Патріоти державної безпеки (реферат)

Реферат на тему:

Патріоти державної безпеки

Вступ

Настали перебудовні часи. За палкими промовами, газетними статтями та
телевізійними передачами, вільними від цензури, пішли історичні та
наукові дослідження, монографії та нові шкільні програми. Люди відчували
піднесення. Почуття звільнення було щирим. Скільки всіляких викриттів
було зроблено у цей період? А які ж результати? Наприклад, скасування
6-ї статті в Конституції. Хоча в СРСР декомунізацію почала проводити та
ж таки всесильна КПРС. У червні 1989 р. комуністи Б.Єльцин, Г.Попов,
Ю.Афанасьєв виступили ініціаторами створення відомої міжрегіональної
депутатської групи і заявили про створення депутатських фракцій. Влітку
1992 р. відбулося політичне шоу — суд над КПРС, що не призвів до
жодного значущого результату, оскільки його перебіг відбувався під
прикриттям дешевого демагогічного прийому на зразок того, що “усі ми
були членами КПРС, тож кого маємо судити!?”. Проте у цей час пройшли
суди у Болгарії над Живковим, в Німеччині – над Хонеккером, в Албанії –
над вдовою та поплічниками Энвера Ходжі і т.ін. Насправді, для заборони
КПРС було більш ніж достатньо юридично бездоганних обвинувачень, які під
час судового фарсу навіть не згадувалися. Дотепер на секретному
збереженні залишаються, наприклад, так звані “особливі теки” Політбюро
40-х років. До безлічі документів 1937–1938 років, пов’язаних з масовими
репресіями, доступ і нині закритий. Таким чином більшість людей відчула
себе обдуреною. Природно, що хвиля народного ентузіазму стрімко почала
спадати. Символи “перемоги” над радянським минулим поступово тьмяніли.
Слово знецінилося. Занадто багато їх було сказано і, практично, нічого
не зроблено.

Найактивнішими ідеологами “нового часу”, — “соціалізму з людським
обличчям”, що хутко перейшов до “капіталізму” з його цинічністю, дикою
моральністю, — переважно були вихідці з вищих прошарків суспільства, які
належали до його привілейованої частини — партноменклатури (досить
назвати Горбачова, Кравчука, Яковлева, Єльцина та безліч інших). Немало
представників з наукової та культурної еліти брали участь у перебудовчих
процесах, засвідчивши хибність аксіоми про “колесо історії”, що не
повертається назад. Мабуть, все залежить від того, хто його обертає. А
упоратися з цією “роботою” взялися насправді потужні люди, які володіли
управлінськими технологіями, пройшли сувору школу партійного та
спеціального «профвідбору». Вони продовжували займатися улюбленою
справою, добре виступали перед народом, запалювали їх тим же порядком
слів, додавши до свого лексикону деякі нові поняття і змінивши при цьому
об’єкт нападу, влаштовували операції спеціального призначення тощо. Із
захватом розвінчуючи комуністичний лад, вони старанно приписували собі
“героїчні подвиги” та маскували власні непривабливі вчинки, із
задоволенням перекладаючи провину за них на колишніх однопартійців та
колег. Своїми руйнівними діями вони набагато перевершили дисидентів —
борців з режимом та послідовних антикомуністів. Чому вони цим
займалися!? Очевидно, що отримана здобич мала бути для них більш
значущою і масштабнішою, ніж все те, що вони втрачали. Для цього
“колишні” мали себе зберегти. Приблизно 65% партійних функціонерів нині
знаходяться при владі, захищаючи новий лад з тією ж завзятістю, як
колись минулий. Проте невідомим залишається, яка ж частина “лицарів
плаща та кинджалу” пішла в тінь і продовжила свою звичну діяльність з
поправкою на новітні умови. Відповідно до соціальних законів, ці люди
мали б протидіяти наступу “капіталізму”, захищати суспільство від його
деструктивного впливу, бути його опорою. Багато їх легально чи
нелегально пішли працювати у комерційні структури, фінансові установи,
охоронні фірми тощо. Значна їхня кількість перед розвалом Союзу була
повернута до України і зосередилася в різноманітних наукових, державних
та комерційних підприємствах. З якою метою?

В кінці 80-х — початку 90-х років майже ніхто достеменно не знав, що
таке “приватизація”. Не відбулася ще ваучеризація “по-чубайсівськи” в
Росії та “по-пинзениківськи” – в Україні. А “колишні” намагалися за
всяку ціну врятувати власність КПРС, частина авуарів якої нині працюють
на нових “господарів життя”. “Приборкати” партійне майно, що за рядом
свідчень “тягнуло” на десятки й десятки мільярдів доларів, спробувала й
створена всередині КПРС “демократична платформа” під орудою Руцького.
Проте, в силу безталанності останнього, нічого не вийшло. “Розкольники”
змушені були покинути її лави, а КПРС згуртувала свої ряди. І як тільки
Литва і Вірменія зазіхнули на її власність — пролилася кров.

Початок дев’яностих років відрізнявся повним “беспрєдєлом”, а шалені
гроші ішли найнеймовірнішими шляхами: через СП-одноденки — в офшори,
через спекуляції на різниці нафтових цін — на банківські рахунки, у
вигляді величезних хабарів чиновникам, вони зароблялися на підробних
спиртних напоях, сумнівної якості цигарках тощо. Навіть була пропозиція
заступника мінистра фінансів СССР Сітніна продати Заходу сім відсотків
північної території, багатої на корисні копалини. І ця запропонована
оборудка обговорювалася на найвищому рівні. Щось цей процес зупинило.
Однозначно, що не “гнів народих мас”, які були повною мірою
дезорієнтовані та деморалізовані і мало що розуміли з того, що коїться в
державі.

“Золото КПРС”

Особливого розвитку у ЗМІ одержали міфи про партійне золото. Газети
рясніли багатьма публікаціями (серед яких вирізнялася газета “Правда”),
били на сполох, “інформуючи” громадян про “важкі ящики з золотом”, що
вивозяться літаками у невідомому напрямку. Існувало безліч різноманітних
версій про його місцезнаходження та кількість. Часом здавалося – варто
покопирсатися у дитячій пісочниці, і відразу відкриється іржава,
переплетена важкими ланцюгами скриня, повна коштовностей. Золото шукали
навіть у постаменті пам’ятника “желєзному Фєліксу”, де його мало бути аж
750 тонн. Мимохідь згадується й українська мрія про “золото Полуботка”,
з якого на кожного жителя мало припадати аж 330 кг.

“Золото КПРС” хвилювало уяву не лише представників інформаційних
засобів. На одній з сесій Верховної Ради РРФСР Єльцин звернувся до
народів світу з проханням знайти вкладення партії в іноземні банки.
Пізніше з аналогічним проханням звернувася до швейцарського уряду
Генеральний прокурор Степанков. Через кілька років відповідь надійшла.
Був знайдений рахунок самого вождя революції…

Можна висувати будь-які версії з цього приводу і не виключається, що в
кожній з них буде якась дещиця істини. Проте десь з глибин підсвідомого
виринало стривожене відчуття, яке згодом перетворилося у свідому
упевненість, що нас намагалися елементарно “розвести”. Історія з
жорстким акцентом на “золоті ПАРТІЇ” видається схожою на масштабну
відволікаючу операцію під покровом якої точилася смертельна боротьба
різних угрупувань за партійне багатство. Тому необхідна була демонізація
КПРС, удар по якій паралельно супроводжувався нищенням її “ордена
меченосців” — КДБ. Звісно, коли з арени зникає “керівна сила” то вже
немає з кого спитати куди ж поділося “золото партії”. Слід зауважити, що
питання втратило гостру актуальність, пов’язаною із забороною Єльциним
діяльності КПРС у межах Російської Федераці. А це означає здачу справи в
архів. Тим більше, що й процес у Конституційному суді закрив цю справу в
рамках права.

