Реферат на тему:
Проблема самосвідомості в лімінальному стані
Серед характерних особливостей сучасного стану психологічної науки —
поява підвищеного інтересу до вивчення свідомості як психічного
феномену. «Свідомість — це один із найскладніших і водночас загадкових
проявів діяльності мозку» [5, с 200]. Відбуваються істотні зрушення і у
вивченні власне внутрішнього світу людини. До них належить радикалізація
поглядів дослідників, зокрема щодо проблеми формування національної
свідомості та самосвідомості, що є однією з найважливіших і водночас
вельми складних на сучасному етапі розвитку українського суспільства, у
процесі громадянського становлення особистості. Основними чинниками, які
сприяють цьому процесові, є усвідомлювані типові психологічні риси,
особливості тієї національної спільноти, з якою людина себе ідентифікує,
усвідомлює історичне минуле, сучасне та майбутнє нації.
Саме в межах концепції культурної спадщини відбувається формування
громадянської свідомості та самосвідомості особистості. Адже національна
свідомість та самосвідомість особистості — вагомий чинник
державотворчого процесу, тому розуміння її станів у історичній
ретроспективі дасть змогу істотно підвищувати ефективність прогнозування
розвитку держави, суспільства загалом. Утворення незалежності України
сприяло об’єктивному висвітленню історико-психологічних подій, а також
дало можливість по-новому переосмислити історичні реалії на архівних
матеріалах, оскільки велика кількість людей стає жертвами різноманітних
природних, техногенних або соціальних бід і катастроф. Проблема
збереження здоров’я осіб, які відчули вплив факторів екстремальних
ситуацій, за останній час привернула увагу великої кількості
дослідників. «Серед екстремальних ситуацій особливе місце займають
соціальні катастрофи, як результат суспільно-політичної діяльності груп
осіб або державної влади, які зумовили зниження соціально-політичної
стабільності в суспільстві або економічного благополуччя населення, а в
крайніх випадках призвели до масової загибелі людей» [4, с. 461]. Таке і
схоже, безсумнівно, ставить під загрозу безпеку самої нації, держави.
Проблемами внутрішнього стану особистості в екстремальних ситуаціях
займалися передусім на основі військових локальних конфліктів, а іншим
аспектам не приділялося належної уваги.
Мета нашого дослідження — психологічно осмислити і з’ясувати суть
масових психопотрясінь, зміни станів свідомості у лімінальному стані (на
матеріалах самозвітів жертв голодомору).
Питання свідомості і самосвідомості перебувало в центрі уваги значної
кількості українських учених (О. Г. Асмолов, М. Й. Боришевський, Г. С.
Костюк, С. Д. Максименко, В. О. Татенко, П. Р. Чама-та); зв’язок
свідомості і динаміки психічних процесів досліджували (О. М. Леонтьєв,
О. Р. Лурія, С. Л. Рубінштейн); змінені стани свідомості (Б. Г. Ананьєв,
В. Н. Мясіщев); психічні стани та реакції людини, що спостерігаються в
екстремальних та субекстремальних ситуаціях (Ю. О. Олександровський, С.
О. Чабан, С. І. Яковенко).
Переживання людьми різних екстремальних подій, як-от природні або
техногенні катастрофи, локальні воєнні конфлікти, терористичні акти,
інші злочини проти особистості мають виражений негативний вплив на
психіку постраждалих. Але тривалий час, внаслідок політичної блокади,
психологічна наука не звертала уваги на одну з найтрагічніших сторінок
історії українського народу — голодомор 1932–33 років в Україні. Саме на
підставі аналізу матеріалів самозвітів жертв голодомору можливе його
психологічне осмислення.
За різними підрахунками вчених, було знищено велику кількість українців.
Масштаби втрат дають підстави класифікувати це явище як національну
катастрофу. «Частина із запрошених до комісії експертів дали свої цифри
жертв голодомору: Мейс — 7 млн, Конквест — 6 млн, Косинський — 4,5 млн,
Маскудов — 4,4 млн» [3, с. 27].
Проблеми самосвідомості в лімінальному стані на матеріалах самозвітів
жертв голодомору не вивчалися. «Лімінальний (від лат. limen — межа)
означає того, хто знаходиться в перехідній фазі» [2, с. 11]. Людина, яка
перебуває в лімінальній фазі, не має рис як минулого, так і майбутнього.
Вона на межі виживання, власне самого існування. Трагедія українського
народу полягає, на нашу думку, в незнанні історико-психологічних реалій
і не використанні їх у сучасному житті. Адже історія повторюється.
Спотворення історичних подій, інформаційна заблокованість частини
історії, призвели до притлумлення свідомості народу. У такому стані вона
перебуває й у сучасних умовах. Це потурає проведенню відповідних
політичних рішень. Проведемо побіжний психологічний аналіз стану
проблематики голодомору.
16 жовтня 2006 року Секретаріат Президента України, Український інститут
національної пам’яті провели круглий стіл «Голодомор 1932–33 років —
геноцид в Україні» (до громадського обговорення ініціативи Президента
України про політично-правову оцінку Голодомору 1932–33 років в
Україні). Психологічний аналіз дає підстави для низки сутнісних
тверджень і формулювання контекстних питань. Була присутня зацікавлена
еліта Української держави, громадськість, тобто люди, які аж на 16 році
незалежності стали обговорювати такі питання.
Тоталітарна система не одному поколінню спотворила свідомість, уявлення
про навколишній світ. У людей з’явилися острах, боязкість, рабське
ставлення до влади, хоча за 15 років навчилися не виконувати її укази та
розпорядження, самовільно трактувати вимоги. Особливо цікавий феномен
української самосвідомості. На підсвідомому рівні закладені
прабатьківські традиції, звички, обряди щодо вшанування померлих.
Встановлюють пам’ятники, монументи, тим самим засвідчуючи пошану до них.
Але страх, неспроможність відстояти себе, зробити щось не так, вбиті в
душу не одному поколінню українців тоталітарною системою, зробили свою
справу. Український державний бомонд через силу вшанував пам’ять
полеглих, тим самим завдаючи психологічного болю свідкам голодомору,
оскільки загинули мільйони українців. Але це потребує спеціального
розгляду. Емпатійна реакція стосується лише певної кількості людей,
багатьох питання голодомору досі не цікавить. Можливо, завдяки
інформаційній ізоляції щодо голодомору, а, можливо, і психологічної
реакції на трагедію.
Серйозно сприймається пересічним українцем лише актуальна і близька за
часом інформація ЗМІ. Нагадаємо, що від 2001 року до 2005 року, згідно
із статистикою, українське населення зменшилося на 4 000 000 осіб, отже
є над чим задуматися. Значна частина сучасних українців перебуває на
межі виживання. Громадянська самосвідомість обмежується лише сучасними
реаліями. Адже, обертаючись, історична спіраль не оприлюднює через
науковців безцінні архівні джерела. На нашу думку, через низку
політико-психологічних факторів, зокрема правову незахищеність,
внутрішні радянські установки, суспільно-політичні обставини, зовнішній
вплив. Психологія маніпуляції вимагає існування інформаційного голоду
для людини, а за таких умов легко проводити свою політичну волю. Не
існує державного впливу через ЗМІ, інститути, школи щодо ознайомлення
населення з подіями голодомору. Лише ентузіасти справи — громадські
організації пробуджують самосвідомість, спонукають до саморозвитку,
вдосконалення, роздумів. Стан архівних джерел викликає двоїсті почуття.
З одного боку, в обласних архівах МВС, архівах юстиції багато
недоторканого матеріалу, що допоможе у дослідженнях встановити абсолютну
істину трагедії геноциду. А із іншого боку, архіви СБУ перебрані, вони
дивно знищуються і в наш час. Чи не свідчить це про недоторканність
інформації?
Історико-правові факти можуть мати вплив і на сучасні політичні сили.
Громадські організації постійно проводять моніторинги зрізів побутової
свідомості жертв голодомору. Живі очевидці мають право сказати новим
поколінням страшну правду лімінальних станів людей. Зміни самосвідомості
українців під час голодомору 1932–33 років відбулися, це безперечний
факт. Були неодноразові спроби радянської влади за допомогою голоду
зламати дух, корінь української нації — українське село. Український
селянин був самодостатнім, психологічно стійким, політично не
заангажованим. Прагнення радянської влади до трансформації українця саме
до рабського існування призвело до голодоморів в Україні. Відбулися
страшні лімінальні роки голодоморів, змінивши на підсвідомому рівні
цінності, прагнення, світосприйняття людей. Необхідно повернути
історичну пам’ять селянинові. Поступово відродити українське село. А
реалії такі, що майже всі люди їдуть до міста, бо на селі, основі основ
української держави, великий занепад. Не забувають очевидці горя і біди,
оскільки істотним чинником консервації такого пригніченого стану
свідомості є залишений незмінним зоровий образ ідеології минулого у
численних символах (пам’ятники, монументи, герби), назвах (вулиць, міст,
сіл) іменем катів українського народу. Незагоєні рани розривають спогади
про страшні часи. А в іноземців викликають здивування і розчарування
державною політикою щодо голодомору.
Результатом круглого столу стало «визнання Голодомору 1932–33 років —
геноцидом в Україні» і схвалення цього питання у Верховній Раді України.
А реалії української політики такі, що інші країни визнають Голодомор
1932–33 років актом геноциду в Україні. А в Україні парламент 16
листопада 2006 року на подання Президента України, щодо визнання
Голодомору 1932–33 років — геноцидом в Україні, виступив категорично
проти розгляду саме такого формулювання питання, лобіюючи інтереси
певних політичних сил.
Звичайно, проблема вимагає психологічного аналізу, який потребує
додаткових матеріалів, дослідів, свідчень, розробки. Наведемо приклади
свідчень виконавців і жертв тих страшних років. Ось такі цинічні слова
було сказано вождем 19 лютого 1933 року.
«Кажуть, що шлях колгоспника є правильний шлях, але важкий. Це правильно
лише частково. Звичайно, труднощі на цьому шляху є. Гарне життя даром не
дається. Але справа в тому, що головні труднощі вже пройдені, а ті
труднощі, що стоять перед нами, не варті навіть того, щоб серйозно про
них говорити. (Й. Сталін)» [1, с. 98].
Випадки людоїдства у лімінальних станах були піковою точкою у
трансформації свідомості. Страшною наругою над людським єством.
Переломним моментом людського буття. Поза межами людського.
Зі спогадів М. Д. Демченка, колишнього заступника головного прокурора
Сумської обл., старшого радника юстиції: «В 1933 році наша сім’я жила в
Річках (Білопіль-щина). Батько працював у «бурякосіві». Голод був
страшенний. Вимерло півсела, як не більше. На людей і глянуть було
боязко: очі якісь скляні, пусті, тіла обважнілі, водою налилися. Село
теж — сама пустка. Все в бур’янах. А з того бур’яну людський стогін та
гарчання здичавілих собак, що за людські маслаки гризуться. Діло дійшло
до людоїдства. Колгоспник Супрун порізав двох меншеньких дітей і годував
ними старших. Людоїдство тоді стало частим явищем. Голод позбавляв людей
розуму, і вони самі не відали, що чинили. Пам’ятаєте, в поета:
«Загупало в двері прикладом, // Заграло у шибку: // Ану одчини,
молодице, // Чого ти там криєшся в хаті? // Застукало в серце, різнуло:
// «Ой, горе, це ж гості до мене. // Та чим же я буду вітати — // Іще ж
мій синок не вварився…» [1, с. 99].
Страх полонив всю душу, заходив у найвіддаленіші куточки душі карбуючись
у пам’яті на підсвідомому рівні, рефлексивно ховаючи понівечене тіло від
тупоту двоконки.
