.

Українські Січові Стрільці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3356
Скачать документ

Коледж права і бізнесу

РЕФЕРАТ

на тему:

“Українські

Січові Стрільці”

Виконала:

студентка гр. Ю-22

Стефаник Ольга Вас.

Викладач: Кучер В.М.

Коломия – 2001 р.В історію українського народу Українські Січові
Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша
полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи
галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими
змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої
Західно-Українська Народна Республіка. Що дає нам підставу на такі
твердження?

Без екскурсу, безумовно ескізного, у глибину століть, відповіді на це
питання не досягти.

Про яке відродження йде мова? І тут виникає перша історична віха:
розпад Галицько-Волинського князівства. В 1340 році польські війська,
очолювані королем Казимиром, загарбують Львів, ще через 9 років над
усією Галичиною на довгі 423 роки встановлюється польське панування.
Послідовна цілеспрямована політика полонізації і окатоличення привела в
кінцевому підсумку до зникнення поняття української нації на терені
Галичини, до перетворення українців в етнічну групу. На нашу думку, саме
Берестейська унія 1596 року (ініціатори К.Терлецький і І.Потій)
врятувала український народ Галичини від самоліквідації і стала тим
центром консолідації, завдяки якому з етнічної групи стало можливим
збереження і православної. Можливо, Берестейська унія і привела до
розколу в самому українському народові (ще живучі в пам’яті ярлики типу
“западенці” і “східняки”), але це той розкол, який в умовах полонізації,
повторюємо, став необхідною реальністю збереження всієї нації.
Правобережні українці не зполонізувалися, а лівобережні українці не
зрусифікувалися.

Можна погоджуватися або не погоджуватися з таким трактуванням, але
впродовж століть “польські ночі” етнічна група українців Галичини
складалась з двох верств: духовенства і селянства. Якісно нові зміни, як
це видно сьогодні, в українському етносі почалися з 1772 року після
Першого поділу Польської держави. Природно, передовсім на них
відгукнулося духовенство, відкриттям в 1783 році греко-католицької
духовної семінарії. Через відсутність незалежної, матеріально сильної і
свідомої інтелігенції роль проповідника народу взяли на себе
греко-католицькі священики. Їм належить пошук і вибір шляху відродження,
саме вони стали першими на обраний шлях.

“Українці прийшли під Австрію не як нація, або бодай її частина, але як
сіра, прибита етнографічна маса, що в тяжкій, довголітній панщизняній
неволі утратила свої провідні верстви – шляхту, міщанство – і лишилась з
одним духовенством. Але і воно стояло на дуже низькім освітнім рівні. До
вищого рівня не допускала його польська шляхта, як пануючий елемент у
Польщі, бо не бажала, щоби при його помочи українське селянство
зрозуміло, що й воно має людську подобу. Бажаючи витворити з такої маси
новочасний народ, треба було зачинати з елементарних річей, від азбуки й
від науки читання та писання. Чи ж дивно, що при таких відносинах треба
було цілого століття дрібної. упертої, але конечної праці, поки прийшов
процес ферментації і сформувалася новочасна, хоч і не дуже сильна,
українська нація” (В.Гнатюк “Наукове Товариство імені Шевченка у
Львові”, ЛНВ, річник ХХIV, ХХХVІ, кн. І, 1925). А почалася ця праця з
1818 року, коли 25 січня цісарською постановою дозволено “науку релігії
дітей греко-католицького обряду в Галичині і в злученій з нею тоді
Буковині вчити українською мовою”.

І вже через 19 років заходами греко-католицьких священиків
М.Шашкевичем, І.Вагилевичем і Я.Головацьким в Галичині вийшла перша
українська книжка-альманах “Русалка Дністровая”. Ефект був
приголомшуючий, реакція властей миттєвою: за правопис і народну мову
увесь тираж (1000 примірників) був конфіскований. Але зерна в родючий
грунт було висіяно й освячувались постійно проповідником галицьких
українців – ректором духовної семінарії о.Гр.Яхимовичем.

Великі надії українців Галичини пов’язували з революцією 1848 року. Вже
у 1852 році появився перший підручник – українська читанка
В.Ковальського. Але свобода, яку несла революція, швидко закінчилась:
Австрія знову повернулась до абсолютизму. Цей поворот у 1851-1860 роках
спаралізував повсталу українську інтелігенцію, одна частина якої
самоусунулась від активної громадської праці на ниві українства, а друга
прийняла орієнтацію “на Москву”. Так зародилось на Західній Україні
“москвофільство”, чим в котрий раз розкололо галицьке українство на нові
два войовничі табори. На сторону москвофілів перейшли й Я.Головацький і
В.Ковальський.

Ускладнило українське відродження і виникнення першої (1834 р.) та
другої (1859 р.) “азбучних воєн”, пов’язаних з боротьбою української
громади проти переводу української мови і української школи на
латинський шрифт.

У ситуації. що склалася, проблему національного відродження бере у свої
руки Львівське товариство “Руська бесіда”, що виникло в 1861 році
заходами Ю.Лаврівського. Це товариство поляризувалося за віковим цензом:
з одного боку “старорусини”, з другого – молоді “народовці”. Якщо перші
в основному дискутували проблеми нації, то молодь вважала головним
роботу серед народу. Тому останні почали організовуватись по гімназіях у
так званих “громадах”, а потім довкола журналів “Вечорниці” (1862 р.),
“Мета” (1863 р.), “Нива” (1865 р.), “Русалка” (1866 р.), “Правда” і
“Русь” (1867 р.).

Нагромаджений літературний досвід народовці потім перенесли в
суспільно-політичну діяльність. Відправним для невпинного поступу
національного відродження став 1867 рік, коли у Львові виходить перше
галицьке видання Шевченкового “Кобзаря”. В 1868 році у Відні виникає
товариство українських студентів “Січ”, засновником якого став Анатоль
Вахнянин, а продовжувачем О.Терлецький. 8 грудня цього ж 1868 року у
Львові заходами А.Вахнянина і Ю.Романчука постає товариство “просвіта”,
основне завдання якого полягало в поширенні просвіти серед українського
народу Галичини. З 1877 року регулярно до народу йшов журнал “Письмо з
Просвіти”.

Українське студенство утворило товариства “Академічна бесіда” (1870
р.), “Дружній лихвар” (1871 р.).

Сформована в 60-х роках українська творча і наукова інтелігенція
Галичини в 1873 році (11 грудня) об’єднується довкола Літературного
товариства ім.Шевченка (від 1892 р. Наукове товариство ім.Шевченка
(НТШ), членами якого стали 33 представники українського населення краю.
Засновниками його були о.Ст.Качало, М.Димет, М.Коссак, Ом.Огоновський,
Ол.Огоновський, К.Сушкевич, Т.Барановський, Л.Лукашевич і Ю.Романчук.

В 1881 році виникає товариство “Рідна школа”, завданням якого стало
“добути наші школи з рук чужих і боронити наші школи і їх учителів від
усяких кривд”.

В 1883 році В.Нагірний організовує першу українську споживчу
кооперативу “Народна торгівля”.

Активізація національного життя в Галичині неминуче повинна була
привести і привела до утворення українських політичних партій. Так,
заходами Ю.Романчука в 1885 році постає перша політична організація, яка
в 1899 році перетворюється у націонал-демократичну партію (головою
обраний Ю.Романчук). Друга політична організація – Українська радикальна
партія заснована 1890 року з ініціативи І.Франка і М.Павлика. Третьою в
1899 році стає Українська соціал-демократична партія (ініціатори
створення М.Ганкевич, Р.Яросевич). В 1897 році виникає
Християнсько-суспільна партія (голова Ол.Барвінський).

Незважаючи на різнопланову орієнтацію, перші три галицькі українські
партії в 1900 році визнали за остаточну мету своїх змагань утворення
Української держави. Цю ідею вони обстоюють і через послів державного
сейму.

Таким чином, на кінець ХІХ століття українська нація в Галичині і
політично, і економічно, і соціально, і культурно була готовою до
формування незалежної держави. Принагідно зазначимо, що таку державу
провідні галицько-українські політичні та громадські діячі сподівались
одержати як дарунок згідно з відповідним маніфестом австро-угорського
монарха. І ніякі суспільні катаклізми початку ХХ ст. – ні перша світова
війна, ні Жовтнева революція в Росії – не похитнули цю сліпу віру. На
цій позиції вони залишались до самого Листопадового Чину 1918 року,
коли українські січові стрільці вимріяну ними державу принесли в руки
політикам у результаті військового перевороту.

Маючи свій план національно-державного будівництва, і Українська
радикальна партія, і Українська соціал-демократична партія приступили в
кінці ХІХ ст. до формування молодіжних організацій спортивного (як тоді
називали руханкового) в містах і спортивно-пожежного в селах плану.

Перше руханкове товариство під назвою “Сокіл” утворилося у Львові в
1894 році за ініціативою В.Нагірного. В 1900 році заходами
К.Трильовського в с.Завалля Снятинського повіту постало товариство
“Січ”. Вдала спортивна форма прояву прагнення до згуртування української
молоді, до плекання спільних духовних і фізичних здібностей, до
національної єдності неодмінно повинна була згодом перейти у військову.
І це в першу чергу зрозуміла сама молодь, знайшовши й ініціаторів і
послідовників серед шкільного загалу. За почином І.Чмоли, П.Франка,
В.Кучабського, О.Степанівної, Р.Сушка, О.Яримовича в 1911 році виникає
таємний військовий гурток “Пласт”.

Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій,
стали К.Трильовський і В.Старосольський, тим більше, що в жовтні 1912
року вибухла Балканська війна.

14 грудня 1912 року нарада Українського жіноцтво створює “Фонд на
потреби України”.

15 грудня 1912 року збори “Українського Студентського Союзу” вирішили
почати військові навчання серед української молоді.

Вимагалось лише офіційного дозволу. І такий дозвіл вдалося добути
К.Трильовському, який у лютому 1913 року розробив і затвердив статут
військового товариства “Січових стрільців”. А 18 березня 1913 року у
Львові створюється перше академічне стрілецьке товариство “Січові
стрільці-І”, головою якого обирається В.Старосольський. Майже одночасно
виникають ремісниче стрілецьке товариство “Січові стрільці-ІІ” (голова
Роман Дашкевич) і “Стрілецький курінь” (голова Семен Горук). Крім
Львова, стрілецькі товариства організовуються в Бориславі, Сокалі,
Яворові, Тустановичах та Ясениці Сільній.

Військової справи серед “Січових Стрільців-І” навчали Михайло Волошин
(польова і бойова служба), Степан Рудницький (картографія і
пластунство). В українській термінологічній з військової справи комісії
працювали Осип Квас, Богдан Гнатевич, Василь Кучабський. До речі, ця
комісія на початок І світової війни видала 10 військових підручників
українською мовою.

Це були підручники:

Зінко Бурлака (псевдонім Осипа Кваса)

– “Поземельство” (теренознавство)” частини І і ІІ; “Австрійські мапи,
пляни і шкіци”, “Підручник для техніки і укріплення”, “Взір на рапорти
для командантів, що ведуть більші відділи”;

Вука (псевдонім Василя Клима)

– “Таборування”.

Загальний тираж кожного з них становив 150 примірників.

“Січові стрільці-ІІ” готувались під проводом Романа Дашкевича, Миколи
Никорука, Степана Фенюка, Юліана Чайківського і Олени Степанівної. У
Бориславі, Тустановичах і Ясениці Сільній працювали Клим Гутковський,
Лев Лепкий, Григорій Коссак, в Сокалі – Осип Семенюк. Крім цього,
існував “Мазепинський курс мілітарний”, в якому навчались спочатку 30, а
пізніше 80 чоловік. Перший випуск (20 чоловік) курсу відбувся в травні
1914 р.

Обидва військові товариства “Січових стрільців” об’єднались в одне у
березні 1914 року, яке очолив комітет у складі В.Старосольського,
І.Чмоли, М.Гаврилка, О.Степанівної.

В “Стрілецьких куренях” військової справи навчали Степан Шухевич, Семен
Горук, Іван Бачинський (у Львові), Володимир Сроковський і Ілько Цьокан
(на Золочівщині), Іван Іванець (в с.Раменові).

Перші великі польові військові вправи січових стрільців відбулися 28
грудня 1913 року в м.Сокалі.

Натхнені активізацією молодіжного життя, створюють патріотичні пісні
відомі і менш відомі письменники Іван Франко (“Гей, січ іде, красен мак
цвіте”), Осип Маковей (“Гей гайдамаки, всі ми однакі”), Клим Обух (“Гей
там на горі січ іде”).

А відтак настала пора звітувати перед усією українською громадою про
здобутки і готовність до визвольних змагань. І цей звіт був проведений у
вигляді параду всіх Січових і Стрілецьких товариств, який відбувся 28
червня 1914 року. Парад засвідчив, що українська громада Західної
України йде впевнено до здобуття Української Державності. На хвилі
загального піднесення 30 липня “Січові Стрільці-І” і “Січові
Стрільці-ІІ” опублікували спільний заклик, в якому зазивали всіх охочих
вступати до Стрільців, зголошуючись кожного дня по вул.Коперника, 5.

Але події 28 червня 1914 року одночасно і загальмували дальший розвій
стрілецьких товариств через вбивство в Сараєво намісника австрійського
престолу. 28 липня Австрія оголосила війну Сербії та загальну
мобілізацію.

Оцінюючи здобуте, можна стверджувати, що І світова війна застала
українство Галичини на половині свого визвольного шляху. Виходячи з умов
війни, політичні українські партії в Галичині вирішили об’єднатись і
підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії.
З цією метою 1 серпня за ініціативою Костя Левицького відбулась спільна
нарада представників українських партій, яка пристала до ідеї єдиної
української національної акції. Як наслідок наради 2 серпня утворено
Головну Українську Раду (ГУР) у складі: Кость Левицький – голова,
Михайло Павлик і Микола Ганкевич – заступник голови, Степан Баран –
секретар і члени Микола Балицький, Іван Боберський, Кирило Трильовські
та інші.

Організацію військового легіону Головна Українська Рада доручила
військовій колегії у складі Т.Рожанківського, М.Волошина, С.Шухевича і
Д.Катамая. На засіданні військової колегії, що відбулося 2 серпня, в
якому прийняли участь І.Боберський, М.Геник, Д.Катамай, Т.Рожанківський
і С.Шухевич, прийнято для українського війська назву “Українські Січові
Стрільці”. 3 серпня військова колегія прибрала назву “Генерального
штабу” і призначила начальником українського військового легіону
Т.Рожанківського. ГУР затвердила це призначення.

Проте Головною Українською Радою оволоділо сп’яніння українською ідеєю
настільки, що вона не змогла відчути всі нюанси слів “Генеральний штаб”.
Не дивно, що австрійська влада вказала ГУР на її справжнє місце і не
затвердила цієї назви. Але вже 4 серпня з’явилась взаємосприйнятлива:
Українська Боєва Управа (УБУ).

Було утворено дві секції УБУ: секція акції і секція організації.

До секції організації увійшли К.Трильовський (голова), С.Шухевич
(заступник), К.Бірецький, Д.Вітовський, І.Боберський, С.Горук,
В.Темницький. Завдання секції полягало у вербуванні добровольців,
забезпеченні матеріального постачання.

Секція акції у складі Т.Рожанківського (голова), Д.Катамая (заступник),
М.Волошинка, М.Геника повинна була займатись формуванням стрілецьких
підрозділів. До цієї роботи УБУ приступили відразу після оголошення
війни між Австрією і Росією. На наступний день, а саме 6 серпня, ГУР і
УБУ видали спільний документ – Маніфест “Головна Українська Рада до
всього Українського народу!”. Цим документом офіційно проголошено
утворення нової військової організації УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ.
Комісаріат Українських Січових Стрільців був у приміщенні по
вул.Зіморовича, 20 (тепер вул.Лермонтова).

Отже, 6 серпня 1914 року увійшло в історію України як день відновлення
Українських Збройних сил, як день завершення першого етапу
галицько-українського відродження, що тривав 96 років.

___

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020