимогу Франко про беззастережну капітуляцію. 28 березня 1939р.
фашистські війська увійшли до Мадрида.
6. Закінчення війни та її наслідки
Після поразки республіканців у березні 1939р. влада Франко була
поширена на всю територію країни. Єдиною політичною партією Іспанії
стала Іспанська фаланга традиціоналістів. Франкісти оголосили недійсними
всі законодавчі акти республіки. 25 березня та 7 вересня 1939р. було
видано накази про скасування аграрної реформи й повернення землі
поміщикам. Автономні права Каталонії та Басконії було ліквідовано.
Диктатура фактично закрила профспілки. Замість них було створено
примусові т. з. «вертикальні профспілки». Страйки оголосили «злочином
проти батьківщини». Основні закони, видані під час диктатури Франко,
закріпили за ним величезні повноваження. Десятки тисяч республіканців
було кинуто до концентраційних таборів. Біля 500 тис. іспанців після
поразки республіки емігрували. Довгі роки фашистський режим визначав
суспільно-політичний та економічний розвиток Іспанії.
Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської
Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в
крові. Це стало ще одним кроком до розв’язання Німеччиною другої
світової війни через якихось 5 місяців.
Висновки
Історія повинна оцінити зусилля і уміння народу, який, не дивлячись
на політику «невтручання», яка проводилась реакційними кругами Заходу,
не дивлячись на те, що йому протистояла велика регулярна армія,
підтримана Гітлером, італійськими і португальськими фашистами, не
дивлячись на організаційні труднощі, недостатки, помилки, зумів створити
армію моральної стійкості, армію, яка витримала майже три роки тяжких
страждань і отримала не одну перемогу над сильним противником.
Народ був поставлений перед проблемою створення армії чисельністю
більше чим в 1 млн. чоловік: треба було організувати воєнне виробництво
в країні. Де техніка знаходилась на низькому рівні, треба було озброїти
армію в умовах морської блокади, яку здійснили надводні і підводні
воєнні флоти Німеччини і Італії.
Воєнні спеціалісти вважали таку задачу фантастичною і нездійсненною.
Але іспанський народ, який боровся за праве діло, здійснив немало
«чудес». За короткий час в Мадриді були створені майстерні, які
виготовляли боєприпаси, бомби, запасні частини для бойової техніки.
Тисячі робочих і особливо жінок-працівниць стали майстрами своєї справи.
Поразка демократичної Іспанської республіки не зменшує історичного
значення нашого досвіду, або сам факт існування Республіки служить
доказом того, що народний режим, підтриманий трудящими масами, життєво
здатний і в стані втілити прогресивні економічні перетворення. Навіть в
самих тяжких умовах такий режим вселив у народ безграничну бойову
упертість і невичерпний колективний героїзм як на фронті, тік і в тилу.
Народний героїзм не виникає на пустому місці. Він народжується як
результат відповідних ідей, упевненості мас в справедливості діла, яке
вони захищають.
Наступні роки після війни в Іспанії були наповнені подіями, які
призвели до рішучого впливу на долі людства. Але, не дивлячись на це,
народи не забули уроків національно-революційної війни в Іспанії.
Війна іспанського народу доказала, і це важливо для ворогуючих
сьогодні народів, що для завоювання і захисту і свободи необхідна
єдність дій всіх прогресивних і патріотичних сил в кожній країні. Війна
в Іспанії показала значення і силу боротьби за незалежність.
1 квітня 1939р. війна в Іспанії офіційно закінчилася, і так названі
«західні демократії» могли спокійно видихнути. Але для іспанського
народу вона продовжувалась, тільки в інших формах.
Починаючи з 1939р. (особливо в 1939 – 1940рр.) більше 200 тис.
чоловік стали жертвами фашистського терору. І народ відповів на терор
підйомом партизанського руху. Так і для «західних демократій» спокій
тривав недовго: 5 місяців згодом після закінчення світової війни (першою
– я вважаю війну в Іспанії). І першими жертвами в цій війні стали народи
тих самих «західних демократій», чиї приват елі цинічно зрадили
іспанську демократію.
Нехай не забудуть народи цього уроку!
Список використаних джерел та літератури:
986 дней боротьбы. Национально-вызвольна война испанского народа – М.,
1964
Испанский народ в борьбе за свободу и демократию, против фашызма (1931 –
1939гг.)/Гарсиа Х. – М., 1956
Война и революция в Испании 1936 – 1939/Сориа Жорж – М., 1987
Подвиг испанской республики 1936 – 1939/Прицкер Д. П. – М., 1962
Война и революция 1936 – 1930 – М., 1968
Всесвітня історія 1914 – 1939, навчальний посібник/ Т. В. Ладиченко, Я.
М. Бердичівський – К., 2000
Словник-довідник з всесвітньої історії – К., 2002
PAGE
PAGE 15
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
