.

Проблема походження антів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 463
Скачать документ

Цією проблемою займалося чимало вчених. Один із них, археолінгвіст, кандидат філологічних наук, лауреат премії ім. І. Франка О. С. Стрижак, люб’язно запропонував АНТу скористатися з його розвідки про антів, написаної для словника “Історичні етноси України”, що готується до друку

Великий обсяг цієї праці з її складною термінологією, розлогими коментарями та примітками, не дозволяє нам опублікувати текст у оригінальному вигляді. Натомість подаємо виклад, адаптований і скорочений нами для сприйняття читача-непрофесіонала.

Енциклопедії й узагальнюючі праці ХІХ – ХХ сторіч по-різному витлумачують цей етнонім:

  • Печерні або антські люди (Брокгауз і Ефрон, 1890).
  • Сарматське плем’я між Доном і Дністром (Большая Энциклопедия Т-ва “Просвещение”, 1902). Треба зазначить, що греки називали сарматами та скіфами півтора десятка народів, у тому числі антів, венедів, слов’ян і т. д. У свою чергу, антами називали аланів.
  • Одна з двох головних громад слов’янських племен півдня України IV-VII ст. (Українська загальна енциклопедія, Львів, 1930-і рр.).
  • Об’єднання східнослов’янських племен між Дніпром і Дністром IV-VI ст. (БСЭ, 1950).
  • Велика група ранньоісторичних українських племен VI ст. (Енциклопедія українознавства, 1955).
  • Сильний південно-західний союз східнослов’янських племен IV-VII ст. (УРЕ, 1959).
  • Східні слов’яни IV-VI ст. (Словник слов’янських старожитностей, Вроцлав, 1961).
  • Візантійська (IV-VII ст.) назва східнослов’янських племен IV-VII ст. (Брайчевський у СИЭ, 1961 і в БСЭ, 1970).
  • Старожитнє ім’я східнослов’янського племінного союзу межиріччя Дніпра й Дністра IV-VII ст. н. е. (Вольф Й. Абетка народів, Прага, 1984).

М. Брайчевський писав, що попередник етноніма ант – “Антас” – вперше занотовано в одному з керченських написів ІІІ ст. н. е. Вдруге – в назвах територій “Антія”, а також “Антаїб” готських легенд. Анти часто згадуються у візантійських джерелах. Так у творі Йордана “Про походження й діяння гетів” (550-і рр.) зазначено: “Дакію укріплено [… ] вінце-подібними крутими Альпами. Біля їхнього лівого боку, схиленого на північ, від джерела… Вістули на величезних просторах живе численне плем’я венетів. Хоч тепер їхні назви міняються залежно від… родів і місць проживання, вони переважно звуться слов’янами й антами…

Слов’яни живуть від міста Новієтуна та озера, яке іменується Мурсіанським, аж до Данастра й на півночі – до Віскли… Анти ж наймогутніші з них… де Понтійське море робить дугу, ширяться від Данастра аж до Данапра… [Гот Амал Вінітарій] рушив військо в межі антів… і короля їхнього по імені Боз [варіанти Бож, Вож] із синами його й 70 достойниками розіп’яв” (тут і далі О. Стрижак цитує за “Сводом древнейших письменных известий о славянах”. – М., 1994).

В історика VІ ст. Прокопія Кесарійського анти вперше йдуть після гуннів і слов’ян, котрі мешкають лівобіч Дунаю, близько берега, а потім – у тій же групі, але пересунуті на одне місце вперед: “варвари, гуни, анти й слов’яни… жили над Істром, часто переходячи (ріку. – О. С.), завдавали римлянам непоправної шкоди… Через деякий час анти й слов’яни розлаялися (можливо, “розспорилися”? Пор. “етнонім” спори. – О. С.) між собою й почали війну”. Й “антів було переможено”.

Але незабаром анти напали на Фракію “й багатьох римлян… повернули в рабство”. Ні слов’яни, ні анти “не управляються однією людиною”, а “живуть народоправно”. Навіть “щастя й нещастя” в них є спільною справою” і “закони однакові”.

Головним Богом для них є “творець блискавки”, йому вони жертвують “биків і здійснюють… священні обряди”. “Долі (в оригіналі “судьбы”. – О. С.)… не знають”, “обіцяють, якщо врятуються… принести Богу жертву за свою душу”, “шанують ріки й німф, й усякі інші божества”, “живуть… у жалюгідних хатках” далеко “один від одного”, “часто міняють місце проживання”. На ворога йдуть переважно “із щитами й дротиками”, “панцирів… не одягають; інші не носять ні сорочок (хитонів), ні плащів, а одні лише штани, підтягнуті широким поясом”. В антів і склавинів “та сама мова, досить варварська. Й за зовнішнім виглядом вони не різняться… Дуже високі на зріст і величезної сили. Колір шкіри й волосся… дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темночервоні.

Спосіб життя… як у массагетів, грубий, без усяких вигод”. Вічно брудні, але за своєю суттю не злі, “хоч у всій чистоті зберігають гунські норови. Колись навіть ім’я у слов’ян і антів було… те саме… обоє цих племен називали спорами (“розсіяними”), думаю… вони жили, займаючи країну “спораден”, “розсіяно”, окремими виселками… посідаючи більшу частину берега Істру, по той бік… Імператор Юстиніан… пропонував їм поселитися в стародавньому місті… Туррис… біля самого… Істра. Це місто збудував імператор Траян… Юстиніан погоджувався обдарувати їх цим містом і навколишньою областю… щоб… виступали проти гуннів… “.

Анти ліпше від інших “уміли воювати в гірських і важких місцях”; “завдяки своїй доблесті… (гористості краю – О. С.) змусили ворогів до втечі”. Країна Евлісія, де вони жили, простяглася до т. зв. “Меотійського Болота” й річки Танаїс (Дону), що спадає в “Болото”. Саме це “Болото” вливається до Евксинського Понту. “Народи, які тут живуть, у давнину звалися кіммерійцями, тепер же… утигурами. Далі, на північ від них, займають землі незліченні племена антів”.

У Псевдо-Кесарія, автора “Відповідей на запитання” (серед. VІ ст.), склавинів протиставлено “фісонітам, що звалися також “данувіями”, тобто, “дунайцями”, в яких вбачали антів. Про їхнє значення для Візантії промовляють епітети, вживані в титулатурі її імператорів. Означення Antikos (лат. Anticus “Антський”) вживалося близько 80 років (з 23. ХІ. 533 по 1. V. 612) Юстиніаном І, Юстином ІІ, Тиверієм, Маврикієм та ін. у приблизно такій трафаретній структурі: “Імператор… Аламанський Готський Франкський Германський Антський Аланський Вандальський Африканський”, але в ній немає епітета “Склавинський”, хоч апелятив “sclavus” став у римській імперії навіть означати “раб”.

Антів ще знають: Іоан Ефеський (бл. 506-507 р. – як “підкуплених” ромеями, щоб ті напали “на [… ] слов’ян”), Агафій Миринейський (він 530-582 рр. згадує антів візантійської служби, а також слов’янина Сваруна). Менандр Протектор (автор “Історії”, писаної після 582 р., оповідає про аварське спустошення “Антії” та її посольство до “Аварії” на чолі з Мезамером, сином Ідаризія, братом Келагаста, “пустословом і хвальком”, чиї “нахабні” переговори кінчилися смертю й посиленням антиантської агресії аварів). Безіменний автор трактату “Про воєнне мистецтво” (70-і рр. VІ ст.) твердить, що вдалими бувають засідки проти “білявих” народів, антів, склавинів, сарацинів та персів, але “стосовно скіфських “… треба остерігатися пасток з їхнього боку”.

Маврикій, візантійський імператор 582-602 рр., автор “Стратегікону”, дозволяє нападати на ворожу землю, якщо вороги небоєздатні, непідготовлені, “не знають порядку й влади, як склави й анти”. Ці племена “однакові”, вільні, не схильні ні до рабства, ні до покори. “Численні й загартовані”, вони “легко переносять і спеку, й холод, і дощ, і голизну тіла, й нестачу їжі”. До іноземців “добрі й дружні, супроводжують їх почергово з місця на місце”. Майже по-кавказьки захищають честь і гідність гостя, полонених тримають лише протягом визначеного часу. “У них багато різноманітної худоби й злаків… Жінки… цнотливі понад усяку людську природу… Живуть… серед лісів, рік, боліт та… озер”, влаштовуючи чимало запасних виходів із жител; “цінності… закривають у тайниках”, “люблять нападати… у місцях лісистих, вузьких та обривистих”, “користуються засідками, раптовими нападами й хитрощами”. Є “найдосвідченішими в переправі через річки”; “захоплені небезпекою, поринають глибоко в воду, тримаючи в роті… довгі очеретинки… дихають через них”. “Кожний чоловік озброєний двома невеликими списами, а дехто з них – і щитами… дерев’яними луками й невеликими” отруєними стрілами. “Перебуваючи в стані анархії та взаємоворожнечі… ні бойового порядку не знають, ні битися в правильному бою не прагнуть”. А “з криком усі разом рухаються вперед”. “Віроломні й ненадійні в угодах”. “Жоден не хоче уступити іншому”. “За скіфським звичаєм, одні наводять мости, інші будують настил”. “Оскільки в них багато вождів і вони не згідні один з одним, не зайве деяких з них прибрати до рук за допомогою речей або подарунків, особливо тих, які ближче до кордонів”. Знайдене в них радить “переправляти в свою землю”.

Отже, анти фіксуються впродовж ІІІ – VII ст. н. е., переважно поряд із склавинами (гр. Sklavenoi), своєрідним відбиттям слова слов’яни, які, врешті, й поглинули їх. Анти й склавини хоч і єдналися узами історичної спорідненості, минулою однойменністю (венеди, спори), мовою, територіальним сусідством (принаймні на Дністрі й Дунаї), звичаями тощо, все ж були різними етносами, які нерідко конфліктували й конфронтували між собою.

За А. Куником, “анти… були, насправді, не слов’янами, а лише династами азійського (черкеського?) походження, які підкорили собі чорноморських слов’ян у VІ ст. (?- О. С.)… й у візантійських письменників згадувалися так само окремо від слов’ян, як болгари та руси”. Цікаво, що на цьому тлі складається система слов’янських племен, які дістали свої етноніми від чужоземців. Сюди належать: балканські болгари/булгари (тюркізм), руси (русини, русичі, руснаки, руські, вони ж на заході деінде ще й досі рутени/Ruthenos – кельтизм), білоруси (мають слов’яно-кельтський варіант), серби/сорби (індоаризм), хорвати (іранізм).

“Незліченні” анти, займаючи величезні простори північніше Азово-Чорномор’я, тобто між Доном і Дунаєм, зникли безслідно, майже як і знамениті їхні суперники авари-обри. З ними лише обережно позалінгвально-географічно пов’язують племена уличів і тиверців, можливо, полян. О. Шахматов ототожнював антів (гр. Antai/ Antes) з предками всього східного слов’янства, початок формування якого датується рухом праслов’ян з басейну Вісли на Наддунайщину.

Лишається недослідженим протилежний напрям розселення антів, так само як і декларований візантійцями факт розпаду на антів і склавинів єдності, званої спорами (Spori). Цікаво, що цей етнонім ще й досі не має надійної етимології. А що коли це один з найдавніших слов’янізмів, зафіксований у період великого й переповненого “спорами” – суперечками за землю переселення народів? “Від Прокопія (Кесарійського – О. С.), – пише О. Шахматов, – ми дізнаємося, що анти (…) в царювання Юстина (518-527 р.), перейшовши Дунай, напали на імперію, де дістали поразку від Германа, котрий стояв на чолі фракійських військ”.

Знаменитий мовознавець, вивчаючи історико-етнографічні особливості життя антів і не маючи в своєму розпорядженні такого важливого наукового апарату, як сучасний корпус новгородських берестяних грамот, доходить висновків, що першою прабатьківщиною східних слов’ян (в оригіналі “русского народа”) “була територія антів, тобто – область між Прутом і Дніпром”, всупереч тим, хто вважав, що вона містилася в Білорусії, в Карпатах, біля гирла Дунаю, в понизів’ї Пруту, Дністра й Дніпра. 558 р. в цьому районі на антів напали авари, які з допомогою лангобардів зайняли 567 р. землю гепідів, котра тяглася аж до рік Драви й Сави (суч. Хорватія).

Анти ж під тиском аварів-обрів, за О. Шахматовим, відійшли до Волині (теперішні Волинська, Рівненська й Житомирська обл.) та північної Київщини, котрі й стали “колискою руського племені, руською прабатьківщиною”, другою вже за рахунком. Автор натякає на можливість виникнення в той час антського союзу племен, до якого входили, наприклад, дуліби.

М. Грушевський, добре знаючи життя антів, їхні воєнно-дипломатичні та інші взаємостосунки з Візантією, дінсько-дністерський життєвий простір і т. ін., доходив висновків, що анти не східні й полудневі галузі слов’янства, а південна частина північно-східного відгалуження, тобто ті племена, що утворили “етнографічну цілість, яку тепер звемо українсько-руською… Сі анти виступають на території, де пізніше бачимо русинів і де й тоді – в VI ст. не міг сидіти ніякий інший слов’янський народ, розумію краї між Дністром і Доном… Антська колонізація вповні відповідає тому, що ми на основі… сказаного про напрями слов’янської колонізації могли б викомбіновувати про правітчизну нашого народу й напрям його колонізації… В антах маємо предків українсько-руських племен”.

Усупереч цьому А. Погодін заявляв: “В антах можна бачити предків усієї східної, руської галузі слов’янства, а не тільки її української частини… М. Грушевським керувало патріотичне бажання почати історію України з якомога давніших часів”. Це положення набуло гостроти за тоталітарної доби. “Можна згадати, – продовжував “русскую идею” П. Третьяков, – ще тенденційну спробу М. Грушевського розглядати антське минуле з позицій своєї націоналістичної концепції історії України, де анти дістали освячення, дуже далеке від історичної дійсності”.

Однак життя посміялося з противників концепції антів як пращурів українців. Нещодавно газета “Известия” (Москва) надрукувала заяву керівника Новгородської археологічної експедиції академіка В. Яніна, в якій, з нашого погляду, переконливо показано, що панівна догма “общерусскости” східних слов’ян дала тріщину. На основі майже тисячі новгородських берестяних грамот ХІ – ХVІ ст. й порівняльно-історичних студій академіка А. Залізняка зроблено висновок: розвиток північно-східних слов’ян ішов не від спільної “давньоруської” мови, яка нібито після татаро-монгольської навали розпалася на три інші: російську, українську й білоруську, а навпаки, у напрямі прямо протилежному – їхнього взаємовпливу й зближення.

Носії історично кривицького (псковського та ін.), в’ятського (володимиро-суздальського), ільменсько-словенського (новгородського), а також радимицького діалектів, на базі яких згодом сформувалися росіяни й білоруси (частково), прийшли на східнослов’янську територію із заходу, з північної Польщі й Німеччини.

Таким чином, росіяни виявилися рідними братами полякам, а не… українцям, котрі, в основному, виникли на антсько-склавинській основі, дуже спорідненій у своєму етногенезі й етнічній історії з мовами хорватською (пор. у Карпатах білих хорватів княжої доби) й сербською, на що вказував уже С. Смаль-Стоцький.

Дослідження антського питання ще далеке від свого завершення. Найчастіше антів шукають, і не без причини, на сході, майже забуваючи про західний аспект цього питання. Так наприклад, лишилися поза увагою дослідників повідомлення про наявність у середньовічних і пізніших легендах Тиролю й Хорутанії (суч. Словенії), сусідньої з Хорватією, відомостей про антів, або антських людей, які жили ізольовано в печерах, далеко від цивілізованого світу.

Отож, анти – дуже давнє гетерогенне етнічне утворення, пов’язане генетично з найархаїчнішими мовами Європи. “Анти, – пише В. Сєдов, – це група слов’ян, яка розселилася в межиріччі Дніпра й Дністра серед іраномовного населення, яке було ними асимільоване. Це було діалектно-племінне угрупування слов’ян у VI – VII ст., котре мало свої етнографічні особливості… Це племінне угрупування належить ще до праслов’янського періоду”.

Хочемо нагадати про деякі спроби пояснити їхній етнонім. Певний час у науці фігурував половецький аспект таких студій (від тюрк. Ant “присяга, клятва”), іранський і слов’янський (внаслідок штучного поділу гіпотетичного Slaveta “слов’яни” на Slavi й Antae) та ін. З цього приводу О. Трубачов зазначає: “Цікаво, що, вважаючи іранським, учені зближали цей етнонім із тохарським ant “рівнина”, з лексемою “сліпий, темний”, репрезентованою як в авестійському anda-, так і в д. -інд. andha-, й нарешті, з винятково давньоіндійським anta- “кінець, край”. Унаслідок такої ранимої методики поняття “іранський” набувало все більше географічного, а не лінгвістичного характеру…

В етнічній номенклатурі самих іранців (скіфів, сарматів) немає антів, а спроби виділити цей етнонім у складі назв сарматських соціально-етнічних угрупувань Limigantes, Ardaragantes викликають сумнів. Тохарська етимологія (…) дуже не надійна, зближення з anda- “сліпий” перш за все зустрічає перешкоди в фонетиці.

Залишається… Antai з д. -інд. anta- “кінець, край” бездоганне фонетично, а також семантично, тому що так звані анти справді займали південно-східний край слов’янства, відомий пізніше під назвою Україна”.

Етимон заслуговує ширшої семантизації (пор. санскр. anta “близький, прекрасний, чудовий, край, рубіж”), він зусібіч оспівує Вкраїну.

Література

 

  1. Погодин А. Из истории славянских передвижений. – СПб, 1901, с. 27.
  2. Седов В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979, с. 125.
  3. Трубачев О. Лингвистическая периферия древнейшего славянства: Индоарийцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. – 1977. – №6. – С. 13-29.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020