Іван Степанович Мазепа (реферат)

Реферат

на тему:

Іван Степанович Мазепа

Постать Івана Мазепи одна з найзагадковіших в українській історії.
Дискусія, полеміка щодо оцінки його дій, вчинків і досі триває у
науковій, популярній літературі. Причиною тому — великий масштаб цієї
особистості, яку важко збагнути, вмістити у певні рамки зрозумілості,
осягнення. Гетьмана любили і ненавиділи, поважали і побоювались,
цінували і остерігались, прославляли і оббріхували як в часи його
кермування, так і пізніше, у наступні десятиліття та століття.

Іванові Мазепі не вдалося здійснити потаємну мрію свого життя —
створення незалежної української держави. Але те, що він як патріот «для
общаго добра матки моей Отчизны бідной Украины» наважився не закрити, а
поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, є
найголовнішим його скарбом-заповітом нащадкам.

Іван Степанович Мазепа народився 20 березня 1639 року в Білій Церкві у
православній родині. Його батько був у 1654 році білоцерківським
отаманом, високоосвіченим «знатним козаком” — дипломатом (бере участь у
Переяславських переговорах, у делегації до Бутурліна, а також виконує
функції посла І.Виговського у 1658, 1659 роках на сеймі у Варшаві).
Рівень знань, набожність матері майбутнього гетьмана дозволили їй стати
після смерті чоловіка ігуменею впливового Вознесенського Печерського
монастиря (згадується на цій посаді з 1686 по 1707 р.) і ревнивою
захисницею православ’я. Батьки подбали про здобуття сином належної
освіти.

Юний Мазепа навчався у 50-х роках ХVII століття у Києво-Могилянській
колегії, Краківській академії. Є документ, згідно з яким він у 1657 році
вивчав артилерійську справу в голландському місті Девентер.

Як зазначено у королівському привілеї, наданому козацькому дипломату
С.Мазепі ще у червні 1659 р., «і те особливо заслуговує уваги, що сина
свого Яна при боку Нашому, на послуги Нашої Речі Посполитої він
залишає”.

На початку жовтня 1659 року двадцятирічний Іван Мазепа використовувався
Яном Казимиром як посланець до гетьмана Івана Виговського. У складі
польських урядовців юнак відбуває на святкування 7 листопада 1659 року у
Парижі закінчення війни з Іспанією, він «був на прийнятті в Луврі”,
«відвідав…південну Францію”.

Побутує думка, що Іван Мазепа лише на схилі літ прозрів і подумав про
волю для свого народу. Насправді це не так. Ще з молодих літ він
постійно перебував в епіцентрі пошуку вітчизняних державників кращої
долі України.

Гетьман Павло Тетеря весною 1663 року у листі до Яна Казимира пише, що
королівський покоєвий Іван Мазепа, якого відправляють з козацького
табору з посланням, «знає чимало розповідей про злодійства, і до того
наслухався плачу і стогону жителів України, що був вражений жахом: то я
покладаю на його більш детальне донесення, що відповідає його обов’язку
як свідка, який бачив все своїми очима і слухав власними вухами”.

З 1669 року І.Мазепа служить ротмістром надвірної корогви, а потім
генеральним писарем у гетьмана Петра Дорошенка, якого він з пошаною
згадує пізніше у своїх універсалах. П’ятирічна служба у нього збагатила
життєвий, політичний досвід майбутнього лідера Гетьманщини. Дії
П.Дорошенка підпорядкувалися одній меті — «зберегти цілісність
занепадаючої України”, «стати удільним князем”. Активна дипломатія
гетьмана з Кримом, Московією, Польщею в інтересах українського люду не
могла не залишити помітного сліду в помислах його учня, довірника, який,
до того ж, брав найактивнішу участь у переговорах, складанні союзницьких
угод.

Тридцятип’ятирічний дорошенківець Іван Мазепа потрапив у 1674 році у
полон до лівобережного гетьмана Івана Самойловича як вже сформований
дипломат, активний учасник змагань за єдність, цілісність України. Це
була високоосвічена людина-інтелектуал, яка знала німецьку, латинську,
французьку, італійську, турецьку мови, добре орієнтувалася у перепетіях
політичного життя всієї Європи.

Опинившись не з своєї волі в орбіті інтересів Москви, царських
урядовців, він фактично підкорився як полонений збігу обставин, які були
не на користь П.Дорошенка та його справи (20 лютого 1674 року велика
кількість задніпровської старшини покинула правобережного гетьмана).

І.Самойлович, знаючи І.Мазепу ще з часів переговорів за приєднання
Правобережжя до Лівобережжя, наблизив його до себе, неодноразово доручав
висуванцю важливі дипломатичні місії до Москви. Через кілька років
талановитий правобережець стає генеральним осавулом. У 1687 році після
невдалого Першого Кримського походу завдяки діям опозиційної старшини,
яка бажала перерозподілу урядів і нового гетьмана — Василя Борковського,
Івана Самойловича було зміщено. Це відповідало й інтересам фаворита
царівни Софії, головнокомандуючого військами В.Голіцина, який у такий
спосіб виправдався за свої прорахунки у війні. Але опозиціонерам не
вдалося протягнути на гетьманський уряд свого ставленика.
Головнокомандуючий московським військом зробив ставку на І.Мазепу, якого
добре знав як козака-дипломата, високоосвічену людину. Князь також
володів кількома мовами, у нього була велика бібліотека. Зрозуміло, йому
імпонував генеральний осавул, який полюбляв книжкові новинки, збирав їх
до власної книгозбірні.

Безглузда легенда про те, ніби В.Борковський позичив І.Мазепі 10 тисяч
рублів (50 тисяч золотих) для хабаря В.Голіцину, далека від істини вже
хоча б тому, що таку суму генеральний обозний навряд чи мав, бо його
річна платня складала всього-на-всього 1000 золотих. У джерелах
згадуються два важливі документи, у яких гетьман сповіщає про дарунки
начальнику Посольського приказу – у «Записці” фігурує сума 10000 рублів,
а у «Росписи вещей, которые в разных временах даны от меня, Ивана
Мазепы, Гетмана, с начала уряду Гетманского, во все времена Князю
Василью Голицину»*  – 17390 рублів. Згадані суми передані після виборів,
наймовірніше у 1688-1689 роках. Отже, це не хабар на гетьманство
(спочатку гроші – а потім вибір!). Як відомо, командуючий російською
армією після скинення Самойловича хотів забрати всі скарби
гетьмана-«зрадника» у царську казну. Але Мазепа, генеральні старшини
переконали його вчинити по-іншому! У Москву мала відбути лише половина
конфіскату. Від цієї домовленості у виграші залишались, по-перше,
Гетьманщина, бо вона не втратила повністю військовий скарб, по друге,
В.Голіцин, автор відповідної статті Коломацької угоди. Фактично за
власну ідею, врахування прохання старшини та Мазепи він узяв у 1688-1689
роках наперед домовлені комісійні. В описі майна Самойловича, наприклад,
фігурує «шатер турецкой». «Шатер турской» зустрічаємо й в «Росписи»! А
оскільки Мазепа не поспішав з якихось причин виконати свої зобов’язання
щодо «комісійних», то про це йому нагадав Л.Неплюєв шляхом шантажу: він
тримав під вартою переяславського полковника Родіона Дмитрашка, який
весною 1688 року їздив у Москву скаржитись на гетьмана… Сам севський
воєвода як посередник і наглядач за передачею конфіскату отримав, як
довідуємось з тієї ж «Росписи», неофіційно майже 5000 рублів! Отже, як
бачимо, йдеться про відкупні, комісійні, а не про хабар за гетьманство
на Коломаку.

Ставши гетьманом, І.Мазепа поступово проводить на провідні урядові
посади здебільшого однодумців-правобережців, зокрема Якова Лизогуба,
Юхима Лизогуба, Михайла Вуяхевича, Михайла Миклашевського,
Дмитра Чечеля. У його найближчому оточенні більшало тих, для кого
різноманітні політичні комбінації щодо визначення подальшої долі України
були знайомі і невідлякливі, а відтак і допустимі для реалізації.

Те, що висуванці гетьмана у 1689-1692 роках І.Ломиковський, А.Гамалія,
М.Гамалія (сини Андрія Гамалії), Д.Горленко, Д.Чечель, Д.Нестеренко,
К.Мокієвський та їхні близькі у 1708 році, майже через 20 літ, опинилися
в одній повстанській команді і вирушили супроти Петра І, засвідчує
близкість їхніх інтересів і на початку 1690-х років.

Саме тоді І.Мазепа готував свій перший виступ проти Москви. Якраз у
1689 році у ній відбувся двірцевий переворот, в результаті якого
потерпіла поразку партія царівни Софії та В.Голіцина. Останній викликав
на підмогу гетьмана «з 500 особами його вищої старшини”, як свідчив
французький дипломат Де ля Невіль.

Реальна влада після падіння Софії, арешту В.Голіцина опинилась у
Наришкіних, зокрема у брата цариці Наталії Кирилівни 25-річного випивохи
Лева Кириловича Наришкіна, який став головою Посольського приказу. У ті
дні сімнадцятирічний Петро І ще був далекий від політики, дипломатії,
управління державою. Перемога Наришкіних мало чим змінила спосіб життя
царя: до 24-річного віку він мало цікавиться справами в Московії і
проводить час у військових «марсових” потіхах, у підготовці фейєрверків,
будівництві кораблів та яхт, випробуванні гармат.

Наришкіни ж у 1689-1690-х роках активно проводили розшук прибічників
Софії, репресували їх. У 1690 році царські урядовці проводили на
Гетьманщині ревізію реєстру конфіскованого у Самойловича. І.Мазепа як
запідозрюваний в допомозі В.Голіцину з дня на день чекав арешту. Про
його скоре скинення з уряду навіть пішли чутки на Гетьманщині.

І все ж завдяки таємній дипломатії, гетьманській партії козаків на
Запорозькій Січі, яка 5 листопада 1689 року скликала раду про порушення
Москвою їхніх вольностей і вирішила послати депутацію просити протекції
у польського короля, Наришкіни не наважились на зміщення керманича
України, аби не підливати масла у вогонь.

Перебуваючи у невизначеному статусі піднаглядного, І.Мазепа почав
енергійно готувати протимосковське повстання. Відбувається велика
кадрова ротація на старшинських урядах в полках, сотнях, а також огляд
та ревізія сердюцьких, компанійських полків. До того ж, гетьман видає
Запорозькому війську платню за два попередні роки, чим привернув на свій
бік всіх запорожців. На жаль, військовий потенціал Гетьманщини був
недостатній для самостійного виступу проти царської Росії. При
сприятливих обставинах з лівобережних полків можна було мобілізувати на
війну 40-50 тисяч козаків. У той же час Москва мала у своєму
підпорядкуванні майже 150 тисяч вояків, з них більша половина несла
регулярну військову службу. Перед початком Північної війни у Петра І
налічувалось 111 стрілецьких та солдатських полків, у кожному з яких
служило по 1100-1300 солдат. Належно протистояти такій мілітарній силі
українські сили могли лише у союзі з противниками Московії.

У кінці 1689 року, на початку 1690 року на контакт з польським королем
Яном ІІІ Собеським виходять посланці Мазепи К.Мокієвський, ченці
Соломон, Русанович «А про те Вашій Королівській Милості оголошуємо,-
повідомляв у таємній записці гетьман,- що ми, скільки душ нас присягли,
щоб за одне думати”. Львівський єпископ Йосип Шумлянський від імені
короля надіслав Мазепі листа, в якому є і такі рядки: «І в Божий час
працюйте, і те іго з вільної шиї народу свого зняти промишляйте”.

На початку 1691 року І.Мазепа направляє свого старшого канцеляриста
Петра Івановича Сулиму (Петрика) з секретною місією до кримського хана
Селім-Герея. «И писаны те писма к старому хану от гетмана… — свідчив
на допиті у 1693 році свідок-писар Григорій Волковський, — чтоб они
татарове Малороссийских городов с народом учинили мир, й собрався шли к
малороссийским городам, й совокупясь с Малороссийским войском, итить бы
им войною на Великороссийские городы, так ж как было преж сего при
Хмельницком».

На жаль, Селім-Герея, до якого Мазепа їздив від Яна Казимира у
1663 році, у той момент змістили. У Кримському ханстві йшла боротьба за
владу — по кілька місяців правили Саадет-Герей ІІ, згодом Сафа-Герей І.
Все це утруднювало Батурину пошук партнера для співпраці.

У 1692 році московські урядовці, отримуючи суперечливі повідомлення про
зрадницькі наміри І.Мазепи, намагалися викликати його до Москви. Але
старшинська рада замість нього послала велике козацьке посольство на
чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогубом. Їх протримали там
майже рік як заручників. І.Мазепа всупереч бажанню змушений був
відкласти повстання і на довгі роки через несприятливі обставини
відмовитися від задуманого. Польський посол Кир’як Ісарович у звіті про
дипломатичну місію в Батурин у 1693 році зазначав: «А так Москва пильнує
Мазепи, що йому не дозволяють і поговорити з іноземною людиною”.

У наступні роки гетьман багато уваги приділяє не тільки розбудові
збройних сил, гетьманських установ, а й питанням духовності, освіти. За
його кошти збудовані братська Богоявленська, велика Лаврська та Всіх
Святих церкви, військовий Микільський собор у Києві, відреставровані
п’ять церковних приміщень старокняжої доби, закінчено зведення трьох
храмів. Значні фінансові внески зробив гетьман для оздоблення, ремонту
Печерської Лаври, Пустинно-Микільського, Братського Богоявленського,
Кирилівського, Золотоверхо-Михайлівського, Межигірського, Чернігівського
Троїцького-Іллінського, Лубенського Мгарського, Густинського,
Батуринського, Крупицького, Глухівського Петропавлівського, Домницького,
Макошинського, Каменського, Любецького монастирів, кафедральних соборів
у Києві, Переяславі, Чернігові, батуринських церков. За замовленням
І.Мазепи також постали у роки його правління Вознесенська церква у
Вознесенському монастирі, ігуменею якого була його мати, церква Покрови
у Дігтярівці та інші культові споруди. Загалом лише за опублікованими
джерелами відомо про 220 церков, збудованих за правління І.Мазепи. З них
44 під його особистим патронатом.

Як випускник Києво-Могилянської колегії він подбав, аби його альма-матір
у 1701 році набула статусу академії. Крім цього, він виділив кошти на
будівництво у ній у 1703-1704 роках мурованого приміщення, щорічно давав
з військового скарбу по 1000 золотих на потреби спудеїв. У 1700 завдяки
його відчутній допомозі, виділеній на будівництво навчального корпусу,
дзвіниці, трапезної, допоміжних службових приміщень та папірні для
друкарні, з’являється у Чернігові перший на Лівобережжі вищий навчальний
заклад – Чернігівський колегіум. Вдячні викладачі останнього видали
невдовзі п’ять книг з присвятами своєму благодійнику, два панегірики.
Сприяє він і появі у Ніжині у 1696 році школи для навчання дітей
грецькому і слов’янському письму.

Гетьман часто призначав на відповідальні уряди людей не тільки
високоосвічених, а й небайдужих до письменства. Так, відомо, що він
поставив глухівським сотником Олексія Туранського, який непогано
віршував латиною.У 1705 році чернігівським полковником стає володар
чималої бібліотеки, автор історичної хроніки Павло Полуботок. П.Орлик
з’явився в оточенні гетьмана в першу чергу як поет. Пізніше він
ностальгічно згадував побачене у палаці свого патрона: «Незабутня для
мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з
гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські
інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання
згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не
було в Україні”. «Добродію і ктитору” завдячують у передмовах, присвятах
до власних творів І.Орновський («Муза роксолянська”,1688), С.Яворський
(«Луна голосу, що волає в пустелі”, 1689), П.Орлик («Алцід російський”,
1695), С.Мокрієвич («Виноград, домовитом, благим насаджений”, 1697),
Д.Туптало («Руно орошенное”, 1697), Ф.Прокопович («Володимир”, 1705),
Л.Горка («Йосиф Патріарх», 1708), автори підручників риторики «Roctra
Tulliana”, діалектики «Prolegomena dialecticae”, філософії ”Philosophia
naturalis et ulfaranaturalis” та піїтики «Lyra Heliconis”.

 У 1700 р. Мазепа попросив ченців Крупицького Батуринського монастиря
перекласти для нього і для мирян тлумачник Григорія Двоєслова на книгу
Іова. Невдовзі він вийшов друком під заголовком «Толкованіе Григорія
Двоєслова на книгу Іова за щасливого владенія Его Царскаго Пресветлаго
Величества войска Запорозскаго обоих стран Днепра гетмана ясновелможнаго
его милости пана Іоанна Стефановича Мазепы его ж коштом и иждивеніем
преведеся сія духовная книга на спасеніе его и всех чтущих и пользу
приемлющих от нея”. Чернігівські та інші друкарні коштом Мазепи
здійснили кілька видань Євангелія, яке він дарує при нагоді Лубенському
монастирю, православним Сирії (арабською мовою), Верхратському монастирю
біля Рави-Руської та іншим релігійним закладам. З передмови до Євангелія
«Апракос” (друкарня Печерської лаври, 1707 р.) довідуємося, що його
основу склав старовинний рукопис, подарований гетьманові архімандритом з
Святої Афонської гори. І.Мазепа як «Церкви Православной Восточной
Благочтивий син” попросив митрополита Варлаама Ясинського перевірити
текст реліквії і доручив печерському архімандритові
Йосипові Кроковському його передрукувати. Гетьман також опікувався долею
церковних діячів-просвітників Дмитра Туптала, Феодосія Углицького,
Іоана Максимовича, Стефана Яворського, завдяки йому вони видавали власні
книжки, здобували відповідальні посади у церковній ієрархії. Тісна
співпраця керманича України з багатьма літераторами, творчими
особистостями не випадкова. Адже гетьман і сам віршував. Донос В.Кочубея
доніс до нашого відома його вражаючу «Думу”:

Всі покою щире прагнуть,

 А не в еден гуж тягнуть,

 Той на право, той на ліво,

 А все браття, тото диво!

 Не маш,любви не маш згоди

 От Жовтои взявши Води;

 През незгоду всі пропали,

 Сами себе звоевали .

 Ей,братища,пора знати,

 Що не всім нам пановати,

 Не всім дано всеє знати,

 І річами керовати!

Завершується поезія закликом виступити в оборону «вольностей”: ”Без
жаднои політики, Озьмітеся всі за руки…Нуте врагов, нуте бити!”. Є
документальні свідчення, які показують, що Мазепа шукав нагоди позбутись
опіки Москви і у кінці 1690-их років, тобто у час написання «Думи”. Його
родич, київський полковник Костянтин Мокієвський, захмелівши на
старшинській вечірці у січні 1701 року, говорив у близькому колі: «Так
не тилко полковники, але и сам пан гетман измінник, що хотіл з под
Казикермена утікати… да я то ще тыи войска задержал, а он мене за тое
трохи шпагою не пробыл”. Дещо раніше про це інформував царя бунчуковий
товариш Данило Забіла, який у своєму доносі зазначав, що «прошедшаго
1698 году, во время бытности войск Его Царского Пресветлого Величества
под Аслан-Керменем и пришествия орд с турками под обозы, прибег из орды
к его милости, господину гетману, один татарин, в деле передався, а
подлинно прислан был с листами от салтана, и будто его милость господин
гетман, поступая хитрым способом, те листы утаил перед боярином, его
милостию, князем Яковом Федоровичем Долгоруковым». Донощик також оповів
про те, як «под Аслан-Керменом выезжал его милость, господин гетман, за
обозы против неприятелей бусурман, и то будто чинил не для бою, но для
свидания с солтаном”.

Бажання деяких зміщених з урядів старшинських опозиціонерів викрити,
очорнити в очах царя І.Мазепу завершувалось для них невдачею. Гетьман
діяв дуже обережно, конспіративно. На той чи інший щодо нього закид у
Малоросійському приказі вже лежала надіслана наперед депеша з Батурина з
Мазепиним трактуванням події. Як правило, висунуті щодо нього
обвинувачення він аргументовано переадресовував на своїх опонентів.
Мазепа регулярно давав цінні для росіян розлогі коментарі діям поляків,
кримців, їхньої агентури, повідомляв про ситуацію в полках, Запоріжжі.
Складалося враження, що він і тільки він був найголовнішим
позаконкурентним агентом №1. Не секрет, що московська верхівка щороку
отримувала з Батурина солідні презенти. Так, 31 січня 1696 року гетьман
відрядив до царського столу шість лосів, десять кабанів, зубра, двох
оленів. Подібна практика задобрювання ласого на хабарі оточення Петра І
зводила нанівець зусилля гетьманських недоброзичливців. Іван Забіла,
наприклад, довго випрошував у Мазепи село Клишки, надане йому царем,
поскаржився навіть у Москву. Але, незважаючи на наказ московських
чиновників позитивно вирішити питання скаржника, гетьман проігнорував
його. Надокучливому прохачу він зауважив, що «я тут невольник на столиці
(Москва.-Авт.), а на Украйні моя воля буде”.

На старшинських з’їздах, присвячених економічному становищу на
Гетьманщині, гетьман порушував питання про зменшення податкових річних
зборів, запропонував дозволити гнати горілку селянам для власної потреби
без сплати податку, зобов’язав орендарів продавати людям по дешевшій
ціні вино. Він неодноразово суворо карав старшин, знімав їх з урядів,
коли вони намагалися перевищити свої повноваження.

Треба зазначити, що у козацькій державі Мазепи люди були вільними.
Селянство відбувало «всякое послушенство” за надану йому в оренду землю.
Старшина, призначений на відповідальний уряд, отримував рангові
маєтності. Так, Іван Мазепа, ставши гетьманом, отримав на ранг
19654 двори, у яких мешкало понад 100 тисяч селян. Вони розміщувалися у
72 селах, слободах Прилуцького (Красноколядинська сотня), Стародубського
(Топальська сотня), Ніжинського (Кролевецька, Коропська, Бахмацька,
Батуринська сотні), Чернігівського (Понорницька, Сосницька, Любецька,
Менська, Киселівська сотні) полків, а також Гадяцькому, Переяславському
та Київському полках. Населення рангових маєтностей сплачувало податок
не І.Мазепі як людині, а гетьманові для виконання ним владних
повноважень. З отриманих доходів у наданих на уряд маєтностей він мав
забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони,
утримання резиденції, почту, музик, частково війська. Між ранговими
селами існував розподіл форм сплати податку: одні з них мали здати на
«гетьманську булаву” певну кількість свійської птиці, інші – солі,
дичини, треті-грошей. Причому останніх посполиті здебільшого не платили.
Це робили за них орендарі млинів на територіях рангових маєтностей.
Відповідно посполиті возили їм дрова, заготовляли сіно, гатили греблі
тощо. Селяни вільно переміщалися в межах Гетьманщини. «Послушаніє” не
обмежувало їхньої самостійної праці на себе і давало можливість на
державній землі мати статки для прожиття. Рангові маєтності, взагалі
земельна власність старшини мали умовний характер, бо після усунення
державців з посад(особливо примусового, конфліктного) підлеглі
посполиті, земля передавались наступним володарям відповідних посад. На
Гетьманщину тікали від кріпосництва втікачі з Московії, Польщі. Відомі
випадки, коли російські військовослужбовці, перебуваючи в Україні, крали
українських дітей, зокрема Омелька Зашлого у такий спосіб перепродали в
Москву за рубль. Дядько Петра І Лев Наришкін у 1700-их роках надіслав
І.Мазепі погрозливу вимогу, аби він негайно відправив до нього карлицю,
яка втекла додому в Україну. Гетьман на те відповів, що в Гетьманщині «є
не безгрішно кого неволею давати чи дарувати” і не виконав грізного
розпорядження. Для суспільного ладу Гетьманщини, як показує вищезгадана
позиція гетьмана, кожна людина являла собою цінність, з непорушним
свободи вибору. Поляк Еразм Отвіновський не випадково тому писав, що
гетьман «в усього народу… був у шанобливій любові та побожній повазі».
Це ж саме зазначав французький посол Жан Балюз, який відвідав Батурин.

Гетьману деякі історики закидають, ніби він був жорстоким кріпосником,
маючи двадцять тисяч кріпаків у сусідній державі. Факти ж говорять дещо
про інше. У 1699 році Іван Мазепа купив у російських поміщиків землі у
Рильському повіті і заснував там кільканадцять слобід, сіл (зокрема
Іванівське та Амонь, у 1700 р. — Вишні Деревеньки, у 1702 р. — Урусу, в
1703 р. — Ольхівку, у 1704 р. — Куреньки і Дроновку, в 1705 р. — Жилину
і Гузомою, в 1706 р. — Ізбицю, в 1707 р. — Софроново, Коренево і
Снагость та інші населені пункти). Оскільки засновник надавав
переселенцям значні пільги, брав з них лише незначний податок, то чутка
про «землю обітовану” швидко розповсюдилася довкруг. Якщо в Івановському
в 1705 році було 187 дворів, то вже у 1708 році — 697, у Мазепинцях
відповідно 30 і 93, у Гузомої — 30 і 69, Амоні — 72 і 178, Вишніх
Деревеньках — 52 і 213. Подібна тенденція простежується у всіх селах.
Фактично у такий спосіб відбувається розширення меж Гетьманщини за
рахунок прикордонної території. Певно, таку мету і переслідував гетьман.
Надання пільгового режиму переселенцям дуже муляло російським
поміщикам-кріпосникам, які жили за іншими законами,
купляли-перепродували селян, як худобу. Гетьман у цьому зв’язку просив
царя, аби вони «никакой обиды и насильства людям свободным, в оные
слободки идущим, по дорогам перенимая, разорения не чинили». Дві третини
новоосілих жителів становили росіяни (мабуть, кріпаки-втікачі),
третину-українці. Переваги української системи орендного господарювання
( селянин платив податок за використання землі) над примусовою працею
кріпосних швидко перетворили мазепинські села у процвітаючі осередки
ефективної економіки. Жителі Івановського, зокрема, за досить короткий
час змогли збудувати три церкви. До речі, у Курській області Росії і
досі під Рильськом є села Івановське, Степановка та Мазеповка, у назвах
яких зафіксовано ім’я, по батькові та прізвище їхнього засновника.

Іван Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережжя та Правобережжя України. Та
згідно з «Вічним миром” 1686 року землі від Києва до Чигирина мали «быть
в пусте всегда». Гетьман як васал надсилав царським урядовцям копії
своїх грізних наказів полковникам про суворе виконання положень
вищезгаданого договору, немовби демонструючи свою заповзятливість у
виконанні його умов. Водночас на ділі він все робив навпаки. Польському
послу К.Ісаровичу у 1694 році він чесно зізнався, що «кордони я собі ті
осаджу”. Незважаючи на те, що цар дозволив паліївцям перебратись на
Лівобрежжя, І.Мазепа знаходить аргументи, аби вони залишились – таки на
Фастівщині! Прийшовши з козацьким військом у 1704 році на Правобережжя,
гетьман всупереч царським настановам за досить короткий час заселив
зайняту територію своїми людьми. 21 листопада 1708 року київський
воєвода Дмитро Голіцин повідомляв Гаврилу Головкіну: «На сей стороне
поселено жителей с 50000, и за таким случаем зело потребно, дабы
Белоцерковский замок не упустить”. Російський резидент у Польщі А.Дашков
у цьому зв’зку 11 грудня 1708 року радив канцлеру написати польським
магнатам, «что и Украина доселе не отдана была чрез факцыи Мазепы, и
декларировать отдачю Украины”.

Отже, гетьман хитро і наполегливо здійснив давню мрію П.Дорошенка,
І.Виговського — об’єднав всупереч інтересам Росії та Польщі під своєю
булавою Лівобережжя та Правобережжя України. Але радості від того не
мав.

Петро І для розширення імперії, задоволення власних амбіцій потребував
дедалі більше дармової козацької сили й крові. Тисячі козаків, старшин
гинуло на початку ХVIII століття у виснажливих походах у Польщі,
Прибалтиці.

У 1707 році цар надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши
козаків у солдати. Ці плани, зневажливе ставлення московських урядовців
до прав, вольностей гетьманців породжували невдоволення українського
люду. Прилуцький полковник Дмитро Горленко у наближеному колі гетьмана
говорив: «Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим,
что Украину от ига ляцкого освободил, так противным способом и мы и дети
наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за
гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь».

Мазепиному очікуванню слушного часу для звільнення від московської
залежності було покладено край у жовтні 1708 року.

Одночасна поява шведів та росіян на Сіверщині не сприяла мобілізації
українців на повстання. Лист гетьмана від 30 жовтня 1708 року наказному
гетьману Івану Скоропадському про те, що Карл ХІІ «нас утвердив і
упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі
асекурацією”, про необхідність нейтралізації росіян у Стародубі, був
перехоплений московськими стрільцями. Ще раніше, 27-28 жовтня,
українські полки, які перебували на Стародубщині, отримали три царські
укази, згідно з якими старшина мала прибути у царську резиденцію.
Соратники гетьмана І.Скоропадський, П.Полуботок та інші, не маючи
зв’язку з Батурином, слухняно виконали цей наказ. Московські урядовці
оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського,
Ніжинського та Переяславського полків, примусивши його взяти участь у
виборах нового гетьмана. Стольник О.Дашков при цьому застерігав канцлера
Г.Головкіна: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на
него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обагатил”.
У Глухові стародубський полковник вимушений був прийняти нав’язаний йому
царем гетьманський уряд. У 1709 році він брав участь у делегації, яка
приїхала у Бендери до Карла ХІІ з умовами мирного договору. За
свідченням словака Даніела Крмана, І.Скоропадський «виправдовувався
перед Мазепою, що прийняв від царя титул воєводи і пообіцяв, що йому,
своєму воєводі,буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього
збунтованих козаків”.

Жорстоке спалення московським військом 2 листопада 1708 року Батурина,
вивішення у всіх значних містечках Гетьманщини голів забитих батуринців,
зрада церковників, які проголосили у Глухові анафему гетьману та його
прибічникам, — підірвало моральний дух повстанців. Прийшовши з шведами
до гетьманської столиці, І.Мазепа, як свідчив на допиті сотник
Корній Савин, «зело плакал”. Він сказав П.Орлику: «Уже теперь в нынешнем
нашем нещасливом состоянии все дела иначе пойдут, и Украина, Батурином
устрашенная боятися будет едно с нами держать”. До того ж, український
генералітет переконався, що Карл ХІІ надто переоцінив свої сили,
могутність і вийшов на війну з дуже обмеженим, при тому втомленим,
пошарпаним у боях військовим контингентом, який не міг вже належно
протистояти росіянам і постіно терпів поразки. Паніку в оточенні Мазепи
викликав і наказ Петра І від 7 листопада 1708 року про арешт і
відправлення до Сибіру дружин та дітей мазепинців, конфіскацію їхніх
маєтностей. Недавня надія на швидку перемогу розвіялася, як дим.
Миргородський полковник Д.Апостол, проаналізувавши ці реалії, вирішив
завчасно вийти з гри і попросити прощення у царя. Попри несприятливі
обставини, невдачі, гетьман не полишав надії на успіх акції визволення.
У присязі І.Мазепи старшинам та козацькому товариству, даній після
спалення Батурина у селі Бахмач, йдеться про те, що він мав за
«обов’язок із своєї синівської любови до цієї Отчизни,матки нашої, і з
повинності свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро
Отчизни в обороні законів і свобід повстати, усіма способами й засобами
боронитися та з’єднаними силами св.королівського маєстату Швеції й
Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров’я,життя й останньої
краплі крові, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша
малоросійська Отчизна й запорзьке військо від деспотичного московського
ярма й наші закони та свободи з побільшанням не повернуться до давнього
стану”. Він прагнув залучити до співпраці Кримське ханство. Очікувався
прихід в Україну і військ польського короля Станіслава Лєщинського.

Рішення І.Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке
через декілька місяців майже у повному складі багатотисячним загоном
виступило на з’єднання з гетьманськими силами.

На жаль, у вирішальний момент 1709 року мазепинці та шведи не отримали
очікуваної допомоги від кримчан, поляків. Незважаючи на деякі успіхи при
взятті невеличких населених пунктів, загалом нечислене союзницьке
військо шведів та українців терпіло поразки. Воно не могло у ході
тривалої облоги взяти фортецю Полтави, де засів п’ятитисячний загін
росіян.

Співвідношення сил противників під час Полтавського бою
27 червня 1709 року було нервним. Петро І скупчував у район Полтави
свіжі, щойно відмобілізовані частини. Сюди було стягнуто 47 полків із
загальною чисельністю до 55-57 тисяч чоловік (піхотний полк у 1708 р.
формувався з двох батальйонів по 620 чоловік (разом 1240);
кавалерійський полк — з п’яти ескадронів по 200 кавалеристів (разом
1200). — Авт.).

Російська армія мала для участі в бою 102 гармати. Крім того, на боці
Петра І діяли два піхотні і чотири кінні полки І.Скоропадського. Це —
мінімум 8-10 тисяч козаків. Отже, в районі Полтави зосереджувалася
63-67-тисячна армія царя. Вона, до того ж, мала в резерві ще більші
сили, які прибували у кінці червня в Гетьманщину і розташовувалися на
стратегічних напрямках. Через тиждень після Полтавського бою 6 липня
Петро І зробив для полонених шведів огляд своїх військ: полки
нараховували 83500 чоловік регулярного строю і 91 тисячу нерегулярного,
2 тисячі «артиллерийских служителей”. Ця демонстрація сили шокувала
військовиків короля.

Інша ситуація була у таборі гетьмана та Карла ХІІ. За показаннями
спійманого козака Гадяцького полку Гната Коданченка від 4 червня, окрім
запорожців, «при Мазепе болши 3000-х ево войска нет”. Ця кількість
військовиків підтверджується й у листі Б.Шереметьєва до І.Скоропадського
від 13 квітня 1709 р.: «Сего моменту получили мы ведомость, что в
Лютенку прибыло волохов и сердюков легкой конницы с 3000 человек,
которые намерение имеют бить на наших и достать добраго языка”. У
тогочасному повідомленні генерала К.Ренне до О.Меншикова згадується
Полтавський полк, який «заплутовал и пристал к запорожцам”.

Останніх, за записками Петра Крекшина, царського комісара по підрядах,
який супроводжував Петра І, «до 10000 к шведскому войску в совокупление
пришли”. Тобто перед Полтавською битвою під керівництвом Мазепи було
загалом 13-15 тисяч військовиків * — 9-10 тисяч запорожців, понад
3000 козаків, сердюків, компанійців, а також полтавські, гадяцькі
полчани — до 3000 чоловік.

17 червня, свідчив на допиті Леон Івашкевич, «в Жуках стоит Мазепа, а
при нем войско, которое вчерашняго дня выходило, конницы тысячи с 4,
пехоты 8 полков, а при них 2 пушки”.

У шведській армії налічувалося близько 25 тисяч вояків (разом з військом
також ішло кілька тисяч супровідного персоналу) і 28 гармат. Лише на
чотири з них шведи мали порох і ядра. Загалом шведсько-мазепинське
військо налічувало до 40 тисяч чоловік. Його нараховувалося майже
вчетверо менше, ніж у супротивника.

За кілька днів до вирішального бою українські частини були приведені в
готовність і виставлені перед позицією росіян.

«Гетьман Мазепа був там теж, — згадував у своїх нотатках барон Натан
Зільтман, — і привів своїх козаків, які разом із запорожцями на правому
і лівому крилі тримали фланги, а також окремо від шведів осаджували
російських козаків і калмиків справа від московського ретраншементу
поблизу малої гори”.

За спогадами Д.Крмана, у ті дні до Мазепи прийшла віщунка, яка сказала,
що «ні він, ні король Полтави не здобудуть і що поблизу оточеної Полтави
буде велике кровопролиття”. Гетьман розповів про почуте Карлу ХІІ. Той
іронічно поставився до мовленого, мовляв, він довіряє своєму богові і
справедливій справі.

Всі жили передчуттям скорої розв’язки. Гетьмана, чудово одягнутого,
бачили на найчистокровнішому коні, коли він вранці нісся по передовій.
Король порадив йому сховатися в обозі, аби не трапилося нічого лихого.

За особою Мазепи справді полювали російські шпигуни. Якось
кільканадцятеро їх вдерлося до квартири гетьмана, аби його захопити. Але
шведська охорона їх відігнала.

Генеральна баталія розпочалася о 2 годині ночі 27 червня. У ній взяли
участь, як розповів пізніше полонений шведський головнокомандуючий
Реншельд, 19 тисяч шведів (інші 1300 осаджували Полтаву, до
5000 охороняли переправи у Нових Санжарах і Кобеляках. — Авт.) і
11-12 тисяч мазепинців.

Цар виставив проти короля 47 полків, а також козаків Скоропадського.
Карл ХІІ сподівався несподівано напасти на переважаючі сили противника і
взяти ініціативу у свої руки. Однак через погану підготовку до бою,
слабке знання місцевості шведи вийшли до російських редутів, коли почало
світати і їх помітили. Незважаючи на професіоналізм вояк Карла ХІІ,
їхній могутній натиск лише на початку мав певний успіх. Надалі ж зручна
позиція росіян, редути, щільний артилерійський вогонь сприяли зломленню
бойового духу наступаючих. Вони опинилися під щільним вогнем, зазнали
значних втрат. При цьому чимало атакуючих підрозділів втратили зв’язок з
командуванням, іншими полками. До І.Мазепи не пробився жоден гінець,
навіть генерал-ад’ютант короля А.Гильденклу, аби гетьман вислав свій
козацький резерв з Пушкарівки.

Велика частина мазепинського війська була у другому ешелоні наступаючих.
«Між кіннотою шведи помістили піхотинців, — зазначав у щоденнику
згадуваний Д.Крман, — а козаків і волохів поставили на обох крилах”. На
лівому крилі перебували запорожці. У їхній бік була направлена
контратака кількатисячного корпусу калмиків. Спочатку серед запорожців
сталося замішання, і вони почали тікати. Однак, писав Д.Крман, кілька
прибулих шведів з гострими мечами повернули їх назад, і знову був
відновлений порядок.

Шведський старшина Вейге у своїх споминах відзначив важливу роль
мазепинців у бойових діях: «Наші запорожці застрілили своїми тягненими
рушницями багато з московської піхоти, так що вона скоро потім,
побачивши нашу підмогу, відступила через заросляки і король також малим
об’їздом завернув під Полтаву”.

Козаки та запорожці відігнали ворожу кінноту, яка після бою намагалася
схопити короля та його оточення.

Карл ХІІ ще бадьорився, йому хотілося битися з росіянами до останньої
краплини крові. Мазепа, прибувши до шведської ставки, почав переконувати
його оголосити негайний відступ у турецькі володіння.

Про це ж заявили генерали короля. Лише після настирливих вмовлянь він
погодився на відхід.

Карл ХІІ і Мазепа від’їхали разом в колясці генерала Мейерфельда. За
ними поспішили ті, хто врятувався.

Полтавська кровопролитна баталія завершилася повною поразкою
шведсько-українського війська. На місці герцю переможна сторона виявила
8619 забитих шведів. Ще у ході побоїща 2800 вояк Карла ХІІ потрапили у
полон. Організоване росіянами переслідування втікаючих шведів теж дало
свої наслідки: поблизу Дніпра практично вся королівська армія, яка не
мала достатньо плавзасобів для переправи, здалася. Майже 23 тисячі
офіцерів, солдат, супроводжуючого персоналу згодом були відправлені на
заслання.

Інша доля чекала їхніх союзників. Кілька тисяч мазепинців як зрадників
нещадно винищено протягом 28 червня — 4 липня 1709 р. Шведські полонені
стали свідками колесування, вішання спійманих запорожців, козаків, які
брали участь у Полтавській битві. Їм також відрубували руки, ноги,
голови. Увесь простір від Полтави до Дніпра скраплений кров’ю учасників
визвольних змагань, які потрапили під гарячу руку переможців. За
«Щоденником військових дій” після Полтавського бою поховано 13281
«побиенных неприятельских тел”. Якщо від цієї кількості загиблих відняти
8619 шведів, то отримаємо 4662 забитих козаків, запорожців.

За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Петра Крекшина, протягом
листопада 1708 — липня 1709 років в Україні «изменников до тридцати
тысяч порублено”.

Під Переволочною вирішили здатися на милість царя ряд генеральних
старшин, які мали разом з шведською армією вивести залишки українського
війська у Крим. Очевидно, взамін вони просили гарантувати їм життя. За
допитами від 14 липня 1709 р. у числі капітулянтів були: генеральний
суддя Василь Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, полковник
Дмитро Зеленський, компанійський полковник Юрій Кожуховський, сердюцький
полковник Яків Покотило, а також дрібні урядовці Антон Гамалія,
Семен Лизогуб, канцелярист Григорій Григорович та писар Яків Гречаний.
Смертну кару їм замінено на заслання.

2700 козаків, які були з ними, помилувано. Їм заборонили носити зброю і
перевели у стан посполитих.

Хворий І.Мазепа помер 22 вересня 1709 року у Бендерах. Але з ним не
вмерла його мрія й ідея створення самостійної держави. Виступ мазепинців
показав Московії, що Україна — все-таки не губернія, у якій можна
правити губернаторами. Це — край, в якому поважають волю, традиції,
беруться за зброю, якщо ігноруються, нищаться права людності.

Література

Павленко С. Іван Степанович Мазепа // Павленко С. Загибель Батурина
2 листопада 1708 р. – К.: Українська Видавнича Спілка, Видавничий дім
«Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 173 – 196.

Павленко С.О. Міф про Мазепу. — Чернігів: Сіверянська думка, 1998. —
С.15-18.

Акты,относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1878. —
Т.10. — С.406.

Чухліб Т. Конотопська битва 1659 року в контексті міжнародної ситуації у
східній Європі // Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. —
К., 1996. — С.90; Стрельчевский С.К вопросу о сражениях Польши с
козаками в 1657-1659 годах. — К., 1873. — С.13.

Мацьків Т. Князь Іван Мазепа-гетьман України (1639-1709) // Український
історик. — 1979. — №1-4. — С.59.

Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. — К.: Варта,
1994. — С.231.

Мацьків Т .Гетьман Іван Мазепа в західноевропейських джерелах 1687-1709.
— Київ-Полтава, 1995. — С.105.

Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов,
высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском
генерал-губернаторе. — К., 1859.- Т.ІV. — С.271.

Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — СПб., 1858. — Т.1. —
С.356.

Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантыш-Каменским. — М.,
1858. — Часть І. — С.327.

1690 г. Опись движимого имущества, принадлежавшаго малороссийскому
гетману Ивану Самойловичу и его сыновьям, Григорию и Якову // Русская
историческая библиотека, издаваемая Археографическою коммиссиею. —
Петербург, 1884 . — Т.8. — С.950-1198.

Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.119-120.

Дядиченко В.А. Украинское козацкое войско // Полтава. К 250-летию
Полтавского сражения. Сборник статей. — М.: Издательство Академии Наук
СССР, 1959. — С.249.

Чернов А.В. Вооруженные силы русского государства в ХV-ХVІІ в.в. — М.,
1954. — С 185.

Леонов О.Г, Ульянов И.Э. Регулярная пехота: 1698-1801. — М.: ТКО «АСТ»,
1995. — С.16-17, 24.

Граммата польскаго короля Яна ІІІ полковнику Василию Искрицкому 6 мая
1690 года // Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — СПб.,
1858. — Т.2. — С.483.

Darowski A. Szkice historyczne. — Warszawa, 1901. — S.225.

Письмо гетмана Мазепы к польскому королю Яну ІІІ 15 марта 1690 //
Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Т.2. — C.480.

Письмо Львовского епископа Иосифа Шумлянского, присланное к Мазепе,
19 января 1690 года, с польским шляхтичем Домарацким // Там само. —
С.478.

Оглоблін О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). — К.,
1929. — С.33.

Звіт К.Ісаровича (публікація Юрія Мицика) // Кур’єр Кривбасу. — 1996. —
№49-50. — С.53.

Черняховська Г.Меценатство гетьмана Івана Мазепи // Пам’ять
століть.-2000.-№4.-С.42.

Гаєцький Ю. Києво-Могилянська академія і Гетьманщина // Наукові записки
(Національний університет «Києво-Могилянська академія»). — К.:
Видавничий дім «КМ Academia”, 1998. — Т.3 .- С.95.

Травкіна О.І. Чернігівський колегіум (1700-1786). — Чернігів: ДКП РВВ,
2000. — С.14.

Греки в Ніжині. Збірник статей та матеріалів. — Ніжин: Ніжинський
державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, 2000.- Вип.1. —
С.13.

Смолій В.Іван Мазепа // Віче. — 1994. — №2. — С.112-113.

Павленко С. Міф про Мазепу. — С.162.

Маслов С. Етюди з історії українських стародруків. Українська книга ХVІІ
// Труди Українського Наукового Інституту Книгознавства. — К., 1926 .-
Т.1. — С.30.

Извет киевского полковника на стольника Обидовского и протчих в их
измене // Чтения в императорском обществе истории и древностей
российских при Московском университете. — М., 1859. — Книга первая. —
С.29.

О наказании Данилы Забелина за донос на гетьмана Мазепу // Там само. —
С.25.

Письмо гетмана Мазепы царям // Там само. — 1848. — Т.V. — С.160.

Лазаревский А. Иван Петрович Забела, знатный войсковой товарищ
(1665-1703) // Киевская старина. — 1883. — Т.VІ. — Июнь. — С.518.

Ситий І. Мазепина книга // Голос України. — 1994. — 6 серпня. — С.14.

Софроненко К.А. Малороссийский приказ русского государства второй
половины ХVІІ и начала ХVІІІ века. — М.: Издательство Московского
университета, 1960. — С.80.

Соловьев С. История России с древнейших времен. — Москва, 1962. —
Кн.VІІІ. — Т.15-16. — С.211.

Єнсен А. Мазепа. -К., 1992. — С.54.

Плохинский М. Гетман Мазепа в роли великорусского помещика // Сборник
Харьковского историко-филологического общества. — Харьков, 1892. — Т.4.
— С.32.

Полное собрание законов Российской империи. — СПб, 1830. — Т.2. — №854.
— С.290-292.

Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть ХVІІ
ст.). — К., 1996. — С.22.

Письма и бумаги императора Петра Великого. — Москва-Ленинград, 1951. —
Т.8. — Вып.2. — С.948.

Исторические акты. Письмо Орлика к Стефану Яворскому // Основа. — 1862.
— №10. — С.8.

Крман Д. Подорожній щоденник (ITINERARIUM 1708-1709). — К.: Вид.центр
«Просвіта”; вид-во ім.Олени Теліги, 1999. — С.126.

Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М.:
Издательство социально-экономической литературы, 1958 .- С.258.

Исторические акты. Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С.25.

Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збірник. —
Варшава, 1938. — Т.1. — С.123.

Тарле Е.В.Северная война и шведское нашествие на Россию. – С.397.

Бескровный Л. Стратегия и тактика русской армии в Полтавский период
Северной войны // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник
статей. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1959. – С.52.

Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. – С.418.

Письма и бумаги императора Петра Великого. – М., Л.,1952. – Т.9. –
Вып.2. – С.929.

Материалы для отечественной истории. Издал М.Судиенко. – К., 1855. –
Т.2. – С.335.

Письмо К.Ренне А.Меншикову от 25 марта 1709 г. // Труды императорскаго
русского военно – исторического общества. – СПб., 1909. – Т. ІІІ
(Документы Северной войны. Полтавский период). – С. 130.

Год из царствования Петра Великого 1709 (из записок Крекшина) //
Библиотека для чтения. –1849. –Т.97. – Октябрь.– С.87.

Допрос Леона Ивашкевича 17 июня 1709 г. // Труды императорскаго русского
военно-исторического общества. – СПб., 1909. – Т. ІІІ. – С.201.

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. –
Нью-Йорк-Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001. – С.310.

Крман Д Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709).  – С.99.

Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Довіра,1992. – С.138.

Тарле Е.В. Северная война и шведское нашествие на Россию. – С.419.

Энглунд П. Полтава. Рассказ о гибели одной армии. – М.: Новое
литературное обозрение, 1995. – С.267.

Труды императорскаго русского военно-исторического общества. – Т. ІІІ .
– С.293 – 294.

Год из царствования Петра Великого 1709 (из записок Крекшина) . – С.3.

Допросные речи малороссийских старшин, перешедших от Мазепы на русскую
сторону // ІР НБУВ. – Ф.VІІІ. – Спр.1802. – Арк.69 – 75.

Костомаров Н. Мазепа. – Москва: Республика, 1992. – С.313.

PAGE

PAGE 17

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *