.

Розкольники української революції (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1161
Скачать документ

Реферат на тему:

Розкольники української революції

Політична культура українського соціалізму ґрунтувалася на переконанні,
що трудящі різних націй не можуть воювати один з одним. Радикальні
українські соціалісти дивились на відносини з «буржуазними» державами,
спроби припинити хаос захоплення земель селянськими самосудами,
самозахист держави проти російських червоноґвардійців як на зраду
революції. Спочатку в УПСР, а згодом в УСДРП відбулися розколи, де ліві
фракції — боротьбисти та укапісти — приймали «радянську платформу»,
тобто ідею створення незалежної української радянської республіки з
власною червоною армією, українською культурою й під керівництвом
українських радикальних соціалістів. Були й серед самих більшовиків такі
постаті, як Василь Шахрай, Ґеорґ Лапчинський, які сприйняли подібні
погляди. І боротьбисти, і укапісти в 1920 р. марно зверталися до
Комінтерну з довгими меморандумами. Вони ставили за мету створення в
Україні абсолютно такої ж системи радянської влади, яка нібито існувала
в Росії і яка має бути в найтіснішому альянсі з Росією Леніна.

Ленін тим часом прекрасно усвідомлював, що з українськими комуністами,
якби їм вдалося створити власну червону армію, треба було б рахуватися,
час від часу вести переговори й іти на певні компроміси (що для нього
було найгіршим). Більше того: це призвело б до демаркації кордонів, які
не можуть не перешкодити «проґресивному» процесові асиміляції інших
народів (як, наприклад, і насамперед — українців) «старшим братом».

Під час українських визвольних змагань боротьбисти (колишні члени УПСР,
які мали значний вплив в українському селі) пішли на все в ім’я
співпраці з більшовиками, водночас прагнучи переконати своїх «товаришів»
у помилковості більшовицького ставлення до українського села, що
залишилося без права на будь-яке представництво у фактично
російськомовній державі, державі, що 1919 р. організувала одну раду в
Києві і оголосила себе владою Рад. Після переговорів у 1920 р.
боротьбисти відмовилися від вимоги окремої української армії і
погодилися на «злиття» з КП(б)У. Тоді ж до ЦК були допущені два
боротьбистські лідери — Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський.
Ленін сам розцінив нейтралізацію боротьбистів як незалежної політичної
сили, як «перемогу, варту кількох добрих битв» 34.

Укапісти (Українська комуністична партія, кілька сотень членів,
переважно колишні соціал-демократи) існували як напівлеґальна опозиція
під безнастанною опікою ДПУ. І у своїх поглядах вони були близькі до
боротьбистів.

Більшовики прийняли спочатку рішення іґнорувати їхню діяльність і ні в
яку полеміку з ними не вступати, а 30 липня 1924 р. з’явилася секретна
постанова ЦК КП(б)У «Справа Катеринославської УКП»: «а) Вважати
недоцільною організацію політичного процесу; б) Дати директиву ДПУ
найбільш активні елементи вислати поза межі України, узгодивши з
секретарем ЦК» 35. В атмосфері зростаючих репресій у серпні 1924 р.
укапісти ще раз звернулися до Комінтерну з заявою. 13 листопада того ж
року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову:

«Про УКП (Українську Комуністичну партію)

1. Відхилити пропозиції про спільну роботу з УКП.

2. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли справді комуністичні
елементи повинні порвати з націоналістичними.

‘0’d*/41?4ue8’????????aeaeaeaeaeOOOOOEaeaeOEae

dh^„`„AgdF:P

3. Взяти курс на самоліквідацію УКП з входженням до КПУ, або на розкол з
тим, щоб відокремити комуніст(ичні) елементи від націоналістичних.

Квірінґ» 36

Як виконувалася ця постанова, чітко видно з офіційного звернення
укапістів до Комінтерну, де вказувалося на «надзвичайне загострення
репресій, які обрушилися на нашу партію, особливо за останній час, котрі
знайшли своє вираження у висилках в Сибір та інші місця Росії, масових
арештах, які призвели до 9-денного голодування групи наших товаришів,
викидання з роботи, безшабашної травлі нас у пресі і т.д.» 37.

17 грудня 1924 р. відбулося спеціальне засідання Виконкому Комінтерну,
де були представники від УКП і так званої лівої фракції, ще у 1923 році
виключеної з УКП і фактично організованої ДПУ. Микола Скрипник виступав
з офіційної позиції КПУ, він звинуватив укапістів у антиросійській
пропаґанді і в тому, що вони приховані петлюрівці. Представники лівої
фракції фактично солідаризувалися зі Скрипником. Андрій Річицький —
останній голова УКП — звинуватив ліву фракцію у провокаторстві і
прислужуванні ДПУ. Він намагався продемонструвати свою лояльність до
радянської влади і комуністичних ідеалів.

На цьому ж засіданні колишній боротьбист, теперішній Нарком освіти УСРР
Олександр Шумський, той самий, котрий п’ять років перед тим вимагав
створення окремої української червоної армії, пояснив заборону
комуністичної програми УКП тим, що ті висунули вимогу української армії:

Доки ви не розросталися, були маленькою портативною партією в два-три
десятки чоловік, ми вас не зачіпали, але коли ви йдете в маси і
починаєте їх організовувати проти нас, то тут вже вибачте, ми не можемо
більше залишатися глядачами. Так, наприклад, для протесту проти арешту
ваших членів за розклад Червоної армії ви зібрали серед робітників 12
підписів, а в селі 350–400. (Річицький: «Серед робітників — декілька
тисяч») 38.

Виступ Шумського — це яскравий вияв насаджуваної в партії більшовицької
політичної культури. Щоб стати більшовиком, треба було будь-якої миті
бути готовим виступати проти всього, за що ти стояв раніше, і проти
всіх, хто колись був твоїм соратником чи однодумцем. Це називалося
марксистсько-ленінською діалектикою, партійною дисципліною. Так само, як
Шумський, на засіданні Виконкому Комінтерну виступив проти власної ж
ідеї української армії, через два роки сам Річицький виступить проти
економічних ідей Михайла Волобуєва, авторство яких належало самому
Річицькому.

В Комінтерні укапістів було звинувачено в націоналізмі,
дрібнобуржуазності, контрреволюційності, зраді інтересів робітничого
класу, їхні вимоги вступу до Комінтерну оголошено провокаційними,
такими, що розходяться з поглядами і статутом Комінтерну, оскільки кожна
країна тут повинна бути представлена тільки однією секцією. Україну ж як
окрему країну розглядати ніхто не збирався. Було прийнято рішення
розпустити «ліву фракцію» та УКП і утворити спільну комісію для прийому
їхніх членів до КП(б)У. У січні 1925 р. УКП офіційно розпустилася, «ліва
фракція» розпустилася в березні того ж року 39. Укапісти були завжди
дуже малочисельними і ніколи не становили ніякої загрози для
більшовиків. Навпаки: після 1919 р. вони всіляко демонстрували їм свою
вірнопідданість. Та це не врятувало їх від організаційного, а згодом — і
фізичного винищення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020