.

Володимир Великий (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
29 53500
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему

“ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ”

ПЛАН

Початок управління Володимира Великого.

Досягнення Володимира Великого, його дипломатичні стосунки.

Значення періоду правління Володимира Великого для української держави.

Список використаної літератури

1. Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р.
і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир
(по-скандінавськи Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської
Русі. Невгамовні варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену
подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир
упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На
відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут
володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його
князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим
відрізнявся від попередників. Він обдаровував свою численну дружину,
підтримував традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних в’ятичів і
поширив свою владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив
власних синів (мав він 12 законних синів) по великих містах і землях
своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її
виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала
вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла
на службу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних
кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену
мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову
порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до
своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши
початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив
литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив
загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї
нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі
головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на
Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали
найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення розхитаної
системи в період поділу і міжусобної боротьби Київської держави.
Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд
походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного
поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З
літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу
увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв
західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну
границю Російської держави, встановлену цими походами Володимира: на
північно-заході вона доходила до границі прусів, на південно-сході
підходила під Краків. Тут, на західній границі, зав’язалася боротьба за
політичний вплив з Польщею, на чолі якої став тоді талановитий князь
Болеслав.

2. Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх
відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили
колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний
зв’язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце
колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок
династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних
сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені
Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою
вони не мали внутрішнього зв’язку, крім економічних інтересів що творив
і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат
одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального
характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв’язаних з
нею освіти, книжності і культури.

Початковою точкою цього надзвичайно важливого в культурній еволюції
не тільки українських племен, але і всієї Східної Європи явища були
насамперед політичні плани Володимира: прагнення підняти престиж своєї
влади, прикривши його візантійським ореолом. Це було загальне прагнення
засновників нових держав середньовічної варварської Європи, що шукали
засоби зміцнити свою владу, як незначний їхній авторитет в очах
товаришів-васалів і соратників підданих. Між київськими князями
Володимир не був першим на цьому шляху. У своїх повчаннях сину імператор
Костянтин Порфірородний дає йому наставляння щодо того, як варто
оброблятися, коли князь хазар, угорців, чи Русі який-небудь інший
варварський народ, як те часто буває, звернеться до нього з проханням
надіслати йому чи корону, чи інші імператорські регалії і поріднитися з
ним. З такими проханнями різні варварські князі дійсно часто зверталися
до імператорів Рима, а також, як західного, так і східного –
Константинополя. Цим шляхом вони прагнули користуватися чарівністю
«вічної» імперії і її ореолом, підсилити свій престиж. Зверталися до
них, судячи зі слів Костянтина, і попередники Володимира на київському
престолі. З такою пропозицією звернувся до візантійського імператора і
Володимир, з тим розходженням, що його плани привели до надзвичайно
важливих наслідків, значення яких він, мабуть, зумів оцінити по
достоїнству.

Привід до того дав сам імператор. Візантія переживала важкі часи
наслідку дуже небезпечного повстання, піднятого племінником покійного
імператора Никифора, Вардою-Фокою, і імператор Василь звернувся по
допомогу до Володимира, як це не раз робили і його спадкоємці, до
Никифора Фоки включно. Володимир не відмовив у допомозі, але поставив
свої умови: імператор Василь і його брат-співправитель видадуть за нього
свою сестру і надішлють йому імператорські регалії. Імператор зажадав,
щоб Володимир у такому випадку хрестився. Володимир погодився і прийняв
водохрещення.

Умова була укладена на початку 988 року. Російський шеститисячний
допоміжний загін був посланий і зіграв важливу роль у придушенні
повстання. Але імператори не поспішали виконати свою обіцянку.
Незважаючи на свою могутність, російський князь у візантійських
придворних колах цінувався невисоко, зі зборів формул імператорської
канцелярії знаємо, що грамоти до київських князів писалися з меншим
етикетом, чим до хазарського кагана, не говорячи вже про болгарського
царя. Видавати дочку візантійського імператора за цього північного
варвара було дуже тяжким приниженням, і візантійський двір, мабуть,
ухилявся від нього. Тоді, щоб примусити його до виконання обіцянок,
Володимир звернувся до п’яти російсько-візантійських володінь –
кримським володінням Візантії, що вона так боязко охороняла трактатами
(944 і 971 років) від домагань київських князів. Володимир відправився
походом у Крим і взяв столицю візантійських володінь – Херсонес. Це
зробило свою дію, тим більше що імперія була знову в дуже скрутному
положенні. Імператор Василь поспішно відправив сестру Ганну в Херсонес.
Там обвінчали її з Володимиром, що ще раніш прийняв водохрещення, і
Володимир повернув Візантії Херсонес – як викуп за дружину.

Будучи видатним політиком, Володимир вмів оцінити політичне
значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його, як
бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації. Християнство
було найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної
і державної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, до
уподібнення своєї держави до візантійської, природно, побажав уподібнити
його і з цієї важливої сторони якнайближче. Він, мабуть, розумів, яке
величезне політичне значення буде мати поширення серед народів його
держави, з їх різноманітними, примітивними і незакінченими релігійними
віруваннями, нової культурної релігії з багатим внутрішнім змістом і
зовнішнім блиском мистецтва, з цілком закінченими формами і виробленої
ієрархією. Розповсюджувана урядом, ця нова релігія і надалі повинна
була триматися князівської влади як своєї опори і, зв’язуючи новим,
культурним вузлом племена російської політичної системи, повинна була
зміцнювати їхню залежність від Києва і київської династії. Не
заперечуючи цілком нормальних мотивів моральним впливом розповсюдження
нової релігії, ми все-таки в цих політичних мотивах насамперед повинні
шукати пояснення тієї енергії, з яким Володимир зайнявся насадженням у
землях Російської держави нової релігії і нерозривно зв’язаної з нею
візантійської культури, уживаючи для цього весь вплив свого князівського
авторитету і не зупиняючи перед примусом.

Перелом, утім, не був раптовим, тому що християнство було здавна
добре відомо в більш значних містах Російської держави, де групувався
військово-торговий стан, що мав можливість близько знайомитися з
християнською релігією у своїх торгових подорожах по візантійських і
західноєвропейських землях. Після походу 860 року з Константинополя була
вислана на Русь місія, що звернула багатьох у християнство, так що туди
був потім посланий особливий єпископ. Відомо, що сам тодішній князь
Аскольд був християнином. У першій половині 10 століття була в Києві
церква ім. Іллі і в трактаті 944 року християни виступають вже значною
групою серед дружини Ігоря. Завдяки цьому старання Володимира поширити
християнство мали повний успіх у більш значних, особливо південних,
містах. Поза їх вона поширювалося, звичайно, повільно і туго.

Володимиром закладені були початки організації російської церкви:
заснована метрополитну і кілька єгипетських кафедр. Створено було кілька
монументальних пам’ятників церковного зодчества. Привезені з Херсонеса і
поставлені в Києві бронзові фігури коней і статуї виявляють у Володимирі
бажання прилучити Русь і до світського візантійського мистецтва. Про
інтерес до поширення візантійського утворення свідчить приведена в
літописі звістка про те, що Володимир забирав дітей в людей вищих станів
і віддавав їх «на навчання книжкове», – очевидно, з метою приготувати не
духовних, а взагалі геніальних людей. Ці прагнення його – увести Русь у
коло інтересів культурного тодішнього візантійського світу – не були
даремні: уже серед перших поколінь київських учнів ми бачимо людину, що
знаходиться на висоті сучасної візантійської культури, в особі
митрополита Іларіона, автора похвального слова Володимирові.

Так покладалися основи нових елементів, що зв’язали різноплемінні
провінції Києва новою, культурною, могутньою силою, яка пережила і саму
Київську держава. Рука об руку з нею йшов інший могутній зв’язок, також
ще тільки зароджувався тоді, у виді єдності політико-суспільного устрою,
суспільних відносин і права, які згодом теж глибоко проникали в життя
земель держави. З Володимира починається цей помітний в еволюції
Київської держави перехід від князів-наїзників, що тримали свою державу
силою, до князів з більш вираженим характером правителів. Дід Володимира
загинув, як хижий наїзник, батько склав свою голову в далекому поході,
як мандрівний лицар. Володимир вмирає у своїй столиці, і люди оплакують
його.

За князями-ґвалтівниками прийшов князь, що звернув свою діяльність на
підведення культурних фундаментів під будинок, споруджений його
попередниками. Володимир ввів свою фінансову систему та широко
розповсюдив дипломатію. За часи його правління Київська Русь стала
Величезною імперією.

3. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження
на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже
пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став
замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження
духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести
аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав
«третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й
відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій найбільш
розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира
цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його
зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь
мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та політичні
стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як посланці Русі
відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, й
начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними
релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира
стояли конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві.
Сусідство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими
поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття
християнства й саме його візантійського різновиду насамперед
пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським
імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир став вимагати
видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із
«варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко
намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти
християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили
спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму
візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р.,
прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти
юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити.
Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість
будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й
служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не
лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила,
крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень
значно зріс престиж Володимирової династії, пов’язаної тепер зі
славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської
«сім’ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало
позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення
візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі
знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж
церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських
правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві
Київської Русі з’явилася активно діюча установа, що не лише
забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла
величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи,
завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов’язаною з
християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв’язок зумовив її
небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко
переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з
Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома
центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так
була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та
їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає
богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко
зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура
її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь
середньовічний світ.

Список використаної літератури:

“Історія України”. Посібник / За ред. В.А.Смолія, – К., 1997.

“Історія України”. Навчальний посібник для студентів неісторичних
спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.

Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.:
Лыбидь, 1991.

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020