«Пилипенко К. С., 1912 р. н. (записала у березні 2004 року слухачка ДДП
НаУКМА Олена Дідик). «Моя прабабуся, Катерина Степанівна Пилипенко, 1912
р. н., проживала у с. Линовиця (суч. Прилуцького р-ну Чернігівської
обл.), де й жила під час голодомору 1932–1933 рр. Найстрашнішим був
тупіт двоконки. Адже вона забирала і живих, і мертвих, і кволих. Коли ж
живі звертались до їздового, чули відповідь: «Поки довезу — сконаєте».
Їздовий за роботу отримував 1 кг хліба в день. Ховали людей так: скидали
всіх у велику яму за селом» [6, с. 229].
Несформована дитяча свідомість умить ставала на щабель з дорослою,
пам’ятаючи все до дрібниць: і приниження батьків, і погляд братика, і
аромат того молока.
Зі спогадів Г. Г. Кирилової (с. Тимофіївка на Херсонщині). «Тата й маму
в колгосп не брали, ходили вони по селах проситися на роботу, і ніхто
також не брав. І збирали вони на смітниках бурякові та картопляні
лушпайки, а ми з братиком спухнули.
Ще був у нас маленький братик, восьмимісячний. Мама націджувала з грудей
молочко, щоб я вдень з ложки його годувала. Та хіба втерпиш, аби молочка
не сьорбнути? Помер мій братик. Перед смертю він так дивився на мене, що
ніби казав тим поглядом: «Я вмираю, але я тебе не виню, Ганнусю…» [1, с.
102].
Як збагнути маленькій дівчинці у лімінальному стані, що сталося, і якого
впливу зазнала її самосвідомість на все подальше життя, які психічні
травми, комплекси, табу, які руйнації зазнала дитяча психіка? Як це
відобразилося на спілкуванні з оточенням, вихованні її дітей, онуків?
Демченко Г. (с. Світлогорське Кобеляцького р-ну Полтавської обл.).
«Ніколи не забуду тієї жахливої картини, що відкрилася моїм очам: річкою
пливли трупи, і хвилі прибивали їх до берега, а вороння, налітаючи
зграями, шматувало мертві тіла. Трупи ніхто не забирав. Не передати
словами, що коїлося в моїй голові. Я не могла збагнути, чому вмирають
люди і хто в тому винен» [1, с. 417].
Отже, зміни самосвідомості українців під час голодомору 1932–33 років є
очевидними, зокрема на підсвідомому рівні закарбувалися страх,
заціпеніння, понівечені людські цінності, прагнення, світосприйняття,
вартість людського життя. Для того, щоб зробити помітний внесок у
розвиток людської історії, самосвідомості усіх представників нації, з
якою особистість себе ідентифікує, прагне до свого самовираження і
самовираження своєї національної сутності, неповторності, потреби
посісти гідне місце серед інших національних спільнот, необхідна
суспільно-політична підтримка влади. А на державному і науковому рівні
проблеми самосвідомості людини в лімінальному стані (на матеріалах жертв
голодомору) не вивчалися. Проблема голодомору на державному рівні тільки
констатується. Не існує державних програм для поширення інформації про
голодомор. Складається враження, що політики добре знають психологію
маніпуляції, яка вимагає існування інформаційного голоду для людини, а
за таких умов легко проводити свою політичну волю, саме тому немає
підтримки у розробці такого актуального питання з метою кращого
розуміння багатогранної національної самосвідомості особистості
сучасного українця.
Література
Голодомори в підрадянській Україні (Праці членів Асоціації дослідників
голодоморів в Україні) / Редколегія: Веселова О. М., Кульчицький С. В.,
Лук’яненко Л. Г. , Марочко В. І. — Київ-Львів-Нью-Йорк: Вид-во М. П.
Коць, 2002.
Лобас В. Х., Легенький Ю. Г. Українська та зарубіжна культура. — К.:
ІЗМН, 1997.
Міжнародна Комісія з розслідування голоду на Україні 1932–33 років //
Золоті Ворота. — К., 1991. — Ч. 4. — С. 27
Психология экстремальных ситуаций: Хрестоматия / Сост. А. Е. Тарас, К.
В. Сельченок. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2002. (Библиотека практической
психологии).
Психофизиология. Учебник для вузов / Под. ред. Ю. И. Александрова. —
СПб.: Питер, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
