.

Україна під гнітом фашистів (Контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4133
Скачать документ

Київський національний університет будівництва та архітектури

Контрольна робота №2

з історії України

на тему

“Україна під гнітом фашистів.”

Студента 1-го курсу

будівельного факультету, з/в

групи 11 – ЗПЦБ

Гордійчука Андрія

Олександровича

Зміст.

TOC \o “1-3” 1. Економічний план фашистських загарбників щодо
України. PAGEREF _Toc477252795 \h 3

2. Терор і масові знищення мирного населення. Депортація до Німеччини.
PAGEREF _Toc477252796 \h 7

3. Всенародна боротьба в тилу німецьких окупантів. PAGEREF
_Toc477252797 \h 9

Використана література PAGEREF _Toc477252798 \h 14

1. Економічний план фашистських загарбників щодо України.

Друга світова війна була жорстоким випробуванням для українського
народу. Німецько-фашистські загарбники запровадили в Україні брутальний
окупаційний режим. Ще донедавна у вітчизняній історіографії “новий
порядок”, запроваджений гітлерівцями в Україні, розглядався виключно
через призму боротьби комуністичного підпілля і партизанських загонів з
нацизмом. Це прирікало будь-якого дослідника на “напівправду”, а інколи
й на свідоме перекручення фактів з метою приховування так званих
“незручних” моментів в історії Другої світової війни на теренах Східної
Європи. Внаслідок процесу демократизації суспільства став можливим
об’єктивний розгляд такої неординарної історичної епохи, як
радянсько-німецька війна 1941 – 1945 pp.

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту
колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став
серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів.
І хоча поразка у Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її
завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в
реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється
з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для
розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 p. з
різницею у декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП
під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань
роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих
установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і
підходи до вирішення “українського питання” певний час мали значний,
якщо не визначальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо
українських земель. Висунута командою Розенберга концепція “свідомого
європеїзму” особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи.
Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи
регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім
легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з
самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але
фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що
могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром
у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера у даний
період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він
наголошував: “У центрі я поставлю Велику Німеччину… (Разом з нею)
Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів —
неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй… Далі — Східний
союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна,
Волгаланд, Грузія… Можливо, союз, але не рівноправних партнерів,
звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без
власної економіки…

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо
українських земель фактично вступили у вирішальну фазу свого практичного
здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху
почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать
документи. 21 червня 1941 p. Гітлер писав у листі до Мусоліні: “Що
стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте
я ні на секунду не сумніваюся у значному успіху. Передусім я сподіваюся,
що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну
продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів,
які, можливо, знадобляться нам у майбутньому”. Ще чіткіше домінування
економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується у
матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня
1941 p. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний
культурний розвиток, деякий потягло незалежності, відкрити у Києві
університет, Герінг різко відповів: “…ми повинні спочатку думати, як
забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде
набагато пізніше”.

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин,
адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану
“Барбаросса”, для реалізації якої було створено економічний штаб
особливого призначення “Ольденбург”, чи “Економічний штаб Ост”. За
декілька днів до війни штаб “Ольденбург” завершив розробку директив щодо
керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так
звану “Зелену папку” Герінга. Центральна ідея директив сформульована
досить відверто: “Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного
продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих
областей”. Безумовно, що одним із головних об’єктів пограбування була
Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи у Берліні: “Ми
зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло,
пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо
зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке”. “Зелена папка
Герінга — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на
окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни,
але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над
довгостроковим, стратегічним “Генеральним планом Ост”. Цей проект мав на
меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та
колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з
програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум —
на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання
для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих
на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу.
Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї,
цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло
існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на
окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення
слов’янських народів; часткове онімечення “нордичних груп населення”, що
є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов’янських народів (“Метою
німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх
зауваженнях до “плану Ост” доктор Ветцель, — є доведення народжуваності
росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців… Поки ми зацікавлені в
тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу
росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть
з часом українці”); масові депортації населення (планом передбачалося
переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення
німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських
поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно,
що “Генеральний план Ост” створювався для того, щоб в інтересах
завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення,
депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України
відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а
фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських
земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай
маріонеткової держави — “Великої України”, то вже на початку агресії
проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний
сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з
перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та
колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично
утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі
українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці
землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і
зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих
місць для розгортання німецької колонізації.

2. Терор і масові знищення мирного населення. Депортація до Німеччини.

Рейхскомісаріат “Україна” очолив Еріх Кох, якого у третьому рейху
називали “другим Сталіном”. Для управління було створено величезний
адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне.
Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні
завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими
ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від
українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та
вивезення на роботу до Німеччини “лебенсрауму” (“життєвого простору”)
для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих
земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (останнє
завдання планувалося здійснити протягом 30-ти повоєнних років, але
фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Пограбування України здійснювалося з німецькою грунтовністю і
педантичністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних
органів. Найбільшим було “Центральне торгове товариство Сходу”, яке мало
30 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями
“Товариства” були облік, вилучення і переробка усієї
сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його
операціях брало участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. Від
початку окупації до березня 1944 р тільки завдяки “зусиллям”
“Товариства” з України було вивезено 9,2 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн
м’яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було
задіяно 1418 тис. вагонів.

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію у
Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої сили у господарчому
секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається
широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих
країн. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до
Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України.

Характерною рисою “нового порядку”, який вводився гітлерівцями на
окупованих територіях, був нестримний кривавий терор. У жовтні 1941 р.
Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все
населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції
фашистами були проведені у 250 населених пунктах республіки.

Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових
розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч
мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та
інших містах України. Поступово гітлерівський терор все більше набуває
рис систематичності — з німецькою педантичністю здійснюються каральні
акції, створюються гетто і концентраційні табори. 7 грудня 1941 р.
побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою “Ніч і
тумай”. Його суть полягала у тому, що кожен, хто буде чинити опір
фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до
концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні було
створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. “Фабрики
смерті” діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших
містах.

Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за
іншими даними на 14,5 млн.). Жорстокий терор проти мирного населення
України мав на меті не тільки “швидке умиротворення”, тобто придушення
будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом
виконання головного завдання “Генерального плану “Ост” — обезлюднення
східних територій для подальшого переселення сюди німецьких колоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель України були
здійснені 1942 р. У цей час у 486 українських селах проживало 45 тис.
німецьких колоністів. У липні 1942 p. Гітлер переносить свій генеральний
штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв’язку з цим
у грудні 1942 p. після виселення місцевого населення на території у 500
км2, що охоплювала частину Вінницької та Житомирської областей, було
створено “німецьку переселенську округу Хегевальд”, у якій проживало 9
тис. осіб. Це був своєрідний зародок, “вістря проникнення”
колонізаційного потоку, що могутньою хвилею мав поширитися на значну
територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним
зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання
тактичних завдань експансії, пов’язаних з веденням війни (забезпечення
продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької
воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення,
вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення,
депортацій та вивезення на роботу до Німеччини “життєвого простору” для
арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного
стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих
українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

3. Всенародна боротьба в тилу німецьких окупантів.

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні
наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов
кілька етапів. Перший — “зародження і становлення” — тривав із початку
війни до кінця 1942 p. Його змістом було збирання сил, визначення
оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому
тилу. Другий — “стабілізації” — тягнеться до середини 1943 р. Поява
штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу
не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й
тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення
рейдових операцій. Третій — “активних наступальних дій” — триває до
цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні
широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна
взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових
дій.

На початковому етапі війни перші виступи у тилу були нечисленними і
неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії
партизан не були активними аж до квітня 1942 р.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним
запізненням вже під час війни. Один з партизанських лідерів О. Федоров
згадував, що “у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля,
не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це,
зізнаюсь, і я… Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися
книжними, неживими”.

Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і
підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один з керівників
партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів
і диверсійних груп, що були залишені у перший рік війни на окупованій
території, на червень 1942 p. мали відомості про наявність лише 22
діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з
утворених у червні—вересні 1941 p. 685 підпільних партійних органів у
період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223.
Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного
центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами,
медикаментами.

Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення
з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який
намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі
начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941
p. зазначено:

“З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною
територіях вибухнув комуністичний повстанський рух… фюрер наказав
вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший
час… Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів
для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню
руху… Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна
кара…”

Навесні 1942 p. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному
значенні боротьби у німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного
Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху.
Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на
чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості,
координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський
рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття
небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи у народ, що перебував під
окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р, німецький тил
вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові
з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М.
Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному
1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688
ешелонів, 1469 залізничних мостів. “Рейкова війна” стає однією з
основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу
наносити потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухові пристрої,
надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного
відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4
фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна.
Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто наносились більші, ніж
бомбардувальною авіацією.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів
загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941— 1945 pp. у партизанських
загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них
загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму
розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання
та активного протистояння фашистам. Стримуючими факторами його розвитку
(особливо у початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що
почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання
підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення “малої війни”,
ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит
підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру,
погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке
придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському
режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій,
матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами
ефективних методів боротьби (“рейкова війна”) і значна підтримка
місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно
вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, фактично на
справжній другий фронт.

Складовою частиною руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби ЗО
червня 1941 p. проголосити у Львові відновлення самостійної Української
держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів
(ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

3 початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих
акцій. ЗО червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись
на “Нахтігаль” та збройні групи бойовиків, бандерівці провели у будинку
“Просвіти” Українські національні збори, які ухвалили Акт про
відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне
правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

У роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань
ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир
радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти
роль “третьої сили”, що представляє та обстоює інтереси українського
народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти
німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії
Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не
підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної
тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних
сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину
українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

Використана література

Бойко О. Д. Історія України. – К., 1999.

Потильчак О. Система примусової праці цивільного населення України в
роки німецької окупації//Молода нація. – К., 1996.

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. – К.,
1977.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020