.

Революція в Галичині (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1962
Скачать документ

Реферат з історії України

на тему:

Революція в Галичині

Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних
польських організацій, які готували грунт для нового національного
виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих
трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські
революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали
собі майбутню націю, як політичне об’єднання чотирьох народів —
польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна
національність на пануватиме над іншими. Польські поети “української
школи” здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на
свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського
національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів
проводила агітаційну роботу серед українських селян. Їхні брошури і
прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів
села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський
уряд”.

Однак полонофільска пропаганда не мала особливого успіху. Українська
молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до
“спільної боротьби за спільну волю” є лише прикриттям їх шовіністичної
позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм
мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і
створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару
польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень
1846 року в Західній

Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а
влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені
та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.

Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла
свій концентрований вираз у праці “Становище русинів в Галичині”, що її
опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів “Руської трійці”
Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою,
продовжували австрофільські традиції “святоюрської” верхівки
греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові
національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської
імперії.

Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову
тактику розвитку національного руху: “Стаття сповнена гострої критики
полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і
злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку
національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до
нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, “під ласкавим
пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної
освіти, без шкіл, як варвари”. Але його критика не зачіпала
австрійського уряду”.

Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних
і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу,
слов’янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму,
унікальним — не маючи своєї еліти, він своє національне відродження,
вважає Я. Головацький, пов’язує з прихильним ставленням Австрійської
монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація
розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність
своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.

Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що “Головацький вийшов з
твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від
політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона
повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є
тим потрібніше, що Українці можуть стати “сильним валом перед
революційними махінаціями”. Але щоб того досягти Австрія повинна
піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх
типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти
слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, “зміцнити
середній стан” і, тим самим, отримати симпатії цілого українського
народу”.

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості
українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз “В половині
XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський,
увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа
руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала
проблемою політичною”.

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і
австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись
принципом “розділяй і владарюй” щодо підкорених народів “клаптикової”
Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати
український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з
часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний
авторитет в українського населення.

Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних
подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки
потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала
розповсюджувалась інформація про те, що “українців (русинів) видумав
губернатор Стадіон”. Щодо цього З. Фраз пише, що “У 1848 році Стадіон не
мусив “видумувати Русинів”, щоб використати їх у боротьбі з Поляками,
він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла
підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху”.

Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців.
За свою вірність монархії вони отримали прізвисько “тірольців Сходу”,
оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим
лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні
національні організації “Народну гвардію” та “Батальйон гірських руських
стрільців”, що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити
об’єднання польських та угорських повстанців. Організатором української
діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація
галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для
оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та
міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а
пізніше крилошанин М. Куземський.

Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк
часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848
року в першому номері газети “Зоря Галицька” було вміщено першу відозву
“до руского народу” організації, що назвала себе “Рада народна руска”. У
цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській
імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та
про утворення представницького органу галицьких українців під назвою
“Рада народна руска”.

Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської
Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до
славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування
в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва
боки австро-російського кордону: “Конечна потреба для нас Русинів такого
збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім
стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і
повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий
одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона
землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в
славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні
устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю,
заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя
розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх
князів і прийшол під чуже панованнє”.

У своєму звертанні до історичної пам’яті народу автори відозви близькі
до козацьких літописців, анонімного автора “Історії Русів”, харківських
романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне
існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями
українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять
про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення
реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями
визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від
Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.

Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише “будила”
національну свідомість та історичну пам’ять. Вона містила і певні
орієнтири на майбутню діяльність українського руху: “Пробудил ся уже й
наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття,
вставайте з долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і
незгоди! но двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити
далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся
ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних.
Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і
повиннісьмо. Будьмо народом”.

Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що
втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним
чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти
поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й
вказують автори відозви.

Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у
Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини.
Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї
про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної
України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме
ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось
вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.

Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент
для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу
в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання
об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі
значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати
розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську
і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, “…
щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе
провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть
обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть
краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським
Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено
від “руської провінції”. Ся часть краю обминає західну частину Галичини
і має польське населеннє”.

Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось
сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії
більше жодного разу українці не мали такого великого представництва),
які відстоювали вимогу об’єднання в єдиний коронний край Східної
Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було
підтримано Слов’янським з’їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену
протидію польської делегації.

Було організовано і потужний тиск на владу з боку української
громадськості. “До віденського сейму систематично надходили листи з
підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: “Особисто
читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів”, за день до
цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1
вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла
до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні
зібрано понад 200 000 підписів”.

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного
коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом,
українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних
лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським
відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької
автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності
українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута
Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців
незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й
була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких
українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований.
Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної
лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська
влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була
представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними
землевласниками.

“Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов
назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено,
він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у
Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я.
Головацький”.

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині,
розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед
центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні
прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до
бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени
полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою
підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство,
що ширилось в середовищі української молоді напередодні “Весни народів”
і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави
чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький “Проти “Головної Руської Ради”, як першої
політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були
Поляки польонофільський комітет у Львові, званий “Руским Собором” (23.
мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К.
Левщького — О.С.) на редактора такогож органу “Дневник руский” для
“утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни”. В такій службі
польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім
польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки
назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби
за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з
товаришів “руської трійці”..,”.

Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху,
спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія
дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських
правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року,
полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в
Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим
напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX
сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В.
Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському
русі в Галичині чотири “партії”: “Чисто руську, значить українську;
польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що
партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К.
Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через
Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо
“міцно” у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли
ми вагалися в куті виявити своє ім’я…”.

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій
1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х
років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських
магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем
українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на
деякий час, прихильники так званого “москвофільства”.

Москвофільство, як ідейна, культурна і політична течія, зародилось ще в
кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на
асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення
краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались
“слов’янізованими мадярами” — “мадяронами”, яких треба було “повернути в
лоно матері-Угорщини”. Ця позиція підтримувалась і угорськими
революційними діячами 1848 року. Тому не дивно, що українське населення
краю не лише виявило прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й
радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором
Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна
армія далекої і великої держави, що змогла “приструнити” сваволю
мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у
місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції
посідають такі визначні діячі українського “будительства” в Закарпатті,
як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї
культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в
захисті національних прав населення краю.

Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали
в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів
очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти
національний гніт українського народу.

Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до
австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури,
звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії,
скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в
діловодстві і школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на
увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх
перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні
вимоги українського народу.

І. Франко в своїй праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині”
вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові “поляки
відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано
розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу”.

Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд
видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем
автора – конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала
монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичні права і
свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність
міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати
і скасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була
припинена в своїй чинності.

Користуючись конституційними свободами, представники галицької
інтелігенції і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р.
у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка
звернулася до віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про
поділ Галичини на українську і польську частини, про створення окремого
коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськими установами,
судами і школами.

Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які
прагнули вийти зі складу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у
складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали
відокремлення від Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом.
Ця вимога була задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення
західноукраїнських земель.

У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф “дарував”
імперії нову антидемократичну так звану “откройовану” конституцію. Вона
створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади
була зосереджена в руках імператора і його міністрів.

Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався
з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк
п’ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus)
обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів
безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис.
населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язково
санкції імператора.

Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених
широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при
імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним
Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом
откройованої конституції.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі
австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини
крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня
1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для
Буковини.

Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з
таких розділів: “Про край” (ст. 1–6); “Про крайове представництво
взагалі” (ст. 7–9); “Склад крайового представництва” (ст. 10–55);
“Компетенція крайового представництва” (ст. 56–81); “Кінцеві постанови”
(ст. 82).

Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на
три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто
польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником
крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені
сеймовими куріями президенти округів.

Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних
суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці
– 45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можна
погодитися із твердженням відомого польського історика права професора
Львівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих
округів штучно порушувався органічний зв’язок окремих складових частин
Галичини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в
державному організмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які
заперечували український характер Східної Галичини і виступали тоді і
пізніше проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких
українців.

Крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох
сеймових курій: Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів,
Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами на
строк шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборче право
надавалося з 30-річного віку. Згідно зі ст. 24 Конституції сеймові курії
щорічно скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні.
Імператорові належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія
більшістю голосів обирала голову (офіційно він йменувався президентом) і
його заступника терміном на три роки. Компетенція курій зводилася
головним чином до питань господарського характеру, і їхні рішення
вимагали санкції імператора. Внаслідок цього вони одержували статус
крайового закону в справах, які перелічені в крайовій конституції
(ст. 61).

Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ
(комітет) у складі 15 членів, обраних порівну куріями. Члени комітету
зобов’язані були проживати у Львові і з свого середовища обирали голову.
Спільним законодавчим органом усіх трьох округів Галичини був
Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового виділу і по
шість депутатів від кожної курії). Компетенція Центрального виділу
зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для
всього краю.

Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари
контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в
обов’язковому порядку участь у їх засіданнях (ст. 35).

З метою введення в дію крайової конституції для Галичини міністр
внутрішніх справ Австрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпорядження про
поділ трьох округів Галичини на повіти. Львівський округ поділено на 19,
Краківський – на 26; Станіславський – на 18 повітів.

Одночасно з крайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну
крайову виборчу ординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок
утворення виборчих округів, складення списків виборців, порядок
голосування і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання і
перевірку повноважень депутатів, причому основну роль у всіх цих
питаннях відігравав намісник.

Видана в березні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для
Галичини 1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від
31 грудня 1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову
перетворилася в самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про
автономію окремих народів. І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр.
XIX ст., ставши двоцентровою (дуалістичною) державою, Австрія вступила
поступово на шлях буржуазного конституціоналізму. Однак і тут державна
влада перебувала в руках земельної аристократії, а пригнічення окремих
народів, зокрема слов’янських, продовжувалося аж до розпаду імперії
Габсбургів у 1918 р.

Використані джерела:

Володимир Кульчицький 13.12.2003, Право Галичини

Львівський шлях. – Львів, 1990. – Лютий. – С. 20.

Савчук Б. Україна – Івано-Франківськ, 1996. – С. 129.

Луцький Я. З історії туристично-краєзнавчої роботи . – Івано-Франківськ,
1998. – С. 15

Левицький С. Український улад у спогадах. Причини історії . – Мюнхен,
1997. – С. 12.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020