.

Продуктивність зимівничого господарства запорожців часів Нової Січі (1734 – 1775рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1995
Скачать документ

Реферат на тему:

Продуктивність зимівничого господарства запорожців часів Нової Січі
(1734 – 1775рр.)

З’ясування показників ефективності і продуктивності господарської
діяльності запорожців дуже важливе, бо пояснює рівень життєспроможності
як зимівничої форми господарювання, так і всієї економічної моделі
Вольностей в цілому. Тому, зокрема в землеробстві важливо з’ясувати
урожайність головних культур і визначити баланс витрат і прибутків в
інших основних галузях господарства запорожців.

За твердженням М.Е.Слабченка, Запоріжжя пережило два етапи
хліборобського господарства. Перший етап, так званого “татарського” чи
“бродячого” рільництва, коли не було точного терміну користування в часі
і в пайці. Другий етап став можливий і потрібний, за визначенням автора
– при широких ринках збуту і при відповідній кількості населення. “При
0.02 – 0.05 чоловіка на один км. кв. можливе лиш полювання і рибальство.
Коли сюди додається ще й обробіток землі, то густість населення зростає
до 0.2 – 0.7. Для XVII ст., коли населення Вольностей складало близько
200 тис. чол., цей коефіціент дорівнював 0.2 – отже цілком можливе було
раннє хліборобство. В XVIII ст. кількість населення Вольностей становила
близько одного міліона чоловік. Матимемо і відповідний коефіціент –
8.9-10. За нього можливе екстенсивно-переложне землеробство з ухилом в
бік трипілля і людність живе осіло. Значить рільництво в Вольностях було
не тільки знане, а й потрібне та необхідне. Без рільництва Вольності не
могли перебутися” – робить цілком слушний висновок М.Е.Слабченко.[1;186]
Едине з чим не можна погодитись, так це з твердженням, що хліборобство
було безпечно подалі від татар в північних паланках. Ця теза була б
цілком слушною для більш раннього історичного періоду. А за часів Нової
Січі у взаємостосунках запорожців і татар домінувало конструктивне
співробітництво, а не мілітарне протистояння. Цьому сприяла
загальноекономічна і політична ситуація в регіоні. В південних
володіннях Війська землеробство дійсно було розвинене слабіше, але
стверджувати, що його тут не було зовсім у нас немає ніяких підстав. Бо
наявні факти свідчать про те, що навіть за південними кордонами, далеко
за межами запорозьких володінь рільництво існувало. В цей час і серед
татарського населення зростав попит на збіжжя.

Через це й самі ногайські татари, за словами А.Скальковського, давно
культивували “бедное хлебопашество”.[2;362] В листі Київського
обер-коменданта Костюріна до хана від 3.10.1752 року йдеться про
заборону пахать спеп козакам, які живуть хуторами в татарських
володіннях.[3;252] На південь від запорозьких володінь в цей час також
починає формуватись ринок збіжжя. Це стимулювало як татарське, так і
козацьке населення на цій території займатись рільництвом.

Аналіз джерельної бази про розвиток зимівничого господарства дає
можливість стверджувати, що в означений період ми спостерігаємо саме
процес переходу і швидкого розвитку другого етапу хліборобського
господарства. Землеробством частина запорожців займалася завжди, хоча б
тому, що вони були вихідцями з традиційних землеробських регіонів
України і для більшості ця галузь господарства була добре знайома. Але
важливо з’ясувати наскільки було розвинене землеробство і наскільки воно
забезпечувало внутрішній попит Вольностей і Війська у збіжжі. А також,
чи завжди сприяла розвитку рільництва навколишня ситуація. Тому раніше,
при нерозвиненості ринків і загрозі комунікаціям, землеробство не могло
бути скільки небудь помітним і відображеним у відповідних нотатках
подорожніх. А не складаючи предмету імпорту – і в документах сусідніх
народів. Січовики дійсно завжди отримували від своїх монархів так зване
“хлібне жалування”, якого ніколи не вистачало. 1755 року кошовий
Г.Федорів писав гетьманові Кирилові Розумовському, що “Військо з давніх
літ і нині хліба на пашут, да в тутешніх степах йому весьма малой род
буває.” За словами того ж таки кошового отамана “… на рік Військо
потребує 10 тис. четвертей (960 тон.) борошна і без цього може статися
велика нужда”.[4;501] Прямолінійна трактовка цього листа ввела в оману
окремих дослідників стосовно рівня розвитку землеробства в Вольностях.
Лукавство цієї фрази, як і самого листа цілком очевидна при бажанні
отримати хоч якусь матеріальну підтримку для Війська. Бо звідки відомо
про “весьма малой род хлеба”, якщо його “не пашуть”? Сам лист мав на
меті якось обгрунтувати подане прохання про потреби Війська в збільшенні
імпорту і просив на цей імпорт знизити митні ставки, як і на вивіз
власне запорозької продукції. Бо за словами отамана, ці митні ставки
збирались російськими митними урядовцями “…с великим отягчением на
перевозах против прежнего”.[3;310] Цілком можливо, що саме така
кількість хліба й була потрібна для січовиків, але відомо, що якась
частина цього збіжжя йшла на продаж в Крим в чому той гостро потребував,
як про це у 1770 році писав Едисанський паша.[5;251;47]

З 60-х років ситуація кардинально змінюється. При чисельності Війська в
12-15 тис., поставки від сюзерена можна розглядати лиш як мізерну
допомогу. Цифру цього царського жалування можна порівняти з 144 тонами
спаленого в 1772 році під час російсько-турецької війни зерна в
зимівнику колишнього запорожця Онуфрія Лати.[4;500] Добре видно, що одне
єдине зимівниче господарство покривало 12 частину царського хлібного
жалування всьому Війську. І таких господарств було чимало. Рахунок може
йти на тисячі. В зимівнику полковника Гараджі з Барвінкової Стінки
описувачі зафіксували більш 22 тон зерна. Та ще й в його млині на Донці
– 15 тон. Всього 37 тон збіжжя. Крім того, за садибою росло дві загороди
жита та загорода пшениці. Така кількість збіжжя та наявність в зимівнику
землеробського реманенту у вигляді трьох плугів з лемехами і череслами,
коси і серпи – чітко вказують на землеробську оріентацію даного
господарства. Таку ж землеробську спеціалізацію мав і зимівник Пишмича,
де було описано 4 плуга, 10 серпів, 12 кіс, 2 заступи та інший
землеробський реманент.[4;501] Яків Ломаний 24.05 1772 року продав
різного збіжжя еврею Марку Соломону 18 тон, за що одразу виручив більше
10 тис карбованців.[6;328;26-29] Під час відомого татарського нападу на
приорілля взимку 1769 року в спаленому зимівнику козака Шкуринського
куреня Івана Шморгуна загинуло 40 тон зерна. А у козака Джереліївського
куреня Степана Каплуна – близько 32 тон.[7;278;33]

Урожайність провідних зернових культур визначає продуктивність
землеробської галузі господарства зимівників. На відрізаних у запорожців
землях в Елисаветградській провінції в 1766 році урожайність була
сам-шість.[8;112] Німецький мандрівник Хаммард, подорожуючи по Україні
вже після ліквідації Січі, при дуже негативному ставленні до запорожців
пише про сам-12 врожаю в їхніх господарствах.[9;207] Після ліквідації
Вольностей звичайним врожаєм на півдні Новоросії вважалось сам 2-3,
найкращі врожаї зафіксовано в сам 6-7. Аполон Скальковський дійшов
висновку, що в доброму раціональному господарстві можна мати 12-14
сам.[10;95] Якщо вважати ці цифри крайніми, то урожайність в зимівничих
господарствах запорожців цілком можна назвати досить високою навіть за
сьогоднішніми мірками.

Тому і жило Військо, головним чином, за рахунок козаків-аграріїв, тоб то
стараннями власників зимівників, основним обов’язком яких, за словами
А.Апостолова, було постачання продовольства до Січі.[11;106] А ніяк не з
мізерного царського жалування, яке до того ж постачалось вкрай
нерегулярно з великими волокитами, не в повному обсязі, через
зловживання і розкрадання російськими командами.

Значні обсяги зберігання і продажу збіжжя не залишають жодних сумнівів
стосовно товарності землеробства. Зберігали такі значні об’єми зерна в
загородах. А необмолочене, щойно зібране зерно – в копах і снопах. Свого
часу ще Н. Полонська-Василенко звернула увагу на те, що в жодному описі
конфіскованого майна старшини не значилось зернових ям про які
повідомляв пізніше Василь Зуєв.[12;271] Російські описувачі їх просто не
знайшли. Хоча безсумнівно вони існували в кожному землеробському
господарстві. У кошового П.Калнишевського зимівнику на Інгульці, за
повідомленням полковника Григорія Поповича, “…хліб з ям вибрато і
помолото. Для виїмки всього хліба наказано ще 100 рогож прислати. От
полкового старшини Данила Балицького 50 рогож прислано і хлібом
наповнено”.[13;354;5] Як бачимо, яма була не одна і обсяги зерна в них
були досить значними. Претензія отамана Криловського куріня Івана Білого
від 1771 року свідчить, що татари “…при зимовнику его в речки Ингула
вибрали из земли с ям пашни разного рода четвертей 50 в 200 руб., муки
пудов 30 в 90 руб”.[14;267;47]

Слід зазначити, що такий спосіб збереження зерна дуже продуктивний і
широко застосовується в усіх сучасних розвинених країнах, де водночас в
сухих герметичних сховищах зберігається 25-30 тис. тон зерна, яке не
потребує ніякої енергії на провітрювання, сушку, переробку,
транспортування, і яке не втрачає високої якості дуже довгий час. Про
широкий розвиток землеробства свідчить і різке зростання кількості
млинів. В 1767 році по Дніпру на території Кодацької паланки тільки
лодійних млинів нараховувалось 52.[15;67;53-54] Щоправда в 1774 році їх
тут нараховано вже менше – 41. Причина зменшення кількості лодійних
млинів вказана тут же: “…малой чрезвичайно в Днепре води и недороду
хлеба”.[16;67;98-99] Тобто на цей період припадає чергова посуха. На
жаль ми не маємо показників по кількості млинів в інших паланках, хоча
безсумнівно вони там були. Як невідома і кількість вітряків. Зате
достеменно відомо, що з їх власників збирали сталий податок збіжжям
“…до церкви божией мерою от каждого каменя по бочке коропской
пшеничного, а на канцелярию 4 коробки житного.”

Радикальна зміна ситуації в регіоні внаслідок якої зміцніли комунікації
і зв’язали Вольності з сусідніми ринками, зразу ж дала могутній поштовх
подальшому розвитку товарних відносин. Запоріжжя до цього було давно
підготовлене всім своїм соціально-економічним устроєм. В цьому зимівник
відіграє провідну роль. Слід було лиш узгодити відповідну правову базу.

Отже, в період Нової Січі, землеробство стає важливою галуззю
господарства на території Вольностей. Воно повністю забезпечує внутрішні
потреби Запорожжя і посідає друге місце в товарному виробництві
запорожців. Крім того, продукти землеробства з кожним роком посідають
все більш високе місце в експортних поставках до сусідніх країн.

Саме ця галузь господарства більше всього сприяла швидкому збагаченню
значної частини запорожців. Бо товарність цієї галузі і досить значний
попит на збіжжя при стабільно високих ринкових цінах не могли не
вплинути на розвиток галузі і на стан виробників продукції. Особливо це
стосується не скільки безпосередніх виробників, скільки
посередників-оптовиків, до яких перш за все належала запорозька
старшина. Про їх посередницьку роль говорить опис збіжжя в їх зимівниках
зроблений російськими описувачами після ліквідації Січі і вислання їх
господарів. Так, в зимівниках Каплуна, Шморгуна, Ковпака, Глоби,
Калнишевського було знайдено від 3 до 5 тисяч пудів обмолоченого хліба
не рахуючи того що стояв немолоченим в скиртах.[17;129] Користуючись
своїм впливом в Вольностях і значними діловими зв’язками за їх межами,
маючи значні капітали, вони мали широкі економічні можливості, якими в
повній мірі і користувались. Про це свідчить факт розгалуженого
листування з впливовими і відомими діячами Гетьманщини і Росії серед
якого ціла низка листів має яскраво окреслений діловий і господарський
характер.[18;84] В більшості випадків мова йде про торгівельні угоди і
про умови торгівлі в тих чи інших регіонах.

Товарний характер виробництва був би неможливим без широкого розвою
комунікацій і транспортних засобів. За контроль над комунікаціями йшла
справжня війна, мета якої, по суті, полягала в залученні до своїх
теренів і своїх перевозів більше купців, аби мати з цього якомога
більший зиск. Як приклад такої конкуренції можна навести факт
будівництва ханом мосту при Кизикермені. У відповідь на це, запорожці
навели неподалік пароми і переманили частину подорожуючих до
себе.[3;15-16] З цього приводу між татарами та запорожцями виникли певні
непорозуміння, які і породили досить жваве листування.

Основним транспортним засобом на той час була звичайна мажа з волами.
Простота і надійність конструкції мажі, давала змогу виготовити її в
звичайних домашніх умовах будь кому з зимівчан, котрі мали певні
теслярські здібності. Щоправда дехто з зимівчан виготовляв такі і інші
транспортні засоби на попереднє замовлення і на продаж, шкодячи лісовим
масивам, проти чого Кіш мусив ввести певні обмеження.[19;29(1);9-10]
Кількість цих транспортних засобів у окремих зимівчан дає можливість
говорити не тільки про значні обсяги перевезень, а й про наявність
певної транспортної спеціалізації. Так, запорожці Натикач та Рябий мали
по 11 маж, Голуб – 24, а Гаркуша – 44 мажі.[17;129] Навряд чи така
кількість транспортних засобів була необхідна для обслуговування лише
власного господарства. Тут ми маємо справу з транспортною
спеціалізацією, що само по собі і не дивно, бо чумацтво з давніх давен
було одною з головних прерогатив козацтва. Власне, одна з перших згадок
про козаків (грамота міщан Києва 1499 р.) це згадка про купців з рибою,
тоб то – чумаків.[20;88]

Є й певні факти здачі в оренду окремих возів під перевезення краму інших
господарів.[3;135] В оренду здавались не тільки окремі транспортні
засоби, а й тяглова сила. Можна було найняти воза і цілу валку навіть з
обслуговуючим персоналом. Керували цими валками не самі господарі, а
досвічені чумацькі отамани. Правили возами і обслуговували їх переважно
найманці з молодиків. Що до попиту на такий вид послуг, то він залежав
від багатьох чинників. Від них залежала і оплата цього роду послуг.
Маємо факти отримання від Коша білетів на чітко визначений термін і
район. Так, цигану з батьком дано було білет на заробітки возом в
Самарській і Протовчанській паланці на рік.[21;356;100] На разі невідомо
скільки коштував такий “патент”, але безсумнівно що якийсь податок з
цього роду діяльності все ж збирався на користь Війська від імені якого
такий дозвіл давався. За звичай власники таких “патентів” на протязі
року в означених паланках могли вільно найматись до перевезень
різноманітних вантажів. Звичайно, що більшість зимівчан мала по кілька
таких маж. По кількості волів в окремих описах можна визначити, що їх
кількість в середньому на зимівник дорівнювала 2-3 возам, що було
обумовлено реальною господарською потребою. Лиш окремі господарі
надавали певну перевагу торгівлі сіллю, для чого також слід було мати
значну кількість транспортних засобів. В більшості ж випадків вози
використовувались для перевезення продуктів власного господарства:
хліба, риби, масла, сала і таке інше. Не випадково серед чумаків багато
було дуже заможніх людей, які сконцентрували в своїх руках значні
капітали і виступали як кредитори. Безперечно, що першоосновою їх
капіталів було власне господарство і активна торгівельна діяльність.
Хоча безумовно старшина широко використовувала і свій посадовий стан, як
це видно у випадку зі зборами податків в неврожайний 1774 рік: “… а
буде где старшин войскових мельницы с оных размеру ничего не взимать, в
куренного же Деревянивского Лазаря Глобы с его мельниц половинную только
часть взять”.[22;67;102]

З кожним роком збільшується і кількість багатих запорожців і з числа
простих козаків. Це і є той самий середній клас, основа економічної і
політичної стабільності будь якого суспільства. В різних описах поряд з
прізвищами старшин ми все частіше зустрічаємо прізвища рядових
січовиків, які в своїх господарствах-зимівниках використовували не
тільки вільну працю прийдешніх робітників, але й свого біднішого
січового товариства. Якщо в 50-ті роки запорожцям власного хліба ще не
вистачає і вони купують його в Україні, то вже в 60-х р.р. вони повністю
забезпечують свої потреби і вивозять його до Криму, в Польщу, Валахію і
навіть постачають його до російської армії.[23;324;110] Поліпшення
торгівельних зв’язків з цими сусідніми країнами давало неабиякі
прибутки, як всьому Війську, так і окремим виробникам. Ці зв’язки
тривали з Кримом навіть в роки війни 1768-1774 р.р., коли туди вивозився
хліб.[4;353] Зимівчани мало зважали на такі обставини як війна і
заборони. Ними керувала не чужа їм політика центрального уряду, а прямий
торгівельний зиск і природній прагматизм.

Завдяки розвою землеробства і інших галузей господарства, Запорожжя
позбавилось економічної залежності від центральної влади. Це не могло не
турбувати російський уряд, який втрачав контроль над Запорожжям і добре
розумів, що економічна незалежність рано чи пізно поставить питання про
політичну незалежність.

Центральний уряд спочатку намагався чинити всілякі перешкоди розвитку
нових економічних стосунків на Запоріжжі. Під слушним приводом з 1764
року на Запорожжі заборонялось проводити розрахунки срібною
монетою.[24;170;21] На кордонах і перевозах влаштовувались митниці де
здирали потрійну плату і просто грабували чумаків, намагаючись хоч в
такий спосіб зробити торгівлю збитковою і непривабливою в очах
козаків-підприємців. Про здирства російських драгун повідомляв до Коша
шафар Кодацького перевозу Федір Голуб.[25;135;4]

Але всі ці заходи вже не могли перешкодити подальшому розвитку
господарства на Запоріжжі і все більшому збагаченню значної частини
запорожців, або як би ми сьогодні сказали – формуванню так званого
середнього класу. В своїх зимівниках запорожці використовували більш
прогресивні форми господарювання. Припинити ці небезпечні для
імперського уряду процеси можна було лише в традиційний для Росії спосіб
– грубою брутальною силою, що й було зроблено в червні 1775 року. Отже
зимівники, як основна форма господарювання в період Нової Січі, значною
мірою впливали на створення загальної економічної моделі Запорозьких
Вольностей і розвиток господарства тодішньої України.

Використана література:

Слабченко М.Е. Паланкова організація Запорозьких Вольностей.// Праці
комісії для виучування історії західноруського і українського права.
-К., 1929.вип.VI.С. 186.

Скальковський А. О ногайских колониях Таврической губернии.// Памятная
книга Таврической губернии. вип.1. -Симферополь. 1867. С. 362.

Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст. (1715-1774)
извлеченные из старых дел Киевского губернского архива А.А.Андриевским.
-Одесса. 1886. С. 252-254.

Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. -К., 1991. С. 501.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 251. арк. 47.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 328. арк.26-29.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр.278. арк. 33.

Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII – перв.пол. XIXвв. -М., 1976.
С. 112.

Щербина В. Случайная библиография.Hammards // Киевская Старина. 1890.
т.ХХХІІ. С. 207.

Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края в 3-х
частях. -Одесса. 1853. ч.ІІ. С.95.

Апостолов А. Запорожье, страна и народ. -Харьков. 1903. С. 106.

Путешественные записки Василия Зуева от Санкт-Петербурга до Херсона в
1781-1782 году. -Спб.1787. С.271.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 354. арк.5.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 267. арк.47.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 67. арк.53-54.

ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 67. арк.98-99.

Полонська-Василенко Н. Запорiжжя XVIII ст. та його спадщина. -Мюнхен.
1965. т.1.С. 129.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 84.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 29(1). арк.9-10.

Липа Ю. Призначення України. -Львів. 1992.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 356. арк.100.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 67. арк.102.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 324. арк. 110.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 170. арк.21.

ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 135. арк.4.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020