.

Криза українсько-московських відносин і українські політичні плани під час Північної війни (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2453
Скачать документ

Реферат на тему:

Криза українсько-московських відносин і українські політичні плани під
час Північної війни

Північна війна великим тягарем лягала на Україну, втягнену російським
урядом у боротьбу за чужі їй цілі та інтереси. Українське козацьке
військо мало не щороку ходило в далекі походи — в Прибалтику, Білорусь,
Литву, Польщу та інші країни — й подовгу там перебувало, здебільшого
позбавлене нормальних джерел постачання й залишене там напризволяще.
Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському
командуванню, але часто-густо мусіли виконувати накази місцевих
московських начальників, які не знали й не хотіли знати особливостей
українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права,
звичаї та традиції. Тим самим неминуче й брутально було знівечувано саму
військово-політичну основу Української держави й підважувано силу й
престиж гетьманської влади.

Але важка війна давалася взнаки не лише козацтву, а й цілій українській
людности, яка була і посередньо, і безпосередньо втягнена у воєнну
машину. Безконечні військові, особливо фортифікаційні роботи — і на
Україні (зокрема, будівництво Києво-Печерської фортеці), і далеко поза
межами її (приміром, укріплення Прибалтики й будівництво нової
російської столиці — Санкт-Петербурґа) — потребували безліч людей,
транепорту й матеріялів, з величезною шкодою для українського народнього
господарства. Звичайні й надзвичайні натуральні й грошові побори з
української людности на потреби московських військових частин, які
перебували або переходили на території України, викликали чимраз
гостріші сутички між населенням та місцевою адміністрацією і зайшлими
або перехожими військовими загонами. Офіційне листування того часу
рясніє численними скаргами української людности і влади на утиски та
ґвалти московського війська.

Зовсім звичайними були такі випадки, як той, що трапився 1703 р. в
Козельці, полковому місті Київського полку. Підполковник Ушаков 4, який
супроводив Паткуля (відомий представник ліфляндської шляхетської
опозиції шведському урядові, який став аґентом Петра І) з Києва до
Москви, приїхавши до Козельця і не діставши підвод (він приїхав уночі
без попередження), «людей тамошних посполитых жестокими побои зЂло
оскорбил; а найпаче взяв войта з безчестіем и обнажа перед собою, хотЂл
бить своими руками, естлибы народ не отнял»; а коли «войт от тЂх побой
принужден был бЂжать, тогда, настигши ево, того полуполковника поланные
без милосердія били и кровопролитіе учинили, от которого побою тот войт
и нынЂ лежит при смерти».

А ось що писав полковникові чернігівському П. Полуботкові сотник
городницький Андрій Стахович 5 року 1706: «… идучи з Полоцка нЂякійсь
маіор Данило Евстратович полку Репина и другой капитан Дмитрій Яковлевич
з людми великороссійскими перш у сотню мою Городенскую великія обиды и
забойства людям чинили, а на остаток в селЂ Хоробричах человЂка на
смерть замордовали, перш колЂни шпагою покололи напинаючи, а потом з
фузеи прострЂлили, а тилько з тое причины, що з коньми в лЂс утЂкав, и в
том же селцЂ хлопця Ивана стрЂлци з конем в полЂ узяли и не знать гдЂ
подЂли, и коней десятеро взяли. Теды я в Седне†ходилем сам з тими
людми, жебы казал пан маіор записать того человЂка Ивана Корененкова
зятя, хто його забив и якого полку солдат, и вспоминалем ся про того
хлопця и про забраныи конЂ. Теды много зо мною сперечался и не вчинил
розыску, а на потом сказал мнЂ тое, що и тебе, мовил, як козака забют
самого, то пропадеш. А скоро (я) з двора вышолем и пошолем в другой двор
коней своих познавати, що у мене взяли в городЂ, а они маіор и капитан
наславши денщиков узяли зараз мене у шію перш бити, а потом поваливши
пузцями (?), що ледво тильки мене живого покинули. И послЂ того бою
знову я трохи очунявши приходилем до його маіора, оповЂдаючи ему, же то
власне есть з его направы, а он з того смЂх учинив и сказал: не шукай
лошадей по дворах. То, мовить, тобЂ за тое, що ты у нас управы просиш.
Милостивый добродЂю! Умилосердись и приложЂть свого панского старан в
такой нашей бЂдЂ и забойст†московском, же вже четвертого человЂка в
сотнЂ моей забили на смерть, а теперь пришло уже и до мене самого, же
трохи на смерть не забили. И так вЂдает Бог, чи скоро буду людми послЂ
их рук, же не могу и плечима здвигнутися и духу в собЂ привдохнути от их
побою».

Скарга Стаховича дійшла до Гетьмана, який, пересилаючи її канцлерові
Ґоловіну, писав 26 вересня 1706 р.: «Отовсюду ко мнЂ доходят жалобы на
своевольства велико-россійских ратных людей», і просив Ґоловіна,
«чтоб… на плач, стенаніе, вопль и слезы бЂдных людей милосердым оком
приклонившеся, изволил ими же вЂси судьбами таковую своеволю войск
великороссійских ускромити и от дальних разореній, побоев и смертных
убойств людей моего реґимента освободити». Але всі скарги й протести
українського уряду на московські надужиття й ґвалти були цілком марні.

Зрештою, справа була не тільки в цих московських здирствах і знущаннях
над українським населенням, які московський уряд намагався виправдати
умовами воєнного часу. Недарма згаданий вище підполковник Ушаков казав
«про Малороссійскій народ, а имянно козацкого чину: сіи де люди столь
вЂрны великому государю, в какой вЂрности обрЂтаются королю польскому
тамосторонніе козаки» (це говорилося під час козацького повстання на
Правобережній Україні). Для гетьмана Мазепи й вищої української старшини
ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його
військового командування у внутрішні справи України не лише порушує
державні права України, але й свідомо прямує до того. Справді, в
російських урядових колах обговорюються пляни звести нанівець
самостійність Української держави, скасувати її козацький устрій і
віддати Україну (чи якусь частину її) у володіння або московського князя
Меншікова, або ж якогось чужоземця (приміром, англійського герцоґа
Марльборо). Про це говорилося досить одверто, й про це були
поінформовані українські міродайні кола і гетьман Мазепа. Нарешті, в
кінці квітня 1707 р., під час військової наради в Жовкві, сам цар
повідомив Гетьмана про свій намір цілковито зреорганізувати козацьку
службу («указ об устроеніи компаній», як називає його Мазепа, або «указ
об устроеніи козаков подобіем Слободских полков в пятаки» 6, за словами
П. Орлика), що по суті було скасуванням самостійного українського
війська й ліквідацією Української козацької держави. Цей указ, з огляду
на заперечення з боку Гетьмана, не був здійснений, хоч вістря його
залишилося.

Але загроза для існування Української держави була тоді не лише з
московського боку. Поділена політичне на два табори — московський і
шведський — і майже цілком окупована або московсько-українським, або
шведським військом, Польща, однак, у своїй політиці щодо України
опинилася в досить зручному становищі. Якщо б перемогли Петро І і Авґуст
II, поділ України між Москвою і Польщею був би припечатаний. У разі
перемоги Карла XII і Станислава Лещінського, ціла Україна, як фактичний
союзник Москви, потрапила б знову під владу Польщі. Це була трагічна
ситуація, і керманичі Української держави мусіли подумати про те, як
провести український державний корабель безпечно між тою Сціллою і
Харібдою.

Отож перед українськими керівними колами неминуче постало питання про
визволення України з-під московської зверхности. Серед вищої української
старшини в період Північної війни особливою популярністю користуються
дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Української
козацької держави: ідея Великого князівства руського у федеративній (чи
конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом
(і Туреччиною) для боротьби проти Московщини (й Польщі) за незалежну
Українську державу.

Перша концепція — можна назвати її гадяцькою, бо ґенетично вона
пов’язана була з Гадяцькою угодою 1658 р. — знайшла собі широке коло
прихильників серед генеральної старшини й полковників центральної і
північної Гетьманщини (генеральний обозний І. Ломиковський, полковники:
миргородський — Д. Апостол, прилуцький — Д. Горленко, лубенський — Д.
Зеленський, стародубівський — М. Миклашевський та інші). Вона вабила їх
(здебільшого вихідців з Правобережжя) передусім тим, що якнайбільше
забезпечувала станові (соціяльні й політичні) інтереси вищої козацької
старшини як зверхнього стану Української держави. З другого боку, вона,
здавалося б, певною мірою ґарантувала політичні інтереси України,
незалежно навіть від наслідків Північної війни. Мало того, угода з
Польщею на засадах Гадяцької унії створювала леґальний ґрунт для
розв’язання проблеми Правобережної України, отже об’єднання України обох
боків Дніпра. Ця концепція мала багато прихильників і в Польщі, і,
головне, в Литві. Польсько-литовські маґнати, незалежно від їх
орієнтації — і прибічники Авґуста II, і прихильники Станислава
Лещінського, — шукали першої-ліпшої нагоди, щоб перетягти на свій бік
керівні українські кола і насамперед самого гетьмана Мазепу.

Секретні українсько-польські переговори почалися ще в 1703 р., коли
українське військо ходило на допомогу Авґустові проти шведів та їх
«адґерентів» на Правобережній Україні та Білорусі. Полковник
стародубівський Михайло Миклашевський, віддавна зв’язаний особистими й
родинними стосунками з опозиційними старшинськими колами (зокрема із
Самойловичами), а також споріднений зі смоленською шляхтою 7, починає в
1703 р. таємні пересправи з литовсько-польськими маґнатами Авґустового
табору, що їх «принципалом» був тоді каштелян Троцький Михайло Казимир
Коцєл. У цих зносинах особливо цікаве те, що відразу була знайдена
конкретна формула майбутніх українсько-польських державно-правних
відносин. Україна мала «в такій же вольності цвісти, як і Корона
Польська і Князівство Литовське». Ці вольності українські було визначено
так: «Волность Украинская будет таковая, какова Речь Посполитая Коронная
и Литовская, и таковая ж будет Речь Посполитая третія Украинская, и
сколко сенаторей из Литвы и c Короны, толко особ годных, увЂренных,
столко ж кресл сенаторских засЂдати имут в УкраинЂ, в колЂ сенаторском,
которых тотчас на меморіал присылать надобно и королю полскому
предлагать; …шляхтою при своих волностях [привилі]ями уволнены будут.
Чин духовный, мЂщаня при своих волностях; a гдЂ приналежит воєводством,
повЂтом быть и староствам, тЂ городы воєводствами и повЂтами, и
староствами от короля… уволнены привиліями з сейму будут» 8.

Це був плян відновлення Великого князівства руського на засадах
Гадяцької унії 1658 р. Взагалі в цей час ідеї Гадяцької унії були дуже
популярні в українських старшинських колах. Зокрема 1707 р., в Києві,
під час чергового конфлікту між українським і московським урядами,
старшина «собиралася до обозного енералиого Ломиковского, а найпаче
повседневно до полковника Миргородского (Апостола), у которого и о
способах обороны своей совЂтовали, и пакта Гадяцкіе читали, якіе тот же
полковник Миргородскій c библіотеки Печерской взял был», як згадував
пізніше (1721) П. Орлик у листі до митрополита Стефана Яворського. Про
це ж повідомляв московський уряд у своєму доносі В. Кочубей (зв’язуючи
це з ім’ям самого Мазепи).

?)o-Z:E?ECRM?X$^?h’lAEr„v?}’”„E?iiiiiiiaaaaaaaaaaaaaaaaaaa

дтримана Францією. Про ці пляни української старшини знали і в Швеції.
Як писав згодом (10.XI. швед, стилю 1708 р.) своєму братові секретар
похідної канцелярії Карла XII Йозеф Цедергельм, «російське ярмо почало
давити країну (Україну) і його нести було для козаків чим далі, тим все
тяжче. Через те постало (у них) стремління з’єднатися з поляками в надії
на більшу свободу».

Але була й інша концепція визволення України з-під московської влади, —
концепція, яка також спиралася на давніх засадах української козацької
політики, й традиція якої була відновлена на початку 1690-х років, під
час повстання Петрика. Це була, мовляв, «кримська» концепція. Сенс її
полягав у тому, що найліпшою ґарантією української незалежности, а
передусім єдиною реальною силою, яка могла допомогти Україні визволитися
від панування й Москви, й Польщі, є союз

України з Кримом, а через те й з Туреччиною. Ця концепція мала низку
переваг над «гадяцькою» концепцією. Передусім вона мала кращу історичну
традицію, бо пов’язана була з героїчними часами української
національно-визвольної революції 1648 р. Вона нагадувала не тільки
славну добу Хмельницького, але й давніші часи Михайла Дорошенка, й
пізніші часи Петра Дорошенка. Та найголовніше те, що вона ставила на
порядок денний постулят державної незалежности України, вимагаючи,
кажучи словами П. Орлика, щоб Україна «perpetuo sit ab omni extra
dominatione libera». Ця концепція мала виразний антипольський характер і
була особливо популярна серед козацької старшини полудневої Гетьманщини
(зокрема Полтавського полку) і Запоріжжя. Саме з цих кіл і вийшли акція
Петрика і його договір з Кримом 1692 р.

На початку XVIII ст. репрезентантами «кримської» концепції були
генеральний суддя Василь Кочубей, полковник полтавський Іван Іскра
(свояк Кочубея), кошовий отаман Запоріжжя Кость Гордієнко та інші, не
кажучи вже про Петрика, який був тоді гетьманом Ханської України. Ще був
живий старий Федір Жученко, колишній полковник полтавський, тесть
Кочубея й Іскри, людина заслужена, маєтна і впливова, з широкими
фамілійними й родинними зв’язками серед полтавської старшини та
купецтва.

«Кримська» концепція особливо активізується коло 1703 р. Саме того року
Мазепа повідомив московський уряд про те, що Іскра «имЂл тайно
корреспонденцію и согласіе c ханом Крымским и беем Перекопским, и уже
было и полк свой, кромЂ старшини, к тому ж наклопил, чтоб быть в
согласіи c Крымом, а великому государю противными» 10. Ще більш
небезпечною для Москви була ситуація на Запоріжжі. Року 1702 запорожці
«не престают… из уст своих бунтовных слов выпускать и безпрестанныя
посылки к Крыму посылают». Так було й пізніше. 17 листопада 1706 р.
Гетьман повідомляв Москву про те, що на Запоріжжі «едны в безумной своей
радЂ кричат зломысленнЂ и настаЂвают на тое злосовЂтно, чтобы посылать
до хана Крымского для затягненя им в помощь и в пособіе Орды». Лідером
цих антимосковських елементів був К. Гордієнко, старий ворог Москви,
який хоч і не був на той час кошовим, але в запорожців «мЂет любовь», як
писав Мазепа.

Як ставився гетьман Мазепа до цих українських політичних концепцій та
пов’язаних з ними акцій? Які ж, врешті, були державнополітичні пляни
самого Мазепи як господаря Української держави та керманича української
політики під час Північної війни?

Обидві концепції — і «гадяцька», і «кримська» — не були Мазепі чужі 11.
І батько його, і він сам, мабуть, належали до прихильників Гадяцької
унії і гетьмана Виговського. Й походженням своїм, і своєю минулою
діяльністю, і — що найголовніше — своїми політичними плянами в дусі
української соборности Гетьман був близько зв’язаний з Правобережжям. З
другого боку, сам Мазепа був відомим «дорошенківцем» і, мабуть, поділяв
орієнтацію гетьмана П. Дорошенка на Туреччину. Є поважні підстави
думати, що Мазепа вважав союз з Кримом за корисний для інтересів
України, й що саме він був ідейним надхненником українсько-кримської
угоди Петрика 1692 р.

Але ставлення Мазепи до цих проблем на початку XVIII ст. було зовсім
інше. Передусім «кримська» концепція не могла тоді забезпечити
визволення України з-під московської влади. Доля України й цілої
Східньої Европи залежала від великих міжнародніх подій, які відбувалися
не на Півдні, а на Півночі, де йшло змагання між Швецією й Московщиною.
Далі «кримська» концепція була неприйнятна для Мазепи вже тому, що вона
сполучала соціяльні мотиви, які висувало Запоріжжя, з політичними
прагненнями старшинської (зокрема найбільш впливової тоді полтавської)
опозиції. Певне значення мало, звичайно, й те, що цю концепцію висували
особисті вороги Мазепи, й що ця акція, будь-що-будь, була продовженням
Петриківщини, тим більш небажаним і небезпечним, що сам Петрик і далі
залишався на політичному коні.

Немає сумніву, що це певною мірою виливало на ставлення Мазепи до плянів
українсько-польського порозуміння в дусі Гадяцької унії.

Але, з другого боку, чи відповідала «гадяцька» (пропольська) концепція
основним державно-політичним прагненням і плянам Гетьмана? Мазепа добре
знав історію Гадяцької унії й пам’ятав її фатальні наслідки для України.
Він краще, ніж будь-хто з української старшини, розумів велику відміну
між українською й польською концепціями Гадяцької унії, й знав, що
балачки про Велике князівство руське з боку польсько-литовських маґнатів
— принаймні більшости їх, були звичайнісінькою принадою для української
старшинської аристократії, й що переможна Польща ніколи не погодиться
навіть на фікцію «Великого Князівства Руського». Він знав також, що
будь-яка польська орієнтація була абсолютно непопулярна серед широких
українських мас. Це ж він писав у липні 1708 р.: «ПервЂе на землЂ звЂзды
будут, небо же сохою орано, нежели Украина мЂла бы когда возвратитися к
КоронЂ Польской, и народ козацкій, от вЂков к польскому имЂющій
ненависть, c РЂчью Посполитою соединен имЂл быть; покамЂст свЂт стоит
свЂтом, не будет козак поляку братом, ожегшися на водЂ побратимства
лядского» 12.

Та й особисто Гетьман не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого
князівства руського, як частини Речі Посполитої, в рамцях конституції
якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської
аристократії, була б незрівняно менша, ніж у рамцях гетьманату Війська
Запорозького, навіть підлеглого московському цареві.

У гетьмана Мазепи були зовсім інші пляни. Мазепа був українським
патріотом-державником. Він глибоко розумів національно-державні інтереси
України, добре знав її історичне минуле й вагу його традицій, чудово
орієнтувався в тогочасній міжнародньо-політичній ситуації. Йому дуже
добре був відомий той український постулят, що керував думками, а
часто-густо й ділами майже всіх його попередників по гетьманській
булаві, й що його згодом так коротко й ясно висловив, мабуть, зі слів
мазепинців, Вольтер у нотатках до своєї «Histoire de Charles XII»:
«L’Ukraine a toujours aspire a ?tre libre». Все те, що з таким глибоким
знанням історії української державности й національної політики, з таким
яскравим переконанням, з таким просто неймовірним блиском було
висловлене в державних актах і писаннях мазепинців, особливо гетьмана
Пилипа Орлика, — все це були матеріяли відомі Мазепі і, очевидно, ним
зібрані, це були його думки, його мрії. І жадному сумніву не підлягають
звістки сучасників, традиція наступних поколінь, врешті власні слова
Мазепи про основні цілі його державної політики.

Офіційний російський «Дневник» бойових дій 1708—1709 рр., посилаючися на
листи Мазепи до Карла XII, захоплені москалями в шведському таборі під
Полтавою, пише, що мета Мазепи була: «чтоб малороссійскіе козацкіе
народы от Россіи были особое княженіе, а не под Россійскою державою».
Сам цар Петро І, звертаючися з промовою до своїх офіцерів напередодні
Полтавської битви, казав, що «король Карл и самозванец Лещинскій…
клятвами обязались между собою отторгнуть от Россіи народы
малороссійскіе и учинить княжество особое под властію… Мазепы 13-, в
которых ему быть великим князем и имЂть у себя во владЂніи козаков
Донских, Запорожских и всЂ роды козацкіе, которые на сей сторонЂ
Волги» -13. Те ж саме стверджує ворожа політиці Мазепи людина — пізніший
полковник прилуцький Гнат Ґалаґан, який оповідав згодом (1745), що
Мазепа «предался королю c тЂм, чтоб отбыть нам от Россіи и быть под
Мазепиным управленіем, от всЂх монархов вольным». Нарешті, російський
історіограф XVIII ст. петрівської епохи Ґоліков, що мав доступ до
офіційних російських джерел, пише, що Мазепа «возжелал нЂкоторым образом
c ним (царем Петром. — О.О.) сравняться, т. е. сдЂлаться ни от кого
независимым владЂлцем».

Та все ж найважливіші свідчення самого Гетьмана та його однодумців. Вони
цілком збігаються з тим, що казали вороги України й Мазепи. Українські
полонені в Батурині казали (за словами Ріґельмана), що Мазепа «договоры
о том заключил, чтоб помогать королю шведскому и конфедерацій Польской
(себто Лещінському), Малороссію же отрЂшить бы от россійскаго ига и быть
ему самовластным князем». Це саме стверджує в своїх численних писаннях
П. Орлик, який, між іншим, передає слова Мазепи про те, що «мы, будучи
свободным народом, свободнЂ тепер одходим… и под протекцією короля
шведского совершенного нашого свобожденія будем ожидать». У присязі
гетьмана Мазепи, яка відбулася перед вищою українською старшиною в 1708
р. і яка була офіційно оголошена в Бендерах після смерти Мазепи,
сказано, що задля визволення батьківщини, Війська

Запорозького й усього українського народу «від страшного московського
ярма неволі, вложеної на наші шиї», щоб «привернути, поправити й
поширити поламані й до останнього упадку доведені закони та свободи»,
він, гетьман Мазепа, прийняв протекцію шведського короля Карла XII і мав
за свій «обов’язок, із своєї синівської любови до цієї отчизни, матки
нашої, і з повинности свого гетьманського уряду, проти ворогів москалів,
за добро отчизни, в обороні законів і свобід, повстати, усіма способами
й засобами боронитися та з’єднаними збройними силами св. королівського
маєстату Швеції й Війська Запорозького, не щадячи свого маєтку,
здоров’я, життя й останньої краплі крови, воювати з москалями так довго,
доки не визволиться наша Малоросійська отчизна й Військо Запорозьке від
деспотичного московського ярма, й паші закони та свободи з побільшенням
не повернуться до давнього стану».

Це була концепція гетьмана Мазепи. Вона також спиралася на стару
українську політичну традицію, до того ще освячену ім’ям Богдана
Хмельницького, союзника шведського короля Карла X Ґустава. Недарма
Бендерська конституція 1710 р. підкреслювала, що Мазепа «віддав себе під
непереможну опіку» Карла XII, «йдучи слідами свого попередника, славної
пам’яті найхоробрішого гетьмана Богдана Хмельницького, який з найяснішим
королем Швеції… Карлом X уклав однозгідно військовий договір…». Це
була традиція вільного союзу з великою європейською державою, далекою
від кордонів України й свобідною від аґресивних замірів щодо її
території, — державою, яка вже півстоліття тому (в Корсунській угоді
1657 р.) урочисто визнала Україну «pro libera gente et nulli subjecta».
Ця держава була тоді смертельним ворогом Москви й переможцем на всіх
головних фронтах Північної війни. І «шведська» концепція гетьмана
Мазепи, який прагнув визволити Україну з-під московської влади й хотів
забезпечити її державну незалежність шляхом союзу зі Швецією, була по
суті концепцією українською.

Але Швеція була у війні з Росією, з якою зв’язана була Україна й від
якої вона залежала, а старий Гетьман жадною мірою не хотів наражати свою
батьківщину на небезпеку будь-якої авантюри. Отже, треба було лявірувати
між Росією й Швецією, зберігаючи з першою союзні стосунки до кінця й
укладаючи союз із другою ще перед кінцем воєнної трагедії.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020