.

Віче (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4693
Скачать документ

Реферат на тему:

Віче

1. Вступні зауваження

Наш загальний погляд на політичний устрій Київської Русі як типової
феодальної монархії, наша критика поняття городової волості, що випливає
не з уявлення про місто як передусім увесь центр феодального панування,
нарешті, наше загальне уявлення про владу князя як владу феодальну — все
це впирається в питання про віче в феодальний період Київської Русі.

У домарксистській історіографії встановився погляд на віче як на
постійний і необхідний орган державної влади. Воно являло собою збори
жителів головного міста землі. Що віче становило постійний і необхідний
орган землі — було загальновизнаним твердженням. Проте як у трактуванні
еволюції віча, так і в питанні про соціальні сили, на які воно
спиралось, було багато непогоджень. Але в основному боролись три основні
погляди: Сергеєвича, Ключевського і Владимирського-Буданова.

Сергеєвич вважає віче повсюдним і споконвічним органом влади і притому
органом того самого типу, як воно склалось у XI — XII ст. Головною
опорою вічової сили він вважає народ.

«Поки весь народ був озброєний, поки військо не спеціалізувалось і не
перейшло в відання князя, не могла утворитись абсолютна влада; народ
становив головну силу князів, які через це неодмінно повинні були
входити з ним в угоду» 26.

Отже, Сергеєвич не визнає ніяких змін ні в організації віча, ні в його
значенні, і при цьому ні в часі, ні в просторі.

Ключевський 27 відзначає відсутність усяких вказівок на вічову
діяльність до XI ст. На його думку, віче з’явилося в часи занепаду
авторитету князів внаслідок усобиць, коли в результаті цього почало
зростати значення головних обласних міст. «Політичною силою в цих містах
стала замість зниклої урядової знаті вся міська маса, яка збиралась на
віче». Таким чином, всенародне віче головних міст було наступником
давньої міської торговельно-промислової аристократії.

З попереднього нам ясна соціальна сила, на яку спиралось віче за
Ключевським — це маса торговців і ремісників обласних міст.

Владимирський-Буданов 28, так само як і Сергеєвич, приписує вічу
доісторичне походження. Доісторичним предком вічових зборів були
племінні сходи, які, можливо, і називались у слов’ян вічами. В IX — X
ст. віча перебували в стані переходу від племінних зборів до міських. Цю
форму Владимирський-Буданов подає так: «Для вирішення справ сходяться в
старше місто кращі люди цієї землі і обмірковують земські питання в
присутності громадян цього міста. Як основні діячі в цих нарадах
виступають старці — кращі люди, люди вищі своїм родовим старшинством,
своєю владою в своєму суспільстві і, нарешті, своєю вищою економічною
спроможністю». «Третя епоха вічових зборів є епоха повного виділення
цієї форми влади в самостійну і повного розвитку її прав. Вона
збігається з часом остаточного встановлення влади старших міст».
Владимирський-Буданов, звичайно, не спиняється на питанні, на яку
соціальну силу спиралось віче в цей період. Можна здогадуватись, що на
це питання він відповів би так само, як і Сергеєвич: «народ», тобто і
землевласники, і торговці, і ремісники.

Отже, як бачимо, і в питанні про еволюцію віча, і в питанні про
соціальну силу, на яку воно спиралось, і в питанні про значення віча, як
і треба було чекати, в домарксистській історіографії були непримиренні
суперечності.

До речі, не подолав установлених поглядів на віче і M. M. Покровський.
Як було вказано, він цілком і без ніяких застережень іде в розв’язанні
питання про віче за Сергеєвичем. Він цитує найяскравіші місця з праці
Сергеєвича, зокрема те місце, де останній відзначає повсюдне й
споконвічне Існування віча. Він вказує, що «давньоруські республіки
почали аристократією походження і кінчили аристократією капіталу. Але в
проміжку вони пройшли стадію, яку можна назвати демократичною: в Києві
вона припадає якраз на першу половину XII ст. В цей період хазяїном
руських міст є справді народ».

Нам здається, що для того, щоб розплутати клубок суперечностей у питанні
про віче, де ще грають велику роль слов’янофільські й народницькі
відгуки, треба перейти до перегляду основних питань про віче, а саме про
соціальну суть ’ вічових зборів, про віче як постійний орган політичної
влади і про політичне значення його.

2. Питання про соціальну суть вічових зборів

Звернемось до питання про соціальну суть вічових зборів, обминувши поки
що надзвичайно складне питання про віче як орган влади. Для розв’язання
цього питання ми будемо користуватись лише тими даними, які справді
говорять про віча, про вічові збори.

Як ми бачили, віче, що веде своє походження від племінних сходів,
продовжувало існувати і в Київській Русі а дофеодальний період. При
розвитку феодалізму вічові збори і далі скликались. Скликають їх в
основних адміністративних центрах — Києві, Чернігові, Новгороді та ін.
Оскільки, міста дедалі більше починають перетворюватись у центри
феодального панування, то всілякі наради, які могли претендувати на
якесь значення, безперечно, повинні бути нарадами основних феодальних
груп або груп, так чи інакше зв’язаних з феодалами — можливо, великих
торговців і одночасно землевласників, торговців-посередників у торгівлі
об’єктами данини. Але, повторюю, в жодній параді, яка могла б
претендувати на якесь політичне значення, основною силою не могла бути
демократична маса міста — дрібні торговці, ремісники, наймити і всілякі
плебейські елементи. Якби такі наради були і якби цим елементам і
вдалось накинути свою волю феодальній верхівці, то остання знайшла б
силу ці рішення анулювати. Думка Ключевського про те, що основною силою
віча є демократична маса міських торговців і ремісників, звичайно,
повинна відпасти, як відпали всі його погляди на соціальну суть давньої
Русі. Якщо Сергеєвич такою силою вважає народ, тобто всю масу міського
населення, то це кінець кінцем та ж маса міських торговців і ремісників.
Але звернемось до текстів і перевіримо, хто ж був керівною силою на
вічових зборах, які зовнішньо й були зборамишироко демократичними.

Візьмемо ті вічові збори, що збирались не під час воєнних дій в
обложеному місті, зокрема, візьмемо нараду киян у 1113 р. під час
великого київського повстання. Літопис неназиває її вічем, але вона
могла ним бути; в усякому разі,, всі дослідники називають її вічем.
Здавалося б, що ця нарада повинна була б бути дійсно демократичною. Але
факти говорять про інше.

«Наутрия же, в семы на 10 день, свет створиша Кияне, послаша к
Володимеру, глаголюще: «поиди, княже, на стол отен и деден». Се слышав
Володимер, плакася велми и не поиде жаляси по брате. Кияни же
разъграбиша двор Путятин тысячьского, идоша на Жиды и разъграбиша я. И
послашася паки Кияне к Володимеру, глаголюще: «поиди, княже, Киеву; аще
ли не поидеши, то веси, яко много зло уздвигнеться, то ти не Путятин
двор, ни соцьких, но и жиды грабити, и паки ти поидуть на ятровь твою и
на бояры и на манастыре, и будеши ответ имел, княже, оже ти манастыре
разграбять». Се же слышав Володимер, поиде в Киев» 29.

Навіть поверховий аналіз дозволяв нам установити, що нараду скликала не
широка маса (маса грабувала двір Путяти, тисяцького і робила погроми), а
верхівка феодального суспільства, налякана повстанням міських мас.

Візьмемо другі вічові збори — коло Турової Божниці в 1139 р. Ці збори
складались з киян. Але хто були ці кияни — літопис виявляє дуже добре —
вічовики були на конях і, звичайно, озброєні; отже, це не дрібні
торговці й ремісники, а основна київська феодальна група, тісно зв’язана
з Мономаховичами, яка в душі лишилась васалами Мономахового дому; це
пізніше було доведено подіями — вигнанням Ігоря і запрошенням Ізяслава.

Дуже характерні вічові збори в Києві в 1147 р., хоч літопис і не називає
їх вічем, коли кн. Ізяслав двічі сам скликав бояр, дружину й «киян
всех». А на одних зборах фігурував і митрополит. Але так само ясно, що
керувала цими зборами феодальна верхівка.