Окрім того, мова йде і про певну підміну понять. Вираз “золото КПРС”
припускає, що це не лише конкретні золоті злитки, мільярди у
швейцарських банках чи будинки райкомів, міськомів та обкомів. Воно
уособлює й інші важливі моменти, на яких, як добре відомо новітнім
“вождям”, виросло дуже багато комерційних структур. Але чи не
найзначнішим “золотим” ресурсом залишаються люди, які гармонійно
перетекли з номенклатурної обойми радянських часів у новітній
“демократичний” час і зайняли високоповажні місця. Вони, як і в минулі
часи продовжують працювати “по понятіям”, створивши своєрідну,
надзвичайно впливову “сітьову структуру”.

За інформацією, з березня 1990 по серпень 1991 року керівництво КПРС в
особі Управління справами разом із структурами КДБ СРСР організували
близько 600 комерційних фірм та банків, вклавши в них, у вигляді
стартового капіталу, 3 млрд. повноцінних радянських карбованців (у
перерахунку на валюту — більше $2,5 млрд.). Пізніше було оприлюднено й
інші цифри: 1453 СП з іноземними фірмами підприємства та акціонерних
товариств із змішаним капіталом при сукупній сумі вкладів у 14 млрд.
карбованців та 5 млрд. доларів.

За повідомленнями, у жовтні 1991 році Г.Бурбуліс склав для Б.Єльцина
секретну доповідну, із якої виходило, що за роки перебудови за межі СРСР
було вивезено, наче б то, близько 1600 тонн золота (на 01.01.1992 р. у
“Гохране” залишилося приблизно 240 тонн). Також зник державний запас
платини ($250 млн.) та коштовностей на суму приблизно $5 млрд. Десятки
мільярдів осіли в іноземних банках. “Випарувалися” багатомільярдні
позики. Загальна сума вивезених лише у 1990-1991 роках із СРСР валюти і
коштовностей, на думку деяких дослідників, перевищувала $100 млрд.

Щодо радянських запасів “жовтого металу”, то інформація має занадто
суперечливий характер. До кінця 1980-х років СРСР посідав друге місце у
світі за обсягами золотовидобутку, що сягали до 260 т на рік (майже 13%
його світового видобутку). Проте у 1991 році один з керівників Держбанку
СРСР Думнов заявив, що СРСР має в наявності 374, 5 т золота.
Одночасно з цим західні експерти оцінювали радянський золотий запас від
1 до 3 тис. т, а в секретній доповіді ЦРУ 1989 р. наводилася цифра у 4,
5 тис. тонн. Тобто точна кількість золотого запасу СРСР невідома. Тому
різні інформаційні повідомлення щодо цього мають, швидше, спекулятивний
характер. Це не означає, що золотий запас був мізерний. Наприклад, про
ступінь залежності світового “золотого ринку” від політики Радянського
Союзу говорить хоча б той факт, що після повідомлення у лондонській
“Гардіан” у 1991 році про те, що із СРСР вивезена партія золота на
4 млрд. дол., ціни на цей метал впали до рекордно низького рівня (у 1989
р. на світовий ринок СРСР “викинуло” близько 300 т. золота, що призвело
до його дестабілізації).

Загалом питання про офіційні золоті резерви задавати небезпечно. Спроби
отримати відповідь на нього закінчувалися трагічно. Неодноразові спроби
депутатів Верховної Ради Росії одержати офіційні роз’яснення щодо його
долі були однією з причин трагічних подій жовтня 1993 року. Пострілами з
танків вдалося уникнути пояснень, куди зникла переважна частина
радянського золотого запасу (алмазного також), з якого Україна мала б
отримати свою частку в розмірі 16,34%. А вже у 2003 році за загадкових
обставин пішов з життя послідовний розшукувач зниклого “золота партії”,
журналіст Ю.Щекочихін. Він тривалий час займався діяльністю таємної
організації на теренах СНД — “патріотів” державної безпеки – “П”ГБ, про
яку ми далі вестимо мову, які, наче б то, були безпосередніми учасниками
“золотої лихоманки”.

Через парламентську комісію, що розслідувала справу “золота партії”,
стали відомими деякі факти. Так, у аналітичній записці полковника ПГУ
КДБ Л.Веселовського (який безпосередньо займався цією справою і пізніше
давав свідчення прокуратурі), поданій на ім’я

М. Кручини під назвою “О дополнительных мерах по закреплению и
эффективному использованию партийной собственности”, говорилося
наступне: “Денежные ресурсы, отраженные в финансовых документах открыто,
могут быть инвестированы только в общественные, социальные или
благотворительные фонды, что затруднит их конфискацию в будущем.
Средства, поступающие в виде доходов в партийную кассу и не отражаемые в
финансовых документах, должны быть использованы для приобретения
анонимных акций, фондов отдельных компаний, предприятий и банков, что, с
одной стороны, обеспечит стабильный доход независимо от дальнейшего
положения партии, а с другой, в любой момент эти акции могут быть
реализованы на фондовых биржах с последующим размещением капитала в иных
сферах с целью обезличивания партийного участия, но с сохранением
контроля… Принятие данных мер потребует организовать срочный отбор
особо доверенных лиц, которым будет поручено выполнение отдельных
пунктов программы, не исключается возможность создания категории
негласных членов партии, которые будут обеспечивать ее жизнедеятельность
в любых условиях чрезвычайного периода”.

Публікації того періоду свідчили, що в кінці вісімдесятих — на початку
дев’яностих років функціонери апарату управління КПРС і співробітники
КДБ встановили міцні зв’язки з діловим світом Заходу. На підставі
відкритих джерел можна констатувати, що в Австрії, Англії, Бельгії,
Італії, Канаді, Франції, ФРН, США, Уругваї, Швейцарії, Еквадорі, Японії,
на Кіпрі, Філіппінах, Островах Карибського моря тощо було засновано
більше 80-ти великих акціонерних товариств та спільних підприємств із
змішаним капіталом та значна кількість дочірніх фірм, що працювали у
сферах страхування, банківської справи, морського транспорту, лізингу,
торгових операцій і угод із нерухомістю.

Ця структура дублювалася мережею рахунків у європейських, американських
банках і оффшорних зонах, куди через систему “совзагранбанков”
(Лондонське відділення Московського народного банку, Паризьке відділення
Банку Північної Європи й ін.), якими володіли Держбанк, “Внешторгбанк” і
“Внешэкономбанк СРСР”, пішов вал перерахувань значних сум у валюті.
Тільки у Європі з’явилося кілька тисяч таких рахунків. Значні
капіталовкладення були зроблені також у Латинській Америці та на
Близькому Сході.

Проведена організаційна робота з цієї справи виглядає настільки
грандіозною, що важко повірити, ніби вона здійснювалася переважно
деморалізованими силами партійних функціонерів.

Після невдалого перевороту, який швидше за все був інспірований самим
Горбачовим, щоб через його провал відсікти стару союзну номенклатуру від
“солодкого пирога”, ситуацією скористався Б.Єльцин, — “могильник”
першого президента СРСР. У 1991 році вийшло кілька Указів Президента
Російської Федерації: від 23 серпня 1991 року “О приостановлении
деятельности Коммунистической партии РСФСР”, від 25 серпня 1991 року “Об
имуществе КПСС и Коммунистической партии РСФСР” та від 6 листопада 1991
року “О деятельности КПСС и КП РСФСР”, а також про перевірку
конституційності КПРС та КП РРФСР. Згодом, після Біловежських угод
(8.12.1991, Білорусія), четвертого січня 1992 року за №13(Д) вийшов
наступний Указ Єльцина “О передаче денежных средств и другого имущества,
ранее принадлежавщего КПСС и КП РСФСР”. Після цього кампанія з пошуку
“золота” набула особливого розголосу. Можна вважати, що від вказаного
моменту “золото партії”, принаймні те, що ним називають, перейшла у інші
руки. Це випливає й з самого Указу за №13(Д), у якому є багато темних
місць та нечітких формулювань, що відкривають широкий простір для
будь-яких махінацій. Галас не вщухав і в наступні роки. Але він вилився
чомусь не у створення документальних творів, а, переважно, художніх, де
вимисел тісно переплітався з елементами правди, і цим ще більше
дезорієнтував людей. Найпопулярнішим з них стала книжка І.Буніча “Золото
партії”.

На початку дев’яностих російські кошти за рубежем намагався шукати
тодішній в.о. російського прем’єра Єгор Гайдар. Для цього він звернувся
до всесвітньо відомого приватного розшукового бюро “Кролл Ассошіейтс
Інк.” (США). Через певний час сищики передали Гайдару докладний звіт,
який, проте, безвісти зник. Кілька років про нього нічого не знали.
Інформація про замовлене “Кроллу” розслідування з’явилася у 1995 році.
Тоді на ім’я Єльцина прийшов лист від адвоката “Кролла”, де той прохав
президента Росії доплатити їм залишок грошей, обіцяних колишнім в.о.
прем’єра за зроблену роботу. Лише через два роки після “ретельних
пошуків” їм була надана відповідь (підписана Степашиним), де говорилося,
що “документів, які підтверджують повноваження Є. Т. Гайдара на
підписання контракту з компанією “Кролл Ассошиэйтс Інк.”, не виявлено”,
і що “матеріали, отримані Гайдаром від «Kroll Associеtes”, у
правоохоронні відомства не надходили”. “Кроллівцям” було запропоновано
розглядати всі ці контракти як угоду між їхньою фірмою і “громадянином
Є. Т. Гайдаром”. Тобто приватною особою. Постає питання: яким чином
“приватна особа” задовільнила свій інтерес за рахунок державних коштів,
розмір яких сягав більше півтора мільйонів доларів США? А щодо причин
зникнення документів, то головною з них слід вважати ту, що у поданому
списку значилися 22 члени уряду Гайдара.

Загалом завдання. поставлені “Кроллу”, торкалися не стільки пошуку
партійних грошей, а грошових фондів та інших активів, “що знаходяться за
рубежем і належать російським і колишнім радянським підприємствам та
фізичним особам”. Про горезвісні гроші КПРС було мимохіть згадано лише
один раз у другому пункті. У третьому ж пункті знову говорилося про
необхідність знайти “особливі випадки використання фондів не за
офіційним призначенням чинними або колишніми російськими або радянськими
офіційними особами”. Основним результатом роботи “Кролла” стала доведена
відсутність масового вивозу грошей КПРС.

Розшуки Генпрокуратури увінчалися успіхами і вона знайшла і кошти самої
КПРС, і ті гроші, що партія забирала у держави. Загалом партійне майно і
фінансові ресурси (у Росії і на Заході) були оцінені в 11—13 млрд
доларів, що схоже на правду, якщо говорити про суто партійну їхню
приналежність. І майже половина їх була знайдена в межах країни. Тобто
відчуваючи свій розпад, КПРС вкладала кошти у банки, фірми та інші
недержавні структури. В Україні, наприклад, “Укрінбанк” був переважно
заснований на гроші КПУ.

Трупний слід “золота партії”

Проте “золота лихоманка” на цьому не закінчилася. Вона ознаменувалася
низкою смертельних випадків поважних людей, яким не завжди можна було
знайти адекватні пояснення. Їхня невмотивованість і нелогічність
змушують замислитися над цим феноменом. Смерть цих людей виглядала явною
пересторогою для когось. Деякі жертви перед загибеллю піддавалася
тортурам і їхній мартиролог виглядає наступним чином.

Першим скорботний список відкрив мінистр внутрішніх справ СССР Б. К.
Пуго, який 22 серпня 1991 року спочатку застрелив свою дружину
(незрозуміло навіщо), а потім покінчив з собою. Через деякий час у ЗМІ
просочилася інформація, що у голові Пуго було два вхідних отвори від
куль. Після загибелі в сейфі знайшли 1000 карбованців і ще щість тисяч
на загальній з дружиною ощадкнижці.

24 серпня, у Кремлі, у своєму робочому кабінеті близько десятої години
ранку, повісився радник Президента СРСР з військових питань, Маршал
Радянського Союзу С.Ахромєєв. Його смерть і донині виглядає безглуздою.
Її обставини (а вішався він двічі) свідчать про те, що вона не була
добровільним вибором 68-річного маршала. Окрім різних невідповідностей,
що випадають з логіки подій, відомо, що, коли слідчому доручили цю
справу, то його довго не пускали до місця події і зрештою заборонили
взяти із собою понятих. Ними стали співробітники держбезпеки, що
чергували у тому ж будинку, де знаходився кабінет Ахромєєва. У цей
період він готувався виступити на сесії Верховної Ради СРСР з
викривальними фактами зрадництва інтересам держави деяких вищих
чиновників СРСР. Цікавим виглядає й факт, що ключ від кімнати, де
знаходився Ахромєєв, стирчав із зовнішньої сторони дверей.

26 серпня 1991 року з балкону своєї квартири викидається керуючий
справами ЦК КПРС Кручина. Він залишив документи, що містили докладну
інформацію про нелегальну комерційну діяльність КПРС за останні роки.
Всі знайдені матеріали були забрані працівниками КДБ і їхня доля до
цього часу невідома. Залишається загадкою, для кого саме Кручина готував
розписки під назвою “Личное обязательство перед КПСС». Зокрема у ній
говориться: “…Зобов’язуюся зберігати і дбайливо використовувати в
інтересах партії довірені мені фінансові і матеріальні засоби,
повернення яких гарантую за першою її (партії – авт.) вимогою. Всі
зароблені мною в результаті економічної діяльності на фонди партії кошти
визнаю її власністю, гарантую їхню передачу у будь-який час і в
будь-якому місці. Зобов’язуюся дотримуватися суворої конфіденційності
довірених мені свідчень і виконувати доручення партії, передані мені
через уповноважених на те осіб”.

6 жовтня з вікна своєї квартири випадає попередник Кручини на посаді
начальника УС ЦК КПРС 81-літній Георгій Павлов. Хоча перед цим він
поснідав із родиною, і ніяких передумов до такого вчинку не було. А на
балкон, з якого нібито упав Павлов, він до цього ніколи не виходив.

17 жовтня Дмитро Лісоволик, колишній завсектором США міжнародного
відділу ЦК КПРС, вийшов на балкон покурити і раптом викинувся з 12-го
поверху будинку, в якому жив.

Узимку 1992 року у під’їзді свого будинку чотирма пострілами з “Нагана”
убивають голову Профбанку Олександра Петрова. Банк був створений на
гроші КПРС.

8 листопада 1994 року був убитий колишній співробітник розвідки Юрій
Корольов. Перед смертю його катували.

22 грудня 1996 р. у передмісті Мінська Самохваловичи було знайдено труп
Леоніда Кучерука, який був полковником КДБ і став досить успішним
бізнесменом. Леонід Георгійович працював у Мексиці під дахом журналу
“Советский Союз” і був добре знайомий з Корольовим. Перед смертю його
катували.

25 лютого 1997 р. зі слідами катувань на тілі знайдений у гаражі товариш
по службі Корольова і Кучерука, що був співробітник КДБ Вадим Бірюков —
заступник гендиректора журналу “Деловые люди”

Слід додати, що багато з керівників комерційних структур (за даними І.
Буніча), що були засновані на партійні гроші, за дивних обставин
загинули впродовж листопада-грудня 1991 року.

Інформаційні засоби й прокоментували цей ланцюг убивств із катуваннями
як «трупний слід золота партії».

Низка загадкових смертей переважно не вписуються в закони не лише
формальної, але й звичайної медичної логіки. Поясненням такому феномену
може бути той факт, що в надрах системи КДБ здавна використовувалися
методи впливу на свідоме й підсвідоме, коли головних людей влади
кодували, застосовуюючи низку методів, у тому числі й НЛП
(нейролінгвістичного програмування). Це були носії надважливої
інформації і для збереження необхідних гарантій вони могли піддаватися
спеціальному кодуванню. У останні десятиліття комуністичного режиму
ходовими були найагресивніші та найжорстокіші можливості НЛП, що могли,
у разі одержання відповідної команди, призвести людину до самогубства чи
інших запрограмованих дій.

Якою таємницею володіли ці люди? Кому більшість з них була зобов’язана
своїм раптовим збагаченням на початку 90-х? І хто пред’явив їм свій
кривавий рахунок? Що допомогло Путіну, підполковникові КДБ, без досвіду
державної роботи (подейкують, що він був причетним до безславного
відходу з політичної арени найбільш “одіозних демократів”, наприклад
свого шефа Собчака в Пітері), раптом стати “особою №1 у російському
політикумі? Які реальні таємні пружини виштовхнули його нагору? Чому
саме “пітерці” знову, як і у 1917 році стали “законодавцями” наступних
змін? Чи це не було символом наступних змін?

Можна ще багато задавати питань і намагатися на них відповідати. Однак
побудова прийнятної версії сполучена із значними труднощами,
обумовленими як узагальненням одержаної інформації так і її якістю.
Названі обставини впливають на достовірне відтворення цілісної картини
подій, що сталися на пострадянському просторі. Але, у той же час,
поставлені питання засвідчують, що у суспільстві відбуваються непомітні
для зовнішнього спостереження процеси, які реально впливають на перебіг
подій, що відбуваються у ньому. Якій силі це доступно? Згадаймо “Личное
обязательство…” Кручини. Хто підписував ці розписки? Хто входив у
“категорию негласных членов партии”? Очевидно ті, хто міг зберегти
таємницю, характеризувався відданістю, міг працювати в умовах фактичного
підпілля, володів навичками конспіративної роботи, необхідними
організаторськими здібностями тощо. Примітно й те, що в іншій
аналітичній записці, що стосувалася долі партійного майна, спрямованій
Кручині є позначка: «М.Ю.! Довірчо, у 1 екз., якщо робити, то тільки з
КДБ». Це підтверджує й Веселовський, який на допиті в прокуратурі
повідомив, що у листопаді 1990 року на прохання керівників ЦК КПРС
(Івашко та Кручини) рішенням керівництва відомства (Крючков та Бобков)
він був “переведен из ПГУ на работу в УД ЦК КПСС. Решением секретариата
ЦК КПСС я был назначен на должность зам. зав. сектором по координации
экономической деятельности хозяйственных служб… Основанием для моего
перевода в ЦК явилась срочная потребность руководства УД ЦК создать
подразделение, способное координировать экономическую деятельность
хозяйственных структур партии в изменившихся условиях. …Кроме того,
Кручина считал, что такой серьезный вопрос как организация экономической
деятельности можно было поручить только сотрудникам ведомства, в
честности которых он никогда не сомневался…

Была достигнута договоренность о периодическом информировании Бобкова о
моей деятельности в УД ЦК КПСС…».

Організація

Отже, якщо вибудувати факти певним чином, то семантика поданого ряду
надає можливість відповісти на низку поставлених запитань і визнати
існування факторів, що впливають на глибинні процеси, які мають свій
прояв у практиці життя, а, отже, надають можливість хоча б частково їх
пояснити.

Давно зверталася увага на прояви невідомої сили, яка брала непримітну
для переважної більшості громадян участь у найважливіших подіях
соціально-політичного та економічного життя й суттєво впливала на них,
нарощуюючи свою присутність на всіх рівнях влади. Мова йде про негласні
об’єднання однодумців з воєнізованих структур колишнього СРСР, яких у
інформаційних джерелах називають «Патріотами» ГБ або скорочено «П»ГБ
(за іншою версією – ЦТСУ — Центр тіньового стратегічного управління).
Вони свого часу мали можливість піти у тінь, а потім виринути у сфері
великої політики, бізнесі держуправлінні тощо. Тобто, організація
“Патріотів” ГБ розпочалася на початку вісімдесятих років. Принаймні, за
деякими даними, починаючи з 80-х, служба розвідки КДБ зосередила свою
роботу всередині Радянського Союзу. Вона готувалася до майбутніх реформ
в країні і для інтелектуального забезпечення цілеспрямовано готувала
кадри. У ці ж роки КДБ започаткував особливу Програму кризового
розвитку. Під неї були створені відповідні інститути та підготовлені
кадри, — перш за все у галузі економіки. Тому найбільш могутніми
співтовариствами “патріотів” ГБ вважаються “чекісти”. Вони утворилися на
основі розвідувального, контррозвідувального та ідеологічного управлінь
КДБ. На думку експертів, їхній успіх обумовлювався тим, що свого часу
високі чини КДБ, а після них керівники чекістських підпільних
співтовариств “П”ГБ скористалися хаосом та безконтрольністю влади часів
Єльцина і відокремили частину цінних працівників колишнього КДБ від
нової держави. Їхня перевага була у наявності засекреченої інформації,
безлічі досьє на офіцерів, агентів та “об’єктів розробок”, збережені
структурні можливості. Окрім цього низка підрозділів КДБ майже не
зазнала реформування. Саме вони стали основними опорними базами і
кадровими джерелами для формування структур «патріотів ГБ». До них
відносять нелегалів СВР (Служба зовнішньої розвідки), спецзагони
“Вимпел”, яким до снаги були найскладніші завдання розвідувального
характеру, випрацювання планів і захоплення надсекретних об’єктів тощо.
До цього угрупування належала й “Альфа”, що була призначена для
боротьби з тероризмом та попередження терористичних актів,
спецпідрозділи ГРУ, ПДВ, морської піхоти. Згадаймо, що події 1991 та
1993 років ознаменувалися й тим, що “Альфа” не захотіла втручатися у
внутрішні “розборки” конкуруючих груп політиків. Хоча, за твердженнями
командирів, нейтралізація опору захисників Білого Дому, за розрахунками,
могла бути здійснена впродовж 20-30 хвилин. Тобто вони розуміли, що
стара система має бути пущена на злам.

Серед “чекістів” дослідники виділяють групу “розвідників”, що завжди
володіли найбільшими фінансовими і організаційними можливостями для
створення серйозних, ефективно діючих таємних структур. До того ж
виявилося, що “колишні і діючі розвідники найменш піддані процесам
корупції і розкладання” порівняно з іншими спецслужбами та угрупуваннями
на теренах колишнього СРСР. Вони традиційно мали найвищий авторитет
серед усіх “комітетчиків”, відрізнялися кращими інтелектуальними кадрами
(наприклад, представники згадуваного “Вимпелу”, що складався лише з
офіцерів, мали по дві-три вищі освіти), досвідом конспіративної роботи,
методами спілкування з “потрібними людьми”, необмеженим досвідом і
контактами на території СНД та за його межами. “П”ГБ згодом підім’яли
під себе самостійні угрупування “патріотів”. Саме “розвідники” виконують
головну координуючу роль серед інших об’єднань і мають найбільший вплив
на владні структури колишніх радянських республік. Природньо, що
всередині цього угрупування існує внутрішня напруга, що пов’язано з
наявністю кількох лідерів. Проте, поки що, вони успішно долаються.
Причому й досить жорсткими методами. Так, наприклад, вирішення
“військового питання” призвело до загибелі члена “П”ГБ армійського
генерала Рохліна.

A

Ae

+“…Інтерес до цієї людини в наші дні далеко не випадковий. У сучасному
російському суспільстві відчувається потреба у подібних людях, які
мислять по-державному масштабно й ставлять інтереси Батьківщини понад
усе”.

За даними тих, хто досліджував цю проблему, люди “П”ГБ вважають себе
щирими патріотами-державниками, об’єднуються в таємні,
вузькокорпоративні співтовариства, нерідко “організовані за принципом і
подобою секретних воєнізованих формувань”, де головним принципом
діяльності було “суворе дотримання воєнного єдиноначалля, що припускає
безумовне виконання підлеглими наказів керівників”.

Співтовариства “П”ГБ (нерідко глибоко законспіровані) створені на
території країн колишнього СРСР і функціонують у багатьох країнах світу
в тісній пов’язаності із спецслужбами країн СНД, у першу чергу Росії. На
переконання дослідників у планах діяльності співтовариства існують дві
групи цілей: декларовані та приховані.

Декларовані головні цілі “П”ГБ, на думку дослідників, такі:

повернення до основних “радянських цінностей” на всіх суспільних рівнях;

відтворення подоби СРСР і його простору впливу на “оновлених”
суспільних, державних, моральних та етичних основах;

боротьба з корупцією і злочинністю в країнах СНД;

боротьба із “західним імперіалізмом у всіх його найгірших проявах”;

надання допомоги і сприяння своїм однодумцям, «справжнім патріотам».

Недекларовані цілі «П»ГБ полягають:

у створенні “паралельного” світу, веденні кланового способу життя,
нав’язування своїх порядків і правил оточуючим;

у використанні причетності до “П”ГБ для самозбагачення, одержання
привілеїв, таємного доступу до матеріальних цінностей, одержання
довічного статусу непідсудності та безкарності;

протиборство з ідейними суперниками й іншими кланами в усіх проявах
життя;

прихід спочатку до таємної, а згодом абсолютної влади на просторах СНД;

прагнення до побудови іншого світу на основі власних ідеалів та
принципів.

Виходить, що головною метою організації “П”ГБ було створення необхідних
умов для трансформації СРСР у більш ефективне та життєздатне
соціально-політичне і фінансово-економічне утворення, а також вироблення
нової стратегії боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами
пострадянського простору.

Важливим моментом ситуації після 1991 року є те, що після практичного
знищення апарату державного управління країною (ліквідація КПРС та
зруйнування КДБ), “П”ГБ переважно зберіг у цілості систему
соціально-політичного та економічного впливу. Цією обставиною і можна
пояснити ту грандіозну роботу, що була виконана по трансформації «золота
партії».

У подальші роки «патріоти» надають процесу входження у владу стабільної
інерційності. Вони завойовують позиції не лише у владі, але й у групах,
що виступають у якості їхніх суперників. «П»ГБ часто підривають
супротивників зсередини і беруть під свій контроль, залишаючись при
цьому недоторканими. Найбільш виразно це проявляється у СНД, де чільне
місце займає Україна.

Як вважають дослідники, у другій половині дев’яностих “патріоти”
активно впроваджуються й просуваються у вищі ешелони влади. Можна
припустити, що до активних дій у середині РФ “П”ГБ приступив у той
період (приблизно 1998 рік), коли під галас багаточисельних страйків та
акцій протесту (як, наприклад, перекриття руху поїздів залізниці) і
посиленні політичного протистояння в Кремлі та Держдумі був відправлений
у відставку “непотопаючий” прем’єр В.Чорномирдін, а згодом і
“кіндерсюрприз” — колишній комсомольський функціонер Сергій Кирієнко
(Ізраітель). Вважається, що потужна урядова та економічна кризи, а разом
з ними й соціальні заворушення — події одного ряду.

Після “перехідного” прем’єра Кирієнка уряд Росії очолила людина, певним
чином пов’язана з “П”ГБ – Є. Примаков. Про імовірність такого зв’язку
свідчить той факт, що він з вересня 1989 по липень 1990 років був
кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС, а з вересня по листопад 1991 року
перебував на посаді першого заступника голови КДБ СРСР — керівником
Першого Головного Управління КДБ СРСР. З грудня 1991 по січень 1996 року
очолив Службу зовнішньої розвідки (СЗР). Перебування на цій посаді
ознаменувалося появою кількох відкритих аналітичних доповідей (сам факт
такої інформаційної відкритості СЗР став явищем), в яких відбилася
позиція, відмінна від зовнішньополітичного курсу МЗС під керівництвом
А.Козирєва, котрий вважався слухняним виконавцем вказівок Заходу. Тобто
на момент розвалу Союзу, Є. Примаков опинився у другому ешелоні влади
КПРС-КДБ. До того ж його прізвище у ЗМІ також пов’язувалося із зниклими
капіталами партії (примітно, що причетним до “евакуації” коштів СРСР
вважався й особистий друг

Є. Примакова – В. Геращенко, який до 1991 року керував Держбанком СРСР,
а згодом став головою Центробанку РФ).

Розхитування “П”ГБ режиму Б.Єльцина, “Сім’ї”, їхніх основних
прихильників та олігархів шляхом копіткої роботи з організації
політичної та фінансово-економічної кризи в країні, спрямовувалося на
те, щоб створити підстави для приходу до влади “своєї людини”. У 1999
році пішов з посади Степашин, який хоча й належав до згаданої структури,
і є ставлеником «патріотів» МВС і частини військових, ВПК та ФСБ, але не
влаштував найбільш потужну гілку “П”ГБ — представників развідки. Схоже,
що Єльцина весь час ставили в ситуацію, коли йому доводилося призначати
людей, визначених не ним самим і пов’язаних з “П”ГБ.

Вибори в Думу 1999 року стають зоряною годиною “патріотів”: вони беруть
найактивнішу участь в організації і контролі блоку “Єдинство”, значна
їхня кількість “осіла” у рухах “Вся Россия”, “Отечество” тощо. Тобто
ними розпочалися серйозні кроки із захоплення найвищого владного Олімпу
в країні – місця Президента Росії, претендентом на яке був Путін.

Відомо, що Путін тривалий час працював в системі ПГУ КДБ (цей період
вважають періодом активного вивезення радянських капіталів за кордон),
потім займався реальним управлінням другої російської столиці
С-Петербургу, а згодом, під час роботи в апараті адміністрації
президента РФ, — розпоряджався майном РФ за кордоном (тобто постійно
знаходився біля важелів управління).

Про те, що за спиною Путіна стоїть могутня та впливова сила, свідчить і
його неймовірна, несподівана, вкрай нетипова кар’єра. Вражаючим виглядає
і те, з якою легкістю він “зачистив” політичний простір (у короткий
термін “пригасив” провідних політиків та потужні клани олігархів).
Останній з його здобутків – зруйнування “імперії” Ходорковського, —
найбагатшої людини Росії, мільярдера, колишнього члена ЦК ВЛКСМ, який
заснував свій бізнес на грошах КПРС. Викликають подив і його переконливі
перемоги на президентських виборах, ефективне управління Державною
Думою, чого не вдавалося жодному російському політику (хіба що Примаков
як майстер консенсусу спромігся заручитися її підтримкою). Тож недарма
дослідники сходяться у думці, що Путін — ставленик “П”ГБ. Якось на
звертання до нього як колишнього працівника спецслужб, він миттєво
зреагував, зауваживши, що люди такого гатунку “колишніми не бувають”.
Очевидно, він добре знав, що говорив.

Слід гадати, що одним з головних завдань Путіна був підбір потрібного
“ключа” до тогочасної “законсервованої” соціально-політичної та
економічної системи РФ та її активізація. Тобто суть його полягала у
відновленні централізованої вертикалі влади.

ФСБ – провідник необхідних рішень

На теперішній час провідним інструментом впливу для реалізації такого
підходу стала ФСБ (директор Патрушев та його заступник Заостровцев —
представники “П”ГБ). Але, навіть, якщо вона буде відновлена до рівня КДБ
СРСР, ФСБ все ж не під силу самотужки вирішити завдання загального
управління і повернути хід суспільного розвитку у необхідний їм бік.
Відомо, що радянська система вибудовувалася з розрахунку на дві провідні
структури – КПРС і КДБ (опонентом останньої було ГРУ). Задля такої ролі
в Росії послідовно створювалася політична організація, яка опанувала б
функції колишньої КПРС (чинна нині КПРФ послідовно і успішно
руйнується). Як відомо, це місце фактично зайняло “Единство”, що набуло
ознак системної парламентської сили, підтриманої Путіним напередодні
виборів 2003 року. Тепер через Державну Думу російський президент
здатний провести практично будь-яке рішення.

Значну, хоча й приховану роль у системі державної влади Росії, відіграє
Управління економічної контррозвідки ФСБ. Про особливу важливість цієї
структури говорить вже те, що у часи путінського керівництва ФСБ його
очолював Патрушев. Але найголовнішою ознакою є те, що згадана
підструктура (а не якийсь там Центр стратегічних розробок) продукував
ідеї, які й проголошував В.Путін. У якості ілюстрації можна навести
такий приклад. Ще на початку лютого 2000 року, в інтернет через
інформаційну систему ГУИР “ФАПСИ” (рос.), що знаходиться в оперативному
підпорядкуванні Керівника Адміністрації Президента Російської Федерації
та Керівника Апарату Уряду Російської Федерації, було організовано
витоки інформації — оприлюднено записку Управління економічної
контррозвідки ФСБ, в якій розвивалася та деталізувалася велика кількість
соціальних, економічних, політичних та геополітичних ідей та формул, що
не сходили з вуст, тоді ще в.о. Путіна. Зокрема там фігурувала думка про
інтенсивне зрощування російської регіональної влади з криміналом і
катастрофічну втрату Кремлем контролю над суб’єктами федерації,
обумовленого тим, що посади глав регіональних адміністрацій стали
виборними. Виходом із цієї ситуації, на переконання експертів Управління
економічної контррозвідки ФСБ, повинна стати не жорстка конституційна
реформа, пропонована Центром стратегічних розробок, а її
“параконституційний” варіант. В результаті на зміну “вольниці”
губернаторів, чия легітимність заснована на волевиявленні виборців, мала
прийти система намісництва, за якої легітимність регіональної влади
повинна спиратися на волю однієї людини — глави держави. Що й сталося
через кілька місяців із заснуванням адміністративних округів. Бюджетні
потоки також поставили під контроль адміністрацій округів, утворених
президентом. Для остаточного приборкання регіональних керівників було
реформовано Раду Федерації, членами якої стали не губернатори, а,
переважно, їхні заступники, які, знаходячись в ранзі сенаторів, були
захищені від впливу своїх регіональних керівників, хоча ті разом із
законодавчими зборами суб’єктів Федерації й призначали їх. Очолив верхню
палату Сергій Миронов, якого називають «тінню президента». Миронов
неодноразово робив заяви про необхідність продовження президентських
повноважень з чотирьох до семи років та про можливості триразового
президентства. Хоча президент і заперечував такий варіант розвитку, а
деякі політологи списували заяви спікера на його імпульсивність, проте
слід пам’ятати, що у великій політиці випадковостей не буває. Питання
третього терміну в Росії є подібним до українського. Наш Конституційний
Суд сподобився на висновки, що цілком вдовольняють чинну владу, тож
наступний крок за росіянами. Якщо, звичайно, «П»ГБ не готує на заміну
нового кандидата в президенти.

Путін мав привести до влади якомога більше активних учасників “П”ГБ. І з
цим він успішно упорався. На теперішній час “П”ГБ стала значною силою і
її присутність відчувається на усіх владних рівнях. За деякими
підрахунками “чекістський клан” нараховує більше 6000 своїх
представників, що обіймають значні владні, суспільні і комерційні посади
(проте не лише “люди в погонах” входять у це угруповання, але саме
вихідці з ФСБ складають основу нинішньої влади).

Таким чином, загальний масштаб “мілітаризації” російської державної
еліти в останні роки, за даними соціологічних досліджень, склав
приблизно 25% вищої державної ланки. Серед заступників міністрів,
призначених за перші путінські роки, погони мають близько 40%. А в
апаратах повноважних представників у Федеральних округах аж 70% –
вихідці з військових структур і спецслужб, що дозволяє вже говорити “про
формування паралельної нецивільної машини управління в сучасній Росії”.
Тобто відбувається справжня “совєтізація” державної системи.

Тенденції у збройних силах

Слід сказати і про зміни у збройних силах РФ, за пульсом яких покликані
стежити оновлені “особісти” із могутніх лав ФСБ. Ще перебуваючи на
посаді виконуючого обов’язки президента, Путін у лютому 2000 року видав
Указ № 318 – “Положение об управлениях (отделах) Федеральной службы
безопасности в Вооруженных силах, других войсках, воинских формированиях
и органах”. Так, у першому розділі “Общие положения” у п.1. сказано, що
“Управления (отделы) Федеральной службы безопасности Российской
Федерации в Вооруженных Силах Российской Федерации, других войсках,
воинских формированиях и органах (органы безопасности в войсках) входят
в единую централизованную систему органов федеральной службы
безопасности и находятся в прямом подчинении Федеральной службы
безопасности Российской Федерации”.

Разом з цим в російських збройних силах почалося відновлення “системи
політичного контролю за армією”. У тому ж таки лютому 2000 року колегія
Міністерства оборони РФ погодилася з пропозицією начальника Головного
управління виховної роботи МО РФ генерал-полковника В.Азарова відновити
посади заступників головкомів, командуючих округами і флотами по
виховній роботі. Тодішній міністр оборони РФ І.Сергєєв згодився передати
у відання ГУВР прес-службу МО РФ і усі військові ЗМІ. Тобто в збройні
сили фактично повернули інститут військових комісарів, що наглядатимуть
за моральним та політичним кліматом в армії.

Приділяється значна увага й матеріально-технічному забезпеченню
російської армії. У 2005 році видатки на збройні сили перевищать
попередні на 27,5% і складуть приблизно $20 мільярдів доларів (що
дорівнює майже двом українським бюджетам). На думку експертів це
свідчить про суттєве збільшення у 2005 році кількості військових
навчань у порівнянні з минулим роком. А у Генштабі почалось обговорення
питання створення на базі одного з мотострілкових з’єднань Московського
військового округу (МВО) досвідченої дивізії для випробування на
практиці в польових умовах нових зразків озброєнь та військової техніки
(ОВТ), прийнятих на озброєння, а також проведення досліджень із її
застосування у складі різних видів сучасного загальновійськового бою.
Тобто можна говорити про серйозну мілітаризацію російських витрат.
Відомо, що коли силова потуга зростає, то вона рано чи пізно має бути
застосована. До того ж, нинішній міністр оборони РФ С.Іванов вважається
політичним лідером розвідувального співтовариства “П”ГБ.

До сказаного слід додати й десятки тисяч тих вояків, які пройшли і
проходять гарячі точки, набуваючи неоціненного, специфічного досвіду з
майстерності «зачищення» простору дії. Вони — грізна, безжалісна, тупа
сила, мораль якої не піддається будь-яким вимірам. Їхня професія –
вбивати. І немає значення, якими засобами — чи то за допомогою
вогнепальної або холодної зброї, чи то — саперною лопаткою. Тому
тривалість чеченської війни обумовлена не лише значним фінансовим
інтересом, а й можливістю функціонування „школи для виховання
універсальних солдатів”, здатних задля реалізації планів “П”ГБ виконати
будь-яку найбруднішу “роботу” .

З сьогоднішніх впливових осіб російської політики з клану “П”ГБ можна
представити, окрім зазначених вже осіб, керівника президентської
адміністрації з кадрових питань В.Іванова, главу служби зовнішньої
розвідки Лебедєва, керуючого справами президента Кожина, заступника
голови адміністрації Ігоря Сечіна, главу “Газпрому” Олексія Міллера
(він не є формально вихідцем з КДБ, але входить у цю групу). Згодом до
клану “чекістів” приєднався колишній представник “Сім’ї” генпрокурор
Устинов і багато інших осіб.

Є всі підстави стверджувати, що політична система Росії нині має досить
виразні ознаки авторитарної влади, яку нині ще називають “цивілізованим
авторитаризмом”. Насамперед це проявляється у наявності вертикальної
системи федеральних округів. При них існують, по-перше, так звані
громадські приймальні — органи, подібні до легітимації агентури.
По-друге, у кожному окрузі створені координаційні ради з безпеки. У них
стягнуті всі регіональні силовики. У такий спосіб вони виведені з-під
впливу губернаторів. Тобто, відмовившись від еклектики, Путін і ті, хто
стоїть за ним, надали владі визначеності. Вона стала структурованою і
більш придатною для управління, ніж це було за Єльцина.

Привертає увагу такий факт: за результатами низки соціологічних
досліджень в російському суспільстві існує “запит” на сильну владу.
Путін особливостями своєї діяльності значною мірою задовольняє його. Й
сама поразка ліберал-демократів на виборах, і силове вирішення конфлікту
між владою та великим бізнесом підтверджує факт повернення до
традиційної держави. Ці обставини настільки стривожили Сполучені Штати,
що сенатор Джон Маккейн (John McCain) зробив досить різку заяву “з
питання про ситуацію в Росії”, що склалася в результаті арешту
Ходорковського: “Новий авторитаризм у Росії — це щось більше, ніж
випробування здатності Америки захищати загальнолюдські цінності, що
ледь закріпилися після розпаду Радянської імперії. Це найсерйозніший
виклик інтересам США в Євразії загалом”. Тобто у активній діяльності
“П”ГБ вони побачили їхній значний вплив на більшість державних,
політичних і суспільних процесів не лише Росії, а й, принаймні, усього
СНД. За словами відомого російського політолога Павловського “силовики
та чекісти” стають “основним центром влади в країні”. Й схоже, що
американці не бачать поки що потуги, яка б виявилася спроможною
перешкодити “патріотам”у їхній діяльності. Особливо після того, як
представники спецслужб визначили пріоритетом у російській зовнішній
політиці Схід (у першу чергу Китай). Сполученим Штатам у спішному
порядку довелося створювати політику, адекватну обставинам, що виникли,
оскільки геополітична та геоекономічна конфігурація почала реформуватися
не на їхню користь.

Є очевидним, що з приходом Путіна і його команди роль держави у
влаштуванні суспільства значно підсилилася і наближається до рівня
радянських часів. Подібне відбувається і в ряді інших колишніх
республік СРСР. Сьогодні резервісти спецслужб і нині сущі перетворилися
на найбільш жаданих членів суспільства країн СНД, на його еліту.

У декларованих цілях, як це було подано вище, існує пункт, що полягає у
“відтворені подоби СРСР і його простору”. “Патріоти” ГБ є прихильниками
усього радянського, зрештою, російського. “Патріотами” усіх країн
визнається провідна роль Росії у міждержавних відносинах на території
колишнього СРСР, її незаперечна провідна і об’єднавча позиція у
майбутніх міждержавних утвореннях. Росія не однин раз намагалася через
ООН добитися права виконувати “миротворчі” функції на території країн
СНД. Схоже, що вона є близькою до своєї мети. Приязні взаємини США та
Росії можуть бути запорукою такому розвитку подій.

Сьогоднішні плани Росії у питаннях мілітаризації влади дістали особливо
виразного спрямування завдяки бесланській трагедії (її слабка
мотиваційна основа і низка інших “нестиковок” не дає можливості
стверджувати, що ця подія є класичним терористичним актом). Вони набули
не лише внутрішнього звучання, а й міжнародного. Спочатку начальник
Генерального штабу Балуєвський, після нього глава оборонного відомства
Іванов, а за ним і міністр МЗС Лавров заявили про те, що країна може не
лише переслідувати і знищувати терористів у будь-якій точці світу, у
тому числі за межами Росії, а й наносити превентивні удари по будь-якому
небезпечному місцю без “попередження про свої дії”. Підтвердив цю думку
й Путін. Задля цього вже готуються й відповідні зміни в законодавстві, а
також пропозиції з відновлення смертної кари. Російську позицію
підтримали Сполучені Штати. Так, міністр оборони Д.Рамсфельд висловився
про те, що Росія “зобов’язана розшукувати, виявляти, захоплювати або
ліквідувати терористів… де б вони не знаходилися». За його словами, РФ
має в цьому питанні такі ж права й обов’язки, як і її партнер по
антитерористичній коаліції – США.

Російський президент у своєму виступі на розширеному засіданні уряду
заявив, що “державна влада в країні повинна бути не просто адаптована до
роботи в кризових ситуаціях… Необхідно кардинально переглянути
механізми її роботи з метою недопущення виникнення криз”. Серед низки
проблем Путін виділив “єдність країни, зміцнення держструктур і довіри
до них, створення ефективної системи внутрішньої безпеки” тощо. Сказане
вище може свідчити не про що інше, як про введення надзвичайного стану
без його оголошення. Звичайно, поки що, м’якої його форми. Звідси
випливатимуть й особливості діяльності нинішнього російського режиму не
лише всередині країни, а й за її межами. Є підстави вважати, що до
“служби Отечеству” будуть покликані старі перевірені кадри. Тобто слід
вважати, що час “Ч” пробив і з “тіні”, як “чорт з табакерки”, вийдуть на
світло “лицарі плаща й кинджала”. Вони знають свій вектор розвитку і не
виключено, що на теренах СНД вони братимуть участь у вибудовуванні
жорсткої системи примусу у відповідності з впевненістю у месіанській
ролі Росії. “П”ГБ, враховуючи їхню організаційно-фінансову
самостійність, набувши значної сили та впливовості в результаті
взаємодії між собою, “перетворюються на наймогутнішу замкнуту кланову
систему”. Й зрозуміло, що цільовою установкою їхніх заходів буде
збереження у владі і розширення своїх владних повноважень в період і
після закінчення перебування Путіна на своїй посаді. При цьому таке
розширення розуміється як одержання повного контролю над усім спектром
державно-політичного й економічного життя країни. Через інформаційні
“вкидання” у суспільній думці формується звикання до можливої
трансформації державного ладу.

Український вектор “П”ГБ

Отже, нинішній рівень організаційного стану “П”ГБ такий, що у випадку
скоординованих заходів, узгоджених з певними колами на Заході, Україна
легко потрапляє у сферу впливу Росії. І слід зауважити, що сьогодні цей
процес стає дедалі помітнішим. Наша влада зразка 2003-2004 рр.,
ігноруючи національні інтереси й незважаючи на підрив основ національної
безпеки, задля прикритя свого заду, фактично зраджує країну, підводячи
державу цілковито під російський прес. Сталося це завдяки іракській
кампанії та проведенню виборів в самій Америці. Росія чітко це зрозуміла
і почала реалізовувати свій шанс, давши згоду США ввести до Іраку 40
тис. миротворчого контингенту під проводом ООН і тим самим полегшити
ситуацію для американців на Близькому Сході. Навзамін Сполучені Штати
терпимо ставитимуться до політики Росії на теренах СНД, у першу чергу
щодо України. Загальним підтвердженням цьому стало звернення
американського президента до російського народу, виголошеного ним 12
вересня 2004 року в російському дипломатичному представництві в
Сполучених Штатах. У теперішній час “російський фактор” грає визначальну
роль в українських справах, активно впливаючи не лише на українську
економіку, але й на українську політику, зокрема на хід виборів
(президентських, парламентських тощо – прим ред.).

Ерозійні процеси в державі набувають такого стану, коли за умов чітких
заходів та необхідних фінансових вливань, організованих із зовні у
сукупності з “патріотами” ГБ, розвиток внутрішніх процесів в Україні
може бути спрямований практично у будь-яке річище. Ми вже маємо
відповідні маркери у вигляді двох вибухів на Троєщинському ринку, де
постраждало чотирнадцять людей. Принагідно пригадаймо прихід Путіна до
влади, розпочатий із жахливих вибухів, що зруйнували два будинки в
Москві і відправили у могилу більше двохсот людей (у цьому злодійстві,
наче б то, був присутній “чеченський слід”, який, проте, не віднайдений
і понині. Професіоналізм заподіяного і якась штучна незграбність силових
відомств, що проявилися й у бесланській трагедії, наводять на тривожні
думки).

Можна навести ще низку важливих чинників, що можуть бути покладені (і
вже покладаються) в основу “об’єднавчих” процесів. У результаті
руйнівних подій останніх років, незважаючи на їхню наочну
катастрофічність, виявилася зруйнованою лише політична оболонка
колишньої радянської спільності народів. Значно ураженим, але не
знищеним залишився економічний фундамент цієї єдності. Тому означена
сфера є для України занадто вразливою, оскільки за відсутності явних
зовнішніх джерел економічного розвитку реанімація економічних зв’язків і
вирішення пов’язаних з ними політичних проблем вже починають ставати на
порядок денний. Цей аспект має прояви як у підвищеній дипломатичній
активності з боку Росії, так і в агресивному впровадженні бізнесових
структур в економічний простір України, що відбувається, і це не секрет,
за допомогою працівників російських спецслужб.

Слід звернути увагу й на факт збереження достатньої єдності культурного
простору, де значну роль продовжує відігравати розповсюдженість
російської мови як елемента експансійних процесів, яка мала і має
суттєву комунітарну спрямованість. Небезпечним елементом у цьому сенсі є
виокремлення російськими технологами так званого феномену
“російськомовного населення”. На жаль, ця вкрай небезпечна розробка не
стривожила державні та громадські інституції, і ми продовжуємо ставитися
до цього занадто легковажно. Її руйнівна робота полягає у подальшому
розширенні російськомовного середовища, яке все чіткіше проводить ще
одну розподільчу лінію серед українців, працюючи, де-факто, на
фрагментацію держави як майбутньої основи російської “імперскості”.

Викликає тривогу й інформаційний простір, який не набуває ознак суто
українського явища. Ситуація ускладнюється тим, що він фактично
поділений за політичними підставами, які в основі не зорієнтовані на
інтереси держави. А наші корекційні можливості щось змінити є дуже
обмеженими. Подібна ситуація і з оборонно-стратегічним сектором, що у
своїй основі тісно поєднаний з російським. Причому Росія активно
працювала у напрямку створення закритих промислових циклів, чого майже
не робила Україна. Тобто ми продовжуємо бути елементом єдиного
народногосподарського комплексу колишнього СРСР, і наша продукція
переважно затребувана на його колишньому просторі, де Росії належить
чільне місце. Звертає на себе увагу й набір базисних елементів єдності
геополітичного простору колишнього СРСР – Євразії. Він настільки
сьогодні виглядає достатнім, що все настирливіше диктує орієнтації на
інтеграційні процеси. Ще на пам’яті локальний територіальний конфлікт з
Росією навколо коси Тузла. Він висвітлив низку глобальних, стратегічних
проблем, що торкаються як внутрішніх питань України, так і міжнародних.
Це, у першу чергу, питання щодо стратегії відносин між Києвом та
Москвою, а також щодо місця України у геополітичних розрахунках “третіх
країн”. Принаймні “чорну мітку” ми вже отримали. Все сказане множиться
на енергетичну залежність нашої держави від російських енергоносіїв.

На жаль, українська опозиція (а нинішня влада – В.Ющенко та інш. –
прим.ред.), як завжди, виявилася на теоретичному й практичному рівнях
яловою, безпорадною, нездатною породити ІДЕЮ, запропонувати адекватні
засоби вирішення нагальних проблем з метою зміцнення життєздатності
держави. Опозиція так і не зрозуміла політичних вигод нинішнього часу,
що давали їй шанс на створення власної політики і переходу у розряд
суб’єкта політичного процесу. Вона, як і влада Кучми, переважно
займалася демогогогією, не маючи на практиці ані політичної, ані
економічної програми. Сьогодні помаранчеві сили програють тому, що
налаштовані на одні і ті ж цінності, на одну й ту ж політичну систему,
що й команда Кучми. Причому за своєю структурою українська політична
еліта є досить однорідним утворенням. Вся вона — від регіональних
лідерів і лідерів українських політичних угрупувань до адміністрації
президента пронизана багаточисельними сімейними, родинними,
економічними та іншими зв’язками. У результаті для рядового члена
суспільства нічого змінитися не може, оскільки і два роки тому, і
сьогодні опозицію, як і інших, цікавить влада у якості самодостатнього
феномена. Тобто влада не як інструментальний засіб вирішення нагальних
державних проблем і розробки реальних стратегічних напрямків розвитку, а
як інструмент заради досягнення власних егоїстичних та корпоративних
цілей. У той же час свідомість пересічного українця підпадає під все
більшу деформацію. Ми втрачаємо свої основи і стаємо придатними для
різного роду політичних маніпуляцій, слухняним інструментом у чужій грі.

Сьогодні на теренах України “працюють” не лише “патріоти” ГБ, а й
ізраїльський Моссад, польська Дефинзива, румунська Сікурітате, агенти
турецької МІТ тощо. Вони роблять свою чорну справу, ціна якій може бути
розпад України. Вони усюди. Там, де люди збираються, зустрічаються,
працюють, відпочивають… Вони проникають у завулки кожного кварталу,
кожної вулиці, кожного будинку, щоб замкнути людей у клітину заданих
образів, впливати на свідомість нашої пересічної людини, і цим навіяти
їм загальну для всіх картину, яку вони сприймали б за дійсність.

***

Перед країною стоїть надскладне завдання здійснення свого власного
шляху розвитку, метою якого повинне бути збереження і відстоювання
національної своєрідності, духовності, моралі і моральності, ціннісних
орієнтацій та настанов, закладених у нашій ментальності, зрештою — своєї
Самості.

(і спробі його легітимізації, що ми спостерігаємо у вигляді „параду
регіоналізації” російської мови – прим.ред.)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *