Реферат на тему:
Полеміка, навколо гетьманського руху в еміграційній пресі (30-ті рр. XX
ст.)
Рівень розробленості історії гетьманського руху 20-40-х рр. XX ст. у
вітчизняній історіографії навряд чи можна назвати задовольняючим сучасні
запити української історичної науки. У більш вигідному становищі в цьому
плані знаходиться постать В`ячеслава Липинського, життєдіяльності та
інтелектуальній спадщині якого вже присвячена значна кількість праць
[1]. У вивченні історії самого руху гетьманців-державників також є певні
напрацювання, які представлені дослідженнями як діаспорних вчених –
М.Королишина, Я.Пеленського, Л.Бея [2], так і вітчизняних істориків
-О.Терещенка, Т.Осташко, Т.Ралдугіної, Т.Сидорчук та інших [3]. Слід
відмітити, що в цілому наявній історіографічній традиції притаманне
позитивне ставлення до П.Скоропадського і його прихильників у еміграції.
До найбільш популярних сюжетів відноситься вивчення постатей гетьмана,
його спадкоємця гетьманича Данила, О.Назарука, ідеологічної платформи та
організаційного розвитку гетьманського руху. Поставлена нами проблема
взаємин групи Скоропадського з іншими напрямками української політичної
діаспори в світлі їхньої полеміки на сторінках еміграційної преси поки
що не знаходила адекватного відображення на дослідницькому рівні. А це
значно ускладнює розуміння історії українських емігрантських кіл і,
зокрема, гетьманського руху у міжвоєнну добу.
Як відомо, одним із наслідків бурхливих подій 1917-1921 рр. в Україні
стала потужна і масова хвиля еміграції учасників української революції
до країн Європи та Північної Америки. Від попередніх значних переселень
ця хвиля відрізнялася не тільки кількісними, але й, у першу чергу,
якісними ознаками. Мається на увазі високий рівень політичної свідомості
та відповідна активна діяльність емігрантів, їх освіченість та
інтелектуальність, організованість і рішуче прагнення продовжувати
боротьбу за українську справу навіть на чужині. Тому вже через кілька
років такі діаспорні осередки, як Варшава, Прага, Берлін, Париж та інші
стають центрами політичного і культурного життя українців. Виникають
численні наукові установи, навчальні заклади, друковані органи,
культурні товариства тощо.
Одночасно відбувався жвавий процес політичної організації емігрантських
кіл разом з розмежуванням їх на окремі, доволі відмінні між собою
партії, групи та напрямки. Всі ті протиріччя та ідеологічні розбіжності,
що не дозволили українським політичним силам свого часу об`єднатися
заради збереження тільки-но здобутої державності, перекочували на нові,
тепер уже чужинні терени, перекреслюючи будь-які сподівання на загальний
політичний компроміс. Серед провідних напрямків і груп, які відігравали
найбільш помітну роль в житті української еміграції, можемо назвати
принаймні три: українські націоналісти, республіканські демократи та
монархічний гетьманський рух. Всі вони мали на початок 30-х рр.
ідеологічно та інституційно оформлений вигляд, виборюючи право стати
об`єднуючим осередком для українського емігрантського загалу.
Націоналістичний рух, як відомо, набув чітких форм у 1929 р., коли на
базі Української військової організації була створена Організація
українських націоналістів (ОУН), яку до своєї трагічної загибелі в 1938
р. очолював колишній командир січових стрільців Євген Коновалець.
Офіційним виданням Проводу українських націоналістів став часопис
“Розбудова Нації” (Прага, 1929-1934), на сторінках якого містилися праці
ідеологічного змісту та оприлюднювалася офіційна позиція ОУН стосовно
актуальних проблем того часу. Щодо республікансько-демократичного
напрямку, то він був представлений в основному прихильниками колишньої
УНР (політичні емігранти зі Східної та Центральної України),
організаційно існуючи у вигляді Уряду УНР в екзилі (вигнанні) на чолі з
президентом УНР Андрієм Лівицьким. Ця структура до початку другої
світової війни розміщувалася у Варшаві, а ідейним провідником
республіканських демократів (уенерівців) до своєї загибелі у 1926 р. в
Парижі виступав колишній головний отаман Української Народної Республіки
Симон Петлюра. Саме він 1925 р. заснував популярний
громадсько-політичний тижневик “Тризуб” (Париж, 1925-1939), який
невдовзі перетворився на центральний речник ідей цього напрямку в
українській політичній еміграції.
Нарешті, третьою групою в політичному спектрі діаспори являвся
гетьманський рух, який складався з прихильників гетьманської держави
Павла Скоропадського 1918 р. В еміграції ця монархічна державницька
течія оформилася в “Український союз хліборобів-державників” (1920),
теоретиком якого став найвідоміший представник українського
консерватизму В`ячеслав Липинський. Проте, на початку 1930-х рр. між ним
і Скоропадським виникли розбіжності щодо існування руху, і єдиний “Союз”
розколовся. Прихильники гетьмана, який мешкав у Німеччині на отримувану
від її уряду пенсію об`єдналися у “Союз гетьманців-державників”. До
видань гетьманської групи у передвоєнне десятиліття належали “Збірник
Хліборобської України” (Прага, 1931-1932), “Бюлетень Гетьманської
Управи” (Берлін, 1930-1936), “Нація в поході” (Берлін-Прага, 1939-1941)
та інші [4].
Слід зазначити, що всі три названі течії прагнули до створення
незалежної української держави, спрямовуючи на досягнення цієї мети усі
свої зусилля роблячи все від них залежне у боротьбі за українську
справу. Однак, як досить часто це буває, кожний з напрямків мав своє
власне бачення майбутньої суверенної України, причому нерідко їхні
позиції не тільки не співпадали, але й були діаметрально протилежними.
Якщо помірковано налаштовані уенерівці (петлюрівці) виступали за
відновлення України у вигляді демократичної республіки з повним набором
прав і свобод, то позиції націоналістів і гетьманців належали до правиці
політичної теорії і практики, тяжіючи до радикальних дій. Так, згідно
доктрини “інтегрального націоналізму” Д.Донцова ОУН висунула гасла
“Україна для українців” та “Нація понад усе”; гетьманський рух, у свою
чергу, сповідував ідею територіального патріотизму В.Липинського і
пропагував встановлення на Україні “дідичної монархії” під проводом
династії Скоропадських. Причому, на відміну від націоналізму Донцова,
гетьманці нерідко підкреслювали свій “творчий державницький
націоналізм”.
Кожне з цих угруповань активно претендувало на роль своєрідного
центрального проводу, навколо якого мали об`єднатися інші патріотично
налаштовані сили української еміграції. Та через цілий комплекс протиріч
різного плану досягти будь-якого помітного компромісу вказаним
політичним напрямкам так і не вдалося. Натомість постійно точилися
сутички між націоналістами і гетьманцями, монархістами та
республіканцями – як на рівні відповідних організацій, так і в сфері
особистих стосунків. Зрозуміло, що за умов перебування в еміграції
основною формою боротьби були дискусії та полеміки на сторінках
діаспорної преси. Інколи взаємні обвинувачення українських політичних
груп сягали і періодичних видань тих країн, на території яких вони
знайшли собі притулок. Цей момент мав неабияке значення, адже підтримка
з боку гостинних держав (матеріальна, ідейна, організаційна) була одним
із чинників подальшого існування і розвитку політичних організацій
української діаспори. Тому цілком зрозуміло, що кожний напрямок
намагався заявити про себе як про єдиного, дійсного і легітимного
представника української громади в даній країні.
Особливого розмаху дії такого плану набули у Німеччині після приходу до
влади в ній нацистського режиму А.Гітлера. Багато хто з політичних
діячів української еміграції мав певні сподівання на допомогу Третього
Рейху у відновленні української державності. Помітну лояльність до
німців виявляли як націоналісти, так і гетьманці; відсторонену позицію
займали лише уенерівці, які традиційно орієнтувалися на країни-союзниці
(Франція та Велика Британія) [5]. Подальший розвиток історичних подій
яскраво засвідчив, що Берлін не мав жодних серйозних намірів
відновлювати Україну як окрему державу, і це стало відчутним
розчаруванням для прихильників гітлерівської Німеччини серед українців
на чужині.
В основі непорозуміння і конфліктів між трьома названими частинами
української політичної діаспори, які стали частим явищем у 30-і рр.,
лежали, перш за все, ідеологічні питання. Причому, своїм корінням
зазначене протиборство сягало досить неоднозначних подій Української
революції 1917-1921 рр. Ще з тих часів, внаслідок відомих перипетій
навколо гетьманату Скоропадського та повалення його під проводом
Директорії, відкритою ворожістю характеризувалися стосунки гетьманців та
петлюрівців. Останні, до речі, як і українські націоналісти, не могли
пробачити гетьману начебто “антиукраїнський” характер його режиму і
особливо звинувачували Павла Скоропадського у зраді українській
незалежності на користь Росії. Тут мається на увазі маніфест гетьмана
від 14 листопада 1918 р., яким проголошувалася федерація України з
майбутньою небільшовицькою Росією. У критичній статті з приводу 20-ї
річниці гетьманату уенерівець Б.Войнарович писав: “Кульмінаційним
пунктом москвофільської політики ген. Скоропадського було видання
відомої грамоти про федерацію з Московщиною, в якій він цинічно закликав
українців до об`єднання навколо своєї особи для… боротьби “за
відновлення великої Росії” [6]. Але український народ відповів на цю вже
зовсім неприховану зраду українській державності загальним повстанням
під проводом Директорії. Крім того, у численних публіцистичних працях
представники як оунівського, так і уенерівського таборів звертали увагу
на виховання Скоропадського при дворі російського царя, вказуючи на
відсутність у гетьмана справжнього українського патріотизму. З цієї
причини і період гетьманату 1918 р. отримав у них презирливу назву
“новітньої малоросійщини”.
?????????a?.Коновальця, спробував увійти до ради керівництва інституту,
заручившись підтримкою представника німецького міністра культури. Але
генерал Гренер, голова ради керівництва УНІ та особистий знайомець Павла
Скоропадського, не дав на це згоди, і в подальшому займаючи яскраво
виражену антиоунівську позицію [8].
Протягом 1930-х рр. з-під пера націоналістів та петлюрівців з`явилася
велика кількість статей з гострою критикою політичної теорії і практики
гетьманського руху на всіх його етапах. Серед них можна відмітити дві
значні і досить ґрунтовні праці: С.Доленги – “Скоропадщина” (1934) та
М.Ростовця – “Скоропадщина і скоропадчуки” (1938). В них подано
детальний аналіз ідеології, історії, персонального складу та сучасної
діяльності гетьманського руху на чолі з П.Скоропадським. Зрозуміло, що
всі висловлені оцінки й характеристики мають відверто негативний зміст.
Наприклад, український націоналіст Микола Ростовець, критикуючи
паралельно і “уенерівщину” І “скоропадщину”, наостанок виносить
безапеляційний вирок: “І Павлам і Данилам Скоропадським разом з їх
спільниками мусить Українська Нації підорвати всяку можливість жирування
на українській політиці! Ця московські агентура, політична проституція й
скандальна авантюра шкурників “гохштаплерів”… мусить нарешті
зникнути!” [9]. Слід зазначити, що у своїх роботах Доленга і Ростовець
використали значне коло джерел та літератури, що надавало їхнім
висновкам більш переконливого вигляду.
Цілком зрозуміло, що гетьманські видання не могли залишитися і не
залишалися осторонь жвавої дискусії з націоналістами та
республіканськими демократами (петлюрівцями). Діячі монархічного руху
протягом усіх 30-х рр. жваво реагували на полемічні випади своїх
ідеологічних противників по еміграції. Так, вже наступного 1939 р.
з`явилася не менш об`ємна відповідь Осипа Назарука на працю М.Ростовця –
цьому було присвячене ціле число “Нації в поході” за вересень 1940 р.
Майже на п`ятдесяти сторінках Назарук послідовно намагається спростувати
всі звинувачення проти гетьманців та особи самого Скоропадського з боку
Ростовця [10]. Та не слід вважати, що гетьманський рух був свого роду
жертвою ідеологічного пресингу з боку оунівців та уенерівців, адже
монархісти-державники не тільки не залишалися в боргу, але й досить
часто самі виступали ініціаторами жорсткої конфронтації зі своїми
суперниками на сторінках преси. Причому, їхня критика нерідко мала
набагато гострішу і брутальнішу форму, ніж у їхніх суперників.
Наприклад, один з постійних дописувачів “Нації в поході” Осип Губчак
писав стосовно об`єднання всіх патріотичних сил української діаспори:
“Гетьманська Ідея така всеобсяжна, що в ній знайдеться побіч Гетьмана
місце й на Вождя і для всіх чесних націоналістів. Нема лиш у ній місця
для політичних спекулянтів і анархістів, нема місця для лайдаків,
паразитів і чужих наймитів”. Він звинувачує УНДО-націоналістів,
УНР-націоналістів та ОУН-націоналістів (“аморалісти, виховані “Вісником
Донцова”) у політичних спекуляціях, розтраті грошей і навіть у пияцтві,
приписуючи їм ідеологічний хаос [11].
Особливо загострилися стосунки між націоналістами, петлюрівцями та
гетьманцями наприкінці 1930-х рр., коли стало відчуватися наближення
епохи потрясінь, пов`язаної з імперськими прагненнями Третього Рейху.
Принаймні два напрямки сподівалися скористатися з війни Німеччини проти
Радянського Союзу у справі відновлення української державності. Проте
про компроміс між ними – гетьманцями та оунівцями, які до того ж уже
розкололися на дві організації (ОУН-Б та ОУН-М), — не могло бути і мови.
Знову з`являється хвиля взаємних обвинувачень і гострої критики.
Прихильники Скоропадського заявляють, що “твори” різної, сумнівної
вартості ідеологів-компіляторів ОУН як і вся преса ОУН, офіційна й
неофіційна, належить до документів цілковитого духового занепаду, до
клясичних зразків найбільш банальної й брехливої агітки” [12].
Зрозуміло, що націоналісти не забарилися з відповіддю – іш гетьманців
посипалися звинувачення у тому, що їх рух не має реальної сили і існує
лише за підтримки німецької влади. Одночасно свою практичну діяльність
проти монархічного руху активізували уенерівці: спецслужба Уряду УНР в
екзилі навесні отримала наказ розпочати жваву кампанію по дискредитації
гетьмана Скоропадського та його оточення. Серед визначених завдань була
нейтралізація гетьманської преси, висвітлення його зрадницької
діяльності протягом 1918 р. тощо. При цьому підкреслювалося, що “при
всіх цих виступах треба уникати критики німців, зазначати можна, що
підтримка німцями Скоропадського у минулому була їх помилкою і що вони
були Скоропадським звичайно обдурені” [13].
Звісно ж усі намагання політичних течій української еміграції
скомпрометувати одна одну в очах Берліну були марними, адже Гітлер та
його оточення мало свою позицію щодо української справи. Тому, як би
певні українські діаспорні сили не хотіли вплинути на політику німців,
всі їхні зусилля були майже марними.
Таким чином, окреслюючи зовнішнє і внутрішнє становище української
політичної еміграції в країнах Центральної та Східної Європи напередодні
Другої світової війни, слід виокремити декілька основних моментів.
По-перше, і це цілком закономірно — діяльність політичних груп українців
великою мірою залежала від ставлення до них з боку урядів тих країн, на
території яких вони опинилися. Особливо відчутною ця залежність стала в
Німеччині після приходу до влади А.Гітлера в 1933 р., а в усьому регіоні
– наприкінці 1930-х рр., коли Третій Рейх почав проводити активну
загарбницьку політику. Однією з найбільших помилок основних сил
української еміграції була орієнтація на німецьку підтримку у справі
відновлення незалежної української держави. Усвідомлення хибності такої
ставки на Берлін прийшло невдовзі після нападу Німеччини на СРСР, і воно
було досить болючим розчаруванням для українських діаспорних політиків.
По-друге, українська політична еміграція з самого початку не становила
якогось єдиного організму, розпадаючись на декілька напрямків, досить
відмінних між собою в ідеологічному та організаційному плані.
Об`єднуючим чинником для націоналістичної,
республікансько-демократичної, гетьманської та інших течій була спільна
мета – створення власної незалежної держави. Здавалося б, що на цьому
грунті доцільною могла стати якщо не інтеграція всіх груп у єдину
політичну силу, то хоча б координація їхньої діяльності. Та цього не
відбулося, перш за все, через низку протиріч ідеологічного характеру,
витоки яких слід шукати ще у подіях української революції, коли різні
політичні партії та групи так і не змогли дійти згоди щодо єдиної моделі
державотворення. Більше того, різні емігрантські угруповання вели між
собою відверту боротьбу, як відкриту, так і приховану. Все це мало
наслідком постійні кампанії на сторінках діаспорних видань, звичним
явищем були наклепи та безпідставні звинувачення один одного, взаємне
дезінформування тощо. Характерним був навіть стиль написання полемічних
статей та нарисів, якому не бракувало виразних епітетів і просто лайки.
Звісно, що не має жодної певності того, що об`єднана українська
еміграція змогла би дієво впливати на розвиток подій навколо України. Та
принаймні, виступивши єдиним фронтом українцям, можливо, вдалося б
привернути до себе та до своїх претензій більшу увагу з боку провідних
діючих сил тодішньої Європи.
В цілому ж, слід визнати, що проблема взаємовідносин різних течій в
українській еміграції в міжвоєнну добу заслуговує на детальне вивчення
і ґрунтовну наукову розробку. Дана невелика праця є лише спробою
окреслення основних моментів одного з аспектів історії української
діаспори 20-30-х рр. XX ст.
Бібліографічні посилання:
Див., напр., цілу збірку праць – Липинський В. Студії. Том 1.
Історико-політолої ічіш спадщина і сучасна Україна / Гол. ред. Я.
Пеленський. — Київ; Філадельфія, 1994.
Див.: Королишин М. «За об`єднаний український провід»// За
всенаціональну єдність / Під ред. М. Королишина. — Торонто: Батьківщина,
1983. — С.134-148; Пеленський Я. Передмова / Скоропадський П. Спогади
(кінець 1917 – грудень 1918). – Київ; Філадельфія, 1995. – С. 11-35; Бей
Л. Коротка історія Української гетьманської організації Америки //
Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія,
політика. Вісник Київського державного лінгвістичного університету.
Серія “Історія, економіка, філософія” / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. –
Київ: КДЛУ, 2000. – Вип.4. – С.295-317.
З. Див.: Осташко Т. Засновники Українського союзу хліборобів-державників
// Гетьманський альманах / Відп. ред. Ю. І. Терещенко. – 4.1. – Київ: ВЦ
КНЛУ, 2002. – С.81-91; Сидорчук Т. До характеристики світогляду гетьмана
Павла Скоропадського у міжвоєнну добу (з неопублікованого листування П.
Скоропадського з О. Назаруком) // Український консерватизм і
гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. Вісник Київського
державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка,
філософія” / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. — Київ: КДЛУ, 2000. – Вип.4. –
С.331-350; Сидорчук Т.М. Гетьманський рух напередодні Другої світової
війни та Осип Назарук // Записки НТШ. Праці історико-філософської
секції. – Львів, 2000. – С. 236-254; Сирота Р. З історії одного судового
процесу або гетьманська справа у Великій Британії // Україна модерна. –
Львів, 2000. – Ч. 4-5. – С.450-472.
Сидоренко Н.М. Гетьманська преса в Європі // Український консерватизм і
гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. Вісник Київського
державного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка,
філософія” / Гол. ред. Ю.І. Терещенко. – Київ: КДЛУ, 2000. – Вип. 4. –
С.322.
Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ-ХХ ст. – Київ: Генеза, 2000. – С.215.
Войнарович Б. “Ювилей” новітньої малоросійщини // Тризуб. — Париж, 1938.
– Ч. 20 (15 травня). -С.13.
Ростовець М. Скоропадський і скоропадчуки. — Саскатун: Новий Шлях, 1938.
— С. 31.
Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. —
Париж-Нью-Иорк-Львів, 1993. -С.40.
9.Ростовець М. Скоропадський і скоропадчуки. — Саскатун: Новий Шлях,
1938. — С. 40.
Назарук О. Слово до українських людей доброї волі (У відповідь
українським націоналістам) / У Нація в поході: Орган української
державницької думки. — Берлін, 1940. 25 вересня. – Рік II. – Ч. 13-14
(30-31). – 50 с.
Губчак О. Польські аналогії ( слово до націоналістів ) // Нація в
поході. – Берлін, 1940. 25 листопад. – Ч. 17-18.-С. 13-14.
Гриневич І. Сумерк одної мафії // Нація в поході: Орган української
державницької думки. – Берлін, 1939. 15 квітня. – Рік 1. – Ч.4. – с.7.
Сідак В.С., Веронська Т.В. Спецслужба держави без території: люди,
події, факти. – Київ: Темпора, 2003. – С.103
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