Візьмемо вічові збори в Полоцьку в 1159 р.: «В том же лете совет зол
свещаша на князя своего полочане, на Ростислава, на Глебовича и тако
приступиша хрестное целование… и послаша в тайне к Рогволоду
Борисовичів Дрьютьску».

Знову безперечно, що це були збори не широких міських мас, а феодальної
групи, зв’язаної з кн. Рогволодом. Якщо ми візьмемо і всі інші дані
літопису, які говорять про нараду жителів міст, то скрізь ми можемо
промацати їх класову феодальну суть. Нам здається, що цілком відповідно
до загальних наших поглядів на суть влади в Київській Русі ми можемо
встановити, що основною соціальною силою, на яку спиралось віче, були
феодальні міські групи, а не широка міська демократія — торговці й
ремісники 56*.

3. Питання про віче як постійний орган державної влади

Ми вже говорили про те, що в буржуазній історіографії панував погляд, що
віче є органом державної влади. Щоб визнати ту чи іншу нараду постійним
органом влади, звичайно, насамперед треба довести певну безперервність,
якщо не періодичність її діяння з закріпленою звичаєм чи законом
компетенцією.

В буржуазній літературі було багато неузгоджень у багатьох окремих
питаннях історії віча, наприклад, у питанні про склад віча, про законні
і незаконні віча тощо. Але майже ніхто не сумнівався в повсюдному
існуванні його як постійного органу державної влади з певними функціями.

Одним із дослідників, що обгрунтував зазначені погляди на споконвічність
і повсюдність віча як органу державної влади, був Сергеєвич, основна
праця якого «Вече и князь» назавжди забезпечила йому визнання його
видатним істориком руського права. Його праця про віче зовні являє собою
пильне, копітке дослідження всіх звісток про віче, що дійшли до нас, і
одразу була визнана настільки вичерпною, що з моменту появи її ніхто з
більш-менш видатних дослідників не брався переглядати цього питання. М.
М. Покровський також був переконаний в правильності висновків Сергеєвича
про віче.

Але ближчий розгляд усіх наведених Сергеєвичем даних переконав нас, що
йому вдалось надзвичайно блискуче… ввести істориків в облуду.
Виявилось, що дослідження Сергеєвича про віче є винятковим прикладом
того, як за допомогою вміло підібраних цитат, непомітного переключення
на інші питання можна зовнішньо цілком переконливо обгрунтувати на
непридатному матеріалі погляди, прийняті всіма без ніяких заперечень.

До яких же способів удається Сергеєвич? Способи ці різні. Насамперед він
вважає доведеним існування віча, коли в літопису говориться про ті чи
інші дії жителів міст як головних (киян, новгородців, владимирців,
рязанців, чернігівців) так і пригородів (дрючан, пронян, берестян та
ін.). Навіть більше: він вважає доведеним факти скликання віча, коли в
літопису говориться про дії племен (полян, деревлян та ін.). Які мотиви
наводить Сергеєвич на доказ правильності свого способу? Аж ніяких. Він
визнає це не потребуючою ніяких доказів аксіомою, і в цьому йому вдалось
переконати не одне покоління російських істориків. Принаймні ніхто не
намагався висловити сумніву щодо правильності ототожнення дій киян,
новгородців, чернігівців з діями віча — київського, новгородського,
чернігівського та ін.

Само собою зрозуміло, цілком можливо, що ті чи інші землі починали
діяти, попередньо порадившись і, можливо, справді скликавши віче (як то
й було в. Новгороді), але вважати, що діяння киян, чернігівців та ін.
неодмінно припускають скликання віча і ухвали на ньому рішення — це явно
необгрунтований висновок. Немає ніякого сумніву, що під киянами,
чернігівцями та ін., як ми щойно показали, слід розуміти київську,
новгородську та іншу владу, правлячу феодальну верхівку. Літописець
говорить про киян, чернігівців та ін. тому, що окремі руські землі й
феодальні держави не мали особливої назви, як феодальні держави
західноєвропейського середньовіччя (Нормандія, Прованс, Лотарінгія). Тим
більше Сергеєвич вважає доведеним факт скликання віча, коли літопис
говорить про думу киян, чернігівців (наприклад «Кияне удумаша»…). Але
треба показати, що жителі головних міст «удумали» на вічі, а цього
Сергеєвич не робить. Тим часом правляча верхівка могла «удумати» на
невеликій нараді.

Нарешті, коли немає ніяких підстав говорити про віче як про збори
жителів головного міста, тоді Сергеєвич підміняє питання про віче
питанням «про участь народу в громадських справах». Але що треба
розуміти під «народом» — Сергеєвич не пояснює. Ця підміна питання
потрібна йому для підсилення доказів існування віча: якщо доводиться
участь народу в громадських справах, то легше довести і існування віча —
народного органу. Таким чином Сергеєвич вважає доведеним існування
віча-зборів повноправних громадян головного міста як постійно діючого
органу державної влади в тих випадках, коли 1) літопис говорить про
діяння жителів тієї чи іншої землі — киян, новгородців тощо; 2) коли
говориться про наради цих жителів; 3) коли говориться про наради окремої
групи жителів головного міста; 4) коли літопис говорить не про жителів,
а про правлячу верхівку; 5) коли літопис говорить про наради, скликані в
якій-небудь особливо важливій справі при виняткових обставинах; 6) коли
він говорить «про участь народу в громадських справах». Коли Сергеевич
знаходить у літопису одну чи дві звістки про скликання віча, тобто
паради при виняткових обставинах, він уже вважає доведеним існування
віча в даній землі. Він розуміє термін віче тільки в історико-юридичному
значенні, забуваючи, що віче може означати просто масові збори, скликані
для обміркування якогось питання.

Переходимо тепер уже до докладного аналізу доказів, які наводить
Сергеєвич на користь повсюдного і споконвічного існування віча. Оскільки
дослідження Сергеєвича являє дуже копітке і пильне дослідження, то й
критика його поглядів також повинна бути дуже копіткою і пильною.

На доказ своєї думки, що віча збираються в усіх областях, що вони
являють собою «думу» волості і що ухвали, прийняті на вічі головними
представниками волості, старшими містами, за загальним правилом
приймаються до виконання і пригородами, Сергеевич наводить таке загальне
свідчення літопису: «Новогородци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне, и
Полочане и вся власти якоже на думу на веча сходятся; на что же
старейшии сдумають, на том же пригороди стануть» 30.

«Таке свідчення сучасника, — каже Сергеєвич. — Немає жодної підстави
запідозрити його правдивість. Воно для нас особливо важливе через
загальність свого характеру». Слідом за Сергеєвичем це свідчення
цитували й інші історики. Воно міцно ввійшло в підручники, причому ніхто
не дав собі труда більш-менш уважно його проаналізувати, ніхто не
пробував вдуматись у його зміст і, тим більше, висловити сумнів щодо
правильності того тлумачення, яке йому дає Сергеєвич, і, нарешті,
визначити вагу цього свідчення для питання про існування віча в давній
Русі.

Але цю звістку можна і, на наш погляд, треба розуміти інакше. Насамперед
цю цитату звичайно читають, не ураховуючи того, з якого приводу
літописець говорить про віче. Після того, як владимирцям, тобто
владимирській феодальній групі, вдалось перемогти ростовців, тобто другу
феодальну групу, владимирський літописець вибухає рядом сентенцій і
лементацій з приводу цієї перемоги, приписуючи її допомозі божественої
сили. Слідом за цим він і наводить цю фразу, але зовсім не на доказ
споконвічного й повсюдного існування віча, а на доказ залежності
пригородів від головного міста.

Ця фраза, так само як і всі попередні висловлення літопису, є не що
інше, як риторика, набір риторичних фраз. Звичайно, і риторичні вигуки
наших літописів можна і треба використовувати, бо вони все-таки
відбивають установлені відносини, але ж риторика — дзеркало криве. Уже
це змушує нас поставитись до неї ще уважніше, ніж до інших місць
літопису.

Далі привертає увагу якась дивна конструкція всієї цієї фрази: «якоже на
думу, на веча сходяться». Чомусь говориться не тільки про віче, а й про
думу.

Але нехай навіть буде визнано, що ця вказівка літописця е звичайне
«ділове» повідомлення, а не реляція про перемогу. Проте, так чи інакше,
цю фразу не можна розуміти так, як її звичайно розуміють. Ми ніби вже
досить говорили про • те, що під новгородцями, киянами, смолянами треба
розуміти не широку демократичну масу, а керуючу феодальну групу,
правлячу верхівку як міста, так, оскільки це місто є політичним центром,
і всієї землі. Як було вказано, ця правляча верхівка на чолі з князем
могла з тих чи інших причин спертись на ширшу масу, зокрема на всі
феодальні елементи міста (бояр, дворян та інших князівських слуг), на
найбільше купецтво, але зовсім не можна ототожнювати діяння новгородців,
киян та ін. з діяннями всіх жителів міста.

І літописець сам говорить про те, що мова мовиться саме про цю правлячу
верхівку. Але дослідники самі не хотіли розуміти його в цьому напрямку.
В тексті просто визначається, кого літописець розуміє під киянами,
новгородцями та ін. Він просто, незважаючи на свою риторику, каже: «вся
власти». Я вже вказував, що слово «власти» надзвичайна рідко вживається
в розумінні території, особливо в читанні «вдасть», якщо його і
вживають, то в читанні «волость». Якби в тексті було сказано: «Киев,
Новгород и вся власти», то ще можна говорити, та й то з натяжкою, що тут
мається на увазі територія, земля. Термін волость у той час все більше й
більше закріплюється за окремими адміністративними одиницями. Тому
вказане місце треба розуміти так: спочатку влада Новгорода, Смоленська,
Києва, Полоцька і влада всіх інших місць збирається на думу, на наради
(віча); що вирішить влада старших міст, те повинні виконувати й
пригороди. Саме це хотів сказати літописець у своїй реляції. Це була
основна його думка. Це відповідає і класовій розстановці сил у XII ст.,
відповідає уявленню про міста XI — XII ст. як про феодальні центри.

Розглянувши загальне свідчення літопису про повсюдне й споконвічне
існування віча на всій Руській землі, Сергеєвич переходить до свідчень
літопису про існування вічових зборів в окремих князівствах, почавши з
Володимиро-Волинської землі. Він наводить три свідчення літопису, але
перше стосується не до Володимира-Волинського, а до Києва (нарада кн.
Святополка-Михайла з боярами й киянами 31). Звернемось до розгляду цих
двох свідчень.

Василько і брат його Володар Перемиський вирішили будь-що-будь захопити
кн. Давида. Для цього вони підступили до Володимира, де той зачинився.
Раніш ніж обложити місто, вони звернулись до володимирців, пропонуючи їм
видати Туряка, Лазаря й Василя, які настоювали на осліпленні Василька.

«Гражане же се слышав, созваша вече, и реша Давыдови людье: «выдай мужи
сия, не бьемъся за сих, а за тя битися можем; аще ли, то створим врата
граду, а сам промышляй о себе». И неволя бысть выдати я. И рече Давыд:
«нету их зде», бе бо я послал Лучьску; онем же пошедшим Лучьску, Туряк
бежа Кыеву, а Лазарь и Василь воротистася Турийску. И слышаша людье, яко
Турийске суть, кликнуша людье на Давыда, и рекоша: «выдай, кого ти
хотять; аще ли, то предаемыся» 32.

Кн. Давид змушений був видати Василя і Лазаря, яких Васильковичі вбили.

Літопис справді говорить тут про віче. Можна з цілковитою певністю
думати, що всі жителі обложеного міста чи значна їх частина зібрались
для обміркування поставленого Володарем і Васильком питання. Але чи
можна, грунтуючись на цьому свідченні, вважати, що це віче було
постійним органом державної влади? Це — сходка, революційний мітинг
жителів, яким загрожувала загибель через князівські усобиці. Це —
надзвичайні збори громадян, скликані з надзвичайного приводу.

Друге свідчення літопису про віче в Володимирі Волинському стосується
облоги Володимира кн. Давидом. При першому приступі було вбито кн.
Мстислава, залишеного в обложеному місті його батьком кн. Святополком.
Таким чином обложене місто лишилось без ватажка. Воїни аж три дні
крились від громадян з смертю кн. Мстислава.

«И в четвертый день поведаша на вечи. И реша людье: «се князь убьен; да
аще ся вдамы, Святополк погубить ны вся» 33. И послаша к Святополку,
глаголюще: «се сын твой убьен, a мы изнемогаем гладом; да аще не
придеши, хотят ся людье предати, не могуще глада терпети» 33.

І знову немає ніяких підстав сумніватись, що ми маємо тут справу з вічем
— сходом усіх громадян. Знову, як і в першому випадку, це віче зібралось
при виняткових обставинах, ще більш виняткових, ніж тоді, коли місто
було обложене Володарем і Васильком: було вбито голову міста,
командувача війська; могла початись анархія; здати місто Давидові —
значить бути пограбованими його військом, а далі вдруге зазнати кари від
кн. Святополка. Цілком природно було з боку воїнів звернутись до
городян.

Інших свідчень про існування віча в Володимирі Волинському Сергеевич не
знаходить. Та їх і немає. Чи можна з двох фактів скликання віча при
виняткових обставинах, коли жителям загрожувала загибель і, в усякому
разі, пограбування, до того, скликання віча в тому самому році (10.97),
вважати доведеним споконвічне існування постійного органу державної
влади, який розв’язує всі найважливіші питання державного управління —
видає закони, судить тощо? Нам здається, що ні.

Переходимо тепер до розгляду наведених Сергеєвичем літописних свідчень
про існування віча в Києві. Він наводить їх дев’ять.

В 1097 р. князі Володимир Мономах, Давид і Олег Святославичі прийшли
покарати Святополка, замішаного в справі осліплення Василька.

«Святополк же хоте побегнути ис Києва. Не даша ему Кыяне, но послаша
Всеволожюю и митрополита Николу к Володимеру, глаголюще: «молимся,
княже, тобе и братома твоима, не мозете погубити Русьскые земли; аще бо
възмете рать межю собою, поганий имуть радоватися и возмуть землю нашю,
иже беша стяжали отци ваши и деди ваши, трудом великим и храбрьствомь,
побарающе по Русьскей земли, ины земли приискаваху; a вы хочете погубити
землю Русьскую» 34.

Але тут зовсім нічого не говориться про віче; навіть більше: не
згадується ні про які інші збори чи нараду. Під киянами, безперечно,
треба розуміти не все київське населення, а правлячу верхівку, яка могла
потерпіти в результаті боротьби князівської коаліції з Святополком, Ця
верхівка була зв’язана з князівським домом (пропозиція послати до князів
кн. Всеволода) і з церквою (пропозиція послати митрополита).

Друге свідчення про існування віча Сергеєвич бачить у повідомленні
літопису про події 1113 р. Ми вже розглянули це літописне оповідання і
визнаємо, що було скликане віче, але віче феодальної верхівки Києва.

Третім свідченням про існування віча є оповідання літопису про смерть
кн. Всеволода в 1146 р. і про події, що сталися після цієї смерті.
Наводимо це оповідання в уривках:

«Всеволод же пришед в Киев разболися; и посла по брата своего по Игоря и
по Святослава… И Всеволод… призва… Кияне и нача молвити: «аз есмь
велми болен, а се вы брат мой Игорь, йметесь по нь». Они же рекоша:
«княже, ради ся имемь». И пояша Игоря в Киев; иде c ними под Угорьский и
созва Кияне вси. Они же вси целоваше к нему крест, рекуче: «ты нам
князь», и яшася по нь лестью. Заутрии же день еха Игорь Вышегороду и
целоваша к нему хрест вышегородьце…

Игорь же еха Киеву и созва кияне вси на гору, на Ярославль двор и
целовавше к нему хрест. И пакы скупишася вси кияне у Туровы божьнице и
послаша по Игоря рекуче: «княже, поеди к нам». Игорь же, поем брата
своего Святослава… посла к ним у вече. И почата кияне складывати вину
на тиуна на Всеволожа, на Ратьшу, и на другого тивуна. Вышегородьского
на Тудора, рекуче: «Ратша ны погуби Киев, а Тудор — Вышегород, а ныне,
княже Святославе, целуй нам хрест и з братом своим: аще кому нас будеть
обида, то ты прави». Святослав же рече им: «яз целую крест за братом
своим, яко не будеть вы насилья никоторого же, а се вам и тивун, а по
вашей воли». Святослав же съсед c коня и на том целова хрест к ним у
вечи. Кияне же вси, съседше c конь, и начаша молвити: «брат твой князь и
ты», и на том целоваше вси кияне хрест и c детми, оже под Игоремь не
льстити и под Святославом» 35.

Сергеєвич, грунтуючись на цій звістці, вважає, що було скликано чотири
віча, але ми можемо говорити тільки про одно, а саме про те, що
зібралось коло Турової Божниці.

Не можна вважати вічем запрошення вмираючим Всеволодом киян для
вислухання посмертного розпорядження (передача князювання Ігореві); не
можна назвати вічем зборів під Угорським, бо це був обряд присяги («они
же вси целоваша к нему хрест»); не можна також назвати вічем зборів у
Вишгороді, бо й тут відбувався обряд присяги («и целоваша к нему хрест
вышегородьце»). Нарешті, не можна назвати вічем і скликаних Ігорем
зборів усіх киян на Ярославів двір, бо тут також відбувався обряд
присяги («целоваша к нему хрест»). Таке багаторазове присягання було,
очевидно, зумовлене непевним настроєм киян, яким тяжка була затверджена
над ними влада Ольговичів. Дальші події довели це. Після останньої
присяги кияни вдруге зібрались уже самостійно, без князя коло Турової
Божниці. І ці збори дійсно були багатолюдні («все кыяне»), отже
зовнішньо відповідали новгородському вічу. Літописець їх і називає
вічем. І в нас немає ніяких підстав заперечувати цей факт. Але ми не
можемо не підкреслити, що це віче було революційними зборами, які
зібрались без відома князя. Вічовики були на конях, тобто в військовій
похідній формі; князь Ігор знав, що це — не мирні збори, і тому послав
свого брата, а сам став із своєю дружиною і чекав результатів
переговорів.

Четвертим свідченням літопису про існування віча в Києві є оповідання
про вигнання кн. Ігоря і запрошення кн. Ізяслава.

«И не угоден бысть Кияном Игорь и послашася к Переяславлю к Изяславу,
рекуче: «поиди, княже, к нам, хочем тебе». Изяслав же, се слышав,
съвокупи воя своя, поиде на нь ис Переяславля, взем молитву у святого
Михайла, у єпископа у Ефимья… И поиде Изяслав к Дерновуму и ту…
прислашась к нему Белогородьчи и Василевцы такоже рекуче: «поиди, ты наш
князь, а Олговичевь не хочем». Том месте приехаша от Киян мужи,
нарекучи: «ты нашь князь, поеди, Олговичев не хочем быти аки в задничи,
кде узрим стяг твой, ту и мы c тобою готови есмь» 36.

Але й у цьому оповіданні немає навіть і натяку на скликання віча в
Києві: тут говориться про організацію таємної змови проти Ігоря.

Наводячи докази на користь існування віча в Києві, Сергеєвич побіжно
говорить і про Путивль. Він наводить літописне оповідання про облогу
Путивля союзниками кн. Ізяслава — Ізяславом і Володимиром Давидовичами.
«И тако приступиша к граду и не вдашася им Путивлечи дондеже приде
Изяслав c силою Киевьскою. Онем же крепко бьющимся c града, поехаста
Давыдовича и рекоста им: «не бейтеся, целуимы на том Святою Богородицю,
оже не дати вас на полон». Они же не дашась им. И приде Изяслав
Мьстиславличь c полкы своими к ним; они же выслашась к Изяславу
Мьстиславличю и поклонишася ему и тако рекоша: «тебе есмы ждали, княже,
а челуй к нам хрест». Изяслав же целова к ним хрест и посадника их
выведе, а своего посади 37.

Тут теж не говориться про скликання віча. Немає ніякого сумніву, що
організація оборони, а також переговори з Ізяславом — справа правлячої
верхівки, групи путивльських феодалів.

Далі Сергеєвич наводить два свідчення, які справді говорять про
всенародні наради. Це — оповідання літопису про наради, скликані кн.
Ізяславом. Першу нараду він скликав для вирішення питання про війну з
кн. Юрієм Долгоруким. На неї були скликані бояри, дружина і кияни
(Іпат., 1147 р.). Друга нарада була скликана Ізяславом після викритої
зради чернігівських князів.

«Изяслав же… перед собою посла к брату Кыеву, к Володимиру, и к
Лазареви к тысячскому два мужа, Добрынку и Радила, рек: «брате, еди к
митрополиту и съзови Кыяны вся, ать молвита си мужа лесть черниговских
князий». И еха Володимер к митрополиту, повабя Кыяны. И придоша Кыян
много множество народа и седоша у святое Софьи».

Літопис не називає ці наради вічем, але, безперечно, це був рідкісний
приклад вічової діяльності, де брала участь не тільки правляча верхівка
і не та чи інша партія, а широкі маси киян.

Але ці два випадки скликання наради широких мас людності стались у
найгостріший період боротьби Ізяслава з Юрієм, коли загрожувала
небезпека Ізяславові. Це були віча, скликані з надзвичайних причин.

Дальшим свідченням Сергеєвич вважає оповідання літопису про те, як
розбитий кн. Юрієм кн. Ізяслав звернувся по допомогу до киян.

«Се стрый наю пришел, а ве вам являеве; можете ли ся за наю бити?» Они
же рекоша: «господина наю князя! пе погубита нас до конца. Се ныне отци
наши и братья наша и сынови наши на полку, они изоимани, а друзии
избьени, и оружие снято. A ныне ать не возмуть нас на полон, поедита в
свои волости. А вы ведаета, оже нам c Гюргем не ужити. Аже по сих днех
кде узрим стягы ваю, ту мы готовы ваю есмы» 38.

Тут також немає вказівок на віче. Навряд чи взагалі питання про допомогу
Ізяславові обмірковували на якихсь широких зборах. Навряд чи хтось
рискнув би в той момент, коли Юрій підходив до Києва, сказати, що «с
Гюргем не ужити». Очевидно, Ізяслав цього разу звернувся не до широкої
маси киян, як то він робив раніш, а до найвпливовішої групи київських
феодалів. Так само не свідчить про скликання віча звістка літопису про
запрошення Ізяслава після від’їзду Юрія. Кияни говорили Ізяславові:

«Гюрги вышел ис Києва, а Вячьслав седить ти в Києве; а мы его не
хочем… Ты нашь князь, поеди же к святой Софьи, сяди на столе отца
своего и деда своего» 39.

Цілком ясно, що ніякої мови про скликання віча бути не може і в той
момент, коли в Києві сидів від кн. Юрія кн. Вячеслав. Очевидно, зайняти
Київ кн. Ізяславові запропонувала певна група, що організувала скеровану
проти кн. Юрія змову.

Підсумовуючи огляд літописних свідчень про існування в Києві віча як
постійного органу державної влади, треба констатувати, що лише три
звістки говорять про скликання зборів широких мас київського населення,
які формою своєю цілком можуть бути прирівняні до віча, скликаного в
Новгороді: перше віче було скликане ворожими кн. Ігореві елементами;
другі два — кн. Ізяславом при надзвичайних обставинах: йому потрібна
була не тільки підтримка боярства й дружини, всіх феодальних груп, а й
широких мас міського населення. Нам здається, що факт скликання віча при
надзвичайних обставинах ще не доводить існування в Києві віча як
постійного органу державної влади. Скликання віча в деяких виняткових
випадках ми спостерігаємо і в Москві, але жоден дослідник не буде
твердити, що віче там було постійним органом державної влади.

Звернемось до доказів існування віча в Полоцьку. Сергеєвич наводить їх
три.

*

| ”coooooooooooooooooooooooooooo

ID?LNTHOeBO U?Y-ss¬a®aIae?eUee?e-o¶ooooooooooooooooooooooooooooo

2В 1127 р. київський кн. Мстислав напав на полоцьких кривичів. Кінець
кінцем «Полочане сътснувшеси выгнаша Давыда и c сынъми и, поемше
Роговолода, идоша к Мстиславу, просяще и собе князем. И створи волю их
Мстислав. И поимше Роговолода ведоша и Полотьску» 40.

Але тут не говориться про скликання віча; навіть більше: не говориться
про скликання будь-якої наради. В цій звістці говориться тільки про
діяння полочан, але вони могли бути зроблені і без ніякої наради на вічі
і, з другого боку, не полочанами взагалі, а певною групою їх. Якою ж
саме? Безперечно, тільки правлячою верхівкою.

Таке ж бездоказове і друге оповідання літопису, яке наводить Сергеєвич.

В 1151 p. «яша Полотчане Роговолда Борисовича, князя своего и послаша
Меньску и ту и держаша у велице нужи, а Глебовича к собе уведоша. И
прислашася Полотьчане к Святославу Олговичю c любовью, яко имети отцем
собе и ходити в послушаньи его; и на том целоваша хрест» 41.

І знову ні слова про віче, а говориться тільки про діяння полочан,
тобто, безперечно, певної групи полоцьких феодалів, які чомусь були
незадоволені кн. Рогволодом і обрали іншого князя. Що ми маємо справу
саме з боротьбою феодальних груп, побачимо далі.

Третім свідченням Сергеевич вважає оповідання про дальші перепетії
вигнаного кн. Рогволода, причому він використовує це оповідання і для
доказу існування віча в Дрюцьку. Це оповідання Сергеєвич наводить без
ніякої потреби цілком. Ми ж наведемо його в уривках, але так, щоб
зберегти всі місця, що цікавлять нас.

Кн. Рогволод, якому допоміг кн. Святослав, «приехав к Случьску, и нача
слатися ко Дрьючаном. Дрьючане же ради быша ему, и приездяче к нему
вабяхуть и к собе, рекуче: «поеди, княже, не стряпай, ради есме тобе:
аче ны ся и c детьми бити за тя, а ради ся бьем за тя». И выехаша
противу ему более 300 людий Дрьючан и Полчан, и вийде в город c честью
великою и ради быша ему людие; а Глеба Ростиславича выгнаша и двор его
разграбиша горожане и дружину его. И приде же Глеб ко отцю. И мятежь
бысть велик в городе, в Полчанех мнози бо хотяху Рогъволода. Одва же
установи людье Ростислав…

…Том же лете съвет зол свещаша на князя своего Полочане, на Ростислава
на Глебовича, и тако приступиша хрестное целование… и послашася в
тайне к Рогъволоду Борисовичю Дрьютьску… И бяху приятеле Ростислалу от
Полцан и известиша Ростислав, оже хотят и няти. И начаша Ростислава
звати льстью у братьщину… та ту имуть и».

Коли спроба захопити його закінчилась невдало, то «на утрий же день
начаша и вабити к собе, рекуче: «княже! поеди к нам, суть ны c тобою
речи; поеди же к нам в город», бяшеть бо князь в то веремя на Белцице».
Коли князь згодився поїхати, то «погна из города детьский его противу
ему: «не езди, княже, вече ти в городе, а дружину ти избивають, а тебе
хотять яти». Ростислав у місто не поїхав. Тоді «послашася Полчяне по
Рогъволода Дрьютьску и вниде Рогъволод Полотьску месяца июля, и седе на
столе деда своего и отца своего c честью великою. И тако быша ради
Полчане» 42.

В цьому оповіданні є цілий ряд моментів, які Сергеєвич міг використати
для доказу існування віча як у Полоцьку, так і в Дрюцьку.

1. Повідомлення літопису про те, що дрючани запросили кн. Рогволода і
вигнали Гліба Ростиславича. Але в літопису немає вказівки на нараду
дрючан на вічі, та такої наради й не могло бути, бо інакше кн. Гліб знав
би про зраду дрючан і вжив би заходів, зокрема не допустив би поїздки
дрючан з частиною полочан до Рогволода. З тексту літопису цілком ясно,
що ми маємо справу просто зі змовою якоїсь частини дрючан, очевидно,
підкуплених Рогволодом, а не з рішенням всенародного віча.

2. Літописне повідомлення про те, що полочани «совет зол свещаша на
князя своего». Тут ніби справді можна було припускати скликання віча.
Але уважний аналіз літописного оповідання знову вказує, що цей «совет
зол» не є рішенням скликаного віча, а такою ж змовою, як і в Дрюцьку.
Літопис на початку говорить, що «мятежь бысть велик в городе, в Полчанех
мнози бо хотяху Рогъволода». Отже, не весь Полоцьк, а частина полочан
була проти Рогволода. З другого боку, те, що тут дійсно була змова, а не
рішення віча, доводиться і вказівкою літопису, що про рішення запросити
кн. Рогволода кн. Ростислав довідався від якихось приятелівполочан.
Невже кн. Ростислав потребував би цього повідомлення, якби було скликане
віче?

3. Найважливішим доказом для Сергеєвича є вказівка літопису про те, що в
відсутність Ростислава справді зібралось віче, яке було настроєне проти
нього. Безперечно, що на нього була притягнута вся маса міської
людності. Але вважати це віче постійним органом державної влади, який
нормально збирався, це значить насилувати факти. Віче це було
революційною сходкою, революційним мітингом, скликаним для піднесення
духу змовників і для агітації серед тих, що ще не приєднались до змови.
Та нехай буде так. Нехай це було справжнє віче. Але чи можна вважати
єдиний випадок скликання віча доказом того, що віча існували взагалі в
Полоцькій землі протягом усього досліджуваного періоду з XI до XIII ст.?

Не пощастило Сергеєвичу і щодо Чернігова. Він зміг навести тільки одне
свідчення про існування віча в ньому.

Кн. Всеволод Ольгович, заручившись підтримкою половців, вирішив
відібрати князювання від Ярополка київського. Але Ярополк, щоб запобігти
нападові, сам поспішив до Чернігова на чолі численного війська. Тоді,
розповідає літописець, «людье, черниговци, возпиша ко Всеволоду; «Ты
надеешися бежати в Половце, а волость свою погубиши, то к чему ся опять
воротишь? Луче того останися высокоумья своего и проси мира. Мы бо вемы
милосердье Ярополче, яко не радуется кровипролитью, но бога ради
всхощеть мира, той бо сблюдаеть землю Русскую» 43. Всеволод послухався
поради чернігівців і «испроси мир».

В наведеному уривку немає вказівки на скликання віча. Звичайно, пораду
князеві давала правляча верхівка. Припустимо, навіть, що під
«людьми-чернігівцями» слід розуміти ширшу групу населення, але цю пораду
йому могли дати в результаті вужчих нарад, а не обов’язково на вічі.

І, знову-таки, чи можна на основі одного тільки, цілком сумнівного місця
вважати, що в Чернігові існувало віче як постійний орган державної
влади?

Таке ж цілком бездоказове свідчення про існування віча наводить
Сергеєвич і щодо Курська.

В 1147 р. Юрій послав сина Гліба проти Курська, де сидів син Ізяслава
Мстислав.

«Мьстислав же, — розповідає літописець, — слышав, оже идеть Гюргевичь c
Святославом Олговичем на нь к Курьску, и поведе Куряном. И Куряне рекоша
Мьстиславу: «оже се йдуть Олговичь, ради ся за тя бьем и c детьми а на
Володимире племя, на Гюргевича, не можем рукы подьяти». Мстислав же то
слышав поеде к отцю своєму. Куряне же послаша к Гюргевичю и пояша у него
посадник к собе» 44.

Тут уже цілком ясно, що під курянами слід розуміти групу курських
феодалів. В їх небажанні битися проти «Гюргевича» — Володимирового
племені цілком ясно почуваються відгуки васальної вірності. Само собою
зрозуміло, ніяких даних про скликання всенародного віча немає й тут.

Переходимо тепер до розгляду свідчень, які Сергеєвич наводить на доказ
існування віча в Ростовсько-Суздальській землі.

Більшість цих свідчень стосується до часу боротьби так званих старших і
молодших міст. В іншому місці я постараюсь довести, що ця боротьба є
боротьба двох різних феодальних груп — старої боярської знаті і нової,
що виникла з моменту приходу в Суздальщину великих князів. Центром
першої був Ростов-Суздаль, центром другої — Владимир-Переяслав. Але поки
що при аналізі літописних свідчень будемо виходити з тієї схеми, яку
поділяв Сергеєвич. Число наведених свідчень про існування віча в
Ростовсько-Суздальській землі далеко більше — їх 9.

Перше свідчення — це оповідання літопису про обрання князем Андрія
Юрійовича в 1158 р.

«Том же лете, — каже літописець, — сдумавши Ростовця и Суждальци и
Володимирци вси, пояша Андрея, сына Дюргева старейшаго и посадиша и на
отни столе Ростове и Суждали и Володимири: зане бе прелюбим всим за
премногую его добродетель» 45.

Уже це перше свідчення показує нам, що Сергеевич вірний собі: там, де
говориться про діяння жителів міст, він вважає, що мова йде про віче.
Але й тут ні слова не говориться про скликання віча в жодному з трьох
міст, які обрали князя. І ростовці, і суздальці, і владимирці, вірніше,
правляча верхівка Ростовсько-Суздальської землі, могли «сдумать» не на
вічі, а на нараді представників суздальських міст. Як я покажу далі, ця
нарада є типовим феодальним з’їздом.

Дальше наведене Сергеєвичем свідчення прекрасно підтверджує, кого треба
розуміти під ростовцями, суздальцями і переяславцями.

В 1175 р. після смерті кн. Андрія було поставлено питання про обрання
нового князя.

«Уведавше же смерть княжю Ростовци и Суждалци и Переяславци, и вся
дружина от мала и до велика и съехашася к Володимерю и реша: «се ся уже
тако створило, князь, нашь убьен, а детей у него нетуть, сынок его мал в
Новегороде, а братья его в Руси… А послемь к Глебу рекуще: «князя
нашего бог поял, а хочемь Ростиславичю Мьстислава и Ярополка, твоєю
шюрину»… и утвердивьшеся святою богородицею, послаша къ Глебови» 46…

Тут цілком ясно, що питання про обрання нових князів було розв’язане не
владимирцями (отже, не владимирським вічем), а представниками
найвпливовіших груп Ростова, Суздаля і Переяслава, а також дружиною, що
з’їхалась у Владимир. І тут ми маємо справу з феодальним з’їздом, а не з
вічем.

Владимирці незабаром стали незадоволені кн. Ярополком. «И почата
Володимерци молвити: «мы есмы волная князя прияли к собе, и крест
целовали на всемь, а си яко не свою волость творита, яко не творящися
седети у нас, грабита не токмо волость всю, но и церкви; промышляйте,
братья». И послашася к Ростовцем и к Суждалцем, являюще им свою обиду.
Они же словом суще по них, а делом далече. А боляре князю тою держахуся
крепко. Володимерци же укрепившеся послашася к Чернигову по Михалка и по
брата его, Всеволода, рекуще: «ты еси стареє в братьи своей, поиди
Володимерю; аще что замыслять на нас Ростовци и Суждалци про тя, то како
ны с ними бог дасть» 47.

Сергеєвич дає такий характерний коментарій: «З цієї звістки можна
зробити висновок, що було принаймні три вічові сходи: на першому
вирішено звернутись до ростовців і суздальців; на другому вислухано
відповідь старших міст і вирішено звернутись по допомогу до Переяслава;
на третьому, де брали участь і переяславці, вирішено покликати Михалка і
Всеволода».

Чи є дані твердити це? Нам здається, що справа була далеко простіша. У
Владимирі з’явилась ворожа Ярополкові партія. Ця партія, оскільки
Ярополк був у Владимирі і його підтримувало боярство, звичайно, не могла
відкрито діяти проти князя, і вона таємно, як це робилось і в інших
містах (наприклад, ми вже бачили подібний випадок у Полоцьку), почала
зноситись з ростовцями й суздальцями. Але там панувала феодальна група,
зв’язана з боярством, і тому ворожа Ярополкові партія не знайшла
підтримки. Тоді вона вирішила звернутись до переяславської правлячої
верхівки, з якою швидко зговорилась, і після цього було вирішено послати
до Михалка і Всеволода. Як могло бути тричі скликане віче, коли бояри і
князь були в місті? Невже вони не вжили відповідних заходів?

Сергеєвич прекрасно розумів, що його тлумачення тільки тоді буде
більш-менш прийнятне, коли буде доведена відсутність кн. Ярополка в
місті. Але з оповідання літопису цього не видно. Тоді Сергеєвич змушений
відзначити: «Де перебував у цей час кн. Ярополк і як він ставиться до
народних зборів владимирців, які звичайно не могли бути для нього
таємницею, — про це літописець нічого не говорить». В тім-то й справа:
владимирці діяли не явно, не скликаючи віча, а таємно організуючи змову.

До міст, де існувало віче, Сергеєвич поспішає причислити і Москву.

Князі Михалко і Всеволод поїхали у Владимир і по дорозі зупинились у
Москві, де до них приєдналось ополчення. Але ополчення це поспішило
повернутись назад.

«Москьвляни же, — каже літописець, — слышавше, оже идеть на не Ярополк,
и взвъратишася въспять, блюдуче домов своих» 48.

«Таким чином і москвичі, — глибокодумно каже Сергеєвич, — в XII ст. …
самі вирішували свою долю і самі розпоряджались охороною домів своїх».
Це вірно, але дане свідчення не може бути доказом існування віча: адже
не вся Москва виступила в похід, а, очевидно, тільки невеликий загін. З
другого боку, навряд чи під час походу нові князі допустили б
обміркування питання — йти чи не йти з владимирськими князями на
загальні збори перед очима всієї армії. Та нехай буде так. Нехай
московське ополчення обмірковувало і вирішило на нараді питання про
поворот додому. Але чи можна вважати цю нараду невеликого військового
загону вічем, не рискуючи зробити це поняття цілком беззмістовним?

Після смерті Михалка владимирці обрали князем Всеволода. «Володимерци же
помянувше бога и крестное целование к великому князю Гюргю, вышедше
перед Золотая ворота, целоваша крест ко Всеволоду князю, брату
Михалкову, и на детех его, посадиша и на отни и на дедни столе в
Володимери.

В то же лето приведоша Ростовци и боляре Мстислава Ростиславича из
Новагорода, рекуще: «поиди, княже, к нам, Михалка бог поял на Волзе на
Городци, а мы хочем тебе, а иного не хочем» 49.

Грунтуючись на цих відомостях, Сергеєвич відзначає: «Після смерті
Михалка… виявилась діяльність народної думи і в Владимирі, і в
Ростові». Але з тексту літопису виходить, що у Владимирі просто
відбувався обряд присяги. Що ж до Ростова, то тут також ясно, що справа
йде непро «народну думу», як Сергеєвич називає віче, коли існування його
сумнівне, а про діяння («приведоша») старої ростовської феодальної
партії, зв’язаної з боярством («ростовци и боляре»). Звичайно, ніхто й
не думав про те, щоб запитувати широку міську масу Ростова.

Існування віча в Переяславі, за Сергеєвичем, доводиться тим, що коли кн.
Всеволод переказав переяславцям про оголошену йому Мстиславом війну, то
дістав від них таку відповідь: «Тьт ему добра хотел, а он головы твоея
ловить. Поеди, княже, к нему» 50.

Звичайно, літопис взагалі не говорить про скликання; віча, але й самий
характер відповіді такий, що вона взагалі не могла бути постановою віча:
хоч який примітивний був політичний устрій Русі в XII ст., все-таки не
можна припускати, щоб віче збиралось спеціально для винесення простої
сентенції, для того, щоб висловити співчуття князеві.

Другим свідченням про існування віча в Переяславі Сергеевич вважає
оповідання літопису про приїзд кн. Ярослава в це місто, заповідане йому
його батьком кн. Всеволодом.

«Ярослав же, приехав в Переяславль, месяца апреля в18 день и зъзвав вси
переяславци, ко святому спасу и речеим: «се отец мой иде к богови, а вас
отдал мне, а мене вдал вам на руце. Да рците мне, братия, аще хощете мя
ймете себе, якоже имеете отца моего и головы свои за мя сложити». Они же
вси рекоша: «велми, господине, тако буди, ты наш господин, ты Всеволод».
И целоваша к нему вси крест. И тако седе Ярослав в Переяславли на столе,
иде же родися» 51.

Літопис цілком ясно говорить, що Ярослав скликав жителів не для
обміркування будь-яких питань, і тим більше питання про його обрання на
вічі, а для присяги: вони були скликані в головну церкву міста і
цілували там йому хрест.

Сергеєвич вважає можливим навести оповідання літопису про події в м.
Дмитрові, яке також, на його думку, свідчить про існування віча. Під час
боротьби кн. Константина з кн. Юрієм прибічник кн. Константина Володимир
підступив до міста. «Слышавше же дмитровци, оже идет на них Владимир і
пожгожа сами все предградие и затворишася» 52.

Але в оповіданні ніде не вказувалось на скликання віча. Всі діяння
«дмитровців», саме оборона міста, могли бути зроблені без наради жителів
міста, а правлячою верхівкою.

Останнім наведеним Сергеевичем доказом існування віча s Ростовській і
Суздальській волостях е оповідання літопису про події після поразки кн.
Юрія. Юрій утік у Владимир.

«На утрии же, — розповідає літописець, — князь Юрьи созва люди и рече:
«братие Володимерцы! затворимся во граде, негли обиемся их». Людие же
молвяхуть ему: «княже Юрьи! c ким ся затворити? братиа наша избита, а
инии изоимани, а кои прибежали, а ти без оружья, то c ким станем?» Князь
же Юрьи рече: «аз то все ведаю, толико не выдайте мя брату князю
Костянтину, ни Володимеру, ни Мстиславу, да бых вышел по своей воли из
града». Они же тако обещашася ему» 53.

І ця остання звістка не має доказової сили не тільки тому, що кн. Юрій
змушений був скликати людей з Владимира при виняткових обставинах, і не
тільки тому, що літописець не говорить про скликання віча, а тому, що з
тексту літопису ясно, яких людей скликав Юрій: це — люди, що втекли з
ним з поля бою, його воїни. Літопис вкладає в уста цим людям такі слова:
«братиа наша избита, а инии изоимани, а кои прибежали, а ти без оружья».
Якби справді було скликане віче, на якому було все населення Владимира,
то, очевидно, суперечки повинні були б розгорнутись трохи інакше. В
усякому разі, відмовлення допомогти Володимирові могло б бути інакше
мотивоване.

Підведемо підсумки. Незважаючи на те, що Сергеєвич наводить багато
свідчень на доказ існування віча в Ростовській і Суздальській волостях,
доказова сила їх далеко менша, ніж, наприклад, свідчень, наведених щодо
Києва.

Тут навіть ні разу не вжито самого терміна віче. В наведених свідченнях
двічі говориться про присягу (Лавр. 1177 р., Сузд. 1212 р.), двічі про
спільні дії представників трьох феодальних центрів, тобто про феодальні
з’їзди, а не про віча; інші ж свідчення говорять про дії правлячих
верхівок, міської влади.

Переходимо тепер до огляду наведених Сергеєвичем доказів існування віча
в Рязані.

Всі літописні свідчення, що так чи інакше можуть бути притягнені для цих
доказів, стосуються перепетій боротьби кн, Всеволода з рязанськими
князями, коли вони були взяті в полон і Рязань лишилась без князів. Уже
цей факт скорочує наведені свідчення, бо, по-перше, всі вони стосуються
тільки одного моменту рязанської історії, тобто подій 1177 — 1208 р.;
по-друге, Рязань, лишившись без князів, природно, змушена була вдатись
до надзвичайних форм політичної влади. Але при ближчому розгляді неважко
переконатись, що наведені Сергеєвичем літописні свідчення про віче в
Рязані взагалі мають такий же характер, як і свідчення про віча в інших
містах: 1) ніде не згадується самий термін віче; 2) немає даних для
розуміння під рязанцями всіх жителів Рязані, а скоріше в них можна
бачити міську чи навіть земську владу; 3) якщо навіть і можна думати про
факт скликання на нараду всіх жителів міста, то це робилось у виняткових
випадках, отже цих нарад (віча) не можна вважати проявом діяльності
постійно діючого органу.

Взагалі Сергеєвич наводить чотири свідчення літописів.

Перше: вигнаний Всеволодом з Ростовської волості Мстислав Ростиславич
звернувся по допомогу до тестя свого, Гліба Рязанського. Війна з
рязанськими князями, що вибухла з цього приводу, закінчилась на користь
Всеволода, який взяв у полон як Мстислава, так і рязанських князів, крім
Ярополка-Ярослава, що втік у Воронеж. Князь Всеволод послав у Рязань
послів, які виголосили там таку промову: «Вы имете нашого ворога
(выдайте его), али иду к вам». «Рязанци же здумаша, рекуще: «князь наш и
братья напій погыбли в чюжем князи», ехавше в Вороножь, яша его сами и
приведоша его в Володимерь» 54.

Сергеєвич дає такий коментарій до цієї звістки: «Всеволод дивиться на
рязанців як на самостійну владу і вимагає видачі свого ворога. Їм на
думку не спадає відкинути його вимогу через некомпетенцію; навпаки, вони
вважають, що можуть прийняти цю справу до розгляду і ухвалити відповідну
постанову; збирають думу і вирішують видати Всеволодові сина їх
законного князя».

Само собою зрозуміло, що Рязань, хоч і втратила своїх князів, але не
була знищена як політична одиниця; вона і далі мала свою владу і свою
адміністрацію. Немає нічого дивного в тому, що ця влада повинна була
відповісти на ультимативну вимогу Всеволода. Але в оповіданні літопису
не говориться, що вони збирають віче; постанова рязанської влади видати
Ярополка могла бути ухвалена без скликання віча, а в результаті наради
правлячої верхівки.

Друге свідчення стосується пронян. Під час війни Всеволода з рязанськими
князями проняни, каже літописець: «пояша к собе Изяслава Володимерича и
затворишася б ним в граде. Князь же великый пришед ста у города
Проньска… и не хотя видети крови пролитья и посла к ним мужа своего
Михайла Борисовича омирит их. Они же не внушиша глагол его, надеющеся на
градную твердость… Слышав же князь великый речь их буюю и повеле
приступити ко граду со все страны» 55.

І в цьому свідченні нічого не говориться про скликання віча в Пронську
і, як завжди, немає підстав розуміти під пронянами все населення
Пронська, а не пронську владу.

В третьому свідченні говориться про рязанців, які, довідавшись про те,
що на Рязань іде Всеволод, послали до нього з поклоном, просячи, щоб він
не йшов на них. Князь згодився. І потім, розповідає літопис, «Рязанци
вси здумавше послаша остаток князий и со княгынями к великому князю
Всеволоду в Володимерь» 56.

Тут не згадується про віче, але що треба розуміти під рязанцями — дуже
добре видно з такого свідчення.

Коли Всеволод послав на князювання свого сина Ярослава, то: «Рязанци же
лесть имуще к нему, целоваша крест ко Всеволоду и не управиша и изимаша
люди его и сковаша, а инех в погребех засыпавше измориша. Всеволод же
слышав се, иде на Рязань c сынми своими и пришед ста у града Рязаня. И
Ярослав изыде противу отца своего, и целова и c радостью. И прислаша
Рязанци буюю речь, по своєму обычаю и непокорьству. И повеле великый
князь всем людем изити из града и c товаром, и яко изыдоша вси, повеле
зажещи град» 57.

Отже, рязанці, за літописом, виявили підступність як щодо князя
Всеволода, так і щодо кн. Ярослава. В чому ж полягала ця підступність,
за яку помстився Всеволод? Літопис цілком ясно говорить про це: захопили
Ярославових людей, закували, засипали в льохах і замучили. Ці Ярославові
люди є його найближчі слуги, привезені ним для управління — посадники,
намісники, волостелі, тіуни та ін. Природно, що приїзд цих нових людей
означав усунення попередніх урядових осіб з рязанців. Ось ці «рязанці» і
були винуватцями нападу на Ярославових слуг, отже, винуватцями порушення
вірності. Таким чином, ми бачимо й тут типову боротьбу двох феодальних
груп. Сергеєвич сам змушений був відзначити, що «новий князь призначив
на всі посади своїх людей, владимирців, яких треба було винагородити за
службу. Рязанці хапають Ярославових людей, треба думати, тих, яким
роздані прибуткові посади». Сумнівно, щоб рязанські феодальні групи,
спровокувавши напад Всеволода, рискнули вдатись до віча.

Отже, всі наведені Сергеєвичем докази існування в Рязані віча як
постійного органу державної влади також не мають доказової сили. Навіть
при елементарному аналізі літописних свідчень легко з’ясувати, що під
рязанцями треба розуміти не весь міський колектив, а правлячу верхівку,
яка, звичайно, не потребувала віча і, звичайно, не скликала його.

Сергеєвич намагається далі довести, що віче існувало і в Смоленську. Але
літописи не зберегли ніяких вказівок на це. Тоді Сергеєвич наводить
літописне оповідання про похід (в 1185 р.) смолян проти половців.
Дійшовши до Треполя, «смолняне же почата вече деяти, рекуще: «мы пошли
до Києва, да же бы была рать, билися быхом; нам ли иное рати искати, то
не можемь, уже ся есмы изнемогле» 58.

Сергеєвич дає такий цілком необгрунтований коментарій:

«З цієї звістки виходить, що перед походом у Смоленську було скликане
віче, на якому розв’язане питання про похід». Але з літопису зовсім не
видно, щоб це віче було скликане, він зовсім нічого про це не говорить.
Далі, розповідаючи про скликання віча під час походу, Сергеєвич
відзначає: «Князь нічого не міг зробити і відступив разом з своїми
градськими воїнами. Отже, він приєднався до постанови віча, хоч його
скликав не він, а сам народ». Таким чином, Сергеєвич вважає справжнім
вічем віче-мітинг військового загону. Вважати сходку невеликого
військового загону, який не кориться дисципліні, постійним органом
державної влади — це значить саме поняття віча робити цілком
беззмістовним.

Не маючи змоги навести інші дані, які свідчать про існування віча в
Смоленську, Сергеєвич усе-таки каже: «Хоч літопис і не згадує про віче в
Смоленську, але не раз говорить про результати вічових зборів. Так, у
1096 р. смоляни не прийняли Олега; в 1175 р. вони вигнали Ярополка,
якого в них залишив князь їхній, Роман Ростиславич, ідучи в Київ, і
прикликали дядька його Мстислава Ростиславича». Отже й тут Сергеєвич
вважає без достатніх підстав, що там, де говориться про дії смолян,
треба припускати, що дії ці відбуваються на основі постанови всього
міського колективу.

Від Смоленська Сергеєвич переходить до Новгорода. Але ми вже говорили,
що немає ніяких підстав заперечувати існування в Новгороді віча як
постійного органу влади. Це доводиться не тільки безперервністю
скликання віча, а й існуванням певної організації — «вечевой избы».

Підсумуємо наш розгляд доказів, наведених Сергеєвичем для підтвердження
його погляду про споконвічне і повсюдне існування віча. Про скликання
віча, тобто зборів жителів головного міста, літопис говорить тільки
п’ять разів. До цього числа треба додати ще двоє зборів, хоч вони в
літопису й не були названі вічем.

З цих семи випадків віче було скликано три рази в обложених містах, коли
справа йшла про здачу міста ворогам (у Володимирі двічі в 1097 р. і один
раз у Білгороді в 997 р.); один раз збори жителів були скликані для
вигнання князя (в 1159 р.); один раз збори жителів являли собою
революційну сходку (збори коло Турової Божниці в Києві в 1146 р.) і,
нарешті, двічі збори жителів були скликані князем для допомоги йому (у
Києві в 1147 р.).

Як видно з цих даних, віча не можна визнати постійним органом державної
влади з окресленою компетенцією. Сергеєвич не довів і не міг довести, що
літописець вживав слово віче в суто історико-юридичному значенні. Під
вічем у всіх землях, крім Новгорода, розуміють всякі масові збори
жителів міста як головного, так і пригородів.

Якби віче справді було постійним органом влади, то це так чи інакше було
б виявлено в літопису, так само, як це вичерпно встановлено для
Новгорода, незважаючи на стислість і лапідарність стилю новгородських
літописців. До нас не дійшло жодного законодавчого акту, який
приписували б вічу інших головних міст.

Але, головне, Сергеєвич не довів безперервності існування віча в містах
у досліджуваний час. Справді, у Володимирі-Волинському віче збиралось
тільки в одному році, в Полоцьку — один раз. Про віче в Чернігові й
Смоленську навіть сам літопис мовчить.

Втім, ми охоче допускаємо, що в містах були не тільки відзначені
літописом масові вічові збори Жителів, що їх, можливо, було в кілька
разів більше, ніж згадує літопис, але в даному випадку кількість не
могла перетворитись у якість. Скликання десятків зборів ще не перетворює
цих зборів у постійний орган.

Можливо, що в деяких центрах, наприклад у Києві й Владимирі, під час
лютої боротьби феодальних груп було намагання притягти як третю силу
міські торговельні і ремісничі маси. Можна навіть приблизно вказати,
коли ця тенденція особливо виявлялась: у Києві це був час боротьби Юрія
з Ізяславом; у Владимирі — час боротьби з Ростовом. Але ця тенденція
пізніше не була закріплена.

Визнавати віче постійним, споконвічним, повсюдним органом влади — це
значить відмовитись від елементарногокласового аналізу літописів, це
значить визнавати єдність форм політичної організації на всьому просторі
Русі, не ураховуючи місцевих особливостей у політичній структурі.

Нам здається, що перегляд питання про віче матиме велике значення й для
з’ясування всієї адміністративної системи, зокрема так званої
десяткової, чисельної системи, яку звичайно визнають органічно зв’язаною
з «народом» 57*. Нарешті, наш аналіз свідчень про віче спонукає
поставити питання і про новгородське віче як про феодальний орган влади,
а не орган широкої торговельно-промислової демократії.

4. Висновки

Але наша критика уявлення про віче як про постійний споконвічний і
повсюдний орган не виключає питання про оцінку віча, вічових зборів у
загальній політичній системі давньої Русі. Ми визнаємо, що віча
скликались не тільки в дофеодальний період, а й у період феодальний. Ці
вічові збори іноді скликались в XI — XIII ст. Про це літопис вичерпно
говорить. Звичайно, як визнає й Сергеєвич, на вічі необов’язкова
присутність всіх жителів і навіть маси жителів. Але ми будемо говорити
не тільки про ці «напіввіча», а про віча — масові збори жителів міста, і
будемо ставити питання про їх значення.

Ми вважаємо, що ці вічові збори відбувались далеко частіше, ніж вказує
літопис, що ці масові збори були незвичайні збори — це були віча. Сама
назва свідчить про якийсь специфічний зміст поняття віче. Очевидно, що
ця назва не вмирала, а знову випливала при відповідних моментах
політичного життя. Було б простим науковим формалізмом відмахнутись від
віч, як тільки була доведена неможливість існування їх як постійного
органу влади. На нашу думку, віча — це були масові збори керівних
елементів міста й землі для розгляду найважливіших питань. Це були
надзвичайні збори, і тому про них збереглось мало відомостей.

Їх скликали або тоді, коли правляча феодальна верхівка розколювалась на
ряд груп, або коли треба було спертись на широкі маси феодалів міста й
землі і навіть, коли треба було спертись на масу міського населення,
включаючи торговельні міські елементи, звичайно, керуючи ними і
використовуючи їх у своїх класових інтересах. Нарешті, віче могло
збиратись і в надзвичайних випадках під час війни. Всі літописні
свідчення дуже добре підтверджують цей надзвичайний характер віча. Ми
маємо три віча під час облоги міста, два — для обміркування питання про
князя (збори коло Турової Божниці і в Полоцьку) і два — скликані самим
князем у хвилину величезної небезпеки, князем Ізяславом а боротьбі з кн.
Юрієм.

Печать надзвичайності і революційності лежить на всіх подіях, що
передували скликанню віча.

Безперечно, скликання віча як надзвичайного органу широких феодальних
шарів і іноді всього населення головних міст мало величезне політичне
значення. Тут, очевидно, ухвалювали постанови, які надовго визначали
зовнішню і внутрішню політику. Досить згадати про раду «киян» (втім,
літопис не називає цієї ради вічем), тобто впливових феодальних груп під
час повстання. Безперечно, що ці події надовго визначили політику
Володимира Мономаха.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020