Чорногорія на шляху до незалежності. Здобуття Чорногорією державного суверенітету (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Чорногорія на шляху до незалежності. Здобуття Чорногорією державного
суверенітету

1. Чорногорію наприкінці XVIII— в першій половині XIX ст. очолювали
цетинські митрополити Петро І Негош (1782-1830) та Петро II Негош
(1830-1851). Але навіть на етапі становлення чорногорської державності
немає підстав стверджувати, що вона мала теологічний характер, оскільки
відсутні вагомі докази того, що релігія пронизувала всі суспільні та
владні структури, а чорногорський народ та його духовних пастирів
вирізняли надмірна релігійність або фанатизм. Багато чорногорських
священиків не мали достатньої богословської освіти. Вони навіть зовні не
виділялися серед народу: ходили озброєними, знімаючи зброю лише під час
церковних проповідей, брали участь у бойових діях. Чорногорці вкрай
неохоче ставали ченцями, йдучи до монастирів. Проте анафема, накладена
владикою, була іноді більш дійовим покаранням за скоєний злочин, аніж
покарання за світськими законами.

Православна церква у Чорногорії протягом століть сприяла збереженню
національної самосвідомості, що було надзвичайно важливим в умовах
боротьби проти османів. Окремі спроби поширити серед чорногорців іслам
та католицизм дістали рішучу відсіч православної церкви. Православ’я
було найважливішим символом національної єдності та визвольної боротьби
чорногорців. Це яскраво відбилося в гаслі чорногорців, з яким вони йшли
в бій: «5а чесний хрест і золоту свободу».

Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику
централізації влади й удосконалення державного устрою Чорногорії,
спираючись на підтримку Росії. Розв’язуючи головні внутрішньополітичні
завдання, правителі країни намагалися передовсім припинити чвари й
консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів,
куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для
припинення племінного розбрату влада боролася з такими пережитками
родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого
права. У країні поступово створювались органи центральної влади,
налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони
регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем,
мудрим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши особисту владу,
він взявся до рішучої боротьби з племінним сепаратизмом, прагнучи
об’єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові —
албанському паші Бушаті.

Важливим кроком у процесі формування чорногорської держави було
ухвалення «Законника чорногорського та бродського», затвердженого
Скупщиною у Становичаху 1798р. Завдання «Законника» полягало в
руйнуванні залишків родоплемінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та
регулюванні майнових стосунків. «Законник», який уклав сам Петро І
Негош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З’явилися
«Уряд суду чорногорського та бродського», «Народна канцелярія». «Народна
канцелярія» ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на
війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо.

Спираючись на «Законник», митрополит і його уряд подолали опір
старійшин, налагодили судочинство, збір податків, забезпечили охорону
власності й упорядкували торгівлю.

У своїй діяльності Петро І Негош намагався спиратися на допомогу Росії.
Особливо тісні контакти встановилися між Чорногорією і Росією в період
Наполеонівських воєн, коли в Петербурзі було розроблено план створення
на Балканах автономних і незалежних держав для протидії Франції.
Центральна роль у цьому плані відводилася Чорногорії. Але реалізувати
задумане не вдалося. Незважаючи на певне ослаблення
російсько-чорногорських зв’язків, Петро І залишив своєму небожеві й
наступникові Петру II повчання: «Богу молися та Росії тримайся».

Владика Петро II Негош був визначним політичним діячем, умілим
дипломатом, хоробрим полководцем і талановитим поетом. Для зміцнення
держави він здійснив цілу низку важливих реформ: створив замість уряду
вищий адміністративний орган — Урядову раду; сформував основу регулярної
армії — гвардію; вдосконалив систему податків тощо. За його правління
уточнено кордони з Бокою Которською (Австрія) та Герцеговиною (Османська
імперія). Росія регулярно виділяла Чорногорії грошові субсидії, які
фактично становили єдину доходну статтю державного бюджету. Петро II
підтримував програму «Начертаніє» і прихильно ставився до об’єднання
Чорногорії з Сербією під скіпетром сербської династії. Основне політичне
завдання на той час полягало в досягненні країною державної
незалежності.

2. Наступником Петра II став його небіж Данило Петрович-Негош
(1851—1860), який відмовився прийняти сан ченця і став світським
правителем, а у вересні 1852р. проголосив себе князем Чорногорії. Для
зміцнення фінансового становища країни він увів прибутковий податок,
митний збір та новий кодекс законів.

Зміна форми правління й відокремлення духовної влади від світської
привели до того, що Цетинська митрополія, яка століттями була центром
політичного життя Чорногорії, втратила цю роль. Нові перспективи, що
відкривалися перед чорногорським суспільством і державою, вимагали
вдосконалення законодавства. У травні 1855 р. Народна скупщина в Цетині
ухвалила «Законник князя Данила», який складався з 95 статей. Він
декларував рівність усіх чорногорців перед законом, визначав права та
обов’язки князя й інших посадових осіб, регулював шлюбні та майнові
відносини. Новий кодекс став важливим засобом проведення політики
централізації і стабілізації.

У 1856 р. чорногорський уряд здійснив реформу в збройних силах. Військо
відтепер поділялося на десятки, сотні, тисячі, а також створювалася
гвардія. Військовозобов’язаними вважалися чоловіки віком від 18 до 50
років. Відбулася реформа адміністративно-територіального устрою. Великі
територіальні одиниці поділялися на дрібніші, скасовувалися посади
кнезів (сільських старост), функції яких перебрали комітети, що
здійснювали виконавчу, судову та військову владу на місцях.

Середина 50-х років XIX ст. стала важливим етапом модернізації
державного ладу Чорногорії. Проголошення князівства (1856), придушення
племінного сепаратизму (1855-1856), удосконалення законодавства (1855),
військова реформа (1856) та інші заходи завершували тривалий період
формування централізованої держави у Чорногорії. Водночас відбувся
перехід від примітивного республіканського ладу з багатьма нашаруваннями
родових відносин до абсолютистського деспотичного режиму князя Данила.

Перетворення Чорногорії на монархію ознаменувало собою перехід до нових
форм антиосманської боротьби — визвольних війн — і створення
зовнішньополітичної програми, спрямованої на дипломатичне визнання
незалежності країни і розширення її території. У результаті успішних дій
та перемоги над османським військом у Грахові (1858), за сприяння
великих держав було проведено чорногорсько-турецьке розмежування. До
Чорногорії відійшла частина Герцеговини та Скадарського санджака, що
збільшило її населення до 130 тис., а територію — до 5 тис. кв. км.

Наступником Данила став його небіж, князь Школа Петрович-Негош
(1860—1918), який доклав чимало зусиль для того, щоб Чорногорія стала
нарешті незалежною державою. Це завдання він намагався розв’язати разом
із Сербією. У 1867 р. Чорногорія ввійшла до Балканського союзу. Князь
Нікола сподівався посісти престол об’єднаної сербсько-чорногорської
держави. У цей період завдяки підтримці Росії та Сербії значно зміцніли
чорногорські збройні сили.

Коли 1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстання, чорногорський
уряд надавав повстанцям всебічну допомогу. В липні 1876 р. Чорногорія
вступила у війну з Османською імперією і вела її спочатку в союзі з
Сербією, а з квітня 1877 р. — в союзі з Росією.

У результаті перемоги росіян у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр.
Чорногорію остаточно визнано незалежним князівством. Згідно з
Берлінським трактатом вона дістала вихід до моря (з містами Бар та
Улцинь), а також родючі землі з містами Підгориця, Нікшич, Колашин та
Жабляк. Територія Чорногорії зросла майже у два рази і становила 9,5
тис. кв. км, населення досягло 220 тис. (1910). За рішеннями
Берлінського конгресу чорногорське Адріатичне узбережжя підпадало під
контроль Австро-Угорщини. Ізольованість Чорногорії посилювала
відсутність спільного кордону з Сербією, а Ново-Пазарський санджак, який
залишався під зверхністю Османської імперії, перебував під військовим
контролем Австро-Угорщини й широкою смугою роз’єднував Сербське і
Чорногорське князівства. Таким чином, Чорногорію, як і раніше, оточували
османські та австрійські володіння.

Економічне становище Чорногорії наприкінці XIX ст. залишилося
надзвичайно складним. Постійний дефіцит бюджету покривався тільки за
рахунок субсидій Росії. На початку XX ст. вони сягнули 500 тис.
карбованців на рік (300 тис. ішло на військові потреби). Розвиток
аграрного сектора та ринкових відносин гальмувала відсутність необхідної
інфраструктури: в 1910 р. в країні існувало 464 км шосейних шляхів та 9
км залізниць. Для народного господарства Чорногорії була згубною
відсутність промислових підприємств та відверта експлуатація
італійськими й австрійськими підприємцями природних ресурсів. Іноземці
також вивозили з країни сільгосппродукцію та деревину, контролювали
тютюнову фабрику, декілька броварень та млинів.

Селяни становили абсолютну більшість населення країни. В Чорногорії
налічувалося 10 містечок, в яких проживало близько 30 тис. чоловік.
Нестача робочих місць, перенаселеність сільської місцевості та
надзвичайна бідність штовхали чорногорців до масової еміграції до Сербії
і Америки.

За умов патріархального способу життя, характерних для Чорногорії,
державний лад тривалий час мав у собі такі самі патріархальні риси.
Фактично абсолютним державцем, суддею, законодавцем та главою виконавчої
влади був князь Школа Петрович. У 1879 р. він ліквідував представницький
орган — Народну скупщину, й створив Державну раду, Раду міністрів та
Великий суд. У роботі Ради міністрів брали участь усі міністри та вищі
посадовці, яких призначав князь. Діяло шість міністерств (закордонних
справ, внутрішніх справ, освіти, юстиції, фінансів та військове).
Великий суд розглядав злочини, що виходили за межі компетенції срезьких
(повітових) судів.

За дорученням князя Ніколи підготовлено й урочисто запроваджено
«Майновий-законник Чорногорії» (1888). Він мав надати нормам звичаєвого
права статус законів. Однак ані цей кодекс, ані «суд трьох інстанцій»
(введений у 1901— 1903 рр.) не змогли обмежити свавілля властей. У1903р.
адміністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й позбавила
влади племінних вождів.

У 1903 р. князь Нікола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в
тому, що Петербург повністю брав на себе забезпечення озброєння та
вишколу чорногорського війська. Такий стан справ закріплювала
російсько-чорногорська військова конвенція (1910).

У 1905 р. князь Нікола скликав Народну скупщину, на якій дарував
народові Чорногорії конституцію. Основний закон так і залишився суто
декларативним, його не забезпечували відповідні правові гарантії. Князь,
як і раніше, зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої та
виконавчої влади, особисто призначаючи непідлеглий Скупщині уряд.
Чорногорське князівство, згідно зі » Статутом на княжіння Чорногорією»,
оголошувалося «спадковою конституційною монархією з народним
представництвом». Депутати до скупщини не тільки обиралися (на 4 роки),
а й призначалися князем.

Однак незабаром у Скупщині склалася опозиційна група молодих освічених
політиків та патріархальних старійшин, які прагнули обмежити владу князя
й посилити реальний вплив парламенту. Позбавлена законодавчої
ініціативи, Скупщина перетворилася на арену гострої політичної боротьби
між опозиційними ліберальними силами з Народної партії (1906 р.) і
прибічниками династії з Істинно-народної партії. Головна програмна
вимога «народняків» — забезпечити відповідальність уряду перед Скупщиною
та гарантії політичних свобод і укласти союз з Росією та Сербією проти
Османської імперії. Протистояння в парламенті закінчилося його розпуском
і забороною Народної партії. Для придушення опозиції використовувалися
судові процеси над студентами-бомбістами, у ході яких були висунуті
звинувачення проти Сербії, яка нібито підтримувала терористів. Усе це
призвело до розриву сербсько-чорногорських відносин.

На ознаменування свого 50-річного правління князь Ніколи Петрович у
1910р. проголосив себе королем, а країну королівством.

У вересні 1912 р. підписання військово-політичної конвенції між Сербією
і Чорногорією стало завершальним акордом у створенні Балканського союзу.
Вже 9 жовтня чорногорські війська розпочали наступ проти османської
армії і наступного місяця вийшли на Адріатичне узбережжя, захопили
Тирану й обложили Скутарі. За підсумками двох Балканських війн,
зафіксованими в Лондонському та Бухарестському договорах, до Чорногорії
відходили території в районі Скадарського озера та частина
Ново-Пазарського санджака. Разом із землями санджака Чорногорія
діставала церкви та монастирі Печської патріархії. Відтепер Чорногорія
мала спільний кордон із Сербією, а її територія досягла 14,5 тис. кв. км
з населенням 435 тис. чоловік.

ЛІТЕРАТУРА

Аншаков Ю. П. Становление Черногорского государства и Россия (1798—1856
гг.). Москва, 1998.

Достян Й. С. Укрепление государственности Сербии и Черногории и
возникновение первой внешнеполитической программы//На путях к Югославии:
за и против. Москва, 1997. С. 59-81.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

Погодин Н. Л. Славянский мир. Политическое и экономическое положение
славянских народов перед войной 1914 г. Москва, 1915.

5. Павлюченко О. В. Україна в російсько-югославських суспільних
зв’язках. Друга половина XIX — поч. XX ст. Київ, 1992.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *