Реферат на тему:
Коломацька угода 1687 року
Коломацький переворот завершився укладенням нової угоди між Україною й
Москвою — так званих «Коломацьких статей». На «Коломацьких статтях»,
безперечно, позначилися загальнополітичні обставини того часу: з одного
боку, військово-політична перевага московського уряду; з другого боку,
слабкість української старшини в умовах зміни гетьмана, розбіжностей
серед самої старшини й, головне, заколотів у козацькому війську й
загального соціяльно-політичного напруження на Гетьманщині, яке за
кілька днів вибухло великими заколотами на території південних
полків 17. Не дивно, що «Коломацькі статті», які в основі своїй мали
«Глухівські статті» гетьмана Многогрішного 1669 р. з додатками,
зробленими за гетьмана Самойловича, були дальшим кроком на шляху
обмеження державних прав України.
Це позначилося навіть на формальній стороні «Коломацьких статей». Після
деяких пактів поруч з традиційною формулою: «и гетман, и вся старшина, и
Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били
челом» з’являється новий додаток: «и приняли то c радостью» (пакти II,
IV, VI, XIII); а в кінці «статей»: «пріемлем радостно».
«Коломацькі статті» забезпечували насамперед інтереси московського уряду
на Україні. Зокрема велику увагу приділено було актуальним питанням
зовнішньої політики. Оскільки було добре відомо, що Самойлович критично
ставився до «вічного миру» з Польщею 1686 р. і через те був в опозиції
до антитурецької коаліції, в «Коломацьких статтях» застережено було, що
новий гетьман повинен не зачіпати інтересів Польщі і «вЂчной мир и союз»
з нею «содержать крЂпко и ничЂм не нарушить», зокрема «довольствоватца
тЂми городами c принадлежностми их, которые в договорЂх имянно и
прострацію изображены; а что по тЂм же договорам уступлено в сторону
Королевскаго величества Польскаго, и в тЂ мЂста не вступатца и к
нарушенію договоров никакіе причины не давать». Український уряд
зобов’язався посилати військо проти Криму й турецьких фортець
(«городков») на Дніпрі, а також Очакова й «остерегать того накрЂпко»,
щоб «миру запорожців c Крымом и c городками никогда не имЂть», і щоб «из
Малороссійских городов в Крым c торгами, и c запасами, и со всякою
живостью не Ђздили и лошадей в Крым не продавали» (пакт VII). Крім того,
«для утЂсненія и удержанія Крыму и от нахожденія их, Крымских орд, так
на Великороссійскіе, яко и на Малороссійскіе городы» український уряд
мав збудувати фортецю на лівому березі Дніпра, проти Кодака, а на р.
Самарі, Орелі і в гирлах р. Берестової та Орчика «построить городы и
населить Малороссійскими жители…» (пакт XX).
Цілком зрозуміло, що московський уряд і цього разу відкинув українське
домагання, «чтоб повелЂно было им от окрестных государей всякіе
присыльные листы принимать и прочитать, а прочитав, до великих государей
отсылать, и от себя им к ним писать». Відколи Москва, фальсифікуючи
Переяславську угоду 1654 р., позбавила Україну (в «Переяславських
статтях» Юрія Хмельницького 1659 р.) права міжнародних дипломатичних
зносин, український уряд при кожній новій угоді підносив це питання,
але, звичайно, даремно. Отож і в Коломацькій угоді указано було «в той
статьЂ Гетману и всему Войску отказать» і «к польскому королю и к иным
государям, и к крымскому хану ни о чем не писать и не посылать». Якщо ж
од чужих держав «будут к ним письма, и тЂ письма приняв им, присылать к
великим государем, к МосквЂ, в Приказ Малыя Россіи, а от себя им против
тЂх писем ни к кому ничего не писать» (пакт VII).
Щоб забезпечити постійну московську контролю над діяльністю українського
уряду, ухвалено було, крім звичайних московських воєвод і залог у Києві,
Чернігові, Переяславі, Ніжені та в Острі (пакт II), «при гетманЂ в
БатуринЂ… быть полку московскому стрЂлецкому» — коштом («хлЂбные
запасы») українського уряду, під претекстом «охраненія цЂлости его»
(пакт XVII) 18.
B*F*J???????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
. Гетьман і старшина повинні були «служа великим государям… народ
Малороссійскій всякими мЂрами и способы c Великороссійским народом
соединять и в неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружеством и
иным поведеніем, чтоб были под одною их царскаго пресвЂтлаго величества
державою обще, яко единой Христіянской вЂры, и никто б голосов таких не
испущал, что Малороссійской край Гетманского регименту, a отзывались бы
вездЂ единогласно: Их царскаго пресвЂтлаго величества самодержавной
державы Гетман и Старшина, народ Малороссійской обще c Великороссійским
народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в
Великороссійскіе городы имЂти».
Це вперше в українсько-московському договорі Москва заперечувала
державний характер гетьманської влади, а тим самим і українську
державність взагалі. Це було перекреслення державно-політичної концепції
всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького до Івана Самойловича. И хоч «и
гетман, и старшина, и все Войско Запорожское сей их, великих государей,
их Царскаго ПресвЂтлаго величества, указ и изволеніе приняли и обЂщались
содержать твердо», XIX пакт Коломацької угоди і для гетьмана Мазепи, і
для Української держави під його гетьманським реґіментом — залишився
мертвонародженим 20.
Що давала Коломацька угода українській стороні, окрім загального
ствердження «прежних прав и вольностей, чЂм пожалован был прежній гетман
Богдан Хмельницкій» (пакт І) 21, забезпечення козацьких станових і
маєткових прав (пакти III, XV) й інших «статей», що стали вже
трафаретними? «Коломацькі статті», звичайно, не могли не забезпечити
інтересів козацької старшини, яка насамперед подбала про те, щоб гетьман
своєю владою, без царського указу, не мав права зміщувати генеральну
старшину (пакт XI). Далі, з огляду на поширення «всякого междоусобія и
невинных кровей разлитія… от своевольных людей, которые… затЂвают
всякіе ссорные и смутные слова», а зокрема, «оставя… работы свои,
пахатные мужики, будники, винокуры… отзываются казаками, и от того
бЂды и разоренія чинятца великіе, а прямым казакам чинят безчестіе»,
відновлено було ухвалу «Глухівських статей» (скасовану в «Конотопських
статтях» 1672 р.): «учинить полковника и казаков и при нем бы быти
тысячЂ человЂком казаком реестровым, и буде гдЂ учинятца какіе от того
шатости и измЂна, ему, полковнику, тЂх своевольных унимать по своим
правам, как о том их права належат». Цей поліційний загін мав діставати
платню «по договору на год» і стояти «на устроенном мЂстЂ, гдЂ
пристойно, ко всЂм полкам на сей (лівій) сторонЂ ДнЂпра» (пакт XIII) 22.
Хоч новий український уряд вимагав, щоб усі «пожитки» Самойловича та
його синів були передані до Генерального скарбу, московський уряд
погодився залишити на Україні лише половину того майна, «а другую
половину указали взять в свою, великих государей… казну» (пакт
XXI) 23.
Останній пакт «Коломацьких статей» був присвячений дражливому питанню
про «оренди». Український уряд не заперечував проти скасування «оренд»,
властиво, це була його пропозиція. Натомість він пропонував запровадити
прямий податок з «посполитых людей, которые не записаны в козацком
спискЂ». Але цей пакт зредаґовано було досить обережно: ухвалено було «о
том дЂлЂ помыслить и на мЂрЂ поставить, чтоб было не к тягости народу
Малороссійскому, а охочіе конные и пЂшіе полки… держать в полном числЂ
попрежнему» (пакт XXII) 24.
Коломацька угода мала бути конституцією українсько-московських відносин
на час гетьманування Мазепи 25. Складена в умовах надзвичайно
несприятливих для української сторони, вона була безперечним успіхом
Москви в її історичному наступі на Україну. Вона дуже в’язала руки
новому українському урядові, який мусів льояльно виконувати цей
московський диктат. Й лише державний геній і глибокий патріотизм нового
гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал
Коломацької угоди залишилися нечинними.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
