.

Відокремлення земель (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3755
Скачать документ

Реферат на тему:

Відокремлення земель

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054
р.), який завершив об’єднання величезної Київської держави, від смерти
князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного
«патріярха» серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави
на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити
єдину державу з централізованою владою.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволі зростала:
до неї приєдналися — Деревська земля (деревлян), смуга землі над лівим
берегом Дніпра, Волинська, Побожжя, але в однорідну цілість вони не
зливалися. Земля полян від XI ст. і звалася власне Руською землею. З нею
міцно з’єдналася Деревська земля. Останнім князем її був Святослав,
забитий Свягополком у 1015 році. Значно пізніше, в XII ст., був у ній
окремий князь — Рюрик, що мав столицею Овруч. Погорину — землю по обох
берегах ріки Горині — приєднав Всеволод, відірвавши її від Волинської
землі. В середині XII ст. вона повертається до Волині. Взагалі від кінця
XI ст. часто надавали її різним князям. Так само — десь на початку XII
ст. — відійшло Побожжя. Південні землі змінялися в залежності від
спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон ішов понад Россю — пізніше,
внаслідок напа-а,ів печенігів, перенесений був до Стугни; в другій
чверті XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кінці
XI ст. знов знищено, людність з Юр’єва переведено до Витечова. У
середині 11 ст., після перемог над половцями, колонізація перейшла
навіть а Рось. д. Головним містом Київщини, як і столицею всієї
Київської держави, був Київ. Як більшість міст тих часів, він поділявся
на дві частини: верхнє місто — Гора, де було укріплення-городище, і
долішнє місто — Поділ, що лежав на березі Дніпра під Горою. Вище вже
була мова нро Київ Ярослава. Ярославові сини будують: Ізяслав—
Дмитрівський манастир (помилково вважали його за Михайлівський);
ЯрополкПетро — манастир св. Петра; Святослав П — св. Василя; Всеволод —
Янчин манастир св. Андрія. Тут були талаци князів: крім Ярослава мали
свої палаци Ізяслав і Мстислав. Були боярські двори, словом — це була
аристократична частина Києва. На Подолі було чимало мурованих і
дерев’яних церков, від яких нічого не залишилося. З мурованих була
споруджена Мстиславом І Успенська церква, в якій стояла ікона
«Богородиці-Пирогощої»; далі, вже поза межами міста, в Дорогожицях, був
манастир св. Кирила — споруда Всеволода П. Тїтмар, зі слів німецького
вояка з війська Болеслава, писав, що в Києві у 1018 році було понад 400
церков. Літопис оповідає, що ігід час пожежі року 1124 погоріло більше
як 600 церков. Навіть припускаючи перебільшення, не можна цілком
відкидати ці свідчення: залишається безперечним велике число церков. У
Києві не було усталено храму, в якому ховали князів: поховання їх
розкидані по різних церквах: у Десятинній, в св. Софії, в патрональних —
Дмитрівському соборі (Ізяслав 1), в церкві св. Петра (Ярополк), в церкві
Спаса на Берестові (Юрій Довгорукий) і т. д. Святослав заповів поховати
себе в Чернігові. На відміну від аристократичної «Гори», Поділ залишався
увесь час демократичною, середньоміщансьною частиною міста, де жили
купці, ремісники. Там було «торжище» і відбувалося віче; хоч Іаяслав
переніс його «на Гору», воно знов збиралося на Подолі, біля Турової
божниці. На південь від княжого міста, за Хрещатицьким проваллям, на
горах стояв Стефанич манастир, присвячений Влахернській Богоматері (на
Клові), а далі розлягалось Угорське передмістя. Під Угорською горою,
згідно з легендою, забито й поховано Аскольда; пам’ять про це збереглася
в назві «Аскольдова могила». Недалеко Угорського було село Берестове, де
знаходився загородній двір Володимира. Цей двір М. Грушевський вважав за
резиденцію Аскольда. За Володимира там була церква Спаса, рештки якої
збереглися до наших часів. Ще далі засновано в XI ст. Києво-Печерський
манастир, з печерами в горі над Дніпром. Цей манастир почав
розбудовуватись після того, як Ізяслав 1 подарував йому велику площу
землі. Тут були: церкви — Успенська та маленька св. Івана, трапезна,
келії ченців. Манастир був обнесений муром з кількома брамами. Троїцька
церква над головною брамою збереглася донині. Ще далі, під горою, був
Видубицький манастир (за переказами ця назва походить від того, що тут
«видубав» утоплений в Дніпрі з наказу Володимира Перун). Цей манастир
був заснований Всеволодом 1 і залишався улюбленим в його родині. Туди
передав він справу писання літопису, розпочату в Печорському манастирі.
Князь Рюрик збудував кам’яну стіну, щоб охоронити Видубицький манастир
від обвалів внаслідок підмивання ґрунту Дніпром. Над Видубецьким
манастирем, на горі, було передмістя Звіринець, де тримали диких звірів
для княжих полювань. Там же був Всеволодів «Красний двір». Княжі
загородні двори були й в інших місцях. Київ з усіма пригородами займав
величезну площу, — приблизно таку, яку займав перед другою світовою
війною. Тяжко сказати, скільки мав він мешканців. М. Грушевський
припускав, що коло 100 000 люду. Літопис подає, що в 1002 році, під час
пошести в Києві, в період від Пилипівських заговінь (середина листопада)
до м’ясопусту (невідомо коли — не пізніше як в лютому) виготовлено 7 600
домовин. А скільки поховано без домовин! Беручи до уваги невеликі
розміри середньовічних міст у Західній Европі, треба погодитися з
характеристиками чужинців: Тітмар казав, що Київ під час війни
Святополка з Ярославом був великим містом, мав 8 ринків і незчисленну
силу народу. Серед цієї маси згадував він франків, данів, вірменів,
хозар і т. ін. На велику кількість чужинців вказують назви брам в
укріпленнях Києва: Лядська, Жидівська, Угорська, урочище Козари і т. д.
На Подолі були колонії новгородців, які мали свою церкву, латин, німців.
Треба гадати, вони також мали свої церкви. У XII ст. був костьол св.
Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський. В Новгородському
літописі е вказівка, що «гості іноземьці всякого язьіка затворишася в
церквах» — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська,
вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі —
Козари). Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром,
був Вишгород з великим та міцним городищем, з глибокими ровами та
валами. Вишгород згадується в Х ст., у вістках Констан-тина
Порфірородного як значний торговельний пункт, тісно зв’язаний з Києвом;
за Ігоря був він власним селом Ольги, пізніше приділяли його князям,
кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи на це, помічалася постійна
опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує Святополка проти
братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у Вишгороді
Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною фортецею
і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була
переправа через Дніпро. Вишгород мав значення важливого релігійного
осередку: в ньому спочивали мощі Бориса та Гліба і перебувала, привезена
з Царгороду ікона, яку забрав Андрей Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба
князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до Смоленська. Білгород
захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці
Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із
заборолом. Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з’ясовано техніку
споруди укріплень: вал складався з системи клітей, зроблених із міцних
стовбурів дерев і засипаних глиною. Володимир мав тут свій двір; тут
була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в Білгороді князював Рюрик, після
того, як поділив владу великого князя із Святославом III. Він прикрасив
місто пишним храмом Апостолів, розкішне оздобленим фресками. У Білгороді
були розвинені ремесла, серед них — виробництво полив’яних илиток/ З
інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя,
Подунав’я, Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над
бродом через Дніпро; Витечев, з міцним городищем над бродом через
Дніпро; на південь від Треполя, над Дніпром, Заруб, з міцним городищем,
яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу вийшов митрополит Клим
Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений осілими торками;
над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр’св, в якому була
єпископська катедра. Ярослав хотів був зробити Юр’єв значним осередком
Поросся, але це йому не вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба
Святополка II відбудувати Юр’єв після перемоги над половцями також не
повелася. Історія Юр’єва показує, яка тяжка боротьба точилася на
південній межі Київщини. Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується
Канів, що у XII ст. стає значним торговельним осередком. Коли посилились
напади половців, Канів став сторожовим пунктом, і сюди виходили князі,
щоб «стерегти руську землю» і охороняти купецькі валки. Далі йшла лінія
укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав, Володарів,
зв’язаних високими, так званими «змієвими» валами. Поза межами «Руської
землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий Іскоростень і
Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши розкішну
церкву св. Василя (його християнське ім’я). Овруч славився виробами з
червоного шиферу, головним чином — пряслицями. Внутрішнє життя Київщини
характеризується міцною боярською верхівкою, яка брала активну участь в
торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої боярської верхівки
приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель. Княжа
дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та
купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний
зв’язок цієї аристократії з урядом і князем. Київське боярство прагнуло
встановити певну династію своїх князів, які були б більше уважні до його
голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла подобатися поява
нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим пояснюються
рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія. Кияни
воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія
Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька
старшому синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли
Київський стіл захопив Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило
віче, коли він залишив Київ Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче
висловлювалося за того або іншого кандидата на стіл. Року 1113 воно,
після смерти Святополка II, не побажало мати його сина, а закликало
Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою пошану до Ізяслава
Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів Ігор: кияни
заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів. Проте,
допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в
боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони,
коли доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна
причина цієї пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська
виставити не могла; фактично обмежувалася вона містом Києвом з
пригородами, решта не підлягала Київському вічу, а мала своїх дрібних
князів. Ненадійною була допомога Чорних Клобуків, що заселяли південну
частину Київщини, бо вони дуже легко зраджували, і на них не можна було
покладатися. Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він
переходив з рук Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів
Смоленських та Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не
уявляли державного ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них
ни один князь у Києві» —в 1154 році зверталися самі до непопулярного
Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що бажав би всім серцем добра для
Руської землі — це була альфа і омега політичних змагань київської
громади… зложити все на такого князя, до котрого маєш довір’я, і на
тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.
Грушевський. Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником
політичного життя. Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає
з ними «ряд»-угоду, втручається в усі події життя; року 1097 воно
припиняє війну між Володиквіром Мономахом та Святополком П. Цікавий
епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II
Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий
князь Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав
стане князем. Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава.
Але, коди Вячеслав нагло помер, бояри порадили Ростиславові
«утвердитися» з громадою: очевидно, угоди його з Вячеславом було замало.
Ростислав того не зробив і лише через десять років поверну Київ. Про
«ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно
невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову:
«не давати воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало
«Поучениє» Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до
голосу громади, пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо,
Мономах здобув популярність собі і своїм нащадкам. Через те, що Київщина
не змогла набути власної династії, територія її не дробилася між
спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь
із родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер. Київ, як
економічний і культурний осередок з незапам’ятних часів, залишався таким
протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та
релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком
української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав
рівного ні щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх,
бо кожен князь намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад
Києва характеризується протилежним явищем: князі розтягують скарби,
зібрані їхніми попередниками. Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169
році, а за ним — Андрей Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм,
позабирав з Києва, переважно з Федорівського манастиря, ікони і навіть
дзвони. Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував
Києво-Печерський манастир, який незабаром став загальноукраїнською
святинею. Чимало князів і бояр з усієї України постриглися в ньому або
просто доживали біля нього свого віку. «Патерик Печорський» наводить
список 50 єпископів, які вийшли з цього манастиря. Занепад Київської
держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових частин,
земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне
існування.

ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ

Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави
земля кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію
Ізяславичів. Спроби українських князів приєднати Полоцьке князівство
зазнавали невдачі. Заслання Мстиславом полоцьких князів і захоплення
Мінська мали тимчасовий характер: у 1130-их роках, користаючися з
боротьби Мономаховичів із Ольговичами за великокнязівський престол,
полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули свою незалежність.
Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним новим князем
укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не
втручалися у внутрішні справи. Море торговельними стосунками із
Західньою Европою. Крім Полоцька були в цьому князівстві ще такі багаті
міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави.
Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами,
вона ввійшла до складу Київської держави . після того, як рядом походів
Володимир приєднав Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом
Ярослава Галицька земля була приділена онукові його Ростиславові, але
цей останній рано номер, і лише 1084 року Ростиславові сини — Рюрик,
Володар та Василько — заволоділи Галицькою землею, багатою головним
чином завдяки підкарпатським джерелам соли. У літописах згадується сіль
в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в Старій Солі.
Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх
земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в
господарстві Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до
Чорного моря. Крім того багато важило для багатства країни те, що через
Підкарпаття пролягали торговельні шляхи на захід. Це робило
Галицько-Волинську Україну одною з головних ланок європейської торгівлі
тих часів. Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх
володінь від сусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П
Київського. Розмірний спокій використали вони для колонізації південних
земель печенігами, торками: так, у XI ст. колонізовано середнє
Подністров’я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини дальшого незалежного
існування Галичини під проводом власної династії. Після смерти Володаря
та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але незабаром
об’єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом
залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи Володимиріго, як
звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику енергію,
відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули, що
він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити
цей маленький хрестик?» Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати
їй об’єднатися з Київщиною, і в зв’язку з тим провів кілька воєн. Він
здебільшого ворогував з Київськими князями і підтримував Юрія
Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти: Київ,
Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко
вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.
Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю
до Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною.
Володимир був основоположником могугности Галицького князівства. У
Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.
Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед
бояр було багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських
февдалів, жили в укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення
боярства М. Грушевський пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох
поколінь правила та сама династія, не було припливу дружин чужого
походження і представники тих самих боярських родин посідали незмінно
високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одівіх бояр
заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною. В містах
Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто
виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла,
зростання багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою
Европою забезпечували існування міських значних громад. Показова з цього
погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя Звенигородського
Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145, скориставшися з
виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича закликала до себе
Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а Володимирка, а
з другого — була якась договореність міської громада з Іваном. Іван
негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота»,
не впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до
своєї столиці, і одних «исьче, а иньія показни казнью». Іван втік на
Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.
Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після
того він служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до
міста. Десь у той час заволодів він Вкладом, між річками Серетом і
Прутом, і тому іменувався Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві
«кубари» (морське судно) і «товару много». Галицькі міщани не припинили
з ним зносин і у 1159 році знову закликали його прийти з військом:
«тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина Володимирка) —
казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці «смерди
скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, —
записано в літописі. Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування
міцної опозиції проти Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька
велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання
його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною,
Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1
Барбароси. Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був
наймогутніпим князем тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім»
згадує його словами: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на
своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними
полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи
суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!» Але цей могутній князь
примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й
поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії.
Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її
і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду
Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від
нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році.
Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові
Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від
правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром
II, нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати
вимоги бояр покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля
Угорського Бели III по допомогу. Року 1188 Бела, з’явившись до Галича,
проголосив себе, за згодою частини бояр, королем Галичини і призначив
свого сина Андрія намісником, а Володимира II ув’язнив. Це була перша
чужинецька окупація Галичини, яка стала прецедентом на багато років.
Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій
у палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від
чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів
по допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава
Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не
підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.
Тим часом Володимир II втік із в’язниці до Фрідріха 1, як свого
сюзерена, і той доручив іншому своєму васалові, Казімірові II
Краківському, допомогти повернути Галич. Угри уступили без боротьби, і
Володимир II правив там до смерти — 1199 року. З ним припинилася
династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років (від 1084 року).
За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними
містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли
Звенигород, Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка,
Ярослава Осмомисла, прикрашеною розкішними будівлями, храмами і
палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

h

h

?

?????¤?¤?$?????W?боролися проти замахів Всеволода та його нащадків,
Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду
Святославичів. Чернігівські князі прагнули до великого князівства, і це
втягнуло їх у тяжкі війни з Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася
ворожим ставленням киян до Святославичів та Ольговичів, як здебільшого
літопис називав чернігівських князів — по імені сина Святослава, Олега,
талановитого князя. Не любили їх кияни за постійні союзи з половцями.
Хоч деяким з князів пощастило захопити Київ (Всеволодові Ольговичу,
Ізяславові Давидо-вичу — аж трьома наворотами; Святославові III
Всеволодовичу та Всеволодові III Святославичу — обом — кількома
наворотами), — це не мало реального значення, а лише задовольняло їх
амбіції. Прагнули вони також заволодіти Галицьким столом, і також без
успіху; не вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими
князями. Таким чином, уся зовнішня політика чернігівських князів
протягом трьох століть коштувала їм багато зусиль, але не дала нічого,
За ухвалою Любецького з’їзду Чернігівщину закріплено за Свя-тославичами.
Рід Святославичів був дуже численний і князівство постійно ділилося, щоб
кожен князь мав свою пайку. Головні міста — Чернігів та
Новгород-Сіверський — переходили по лінії «ліствичного восхожденія»:
коли старший князь Чершгівський здобував Київ — до Чернігова переходив
князь Новгороя-Сівервький; переходи відбувалися по лінії брата після
брата, спочатяу веред старшої лінії, а потім — молодшої. Не зважаючи на
часті союзи з половцями, чернігівські князі брали також участь в
боротьбі з ними (похід молодших князів під проводом Ігоря
Новгород-Сіверського, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім). В літопису
залишились уривки героїчних пісень про князів чернігівських. Чернігівцем
був Данило-паломник, що згадував чернігівських князів; чернігівського
походження був автор «Слова на перенесення мощів Бориса та Гліба»; з
визначних пам’яток матеріяльної культури в Чернігові був Спаський собор,
часів Мстислава, старший за Київську Софію, і кілька пишних церков ХІ-ХП
ст.: Успенська церква Єлецького манастиря, П’ятницька на торгу, цивільні
будови. Чернігів не був єдиним видатним містом Чернігівського
князівства. Поруч з ним у договорі Олега 907 р. згадується Любеч,
відомий з ЇХ ст. З цього міста походив Антоній Печорський, один із
найвидатніших культурних діячів того часу. У другій половині XII ст.
Любеч занепадає. Значним містом був Новгород-Сіверський, який згадується
в середині XII ст. Тут звичайно сидів князь, що був першим кандидатом на
Чернігівське князівство. Були й інші міста: Курськ, Брянськ, Трубчевськ,
Вщиж. Усі вони були деякий час осередками князівств і грали ролю в
економічному житті країни. Щодо цього цікавий Вщиж над Десною; на
території його знайдено цінні мистецькі вироби з бронзи ХІІ-ХШ ст.,
серед них — свічник походження з Ліможу, у Франції, прикрашений чудовими
емалями.

МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ

Муромська земля залюднена була фінським племенем муромою. Від цих
автохтонів залишилися могильники з типовими фінськими дармовісами,
спіральними зап’ястями, наручниками тощо. З далеких часів з’являються
тут укріплені міста Муром та Рязань над Окою, Пронськ над Пронею. Першим
містом згадується Муром, що, треба гадати, виріс як пункт торгівлі з
волзькими болгарами. Він існував уже в ЇХ ст. Слов’янську колонізацію
Муромо-Рязанської землі переводили Йичі. На початку XI ст. Володимир
призначив князем Муромським Бориса, а пізніше — Гліба. «Сказання про
Муром» подає відомості, що Гліб протягом двох років не міг заволодіти
тим містом і оселився за 12 верстов від нього. Не легше йшла
християнська проповідь. Сказання про князя Костянтина відносить
християнізацию краю до пізніх часів. Д. Іловайський припускав, що
христи-„Яйство прийняте було тут лише на початку XII ст. За заповітом
Ярослава, Муромську землю дано, як додаток до Чернігівської,
Святославові, а після його смерти, коли сини поділили спадщину,
дісталася вона молодшому синові Ярославові, що його вперше згадується
1102 року. Головним осередком Муромської землі стала Рязань. Спроба
Ярослава заволодіти Черніговом, після смерти брата Давида в 1123 році,
була невдала: його вигнав племінник Всеволод Ольгович у 1127 році. Після
того Муромо-Рязанська земля остаточно відокремилася в роді Ярослава.

НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ

Новгород з пригородом Псковом та величезною Новгородською землею
відокремився від Київської держави в 1130-их роках. До того часу, за
Ігоря, був він зв’язаний з Київським князівством під управлінням старших
синів Великого князя. Зокрема новгородці дорожили князями Мономаховичами
і ображалися, якщо князь переходив від них до іншого князівства.
Характеристична заява представників Новгорода кол. Новгородському
князеві Святополкові II, який перейшов до Києва на Великокнязівський
престол. Він хотів, замість Мстислава Мономаховича, в 1102 році посадити
в Новгороді свого сина Ярослава (за традицією — старшого сина Великого
князя). Новгородці відповіли: «Ми не хочемо ані Святополка, ані його
сина; коли мас він дві голови, нехай іде; ми Мстислава.., вигодували
собі на князя, а ти нас покинув». Загроза була настільки серйозна, що
Мстислав після того князював у Новгороді ще 15 років. З сином Мстислава,
Всеволодом, теж улюбленцем новгородців, повторилося те саме: коли
Яро-полк перевів Всеволода до Переяслава, щоб зробити своїм спадкоємцем,
і закріпитися йому там не вдалося, новгородці не прийняли його (1132 р.)
У 1130-их роках загострилася в Новгороді боротьба за «вольності».
Користаючись з міжусобиці та занепаду великокнязівської влади,
новгородці починають «показувати путь» князям та обирати інших. З
обраними князями віче укладало «ряд», в якому їх права дуже обмежувано.
Фактично князь залишався тільки воєначальником. Поруч з ним зміцніла
особа посадника. З призначуваного князем урядовця посадник став виборною
особою, яка мала значення не менше, ніж князь. Новгородське князівство
перетворилось на республіку з розвиненим «народоправством». Сила
Новгорода полягала переважне в торгівлі з Західньою Европою, і в XII ст.
він мав торговельні компанії (Іванківська), заможне, впливове купецтво,
патрияціят, гільдії тощо. Новгород лежав на торговельному шляху «з варяг
в греки», там, де він найближче підходив до горішньої Волги; таким чином
в Новгороді сходилися два важливі шляхи: Дніпром та Волгою. Волхов
сполучав його з Ладозьким озером та Балтицьким морем, інші річки
зв’язували з північчю: Білоозером, Онегою, Білим морем. В Новгороді були
розвинені ремесла: ганчарське, зброярське, ювелірне. Билини зберегли
пам’ять про багатих купців Садка, Василя Буслаєва й ін. Це було
висококультурне місто, в якому писалося кілька літописів. З інших міст
Новгородської землі найстаршим була Ладога, недалеко місця, де Волхов
впадає в Ладозьке озеро. Від Ладоги йшов шлях до Білоозера, району
надзвичайно багатого на дорогі хутра. Очевидно, Лагода була першим
пунктом у скандінавській торгівлі. Тут знайдено арабські монети УНІ-ІХ
ст., що свідчить про торгівлю зі сходом. Багатство Лагоди ілюструють
муровані споруди: церкви, замок 1116 року та ін. Друге місто — Торжок,
раніше Новий Торг, лежало на схрещенні шляхів із Новгорода та
Суздальщини. Стара Руса була значним поселенням; головне значення її
полягало в тому, що біля неї були соляні варниці. Найбільше значення
серед міст Новгородської землі мав Псков, одне з найстаріших міст. Це
був значний торговельний осередок, на що вказують муровані споруди, не
гірші від новгородських. Тут також було віче, були спроби здобути
незалежність від Новгорода, але досяглося її лише в XIV ст. В добу ХІ-ХШ
ст. Псков залишався пригородом Новгорода.

СМОЛЕНСЬКА ЗЕМЛЯ

Кривичська — Смоленська земля відокремлюється від Київської держави в
XII столітті. Смоленськ був одним із найстаріших міст, яке згадує
літопис під 882 роком. Величезний Гніздовський могильник біля цього
міста — понад 3 800 могил — свідчить про його політичне та економічне
значення в ІХ-Х ст. Після тимчасового занепаду в XI ст., спричиненого
обниженням торгівлі шляхом «із варяг в греки», з кінця того століття
Смоленськ знов розцвітає і включається в торговельний рух із Західньою
Европою через Балтицьке море. Смольняни прагнули здобути власну династію
і кликали до себе Всеслава Полоцького, а наприкінці XI ст. — Давида
Чернігівського. В XII ст., за Ростислава Мономаховича та його сина
Мстислава, значення Смоленська ще більше зростає. У Смоленській землі
велике значення мало віче, і населення — «люди» — брали активну участь в
політичному житті. П. Голубовський писав, що «віче мало в Смоленській
землі законодавчу владу». З Смоленськом зв’язані видатні акти: уставна
грамота Смоленській єпископії р. 1151, договори з німцями 1229 року.

ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ

У 1150-их роках відокремилася від Київської держави земля дреговичів —
ТуровоПинська. Це була тиха країна, яку захищали від нападів ліси та
багна. Ловецтво і бортництво давали людності прибутки не гірші, ніж
рільництво, її столиця Туров, де знаходилась єпископська катедра, була
також значним політичним осередком, і цим пояснюється призначення до
цього міста старшого Володими-рового сина — Святополка. В XII ст.
Турово-Пинське князівство було тісно пов’язане з Київським, однак, воно
старалося звільнитися від залежности і створити власну династію.
Розподіл землі між синів викликав ослаблення і без того не міцного
князівства. Турово-Пинська земля витримувала боротьбу з литовцями, але
не в силах була боронити свою незалежність проти могутніх
галицько-волинських князів. З творів єпископа Туровського, Кирила (XII
ст.), можна уявити, як високо стояла тоді культура Турова. Значення і
багатство цього міста пояснюється положенням його на давньому
торговельному шляху з Києва до Балтицького моря; на ньому лежали
Городнота Слуцьк. З інших міст можна згадати Пинськ, Случевськ,
Клечеськ, Копиль, Степань, Дубровицю.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ

Переяславське князівство відділив від Чернігівського Ярослав, який хотів
мати «під рукою» трете сильне князівство. Довгий час Переяславське
князівство служило як переходовий ступінь до Київського стола. Це,
звичайно, не задовольняло переяславців, які прагнули незалежного
становища. М. Грушевський підкреслював, що були якісь причини, які
пояснювали їх небажання знов об’єднатися з Чернігівщиною. Не бажали
переяславці мати князів з династії Київської: для них зручніше було мати
князів з далекого Ростово-Сувдальського князівства. Зокрема прихильні
переяславці були до Юрія Довгорукого та його нащадків. Вони використали
боротьбу Мономаховичів з Ольговичами й відокремилися від Київського
князівства під князюванням Гліба, сина Юрія Довгорукого та Глібового
сина Володимира, який уславився відважною боротьбою з половцями, що мала
для Переяславщини кардинальне значення. Смерть Володимира в 1187 році
відзначив літопис теплими словами, вперше вживши назви Україна: «за ним
Україна много постона». Свої претенсії завжди виступати із своїм полком
першим у походах проти половців пояснював він тим, що «князі русции дали
бяхуть напреді їздити в Руской землі». Внаслідок постійної боротьби з
половцями вдалося Україні відбити частини втраченої в Х ст. території, і
наприкінці XII ст. українська колонізація знов просунулася до Ворскли.
Серед колоністів були полонені, було багато торків, печенігів.Деякий час
Переяслав був одним із найвидатніших міст України. У договорах з греками
907 та 944 року його згадується в числі трьох міст: Київ, Чернігів,
Переяслав. За Всеволода та єпископа Єфрема в Переяславі споруджено
кілька церков, мури з церквою над брамою, громадські лазні за зразком
царгородських та інші будівлі. В Никонівському літопису е цікаві
матеріяли про діяльність Єфрема в Переяславі: «й врачеве, й болници всім
приходяшим безківмездно врачевание,тако же й в Милитині в своем граді у
строй, й по иньім своим градом митрополитским, иже суть й со уездн, й с
волостьми, й с сельі». Можна вважати, що якась частина правди була в
цьому оповіданні, яке свідчить про культурну діяльність митрополита
Єфрема і загальний характер тогочасного Переяслава. Цікаво, що літопис
згадує два замки в Переяславі: княжий та єпископський і дві брами —
княжу та єпископську. У Переяславському князівстві життя було
неспокійне, і напади половців не сприяли творенню великого числа міст, а
ті, що були, пали переважно оборонний характер.

ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Волинь мала окремий характер і державність її старша, ніж Київська, — з
неї почалося об’єднання племен. До Київської держави приєднав її
Володимир походами 981 та 993 років. Це була велика, багата країна,
розташована на торговельних шляхах до Західньої Европи. По смерті
Ярослава перебувала Волинь деякий час у володінні Ізяслава 1 та його
нащадків, але від 1120-их років перейшла до Мономаховичів. Під час
боротьби Ізяслава 11 за Київ Волинь була його військовою та економічною
базою і залишалася в руках його синів та внуків. Волинь прагнула мати
свого династію і задовольшяіася Мономаховичами. На Волині князь Мстислав
II, у згоді з братом, встановив порядок переходу обох князівств —
Володимирського та Луцького — по простій лінії, від батька до сива.
Волинська земля поділилася на дрібні князівства. Взагалі
характеристичне, що її князі довгий час не обмежувалися інтересами
Волині, а більше прагнули Київського стола. Велике значення для розвитку
Волині мало її географічне положення, завдяки якому вона мало терпіла
від половців. Проте, боротьба йшла з литовцями. Дуже жваві зносини мала
Волинь з Польщею, і внаслідок посвоячення польських та волинських князів
поляки постійно брали участь в житті Волині. Волинська земля мала багато
міст, деякі з них, як Волинь над Бугом, були старими племінними
осередками. За 20 кілометрів від нього, наприкінці Х або на початку XI
ст.; Володимир Великий заснував нове місто — Володимир, яке стало на
довгий час осередком цієї землі. Це місто було дуже велике, добре
захищене валами з дерев’яними укріпленнями із стрільницями —
«скважинами», з баштами-вежами. В місті була єпископська катедра, було
багато пишних храмів, від яких залишився величезний, оздоблений дорогими
іконами, Успенський собор, більший, ніж київська св. Софія, що його
збудував у середині XII ст. Мстислав Ізяславич, коли Волинь стала
головною базою Мстиславичів. Під цим собором йоховано кілька князів та
єпископів. У місті були муровані світські будинки, і воно справляло
велике враження на чужинців. Угорський король у 1231 році казав, що
«такого міста не бачив і в німецьких країнах». Володимир був значним
осередком торгівлі з Німеччиною, балканськими країнами, гримом. Знахідки
ювелірних виробів свідчать за те, що він був і ремісничим осередком. Тут
знайдено між іншим цегли з «тризубом». Великим містом був Луцьк (або
Лучеськ). У XI ст. він був добре укріплений, в XII ст. був столицею
князів Луцьких; рештки церков та мурованих будинків свідчать, що це був
значний осередок. Згадуються в літописах з XI ст. і інші міста — Бужськ,
Дорогобуж, Белз, Берестя. Всі вони були значними стратегічними та
економічними осередками. Червень над р. Гучвою, допливом Буга, одне з
найстаріших міст: літопис відзначає боротьбу Володимира за «червенські
городи» під 987 р. Червень грав ролю в дальшій історії боротьби України
з Польщею. На Волині досягла великого розвитку дружинно-боярська
верства. Бояри мали тут великі земельні володіння, а разом з тим і вплив
на політику. Поруч з боярством здобула видатне становище міська
людність. Уже в 1097 році віче в Володимирі примусило князя Давида
видати Ростиславичам трьох бояр, які спричинилися до осліплення
Василька.

РОМАН (1173—1205). На чолі Волинського князівства один по одному стояли
видатні князі Мстиславичі: Ізяслав II, Мстислав II та син Мстислава —
Роман, що був деякий час князем Новгорода, де користався великою
пошаною. Повернувшись на Волинь, він повів нову політику, спираючись не
лише на боярство, а також і на міську людність. Він »заволодів Києвом,
але, на відміну від батька та діда, туди не перейшов, а залишився на
Волині. Його більше вабила Галичина. ї Року 1188 Романа закликала
людність Галича, але через рік він примушений був покинути те місто, бо
там, за допомогою цісаря Фрідріха 1, утвердився князь Володимир II. З
того часу Роман не .припиняв стосунків з людністю Галича, забезпечивши
собі допомогу Польщі та Угорщини. Року 1199, після смерти Володимира П,
останнього князя з династії Ростиславичів, Роман здобув Галичину,
об’єднавши Галицьке та Володимиро-Волинське князівства. Внаслідок цього
єднання на заході України з’явилася сильна політична організація. Нова
держава мала багату економічну основу: торговельні шляхи на Захід, на
Балтицьке море, почасти — на Чорне море. Роман вів боротьбу з сусідами —
литовськими племенами і поширив межі держави коштом литовців.

РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ

Ростово-Суздальська земля була територією фінських племен: муроми, мері
і весі. У давніх пам’ятках цю територію між Окою і Волгою зветься
«Залеською» землею. Причиною цієї назви були непроглядні ліси, які
відокремлювали Залеську землю від півдня. Ще в XII ст. Володимир Мономах
з трудом пробирався крізь ці ліси. Поволі просувалася слов’янська
колонізація, переважно новгородських адовенів та кривичів в землі фінів.
Про немирний характер цієї колонізації свідчать укріплення-городища, які
доводилося брати силою, але врешті «слов’яни поглинули мерянську
людність», — пише А. Насонов. Християнська культура ширилася ще
повільніше, ніж колонізація. Тоді, як на Україні вже давно затвердилося
християнство, в Ростово-Суздальщині ще панували поганські вірування. В
XI ст. у Ростові, на Чудському місці, ще стояв кам’яний бовван Велеса,
якому поклонялися місцеві мешканці. Року 1024 літопис оповідає, Що в
Ростові з’явився волхв з проповіддю проти християнства. У Залеській
землі з довгих часів були міста — Ростов, Суздаль. Володимир призначив
до Ростова Ярослава, а перевівши його до Новгорода — посадив на місце
Ярослава з Мурома Бориса. Можливо, перші князі обмежувалися в
Ростовському князівстві збором данини. Лише в 1151 році перестало воно
платити данину. Літописець пише, що Борис, князь Ростовський, увесь час
перебував у Києві, при Володимирові. Не жили в Ростові й Ярославові
сини. Дуже важливу характеристику Ростово-Суздальщині дав московський
історик В. Ключевський: «це була країна, яка лежала поза старою,
корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною…
тут мешкали — мурома, меря і весь.» Така була Ростово-Суздальська земля
в XII ст., коли Володимир Мономах поставив там князем ще в дитячих роках
(як бувало часто за тих часів) Юрія Довгорукого, який походив не від
першого шлюбу Володимира з принцесою ґітою, а від другого — з куманкою.
Юрій був першим відомим нам князем, який фактично перебував в
Ростово-Суздальському князівстві. Але й за його і після нього для
місцевої людности урядовці князя, яких він приводив з України,
залишалися ворожим елементом. Можливо так само ставилася людність і до
князя. «Суздальці повставали проти своїх князів за роздачу урядів
руським»; чужими були вони й в Києві, де, після смерти Юрія Довгорукого,
кияни почали нищити суздальських бояр. Юрій Довгорукий намагався
заволодіти великокнязівським столом, хоч прав на це не мав, бо був
сьомим сином Володимира Мономаха, при живих ще старших братах, а за
ухвалою Любецького з’їзду права мав Іаяслав II, син старшого сина
Володимира Мономаха — Мстислава 1. Однак, він не відривався від
Суздальщини й багато зробив для її піднесення. Цікаві відомості дав В.
Татіщев на підставі літописів, які загинули: «Юрій, — писав він — зачал
строить в обпасти своей… многие града, теми же имени, как в Руси суть,
хотя тем утолить печаль свою, что лишился великого княжения Русского, й
начал те града населять в которне приходя множество болгар, мордвьі,
венгров, кроме русских селились». Ці слова пояснюють появу міст —
Переяслава, Прилук, Вишгорода, Галича, Звенигорода, Стародуба тощо; вони
з’явилися не внаслідок самовільного перекоду людности тих міст, а волею
князя. Життя в Ростово-Суздальщині було спокійніше, ніж на Русі. Половів
не руйнували Її, не терпіла вона так сильно від князівських міжусобиць,
хоч іноді втягувалася в них; було тут менше дрторичних традицій, не було
ані впливового віча, ані старого боярства. Природа була бідніша,
сільське господарство вимагало вперше праці. Організатором життя був
князь, і влада його була необмежена. В походах проти половців суздальці
не брали участи. ТОрій Довгорукий, не розриваючи з ідеєю
великокнязівства і іфагнучй заволодіти Києвом, «торкнутися
золотокованого престола» Київського, врешті добився цього.

