Реферат на тему:
Україна в зовнішній політиці Туреччини
1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни
Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині
за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за
допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку
з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти
припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю
місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.
Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з
відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у
новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина
трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі
російського царизму.
Звернення СВУ знайшло відгук в Туреччині. У пресі вказувалось на утиски,
що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис «Терджіман-і-Хакікат»
стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як
націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в
Австро-Угорщині 1.
Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням.
Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і
громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені
представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати Головної
Української Ради Л.Цегельський і С.Баран мали зустрічі з провідниками
турецької політики Енвер-пашою і Талаат-беєм. Вони підтримали прагнення
створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що
буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне
море 2.
Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації
про українське питання в турецькій провінції. «Інтеліґентні турки цілком
захопилися українською справою, — повідомляв дописувач «Вістника СВУ»
навесні 1915 р. — Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають
розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення
з-під Москви» 3.
Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація
Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох
фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24
листопада 1914 р. Наприкінці жовтня 1914 р. в статті «Нова держава»
«Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала, що утворення української держави буде
значною послугою світові й людяності.
Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і
віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського
панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти
українському народові створити незалежну державу. Союз визволення
України визнавався як загальнонаціональний представницький орган
українського народу, що живе в російській Україні.
Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити. Це перший у
міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським
народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для
української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як
відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави
Iзраїль.
Газета молодотурків «Жен Тюрк» (французькомовна) зазначала, що «інтереси
українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава,
якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного
моря. Створення неросійської слов’янської держави увільнило би Туреччину
від політики інтриґ і забаганок російського царства, яке прагне до того,
щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками» 4. Успіх
визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії,
як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії
та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом
останніх двох століть.
Делеґація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для
створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими
військами висадилось на Кубані або в північному Причорномор’ї, в районі
Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського
населення проти гніту царської Росії 5.
Повстання на Кавказі і на Кубані готувалося спеціальним
німецько-турецьким комітетом; розглядалася можливість участі в акції
українських емісарів, чия діяльність поширювалася також і на організацію
повстання на російському Чорноморському флоті 6.
Представники «Союзу визволення України» обговорили в Константинополі з
довіреними особами військового міністра Туреччини Енвер-паші питання
турецько-українського співробітництва. Передбачалося, що після висадки в
одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий
український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує
викликати революційний рух в Україні 7.
Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку
операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному
морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення
сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості
населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне
здійснення операцій не було. І на сухопутному, і на морському театрах
війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того,
коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі
турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої,
окупаційної армії.
На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник «Союзу
визволення України» О.Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації
20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна
самосвідомість кубанців невисока. Тому їх треба ще переконати, що
запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і
турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського
народу.
Народні маси мають усвідомити, що об’єктивні передумови для створення
української держави існують, і енерґійно використати можливість
досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у
власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини — прагнути до
створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку
О.Скоропис-Йолтуховського, мало зняти підозру в українців, що їх
використовують у війні як гарматне м’ясо, щоб після поразки Росії кинути
напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов’язують Україну та
воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом
антимосковської пропаґанди в Україні 8.
Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в
умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 р. великі воєнні
невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею
ініціативної зовнішньої політики.
2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.
Згідно зі статтею 8-ю Берестейського мирного договору було укладено
додаткові угоди між УНР і окремими державами Четвірного союзу.
Українсько-турецький договір був підписаний в Бересті-Литовському 12
лютого 1918 р. Договір скасовував усі закони, реґламенти й накази, які
були видані на території кожної сторони з огляду на воєнний стан. Окремі
статті реґулювали питання репатріації полонених та інтернованих,
матеріальні компенсації. Передбачалися взаємні пільги. З огляду на брак
будь-якої договірної бази взаємин, УНР і Туреччина домовились укласти
консульську конвенцію, а також інші акти 9.
Після підписання Берестейського мирного договору Туреччина з ворога
України перетворилася в її союзника. Саме в той же час з’явились
повідомлення про аґітацію на шпальтах деяких турецьких газет на користь
приєднання Одеси до Оттоманської імперії. Ці домагання підтримувала
група турецьких політиків, які за допомогою історичних, економічних та
географічних підстав доводили права Туреччини на Одесу, що відійшла
всього 120 років тому 10. Однак розвитку цей сюжет не мав.
М.Левицький, перший український посол у Константинополі, опікувався
такими політичними проблемами, як Крим, бессарабське та балканське
питання, зносини з Персією (можливість контактів з перським
представником у Туреччині). Особливо турбували М.Левицького події на
Кавказі. У Константинополі перебували представники Північного Кавказу,
що домагалися створення окремої мусульманської держави. Звертаючись за
допомогою до турецького уряду, вони претендували на весь Північний
Кавказ, до ріки Кубань і таким чином зазіхали на частку території
кубанців 11.
Загалом українсько-турецькі стосунки за часів УНР взяли конструктивний
старт. Про обопільну налаштованість на взаємопідтримку та
співробітництво свідчить і діяльність турецького посла в Києві Ахмеда
Мухтар-бея 12. Ця тенденція зберігалась і за часів Директорії 13.
3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини
Перед Туреччиною, яка після розпаду Османської імперії фактично отримала
якісно інший державний статус, гостро постало питання позбавлення
глибокої залежності від країн Антанти й зміцнення власного міжнародного
становища.
? U%`(N*H-
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
