.

Утворення та діяльність ЗУНР. Сталінські методи індустріалізації та їх здійснення в Україні (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 2038
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету “Історія України”

1. Утворення та діяльність ЗУНР

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у
Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій,
духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську
Національну Раду як політичного представника українського народу в
Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В
її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії
становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють
окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до
Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна
Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська
Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції
український народ презентуватимуть його власні представницькі органи,
оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної
України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком
існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене
питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на
той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше,
не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з
німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому
слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє,
політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині,
спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним
інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави
й її залежність від сторонніх чинників обережність Української
Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх
представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв
проголошення ЗУНР та її прагнення з’єднатися з Наддніпрянською Україною.
Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською
державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і
закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні
сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше
перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який
перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля
Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин
Українських січових стрільців схвалили від’їзд до Львова, але водночас
прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право
українського народу на самостійність, але жадання Української
Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився
з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної
держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено
Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині
від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави.
Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала
наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від
імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну
передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного
урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які
утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного
населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада
1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до
своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об’єкти міста —
військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське
управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з’явилися відозви Української Національної
Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини,
де, зокрема, відмічалось: “Волею українського народу утворилася на
українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава…
Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З
нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім
місті Львові і на цілій території Української держави”. Подібною за
змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона
інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так,
усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській
Національній Раді і наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1
листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання
проти української влади. Вже на початку з’ясувалося, що українці не були
до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу —
зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між
Галичиною і Польщею.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада.
Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада
1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема,
говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19
жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до
неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під
управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її
сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих
зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат
здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе
компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та
персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на
її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з
повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш
представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів,
присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено
утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний
Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання
Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий
орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента
(голови Ради) і дев’яти членів та виконував функції колегіального глави
держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду;
оголошення амністії; затвердження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою
діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним
— з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені
судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення
краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців,
Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином
Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій
перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний
Секретаріат у складі: К.Левицький — прем’єр; Л.Цеге-льський — внутрішні
справи; В.Панейко — закордонні справи;

С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання;
Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький
— праця; І.Коровець — здоров’я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові
справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і
телеграф; І.Макух — громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об’єднання
Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада
було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити
заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі. Проте
боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким
військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було
направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову
допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під
командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана,
довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців,
усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була
єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і
дисциплінований легіон Українських січових стрільців з’єднався з
січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б
локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український
національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти
гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними
партіями і гетьманом.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила
Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про
об’єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла
громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий
Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР
виявила бажання об’єднатися з Великою Україною як складова частина
цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР
притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано
за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був
укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками
повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час
настрої галичан схилялися у бік республіканців.

Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом
С.Голубовича.

Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла
Передвступний договір про об’єднання всіх українських земель в одній
державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в
Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу
— Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік
для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала
засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом.
Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де
було проголошено Універсал: “Віднині воєдино зливаються століттями
відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська
Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська
Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка”*.

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву
Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки
не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави
надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об’єднатися
з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919
p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до
Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо.
Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що
входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у
власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту
проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести
світові, що українські війська перебувають під командою німецьких
старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду
ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени місії виявили
повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між
Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї
пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг
уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу
комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект
українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався
Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала
Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти
більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії.
Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено
реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив
Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон).
Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок
цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч,
щоб об’єднатись з військами У HP. Але об’єднати два уряди було неможливо
— цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором
недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали
перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи. Так закінчився
короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато
прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

Сталінські методи індустріалізації

та їх здійснення в Україні

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (ЗО грудня 1922
p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона
нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що
стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в
Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні
господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів,
фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це
надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій
половині 20-х років (1924—1927 pp.) до загальносоюзного бюджету
відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів
Російської імперії.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і
колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно
було привести до “побудови матеріально-технічної бази соціалізму”.
Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв’язку із взятим курсом
на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо
важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через
відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація
підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування
законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку)
Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку
промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в
сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших
галузях.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка
товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села,
зволікання з розв’язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами,
товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої
промисловості, що було підтверджено результатами першого п’ятирічного
плану (1928/29—1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно
обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану
(відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім
того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік
збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських
машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p.
становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т,
за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні
показники були щодо виробництва тракторів:

53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис.,
240 тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими
плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого
п’ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що
перший п’ятирічний план виконано достроково — за чотири роки і три
місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а
щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41
%. Саме з цього часу радянська статистика перестала бути справжньою
наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну
служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ
не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п’ятирічний план на
1933—1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно
необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня,
передбаченого першим і другим п’ятирічними планами, чорна металургія і
тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й
для передвоєнних років третьої п’ятирічки (1938 — червень 1941 p.).

Не було виконано перші три п’ятирічні плани і в Україні. Так, планом
передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, а
фактичний видобуток досяг тільки 45 млн т. Виплавлення чавуну в Україні
передбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і
взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс
дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему
постачання населення міст продовольством неврожай 1928 p. в Україні. З
другого кварталу 1928 p. була запроваджена карткова система розподілу
продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими
картками, голодувало. Лише в січні 1935 p. карткову систему було
скасовано й встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня — на всі інші
продовольчі товари. Остаточно нормовані ціни на продаж товарів першої
необхідності були скасовані у 1936 p.

Отже, Головна ідея п’ятирічних планів з індустріалізації країни і
одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого
соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо
піднесення матеріального рівня життя народу.

Щодо промислового розвитку України перший п’ятирічний план виявився
найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які
планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, і більшість з
них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. До
таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції.
Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в
1932 p. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на
заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі.

Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії,
такі як “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. У 1932 p. було
побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску
інструментальної сталі “Дніпроспецсталь”. Україна вийшла на одне з
перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих
результатів було досягнуто і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 p.
почав, аипускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод
(ХТЗ). Були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод,
машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні
України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.

У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна,
маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928—1937 pp. було
збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м’ясокомбінатів. У
1932 p. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві,
Харкові було збудовано трикотажні фабрики.

Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит
постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

Якщо в першій п’ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних
капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У
зв’язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.

Для того щоб піднести активність трудящих у виконанні п’ятирічних планів
(активність всіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному
заохоченні, гострому дефіциті товарів народного споживання, послуг),
більшовики організували в широкому масштабі так зване соціалістичне
змагання, що грунтувалося на ентузіазмі народу, який тоталітарний
сталінський режим використовував сповна. Загальне керівництво
соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його
організаторами були профспілки. З’явилися ударники, герої соціалістичної
праці. За виконання п’ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і
навіть республіки. В роки перших п’ятирічок такі методи організації
праці мали певні успіхи. З часом змагання перестало бути дійовою формою
“боротьби” за зниження собівартості та поліпшення якості продукції, не
забезпечувало виконання господарських планів. Організація змагання,
виконання взятих зобов’язань, як правило, мали формальний,
пропагандистський характер, а чиновники-бюрократи своєчасно звітували
про виконання планів і зобов’язань і визначали “переможців”.

Незважаючи на широкі організаційні заходи, що провадили
партійно-державні чиновники, у виробництві спостерігалися безпорядок,
марнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до того, що
новозбудовані корпуси фабрик і заводів довго простоювали, були випадки
псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих
буржуазних спеціалістів звільняли з роботи, багатьох з них було визнано
ворогами народу, соціалізму та покарано (“шахтинська справа” в Донбасі).
Дуже часто через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не могли
виробити запланованої кількості продукції.

Відчуженість робітників від засобів виробництва,
командно-адміністративні методи управління визначали економічну
неефективність промисловості України. Капітальне будівництво
гальмувалося відсутністю коштів, які в умовах нормального розвитку
створювалися за рахунок внутрішнього нагромадження самої промисловості,
як це мало місце в індустріальне розвинених країнах Європи і США.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема
співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному
обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років
випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої промисловості
в господарському виробництві становила у 1938 p. 92,5 %. Такий
непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне
становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував
рівень 1913 p. (за цим показником Україну можна було вважати однією з
передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних
галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами
світу.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками
для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так
званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в
період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами,
Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського
господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів
сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти
цього можна було тільки за умови насильного об’єднання селян в
колективні господарства та встановлення в сільському господарстві
командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

Використана література:

О.Субтельний. Історія України. – К., 1998.

Лановик Б.Д. та ін. Економічна історія України та світу. – К., 1999.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020