АНДРЕЙ (1157—1174). Андрей, син Юрія Довгорукого, мав інші симпатії й
інші політичні погляди. «Він виріс на Поводжу, і Русь-Україна з її
довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і
несимпатична», — писав М. Грушевський. Коли Юрій посадив Андрея
Вишгороді, звичайному місті для спадкоємців київських князів, Андрей у
1155 році втік звідти до Суздальщини, забравши з собою (йіавну ікону
Божої Матери, привезену з Візантії. Вона стала відомою під назвою
Володимирської, а пізніше була перенесена до Москви.» Андрей пояснював
своє прагнення до Суздальщини тим, що в Україні точиться віковічна
боротьба князів, а в Суздалі — тихо. Цю «тишу» він забезпечив тим, що
повиганяв своїх родичів, а також впливових бояр свого батька і став
«самовладцем». Але все ж Суздаль здавався йому не досить покірним, і він
зробив столицею молоде місто — Володимир над Клязьмою, де зовсім не було
історичних традицій, віча, земської аристократії. Андрей, намагаючись
зрівняти красою Володимир з Києвом, будував у ньому пишні храми та інші
споруди. Пізніше переніс він свою резиденцію до ще тихішого міста —
Боголюбова під Володимиром, де творив міцну, автократичну владу. Він
намагався заснувати у Володимирі окрему митрополію, щоб унезалежнити
своє князівство від Києва і в церковному відношенні, але проти його
намагань стали і патріярх Царгородський, і митрополит Київський, і
князі. Це мало фатальне значення: якби в XII ст. була встановлена окрема
Володимиро-Суздальська митрополія, дальша історія Української Церкви
пішла б іншим шляхом. Після того, як Андрееве військо 8 березня 1169
року здобуло й зруйнувало Київ, Андрей міг засісти там на престолі, але
Київ уже не приваблював його, і він посадив своїм намісником брата
Гліба, а сам залишився у Володимирі. Розгром Києва в 1169 році поклав
межу в історії України, став початком появи нового міцного осередку —
Володимира Суздальського, «великоросійського», який вступив у змагання
за першенство з Україною. Не переходячи до Києва, Андрей старався
підкорити своїй владі Україну, але зустрів відсіч збоку українських
князів, які перед лицем нового ворога гостро відчули свою окремішність
від суздальців. Один з українських князів, Мстислав II Ізяславич,
відповів на намагання Дндрея ставити князів: «ти з такими словами до нас
прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби,
що собі знаєш, і хай буде воля Божа». Тут поставлено питання
автономности, рівноправности князів, яку хотів зламати суздальський
«самовластець» і в Україні, і у себе на Суздальщині. Вище вже
оповідалося про спільний спротив українських князів величезним силам
Андрея в 1173 р„ коли він збирав війська, щоб їх приборкати, але в 1174
році Андрея забили його ж таки двірські улюбленці, «милостниці», як
називає їх літопис, які не в стані були терпіти княжої самовладности та
жорстокости. Смерть Андрея не змінила становища.

ВСЕВОЛОД — «ВЕЛИКЕ ГНІЗДО» (1177—). Всеволод, брат Андрея, не вів війни
з українськими князями, але так само, як Андрей, вважав себе в праві
порядкувати українськими землями. Трагедія народу була в тому, що деякі
князі, в боротьбі між собою, зверталися до Всеволода з проханням дати те
, або інше князівство. Наприклад, у 1179 році до нього звертаються
переяславці (найбільше нетривке князівство) з проханням призначити їм
князя, і він призначив свого сина, Ярослава. Всеволод був дуже спритний
і талановитий дипломат. Складними інтригами він тримав князів у покорі й
нацьковував їх одного проти одного. Навіть далеке Галицьке князівство не
раз примушене було рахуватися з волею Всеволода. З XII ст. вже
визначається характер Ростово-Суздальсько-Володимирського князівства. Б.
ґреков писав, що в діяльності Андрея Боголюбського вже можна завважити
риси, що споріднюють його з майбутніми політичними діячами Москви, яким
вдалося зробити те, що було понад силу Андрееві. Москва досягла своїх
успіхів на новій базі, яка ще не визріла в XII столітті. «Вчинок Андрея
Боголюбського, — писав славетний історик Росії XIX ст. С. Соловйов, —
був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрям усій історії,
від якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на
Русі». Таким чинок на території, віддаленій від центру Української
держави, на базі не то не-українського, а навіть не-слов’янського
народу, в ХП ст. закладено підвалини державної організації, яка поволі
почала перебирати керівну ролю в історії України, її спадщину і навіть
ім’я Руси, хоч жадних прав не мала ні на ту спадщину, ні ва ім’я Русь.
Доказом цього служить термінологія ХІ-ХІІ століть, яка поняття «Русь»
прикладала тільки до України-Руси.

 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020