Литовсько Польська Унія (Реферат)

Реферат на тему:

Литовсько Польська Унія Зміст.

TOC \o «1-3» 1. Литовсько-Польска унія, причини утворення та їх
наслідки для України. PAGEREF _Toc482269090 \h 3

2. Суспільно-політичний устрій та державний лад на українських землях у
складі Речі Посполитої. PAGEREF _Toc482269091 \h 5

3. Основні риси права «Новий» литовський статут 1588 року. PAGEREF
_Toc482269092 \h 7

Література. PAGEREF _Toc482269093 \h 10

1. Литовсько-Польска унія, причини утворення та їх наслідки для
України.

Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві
та Польщі злилися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно складалося з
двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників —
шляхти. Проте українські шляхтичі залишалися незадоволеними своїм
становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину,
звичайним явищем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевласників
тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування
магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська
шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули
приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір
схвалювала значна частина українських феодалів, литовські ж, побоюючись
втратити своє панівне становище, виступали проти повного об’єднання
Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у
Лівонській війні змусили їх поступитися.

10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський
сейм для вирішення питання про об’єднання Литви з Польщею у єдину
державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли
залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосередньо з
українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню
підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й
Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («корони»). В
«Акті про приєднання Волині до Польської корони» Сигізмунд Август обіцяв
не порушувати прав і привілеїв місцевих магнатів і шляхти.

Це ж стосувалося й інших українських воєводств. Литовські посли змушені
були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 p. відбулася урочиста присяга
обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва
об’єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту.

В постановах Люблінського сейму наголошувалося: «Польське королівство і
Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпорацією між
ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне,
неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього…
неподільного народу… буде на вічні часи одна голова, не окремі
государі, а один — король польський, який, згідно з давнім звичаєм і
привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а
не в іншому місці… Обраний таким чином на Польське королівство
[король] буде миропомазании і коронований у Кракові… …Головний сейм
завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один
ніколи не роздільний сенат для всіх справ… Сенат повинен бути при
нас…» Єдиний глава держави—король польський — одночасно титулувався
великим князем литовським. Єдиний сейм і сенат мав збиратися у Варшаві.
Запроваджувалася єдина монета. Шляхта звільнялася від сплати торгових
мит.

Польські феодали мали право володіти землями в Литві, а литовські— в
Польщі. Литовське князівство, у складі якого залишалися власне литовські
землі й переважна частина Білорусії, користувалося певною автономією: в
ньому, як і до нього, зберігалися найвищі посади (їх обіймали лише
литовські феодали), військо, фінанси, закони й суди. Об’єднання всіх
військових сил і фінансово-економічних засобів Литви та Польщі дало
змогу успішніше боротися з Росією за Прибалтику та утримання під своєю
владою українських і білоруських земель. Новий король Стефан Баторій у
1582 p. переможно завершив Лівонську війну.

Після 1569 p. українські землі в складі Польського королівства
(«корони») входили у сім воєводств: Руське (Галичина), яке складалося з
Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької та Холмської земель;
Волзьке (складалося з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів);
Волинське (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького
повітів); Подільське (складалося з Кам’янецького, Червоногородського й
Летичівського повітів); Брацлавське (складалося з Брацлавського і
Вінницького повітів); Київське (складалося з Київського, Овруцького і
Житомирського повітів); Чернігівське (утворене в 1635 p.; складалося з
Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів).

На території України (за винятком Галичини) мало чинність не польське
право, а обласні привілеї та Литовський статут. Після Люблінської унії
за Волинським, Київським і Брацлавським воєводствами було залишене
«литовське» право, тобто другий Литовський статут 1566 p., що одержав
назву Волинського. Більшість українських міст керувалася положеннями
Магдебурзького права. Та незважаючи на все це, польські феодали поширили
своє панування на більшу частину України. Цьому сприяла й місцева
шляхта, яка прагнула за допомогою поляків зміцнити свою владу над
покріпаченим селянством та придушити народні виступи. Люблінська унія
принесла на Україну посилення соціального й національно-колоніального
пригноблення трудящого люду.

2. Суспільно-політичний устрій та державний лад на українських землях у
складі Речі Посполитої.

Протягом другої половини XVI—першої половини XVII ст. на Україні,
особливо в Галичині та на Волині, інтенсивно зростало велике феодальне
землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. В Галичині
розташовувалися маєтності Потоцьких, Собєських, Даниловичів, Одровонжів
та інших у формі «ключів»—кількох сіл і містечок, що становили в
адміністративному відношенні єдиний господарський комплекс. На Волині
250 магнатських родів—князів Острозьких, Заславських, Любомирських,
Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких, Чорторийських та інших—володіли
найбільшими в усій Речі Посполитій латифундіями. За станом на 1629 р. у
руках 37 волинських магнатів зосереджувалося 3/4 усіх селянських
господарств. Наймогутнішим феодалом на Волині був князь Василь-Костянтин
Острозький. На початку XVII ст. йому належали 59 міст, містечок і замків
(у тому числі Острог, Звягіль, Чуднів), 857 сіл, 111 фільварків. Це
становило третину всіх феодальних володінь на Волині. Крім того, князь
був власником земель у Київському, Руському, Подільському воєводствах,
його річний прибуток досягав 1 млн злотих. Великі земельні маєтності в
інших місцевостях України мали також Заславські. Збаразькі, Хоткевичі.
Пронські.).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині
утворилися численні володіння шляхти, в першу чергу польських магнатів
Замойських, Жолкєвських, Калиновських, Конєцпольських, Казановських,
Потоцьких та ін. На Лівобережжі своїми розмірами вирізнялися маєтності
Вишневецьких («Вишневеччина») з центром у Лубнах. Черкаський староста
князь О. Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив частину Лівобережжя й
випрохав у короля підтвердження на «пустиню, звану ріку Сулу, ріку Удай
і ріку Солоницю», що простяглася від кордонів з Росією до Дніпра. Він
збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, «осадив» десятки й
сотні сіл і хуторів. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були
власниками 39,6 тис. селянських дворів («димів»), 56 міст й містечок. У
20-х роках XVII ст. 18 магнатам і великим шляхтичам Брацлавського
воєводства належало 80 % усіх селянських і міщанських дворів.

Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також
українські православні монастирі. Найбільшим церковним землевласником на
Україні був Києво-Печерський монастир. На початку XVII ст. уніатській
церкві на Волині належало близько 2,1 тис. селянських дворів.

Зміцнення і зростання великої феодальної власності на землю призводило
до посилення кріпацтва. Кріпосне право фіксувало й узаконювало ці
процеси.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових
відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході
Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVI ст. Україна залучається
до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через
Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликали попит на
український хліб і промислову сировину.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів
до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження
власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою
сільсько-господарської сировини), заснованого на постійній щотижневій
панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов
зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й
кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянином). Феодальна
держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків
насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.

Руйнування старовинного аграрного ладу, що складався віками, розпочалося
на великокнязівських господарських землях. Ця рішуча реформа
здійснювалася згідно з виданою у 1557 p. великим князем литовським і
королем Польським Сигізмундом II Августом «Уставою на волоки».

За «Уставою на волоки» все господарство селянина підпорядковувалося
інтересам фільварку. Посилювалося майнове розшарування селянства, бо
зростала кількість малоземельних, які вже не могли забезпечити своє
існування з наділів, їх широко використовували як «робітних людей» на
численних панських промислових закладах, розташованих у фільварках.

Заходи, обумовлені аграрною реформою Сигізмунда Августа, поширювалися не
тільки на великокнязівські маєтки. Втягнення у товарно-грошові відносини
господарств магнатів і шляхти спонукало їх також переходити на волочну
систему. Процес запровадження феодального фільварочного господарства із
застосуванням панщини тривав протягом другої половини XVI — першої
половини XVII ст. Отже, реформа Сигізмунда Августа мала загальнодержавне
значення.

Внаслідок формування фільваркової системи, посилення
феодально-кріпосницької експлуатації через панщину та активізації
національно-релігійних утисків становище українського селянства протягом
другої половини XVI—першої половини XVII ст. значно погіршало.

3. Основні риси права «Новий» литовський статут 1588 року.

Литовський статут 1588 p. узаконив усі форми феодального землеволодіння,
в тому числі на Україні: «Бажаємо й ухвалюємо, щоб усі піддані наші, як
духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які мають свої
батьківські, куплені та якимось звичаєм надбані за прародителів наших
славної пам’яті їхніх милостей королів і великих князів литовських, а
також і за нашого щасливого [володарювання] тримали й володіли, щоб їм
такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи тримати і
володіти, і їм самим, і нащадкам…».

Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам і шляхті широкі
можливості для придбання земель на Україні, вони загарбали на
Придніпров’ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. З кінця XVI ст.
сейми дозволяють королеві роздавати на «вічність» особам з шляхетського
стану «пустині» в Придніпров’ї, причому не тільки незаймані, а й
заселені селянами та козаками землі.

Правове становище українського селянства в Галичині та на Західному
Поділлі визначалося в основному польським державним законодавством. На
решті земель України після Люблінської унії теж поширюється польське
феодальне право. Одночасно тут діяли і Литовські статути.

Згідно із законами Речі Посполитої селянство як клас — стан не мало
будь-яких прав, зокрема права брати участь у роботі центральних і
місцевих органів влади.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне
земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Це
було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів
перебувало під їхньою необмеженою владою. В «Уставі на волоки» від 1557
p. підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин
належать феодалові: «Кметь и все його майно є наше…» Це повинно було
забезпечити феодалові необхідні робочі руки для поміщицького
господарства, що зростало. Безправними були і селяни, що сиділи на
«королівщинах»—державно-феодальних землях. Селянин не міг без дозволу
королівської адміністрації покинути свій наділ, самочинно освоювати нові
землі, фактично позбавлявся права подавати скаргу на пана.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд
законів із суворою забороною селянам переходити з місця на місце без
дозволу феодала-власника. «Артикули» Генріха Валуа від 1573 p.
запроваджували необмежену панщину в маєтках «з волі пана». У другій
половині XVI ст. феодали. розпочали силоміць ліквідувати громади, їхнє
самоврядування, копні суди. За вбивство кріпака «у гніві» пан сплачував
лише невеликий штраф.

За Литовським статутом 1566 р. «похожий» (ще не закріпачений) селянин,
проживши за домовленістю з феодалом кілька років «на слободі», міг
відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він
перебував «на слободі». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати
його та обернути на «отчича», тобто на селянина, що втратив право
відходу. Феодалові дозволялося продавати селянина-втікача без землі.

Литовський статут 1588 p. остаточно ввів селянство до закріпаченого
стану. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.
Якщо Статут 1566 p. визначав 10-річний термін розшуку втікача-селянина
та повернення його в «підданство», то Статут 1588 p. збільшив строк
розшуку до 20 років. Шляхтич тепер регламентував усі повинності своїх
селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селянин цілком
підлягав юрисдикції доменіального (вотчинного) суду. «Будет вольно и
теперь каждому пану,— говорилося у Статуті 1588 p.,— подданого своего
непослушного… скарать». Отже, узаконювалося будь-яке свавільство пана
щодо своїх підданих, якщо їхня поведінка розцінювалася як непокора.
Таких шляхтич міг закувати у кайдани, кинути до в’язниці, посадовити на
палю.

Отже, законодавство Польсько-литовської держави в цілому мало відверто
шляхетський, класовий характер. Воно повинно було забезпечити
експлуатацію класом-станом феодалів селянства в господарських і
приватних володіннях.

Література.

Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999

Історія України.: Т1. — К., 1991

Сливак О. Реакційна роль унії в історії українського народу. — К., 1967

PAGE 1

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *