Націоналістичний рух і проблема інтерпретації історичного минулого. Націоналізм проти фашизму (реферат)

Реферат на тему:

Націоналістичний рух і проблема інтерпретації історичного минулого.
Націоналізм проти фашизму

Ми вже відзначали, що нероз’язаність проблеми розколу в ОУН у 1940 році
спричинилася до різноманітних ускладнень у взаєминах між ОУН і ОУН-Б.

«Перебіг» розколу виглядав приблизно так. Напередодні
радянсько-німецької війни з польських в’язниць та таборів звільнився
провідний націоналістичний актив, лідером якого був молодий український
революціонер Степан Бандера. Як уважав С. Бандера і його однодумці,
суспільнополітична ситуація в Україні та Європі вимагала більш
радикальних методів боротьби, динамізації революційних процесів та,
відповідно, адекватної постави Проводу ОУН. На думку С. Бандери, ПУН,
очолюваний А. Мельником, був нездатний реально оцінити ситуацію й
ефективно реагувати на ті чи інші процеси в Краю. Суть вимог С. Бандери
до ПУНу та А. Мельника було зафіксовано в «Акті з дня 10 лютого 1940
року». Згодом під сумнів також ставилася легітимність обрання А.
Мельника Головою ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів
ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, ставилася
вимога усунення їх зі складу ПУНу.

Своєю чергою, А. Мельник і більшість членів ПУНу відкидали усі
звинувачення, наполягали на тому, що діяльність ПУНу повною мірою
узгоджена із Статутом Організації і є адекватною до політичної ситуації
в Україні та Європі. Свою позицію А. Мельник як Голова ПУНу з’ясував у
листах «До членів Великого Збору Українських Націоналістів і членів
Проводу Українських Націоналістів» та «До членів Організації Українських
Націоналістів».

Отже, конфлікт в ОУН можна розглядати крізь призму документі в і
відповідно сформульованих там мотивацій.

Але в цьому випадку більш важливим є суспільно-політичний контекст, або
атмосфера, в якій розвивались події. Саме політичні реалії того часу
мали вирішальне значення на формування тої чи іншої позиції. Україна
напередодні війни в буквальному розумінні слова опинилася на межі
провалля. Українська нація внаслідок більшовицької політики геноциду на
Великій Україні та політичної практики польських окупаційних властей на
Західній Україні постала перед конкретним фактом загрози свого
існування.

На підтвердження цієї думки наведемо слова Дмитра Соловея, відомого й
авторитетного дослідника радянської дійсності в період між поразкою УНР
та початком другої світової війни: «Розроблена в Кремлі
московсько-большовицька система… цілою низкою цілеспрямованих заходів
планомірно знищила на Україні, в умовах мирного існування, більш за сім
з половиною мільйонів людей в період між двома переписами: 1926–1939 рр.
Безприкладне в історії людства явище» (Соловей Д. Голгота України.–
Дрогобич: Відродження, 1993). Хоча аналоги подібного людомору усе ж є. У
передмові до згаданого видання Ярослав Радевич-Винницький справедливо
відзначає: «Серед найстрашніших і найганебніших феноменів варварства у
20 ст. своєю жорстокістю і масовістю виділяються декілька подій. Це
різанина вірменів, організована «молодотурками» в Туреччині, єврейський
голокост, учинений фашистською Німеччиною, і геноцид супроти українців у
московсько-більшовицькій імперії». Додамо, що кульмінація геноциду якраз
і припадала на 30 рр.

Подібною була ситуація в Західній Україні, яка перебувала під окупацією
Польщі. Масові погроми українців у Галичині інспірувалися офіційними
державними чинниками і мали стратегічну мету – асимілювати або фізично
знищити українську націю. Михайло Швагуляк у своєму дослідженні
«Суспільно-політична ситуація в Західній Україні на початку 30 років 20
століття» (Записки НТШ: Львів, 1991) наводить наступні факти: «За
підрахунками Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії в
тій чи іншій формі велися на терені більше як 30 повітів загальною
площею приблизно 50 тис. кв. м. з населенням понад 5 мільйонів чоловік.
Змінився і об’єкт каральних дій властей. Розпочавшись як переслідування
УВО (ОУН), ці дії трансформувалися у силовий тиск на маси українського
населення… Режим завдав масових ударів різним групам: політичним
партіям та організаціям, культурно-освітнім, економічним та іншим
товариствам, які гартували найсвідомішу й найорганізованішу частину
українського селянства й інтелігенції… Йшлося про далекосяжний намір
домогтися перелому в українському питанні в Польщі: зламати опір
українського населення асиміляторськими зусиллями держави».

Здавалося, війна мала дати остаточну відповідь: бути українцям як нації
чи щезнути з лиця Землі. У цій екстремальній ситуації й народжувалися
ідеї визволення нації, шукались шляхи подолання кризи у визвольному
русі, що й призвело до розколу в ОУН.

А як із численними фактами і «правдами»? Викреслити їх не можна, і не
потрібно цього робити. Це наша історія, й іншої в нас не має і не буде.
Але потрібно чітко відділити історичний аспект від політичного. Історією
мають займатися історики, політикою – політики. Досягнути цього можна за
умови зміщення акцентів з історичного минулого на сучасну проблематику
державотворення. Формування ж історичного пам’яті націоналістів сьогодні
має відбуватися на основі реального вкладу їхніх попередників у справу
боротьби за УССД. Зосередженню уваги на історичних фактах, необхідно
замінити прикладами співпраці заради чогось вищого – України. А такі
приклади є. На всеукраїнській науковій конференції «О. Ольжич –
національний герой, поет, вчений», яка відбулася у червні 1994 року в
Києві, наводилися факти товариського ставлення фактичного Голови ПУН в
Україні О. Ольжича та Головнокомандувача УПА, видатного діяча ОУН-Р
Романа Шухевича в часі другої світової війни. Відомо, що О. Ольжич і Р.
Шухевич були палкими прихильниками ідеї єднання націоналістичних сил і
робили в цьому напрямку реальні кроки. Можна по-різному ставитися до Р.
Шухевича і до О. Ольжича. Але не можна сумніватися в одному,– вони були
справжніми націоналістами. Заслуговує увагу і такий факт. Коли в’язні
фашистського концтабору «Заксенгавзен», серед яких були чільні діячі
обох націоналістичних відламів, дізналися про трагічну смерть О.
Ольжича, то в умовах концтабору було постановлено вшанувати пам’ять
героя. За організацію цієї справи взявся С. Бандера. У скорботній
хвилині мовчання схилися голови в’язнів «Заксенгаузену». Хто тоді думав,
до якого «крила» належав О. Ольжич?

????????|?ереджену інтерпретацію фактів, які засвідчують потужність
національно-державного чинника під час війни.

Напередодні війни український національно-державницький фактор на
теренах Європи був настільки вагомим, що його не могли зігнорувати
найвпливовіші політичні сили провідних країн, авторитетні політики. Він
став особливо актуальним після подій, пов’язаних із Карпатською Україною
(1939), коли перед усім світом було задекларовано волю української нації
мати свою державу, без огляду на розрахунки зовнішніх сил. Тріумф і
трагедія Срібної Землі також засвідчили впливовість ідеології
українського націоналізму, адже очевидним став факт, що саме в особі
ОУН, національно-державницький фактор став реальною і впливовою
ідейно-політичною силою.

Від 1929 року, а точніше від часу постання ОУН, до фактичного завершення
бойових дій на землях України, національно-визвольні сподівання
українців пов’язувалися саме з цією організацією, хоч ототожнювати
національно-визвольний рух лише з ОУН не слід.

Вагомим виявом державницьких устремлінь під час війни став Акт 30 червня
1941 року, коли з ініціативи ОУН-Р у Львові було проголошене Українське
Державне Правління. У радянській історіографії цей факт однозначно
висвітлювався як антинародний і колаборантський. Однак, полишаючи на
боці всі ідеологічні моменти, можемо ствердити, що ця подія вийшла
далеко за рамки інтересів як німецької політики, так і більшовицьких
планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику
орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху
від сторонніх сил.

Наступним вагомим державницьким кроком нескореної нації стала низка
подій і політичних заходів, пов’язаних із функціонуванням Української
Національної Ради,– державного інституту, який за умов німецької і
більшовицької окупації став виразником інтересів української нації.
УНРада була вислідом державницьких змагань ОУН під проводом А. Мельника.
У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду,
мала неабияке значення: по-перше, від часу окупації України
більшовиками, вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині,
а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту
підпорядкованість східних українців їх московським поневолювачам і їхню
неготовність сприйняти радикальні націоналістичні кличі.

Ліквідація у Львові Державного Правління (1941), масові арешти і
розстріли українських патріотів і фактичне розв’язання УНРади у 1942
році остаточно ствердили необхідність збройного спротиву німецькій
навалі, дали могутній імпульс для активізації УПА.

Державницькі устремління українців під час другої світової війни,
безперечно, враховували реальну розстановку політичних і військових сил,
але у своїх діях усе ж були самостійними. Український фактор проявив
себе не лише у суспільно-політичному аспекті, але й як військова потуга,
спроможна ефективно боронити свій народ. Про це свідчить той факт, що у
лавах різних збройних формацій, які діяли під час війни, були сотні
тисяч українців, а самі формування не підпорядковувалися чужим силам. А
тому безпідставними є спроби узалежнити український фактор від німецької
політики. Конкретні факти засвідчують протилежне. Фашисти ніколи не
толерували будь-які українські державницькі інституції, чи то у формі
Державного Правління, УНРади чи УГВР, які творилися всупереч волі
окупанта і при першій активізації – ліквідувалися. Від початку війни до
німецького концтабору «Заксенгавзен» було спроваджено лідерів
націоналістичного руху А. Мельника і С. Бандеру, низку інших активістів
ОУН і ОУН-Р. Гестапо свідомо пішло на ліквідацію О. Ольжича, оскільки
добре було поінформоване про його організаторські можливості та його
працю з метою консолідації усіх державницьких сил.

Окремого дослідження вимагають факти, пов’язані з діяльністю Української
Повстанської Армії. Але є спільний знаменник, під який можемо підвести
думки і твердження різних сторін про цей феномен. УПА – це понадпартійне
утворення. Слава УПА належить не партії чи «відламові», а всьому
українському народові, за свободу якого боролася УПА.

Міф про колаборацію націоналістичного руху під час другої світової війни
є живучим. Його посилено експлуатують ті сили, які зацікавленні в
дискредитації ідеології українського націоналізму. Саме з цією метою
формуються різноманітні ідеологічні штампи, які, ототожнюючи поняття
«націоналізм» і «фашизм», тим самим закріплюють у свідомості широкого
загалу стереотипи про нібито спільні історичні та соціальні корені
націоналізму й фашизму. Варто також зауважити, що така підла
пропагандиська робота з особливою настирливістю провадилася в минулому у
сфері культури, літератури й мистецтва. Не з одним талановитим
українським письменником, музикантом чи малярем система розправлялася з
допомогою відомого жупела «націоналіст-фашист». Цього було досить, щоб
згноїти людину в Сибіру, а на його творчість накласти табу.

Фашизм – це породження двадцятого століття. Виплекана на аморальній,
грубій силі, ненависті до людей іншої раси, ця людиноненависницька
ідеологія одночасно була народжена сліпим прогресом і жадобою до
панування над іншими націями і народами.

Націоналізм, зокрема націоналізм український, бере свої витоки з
прадавнього минулого, він фокусує і кристалізує у собі все краще, всю
ієрархію людських чеснот, що були набуті народом у часі його історичного
буття. Самодостатність українського націоналізму полягає у його
визвольній та державницькій функціях. Ідеалом українського націоналізму
була і є Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, відразу
виключалась можливість якогось експортування націоналізму за межі
Української Держави. Натомість фашизм прагнув панувати в цілому світі,
силою тримати в покорі решту націй, «не здатних» конкурувати з «вищою
расою». Саме в цій площині фашизм має багато спільного з російським
імперіалізмом, з його теоріями про «собіратєльность», «покровітєльство»
та винятковість російського народу.

Усяка ідеологія має своє структурне оформлення у вигляді політичних
платформ, гасел, організаційних клітин. Організований український
націоналізм виник уже на самому початку 20 століття. Микола Міхновський
виголосив основні постулати українського націоналізму у 1900 році, ним
же була заснована Українська Національна Партія, у програмі якої були
сьогодні вже традиційні вимоги українських націоналістів. Як відомо,
організований фашизм у Європі зародився значно пізніше, а тому і тут
якісь аналогії безпідставні.

Відомий ідеологічний прийом: коли хочеш замаскувати свій гріх, то
найпростіше – це звинуватити в ньому свого опонента. У нашому випадку,
звинувачуючи український націоналізм у про фашистських симпатіях,
різноманітні ідеологічні служби в такий спосіб самі маскують співпрацю
радянського режиму з фашистською Німеччиною. Апогеєм цієї співпраці став
відомий пакт Ріббентропа-Молотова, жахливі наслідки якого відчуває на
собі Європа й сьогодні.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *