Друге болгарське царство (реферат)

Реферат на тему:

ДРУГЕ БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО

1. Передумови виникнення Другого Болгарського царства

У XIII ст. Південно-Східна Європа стала свідком піднесення двох нових
незалежних слов’янських держав, Болгарії та Сербії. У цій частині Європи
головною політичною силою була, певна річ, не Західна, а Візантійська
імперія. Імператор Василій II, прозваний «Болгароктонос» — Болгаробійця
— вщент розбив Перше Болгарське царство, і від початку XI ст. Болгарія
являла собою лише візантійську провінцію.

Перша спроба сербських слов’ян створити незалежне політичне утворення
зазнала поразки наприкінці XI ст., коли імператор Олексій І Комнін
приєднав землі слов’янського королівства Діоклеї 1 до Візантії.

Імператор Мануїл Комнін (1143-1180) перешкодив аналогічній спробі Уроша
II, жупана власне Сербії, що називалася тоді Рашка. Він змусив
наступника Уроша II, жупана Неманю (бл. 1167-1196), розірвати союз з
венеціанцями та визнати зверхність Візантії. Мануїл також розбив
угорців, які встановили свій сюзеренітет над Боснією, та приєднав цю
країну до імперії. Крім того, він поширив свою владу на значну частину
Хорватії і вигнав з Далмації венеціанців. Ось таким було політичне
становище на Балканах наприкінці XII ст.

Однак Візантія була не єдиною державою, що мала життєві інтереси в
Південно-Східній Європі. З кінця XI ст. угорські королі були водночас і
королями Хорватії, і цілком природно було очікувати, що вони
намагатимуться поширити свій вплив на сусідні слов’янські землі на
Півдні. Найближча до Хорватії Боснія, наслідуючи приклад хорватів, у
1120 р. добровільно приєдналася до Угорщини. Здавалося, що з Боснії
легко буде /80/ досягнути Гуму (сучасної Герцеговини) та Рашки (Расції).
Пізніше, коли антагонізм між латинянами та православними християнами
зріс — особливо після завоювання Константинополя хрестоносцями у 1204 р.
— угорські королі піддалися спокусі виступити поборниками папства та
латинської цивілізації на Балканах.

Крім цього, неухильно зростала морська могутність Венеції, а відтак
зростало і її бажання панувати на Адріатиці та забезпечити собі міцну
опору в Далмації. Венеціанці головним чином спричинили відхилення IV
хрестового походу від початкової мети, а також заснування на Сході
Латинської імперії. Слід пам’ятати, що все почалося із захоплення у 1202
р. хрестоносцями міста Задара (Зари) у Далмації для венеціанців, а тому
не дивно, що за кожної сприятливої можливості венеціанські дипломати
намагалися втручатися у справи південнослов’янських держав.

Іншим суперником у боротьбі за вплив на Балканах було норманське
Сицилійське королівство, яке в XIII ст. опинилося під владою Анжуйської
династії. Карл Роберт Анжуйський мріяв про створення Середземноморської
імперії і тому також виявляв зацікавлення слов’янськими державами на
Адріатиці.

Західні імператори надто поринули у справи Німеччини, Італії та
Центральної Європи, аби приділяти багато уваги справам балканським. Але
залишалася ще одна могутня сила — папство з його величезним духовним і
політичним впливом у Західній Європі. Відлуння перемоги церковної влади
над світською сягнуло й православних теренів на Балканах і навіть мурів
Константинополя. Серби та болгари, які боролися проти візантійців за
свою свободу, прагнули дістати допомогу Заходу та моральну підтримку
папства. Але їхня візантійська релігійна структура завадила їм уповні
зрозуміти ту ідеологічну трансформацію, що відбулася на Заході. Усі ці
події природно справили вплив на політичні та культурні зміни, що
відбувалися у Південній Європі протягом XIII-XIV ст. Не дивно, що
незважаючи на успадковані від Візантії інші культурні та релігійні
погляди, середньовічні Сербія та Болгарія виявляють окремі риси, подібні
до тих, що вже спостерігалися у західних слов’ян.

Отже, треба було очікувати, що доки буде живий Мануїл Комнін, серби не
матимуть шансу досягти самоврядування. Цей великий войовник і дипломат
зробив останню відчайдушну спробу відродити з Константинополя Римську
імперію. Він був останнім візантійським імператором, який на кшталт
римлян прикрашав своє ім’я величним титулом правителя Далмації, Боснії,
Хорватії, Сербії, Болгарії та Угорщини.

Проте зі смертю Мануїла ситуація істотно змінилася. Скориставшись із
династичних чвар у Візантії, Бела III Угорський (1172-1196) зайняв усі
візантійські володіння в Далмації та Хорватії. Неманя швидко впорався з
Діоклейським королівством, що перебувало тоді під верховною владою
Візантії. Великі жупани Рашки довго не полишали думки оволодіти ним і
раз у раз втручалися у внутрішні справи королівства, коли воно слабшало
/81/ внаслідок династичних чвар. На той час уже не залишилося жодних
слідів нащадків його засновника, Костянтина Бодіна. Неманя захопив також
Ульциніум, Антибарі та Каттаро на Адріатиці. Лише Дубровник успішно
чинив опір, і коли він уклав угоду з сицилійськими норманами, Неманя
відмовився від подальших спроб завоювати її. Він уклав з Дубровником мир
і підтвердив торговельні привілеї рагузян у Діоклеї та Рашці. Так було
закладено підвалини середньовічної Сербії.

У 1186 р. в Болгарії спалахнуло повстання, підняте болярами Придунав’я
проти Візантії.

Воно увінчалося успіхом, поклавши початок Другому Болгарському царству
на чолі з братами Петром (Калопетром) та Асенєм 2, які розташували свій
царський двір у Тирново.

2. Політичне життя Другого Болгарського царства

Імператор Ісаак II Ангел (1185-1195), попри перші успіхи, виявився
скутим у діях через заколот одного зі своїх найкращих воєначальників і
тому не зміг розгромити повстанців, посилених союзниками — тюркським
племенем половців-куманів.

Неманя, що пильнував власної користі, негайно ж уклав союз із новою
слов’янською державою, водночас приєднавши до своїх власних володінь
смуги сусідніх територій аж до Ніша. Потім, аби залучити додаткових
союзників для узаконення цих надбань, він, як завжди, звернувся до
Німеччини та західного імператора. Довідавшись, що Фрідріх Барбаросса
задумав новий хрестовий похід, він відправив до нього послів із
запевненнями у добрих намірах та обіцянками підтримки, якщо імператор зі
своїм військом вирушить через сербські терени. Болгарські союзники
Немані підтримали цю ініціативу, і Калопетр пообіцяв Фрідріху 40 тисяч
волоських та половецьких лучників для участі в нападі на
Константинополь. Неманя, схоже, навіть звернувся до імператора з
проханням коронувати його «діадемою королівства Греції». Напад було
призначено на весну 1190 р. Фрідріха втішили всі ці вияви поваги, і в
період протистояння між військом Фрідріха та греками був момент, коли
бойові дії, здавалося, ось-ось розпочнуться. Але Барбароссі потрібен був
успіх насамперед у хрестовому поході, і тому він уклав з візантійським
імператором мир.

Відтак слов’янським союзникам довелося залагоджувати свої суперечки з
греками самотужки. Болгарам пощастило: в 1191 р. вони завдали грецькій
армії жорстокої поразки і змогли заволодіти Сердікою (Софією). Неманя,
зазнавши тяжкої поразки на р. Мораві, змушений був дійти з греками
згоди, але при цьому йому поталанило забезпечити вельми сприятливі
умови. Белград, Равно, Ніш, Скоплє, Призрень, Круя та Алессіо стали
порубіжними містами Візантійської імперії. Візантійська кіннота востаннє
напоїла своїх коней у місці, де зливаються Сава та Дунай, коли у
Белграді, стародавньому Сінгідунумі, Ісаак зустрівся зі своїм тестем
Белою III Угорським. Ісаак видав свою небогу заміж за сина і спадкоємця
Немані Стефана. Наступник Ісаака, Олексій III, прагнучи будь-що зберегти
бодай позірну залежність Сербії від Візантії, надав Стефанові найвищий
титул імперії — севастократора.

Природно, що у своїй боротьбі проти Візантії обидві слов’янські держави
повинні були шукати союзників на Заході. Якщо вони все ще сподівалися
/82/ на якусь допомогу від Фрідріха Барбаросси, то їхні надії потонули
разом із самим імператором у крижаних водах річки Салеф у Малій Азії.
Схоже, той міг мати певні плани щодо Балкан, які, можливо, спробував би
реалізувати після повернення з хрестового походу. Принаймні, він доручив
маркграфу Істрії Бертольду IV Андехському продовжити переговори із
сербами. Маркграфи Андехські вважали себе провідними речниками імперії у
Південно-Східній Європі і дуже пишалися своїм титулом «герцогів Хорватії
та Далмації (Меранії)».

За наступника Барбаросси Генріха VI (1190-1197) була ще одна
перспектива. Разом із Сицилійським королівством Генріх VI успадкував і
далекосяжні амбіції видатних норманських королів, Робера Жіскара, Рожера
II та Вільгельма II. Жадоба влади не раз скеровувала флотилії та війська
сицилійських норманів узбережжям Адріатики або до Греції, їхня поява у
цих місцях завжди пробуджувала у слов’янського населення сподівання
відновити незалежність від Візантії. Сицилійський уряд Генріха,
звичайно, розумів ці вигоди, а його доблесні рицарі брали участь у діях
Барбаросси на Балканах і не минали нагоди доповісти про них Генріховому
синові та спадкоємцеві. Можливо цей практичний, суворий і розсудливий
дипломат розраховував на ці політичні можливості на Балканах, складаючи
свій сміливий план створення нової Середземноморської імперії, яку він
мав очолити сам як правитель Візантії.

Утім, зрадливий Сицилійський клімат поклав край життю й планам Генріха.
Усі його балканські задуми виявилися даремними, і Ніш, де Барбаросса
востаннє зустрівся з сербами та болгарами, мав чекати до 1916 р., коли
інший німецький імператор, Вільгельм II, зустрівся там з іншим
болгарським царем, Фердинандом, як зі своїм тамтешнім союзником у новій
гонитві за німецьким світовим пануванням.

Утім, Неманя подбав про те, щоб зберегти добрі відносини з іншою
могутньою силою на Заході, яка мала величезний моральний і політичний
вплив, — папством. Його син Стефан у написаній ним біографії батька
повідомляє, що Неманя надсилав багаті дари всім храмам на Сході й на
Заході, які глибоко шанувалися християнами за його часів: храмам
Єрусалима та Константинополя, св. Димитрія у Фессалоніках, св. Петра і
Павла в Римі та св. Миколая у Барі. Завоювавши королівство Діоклею та
три міста на узбережжі, Неманя вступив у безпосередній контакт з
латинською культурою цих регіонів. Її головним чином представляло м.
Антибарі, чий архієпископ за королів Михаїла та Бодіна поширив свою
юрисдикцію навіть на Рашку.

Нові правителі Болгарії першими попросили підтримки в Риму. Лист,
адресований у 1199 р. папою Інокентієм III «шляхетному мужу Іоанніці»,
якій правив у Болгарії після вбивства Асеня та Петра, свідчить, що з
проханням такого роду до Риму мав звернутися сам адресат, відомий також
під ім’ям Калоян (Іоанн Красивий) (1197-1207), або його брати. Поміж
іншим, цей лист, в якому папа говорить, що предки Калояна мали римське
походження, чи радше реакція останнього на цей натяк, дає нам ще одне
свідчення про те, що болгарські правителі були волохами (румунами), а не
болгарами. Очевидно, болгарські царі натякнули, що готові вступити до
римської Церкви, і між Болгарією та Римом розгорнулося цікаве
листування.

Хитрого болгарина, котрий титулував себе «імператором болгар та
волохів», втішили доброзичливі слова папи, і він щиро подякував йому за
згадку про його римське походження. Після численних проявів пошани
Калоян просив папу надіслати йому імператорську корону та піднести
єпископа своєї столиці, Тирнова, до рангу патріарха з правом висвячувати
єпископів і керувати єпископіями королівства. Аби поліпшити свої
перспективи, а водночас і поінформованість папи про болгарську історію,
Калоян нагадав йому, що його попередникам, а саме Петрові й Самуїлу,
було надано імператорське достоїнство.

Тим часом Калоян сповна використав те загальне безладдя, що запанувало
на Балканах унаслідок латинського походу на Константинополь (1204 р.) та
зайняв усю область від Софії до кордону з Фессалією 3. На півночі він
дійшов до річок Морави та Дунаю. Блискучі успіхи Калояна мали
приголомшити Рим і надати ваги його клятвам вірності. Оскільки з боку
Риму було б нерозважливим відштовхнути такого могутнього сусіда
новонародженої Латинської імперії, у 1204 р. Калоян дістав від Риму
корону разом зі скіпетром і корогвою святих Петра і Павла на додачу.
Проте папа повівся обачно й хитро. Він надав Калоянові всього лише
королівський титул, а єпископа Тирновського зробив примасом Болгарії. Як
пояснював папа, це було майже те саме, що надати йому титул патріарха.
Ця відмінність не збентежила Калояна, і він надалі спокійно називав себе
імператором (царем), а свого примаса — патріархом.

Але болгарсько-римське зближення ні до чого не привело. Світогляд
болгарина Калояна був надто візантійським, і він не зміг пристосуватися
до тієї ментальності західного нового порядку, який римляни хотіли б
йому накинути. Ображений вимогами латинського Константинопольського
імператора прийняти свій суверенітет від латинян, Калоян знову обернувся
до греків, котрі повстали проти латинського панування. У 1205 р. він
уклав з ними союз і знекровив Латинську імперію мало не до винищення. І
справді, Балдуїн І, перший латинський імператор Константинополя, помер у
болгарському полоні. Зволікання Калояна з нападом на Константинополь
позбавили його сприятливої нагоди витіснити латинян з Босфору та
перетворити титул «Василевса болгар і ромеїв», що його у X ст. прийняв
був Симеон, на дійсний. Калоян загинув у 1207 р., впавши жертвою
двірського перевороту саме тоді, коли збирався розпочати наступ на
Фессалоніки.

Папство не досягло більшого успіху і з наступником Калояна, Борилом
(1207-1218). Хоч узурпатор Борил і потребував допомоги папи, він керував
своєю Церквою по-візантійськи, скликавши Тирновський синод проти
єретичного руху богомілів — еквівалента катарів Заходу. Судячи з актів
цього синоду, болгарські царі копіювали церковну політику імператорів
Константинополя, і хоч під час синоду папа надіслав до Болгарії
кардинала, процедура його проведення лишалася суто східною. Римські
методи мало що важили для болгар, і ледве вони відчули, що Рим більше не
зможе їм прислужитися, вони повернулися до візантійських ідеалів.

Що ж до сербів, то наступник Немані, великий жупан Стефан протягом свого
тривалого правління з 1196 по 1228 рр. виявив себе винахідливим
полководцем і гнучким дипломатом. Він був обдарований неабияким
політичним хистом, і завбачивши ознаки наближення занепаду Візантії,
відвернувся від грецької столиці, розірвав усі зв’язки з імператором
Олексієм III та відмовився від своєї дружини Євдокії, імператорової
дочки. Далі в пошуках підтвердження своєї незалежності він звернувся до
папства в особі нестримного Інокентія III. /86/

Одна з принципових відмінностей полягала у різному ставленні до
національних церков. У цьому плані серби й болгари були учнями Східної
Церкви, і весь розвиток папства з XI ст. був їм чужий. Їхнє бажання
домогтися незалежності своїх національних церков під управлінням власних
патріархів або принаймні автономних архієпископів багато в чому
відрізнялося від розвитку християнства на Заході, де національні церкви
були справою далекого минулого і де з усіх практичних міркувань папа
керував кожною окремою єпископією. Таке пристрасне прагнення до
незалежності національних церков було суто візантійським, а не римським,
і це принциповий чинник у поясненні, чому всі численні спроби
возз’єднання церков у XIII-XIV ст. зазнали поразки, і чому кінець кінцем
сербська та болгарська церкви більше, ніж будь-які інші, залишилися
покірними Візантії.Такі відмінності викликали в латинян у Греції
недовіру до болгар, хоч Болгарія канонічно все ще перебувала під
римською зверхністю. Зрештою, латинянам довелося дуже дорого поплатитися
за цю недовіру. Новий болгарський цар, Іоанн (Іван) Асень II
(1218-1241), після перемоги над узурпатором Борилом волів зберегти мирні
відносини з латинянами, а франкські барони в Константинополі добре
усвідомлювали впливову позицію болгарського царя. Отже, коли нікчемний
латинський імператор Роберт помер, було розроблено план заручин його
юного сина Балдуїна II (1228-1261) з дочкою болгарського царя. Асень II
радо прийняв цю пропозицію, сподіваючись у такий спосіб здійснити мрію
свого попередника і стати регентом Константинополя.

Однак цей план був неприйнятним для Федора Епірського (1224-1230), який
значно збільшив свої володіння і, відібравши в латинян Фессалоніки,
перебрав собі титул імператора. Розраховуючи на можливу допомогу нового
короля Сербії, свого зятя Радослава (1228-1233), він напав на Івана
Асеня II, повністю нехтуючи своєю дружньою угодою з Болгарією і
сподіваючись унеможливити цей шлюб. Проте чинник раптовості не
спрацював, як на те сподівався Федір, і навесні 1230 р. він зазнав
заслуженої поразки при Клокотниці, на річці Мариці. Його військо було
вщент розбите, а сам він опинився у полоні разом із своєю свитою та
сім’єю. Іван Асень II поводився зі своїми полоненими з гідною поваги
поблажливістю і за свою людяність був винагороджений добровільним
переходом греків під його владу. Він приєднав Адріанополь, землі у
пониззі річок Мариці та Мести, територію Північної Албанії разом з
Диррахієм (Дурресом) та Круєю, залишивши Фессалоніки, Фессалію та Епір
своєму зятю Мануїлу, братові безталанного Федора.

Ця велика перемога повністю змінила ситуацію на Балканах. У Сербії
Радослав був змушений передати корону своєму братові Стефану Владиславу
(1233-1242) і втекти до Дубровника, а звідти до Дурреса.

Угорщина занепокоїлася, й Андрій II напав на болгар. Проте брат Асеня
зміг з ним упоратися. Перемога Асеня мала дуже несподівані наслідки в
Латинській імперії. Барони з їхньою інстинктивною відразою до сильних
правителів у Константинополі і страхом перед можливістю опанування цим
містом з боку якогось іншого іноземного правителя з глибоким
занепокоєнням спостерігали за зростанням влади царя. Водночас латинське
духовенство аж ніяк не схвалювало ідеї шлюбу юного імператора з
православною царівною. Якщо згадаємо, що за канонічним правом болгари
все ще належали до одного віровизнання з папою, відмова латинського
духовенства мати щось спільне з православним правителем Болгарії
видається досить-таки неординарною. Це питання було віддане на розгляд
папи, який, на жаль, став на бік латинського духовенства. У результаті
регентом Константинополя з титулом імператора став колишній
єрусалимський король Іоанн де Брієнь (1231-1237), а з молодим
імператором, за домовленістю, мала одружитися саме його дочка.

Після провалу хрестового походу Асень II спочив у мирі (1241 р.) як
могутня постать, що осяяла неперевершеними здобутками болгарський трон і
народ. Але після його смерті розпочався період поступового занепаду,
період дріб’язкової та виснажливої боротьби за наступництво. На додачу
до внутрішніх чвар розпочалася боротьба не на життя, а на смерть проти
монголів, очолюваних Батиєм і Субедеєм. Батий напав на Польщу та
Богемію, а Субедей вдерся до Угорщини, де сплюндрував край, розбив у
1241 р. військо Бели IV і переслідував утікаючого короля через Загреб аж
до Спліту (Спалато). Хорватія, Боснія, Сербія та Болгарія тяжко
постраждали. Засноване Батиєм ханство Золота Орда, під владою якого
перебувала Русь, простяглося до Нижнього Подунав’я. Болгари уникли
повного спустошення й поневолення лише обіцянкою щорічної данини, яку
сплачували ханові з 1242 до 1300 рр. — досить довго, аби монгольський
вплив у Болгарії постійно давався взнаки. Крім того, Болгарія назавжди
втратила своє провідне становище на Балканах.

Цілком можливо, що якби монголи мали свободу дій на Балканах довше, вони
б завершили їх завоювання до приходу турків-османів, але насправді вони
виявилися лише провісниками наступних завоювань. Досить цікаво, що
наприкінці XIV ст. турки розпочали завоювання Балкан з Болгарії — саме
тієї країни, яку сторіччям раніше монголи обрали плацдармом для своїх
подальших дій.

Ще раз провідна роль на Балканах перейшла від сербів і болгар до греків,
яких монгольська навала зачепила найменше. Нікейський імператор Іоанн
III Дука Ватац (1222-1254), скориставшись із занепаду Болгарії за
наступників Асеня II Калимана І (1241-1246) та Михаїла Асеня
(1246-1256), зайняв усі Болгарські землі на південь від Адріанополя аж
до річки Вардар. Водночас деспот Епіру відібрав територію з містами
Велесом, Прилепом та Охридою. Ватац міг розраховувати на підтримку
нового сербського короля Стефана Уроша І (1242-1276), якому його брат
Стефан Владислав (1233-1242), послаблений монгольською навалою, передав
кермо правління. Заохочений цією підтримкою, нікейський імператор здобув
Фессалоніки (1246 р.), зайняв західну Македонію та Албанію з її столицею
Круєю та готувався знищити свого грецького суперника, деспота Епіру
Михаїла II.

Серби, здавалося, обернули дружбу з Ватацом собі на користь. Коли
болгарський цар Михаїл Асень (1246-1256) уклавши союз із Дубровницькою
республікою, авторитет якої невпинно зростав, вдерся до Сербії 7, навалу
зупинило, схоже, саме втручання Ватаца. Спробам Михаїла повернути /92/
загарбані греками землі поклав край син і наступник Ватаца Феодор II
Ласкаріс (1254-1258). Згодом болгарський цар упав жертвою перевороту
невдоволених боляр. Навряд чи він мав якусь користь із допомоги свого
шурина, руського князя Ростислава, який після втечі з Галичини від
монголів отримав від угорців банат Славонію з Белградом. Калиман II
Асень став наступником Михаїла і зазнав такої самої долі. Ростислав
після цього спробував захопити спорожнілий престол Болгарії, землі якої
разом з територіями, які він тримав під угорським сюзеренітетом, могли б
разом утворити досить сильну державу; але йому довелося це облишити,
оскільки завзяті та зарозумілі боляри відмовилися мати за царя
чужоземного князя й васала Угорщини. Зрештою, родич дому Немані на ім’я
Костянтин Тих, підтриманий нікейською дипломатією, розлучився зі своєю
дружиною та одружився з Іриною — дочкою Феодора II Ласкаріса, онукою
Івана Асеня II і праонукою Андрія II Угорського — і володів болгарським
престолом з 1257 по 1277 рр.

Сходження на престол царя, який претендував на спорідненість з обома
династіями, сербською та грецькою, було останнім наслідком
греко-сербських відносин. Невдовзі Урош І (1242-1276) залишив греків,
аби приєднатися до нового балканського політичного угруповання,
започаткованого деспотом Епіру Михаїлом II (1237-1271). Останній,
заздрячи більш розвинутій Нікеї, заручився підтримкою свого зятя, князя
Ахейського Гійома де Віллардуена, та короля Сицилії Манфреда, що правив
також посагом дружини Єлени — островом Корфу, містами Диррахієм
(Дурресом), Бератом та Валоною. Перші результати дій, розпочатих цією
коаліцією, були задовільними. Деспот зайняв усі землі між Адріатикою та
Вардаром, а серби приєднали Скоплє та Прилеп, де у полон потрапив
грецький історик Георгій Акрополіт, який був тоді імперським
управителем.

З відновленням у Візантії Грецької імперії у Болгарії та Сербії знову
відродилася стара недовіра до всього візантійського. Михаїл VIII
Палеолог намагався будь-що зберегти добрі відносини зі своїми
слов’янськими сусідами, оскільки йому загрожував новий і небезпечний
ворог — король Сицилії Карл І Анжуйський (1268-1285). Цей амбітний
французький принц міцно утвердився на терені сучасної Албанії, де
проголосив себе королем, і всіляко виявляв палке бажання відродити в
Константинополі Латинську імперію. У Болгарії Ірина, дружина Костянтина
Тиха та сестра безталанного Іоанна IV Ласкаріса, осліпленого й скинутого
з трону Михаїлом VIII, підбурювала свого чоловіка проти нового грецького
імператора.

Об’єднавшись із татарами, болгарський цар вдерся на грецькі землі. Проте
його перехитрив Михаїл VIII, який підбурив проти нього деспота
Светислава, могутнього болярина, який, схоже, успадкував частину
Ростиславових земель. Підтриманий греками, Светислав одружився з сестрою
Ірини, проголосив себе царем і зайняв значну частину болгарського терену
на південь від Дунаю. Коли ж Светислав, підбадьорений цим успіхом,
спробував приєднати частину угорських земель, то був розбитий угорцями і
змушений визнати їхню верховну владу 8. Розгніваний угорським
втручанням, Михаїл VIII намагався заручитися дружбою нещодавно
овдовілого Костянтина Тиха, віддавши за нього заміж свою небогу Марію.
Але Марія мала особисті рахунки зі своїм дядьком, який відмовився
віддати Болгарії міста Анхіал та Месемврію, обіцяні їй у посаг. Тому
імператорові вдалося відбити цю нову небезпеку з боку
болгаро-анжуйського союзу лише тоді, коли він заручився татарською
допомогою.

Сербський король Стефан Урош І також підтримав Карла Анжуйського. Щоб
виграти час і розколоти сили Заходу, хитрий Михаїл VIII намагався
прихилити на свій бік папу Григорія X, запропонувавши унію із Західною
Церквою. У 1274 р. на Ліонському соборі він домігся ліквідації
Болгарського патріархату й автономії Сербської Церкви, кмітливо
наголошуючи, що обидві інституції було створено без згоди папи і заради
обмеження прав Охриди — спадкоємиці Юстиніани Прими. Права цієї
останньої фундації були підтверджені не тільки імператором Юстиніаном,
але й папою Вігілієм. Це був надзвичайно хитромудрий крок, який увів
латинян в оману, доки не з’ясувалося, що Михаїл VIII займався політичним
шахрайством, після чого ворожість до нього на Заході посилилась.

Заворушення у Болгарії, що спалахнули через інтриги цариці Марії, якій
хворий цар доручив був регентство, врятували Михаїла VIII і навіть
надали йому сприятливі можливості для втручання у болгарські справи.
Тепер народним героєм нещасної країни, яка постійно потерпала від
нападів татар, став Івайло, простий свинопас, який організував захист
країни, убив царя Костянтина й сам проголосив себе царем (1278-1279).
Іван Асень III (1279-1280), якого боляри та імператор підтримали на
противагу Івайлу, виявився нездарою, а засновник нової династії
Тертеріїв, Георгій І Тертерій (1280-1292), не мав іншого вибору, ніж
стати васалом татар. Під /97/ цими ударами держава почала розвалюватися,
й управителі деяких прикордонних провінцій стали поводитися як незалежні
державці. Татарський хан Ногай призначив одного з протатарськи
настроєних боляр, Смільця (1292-1298), правити під татарською
зверхністю. Коли по смерті Ногая татарська небезпека зменшилася, син
Георгія Федір Святослав (1300-1322) позбувся Ногаєвого сина Чаки, який
претендував на болгарський трон, але марно боровся за відновлення
престижу Болгарії та її царів. Його синові Георгію Тертерію II
(1322-1323) поталанило ще менше. Повільний, але очевидний занепад країни
тривав і за нової династії Шишмановичів, яку заснував Михаїл III
(1323-1330).

Використана література:

Бурмов А. История Болгарии во времена Шишманидов 1323-1396. Ч. 1. //
Год. Соф. ун-та. Ист.-филол. фак.— София, 1987. —Т. 43.

Всесвітня історія. Підручник / За ред. Ковалевського С.А. – К., 1994.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *