Історія кубанського козацького війська (реферат)

Реферат на тему:

Історія кубанського козацького війська

Закінчення воєнних дій на Північно-Східному Кавказі в 1859 р. дало
змогу приступити до завершення Кавказької війни в Закубанні і
Причорномор’ї. Це вимагало реорганізації управління військами і
адміністративно-територіальних змін. Указом від 8 лютого 1860 р. праве
крило Кавказької лінії було перетворене на Кубанську область, а ліве –
на Терську. Басейн р. Кубань належав до Кубанської області, у тому числі
землі, населені ворожими до Росії племенами горців, які ще потрібно було
завойовувати. Начальником Головного штабу Кавказької армії Г.І.
Філіпсоном було розроблено план витіснення цих племен і заселення їхніх
земель козацькими станицями.

Для цієї мети передбачалося використовувати як чорноморських козаків,
так і козаків-лінійців. Здійснювати план довелося генералу
М.І.Євдокимову, який командував військами на Північному Кавказі. Наказом
головнокомандувача Кавказької армії О. І. Барятинського від 13 жовтня
того ж року з Чорноморського козацького війська і шести бригад
Кавказького лінійного козацького війська (КЛКВ) було створене Кубанське
козацьке військо (ККВ), решта 4 бригади КЛКВ утворили Терське козацьке
військо. Цей наказ 19 листопада 1860 р. затвердив цар Олександр II, і
він набув сили закону [1]. Таким чином, Кавказька, Лабинська, Кубанська,
Ставропольська, Хоперська й Урупська бригади увійшли до складу ККВ.
Начальник Кубанської області був одночасно командувачем усіх військ на
її території, а також наказним отаманом ККВ.

Зі створенням Кубанської області й нового козацького війська генерала
М. І. Євдокимова було призначено начальником області, командувачем
військ Кубанської області, а з 19 листопада 1860 р. також і наказним
отаманом ККВ, при цьому він обіймав посади начальника Терської області й
командувача військ у Терській області [2]. Керуючи такою великою
територією, М. І. Євдокимов тримав свій штаб у Ставрополі (лише в 1865
р. штаб командувача військ Кубанської області було переведено до
Катеринодара), а виконувачем обов’язків наказного отамана Чорноморського
козацького війська аж до 5 травня 1861 року був генерал-майор Л. І.
Кусаков (затверджений на посаді тільки 1 жовтня 1860 року). Не маючи
часу докладно заглиблюватися в суто козацькі проблеми, М. І. Євдокимов
незабаром отримав нового помічника з управління військами в Кубанській
області – генерал-майора М. А. Іванова, який з 31 серпня 1861 року став
також наказним отаманом ККВ (до 1863 р.). М. А. Іванов і «виніс на своїх
плечах, так би мовити, чорну роботу з організації військового управління
й упорядкування різного роду деталей» [3]. Козацькі історики, що
неприязно ставилися до М. І. Євдокимова (Є. Д. Феліцин, Ф. А. Щербина,
П. П. Короленко), саме М. А. Іванова називали першим отаманом
Кубанського війська, хоча це і неправильно.

Створення нових станиць у Закубанні під час завершення Кавказької війни
супроводжувалося постійними реорганізаціями в управлінні: з’являлися
нові полки і бригади ККВ, змінювалися межі між ними. Напередодні
докорінної реорганізації ККВ

(1 серпня 1870 р.) і реформи адміністративно-територіального поділу
Кубанської області, здійсненої протягом 1870 р., території області й
війська не збігалися, в Чорноморії зберігалися колишні округи (Єйський,
Катеринодарський і Таманський), інша частина області розподілялася між
6-ма бригадами і 6-м самостійним полком. При цьому деякі станиці 3-ї і
4-ї бригад перебували на території Ставропольської губернії, а територію
Шапсузького берегового пішого батальйону в 1868 р. було включено до
складу Чорноморського округу, створеного указом від 10 березня 1866 р.
на Чорноморському узбережжі; він не входив у Кубанську область. Однак
козаки батальйону, як і раніше, числилися у складі ККВ, що створювало
подвійне підпорядкування. Це спричинялося до плутанини в управлінні –
потрібно було нове рішення.

Місцеве військове начальство, обсипане нагородами за успішне закінчення
Кавказької війни, було не в змозі організувати нормальне цивільне
управління. Для забезпечення економічного піднесення в козацьких
областях потрібно було створити умови для масового переселення сюди
«іногороднього» населення, тому що козацтво було занадто обтяжене
військовою службою. До того ж управління Кавказом обходилося надзвичайно
дорого, козацтво ж було звільнене від сплати прямих податків. Значне
збільшення числа «іногородніх» (а також, відповідно, промислових
підприємств, ремісничих майстерень, торгівлі і т. ін.) створило б у
регіоні базу оподаткування, що відповідало інтересам адміністрації. Тому
указом від 29 квітня 1868 р. було дозволено «особам невійськового стану»
селитися і купувати нерухому власність на козацьких землях [4]. Ще
раніше, 1 травня 1867 р., було затверджено положення «Про заселення і
управління м. Катеринодара», що дозволяло селитися в адміністративному
центрі Кубанської області всім бажаючим. Скасування кріпосного права
значно збільшило приплив селян, які приходили на заробітки, а потім і
осідали на Кубані. У цих умовах ставало неминучим поширення на Кубань
загальноімперської системи цивільного управління, що викликало
радикальну реформу адміністративно-територіального поділу. Влаштування
«цивільного побуту населення», його практичне втілення покладалося на
козацтво, що мало структури як військового, так і цивільного управління,
а також досвід організації влади на місцях [5].

У результаті з’явився указ від 30 грудня 1869 р., відповідно до якого:
область було поділено на 5 повітів: Баталпашинський, Єйський,
Катеринодарський, Майкопський і Темрюцький. При цьому 12 станиць ККВ, що
знаходилися на схід від Кубанської області, було передані в цивільне
відомство Ставропольської губернії, а їхнє населення перетворилося з
козаків на селян. Таким самим чином 12 станиць Шапсузького берегового
пішого батальйону ККВ (на Чорноморському узбережжі між Геленджиком і р.
Туапсе) було передано до складу Чорноморського округу, а сам батальйон
ліквідовано. У 1876 р. засновано нові повіти – Закубанський і
Кавказький, що викликало зміни всіх повітових кордонів. Прагнучи
створити елементи цивільного життя в середовищі козацтва, Олександр II
затвердив 13 травня 1870 р. Положення про цивільне управління в
козацьких військах. Цей документ визначав порядок самоврядування в
козацьких станицях до кінця 80-х рр. XIX ст. Відповідно до згаданого
Положення станичну громаду («общество») утворювали всі жителі станиці
(незалежно від стану), а станичний сход – всі домогосподарі, що належали
до станичної громади. Іногородні одержали право голосу під час
обговорення справ, що стосуються осіб не козацького стану.

Стабілізація обстановки на Кавказі дозволила реформувати місцеві
козацькі війська і перейти до полегшеного варіанта військової служби
козацтва. Положення про військову повинність ККВ, прийняте 1870 р.,
скасовувало поголовну службу козаків. Термін служби відтепер
встановлювався у 15 років стройової (1/3 дійсної і 2/3 – на пільзі) і 7
років внутрішньої служби. Але навіть у таких умовах тривала служба
заважала нормальному розвитку господарства козаків. Після виходу на
пільгу козаки 2-ї і 3-ї черги мали двічі на рік брати участь у літніх і
зимових зборах, що надовго відривало їх від господарства. Тепер у мирний
час військо мало виставляти 10 кінних полків,

2 пластунських батальйони, 5 артилерійських батарей, окремий дивізіон у
м. Варшаву і 2 ескадрони імператорського конвою.

У воєнний час кількість полків і батальйонів збільшувалася втричі.
Кінним полкам було присвоєно назви: Таманський, Полтавський,
Катеринодарський, Уманський, Урупський, Лабинський, Хоперський,
Кубанський, Кавказький і Єйський. Однак наступність стройових частин
вкотре було порушено, і нові полки лише за назвами стали спадкоємцями
старих полків, що тривало й далі через передачу станиць з одного
полкового округу до іншого. 1878 р. станиці ККВ було розділено між
трьома військовими відділами, межі яких абсолютно не збігалися з межами
повітів. До Катеринодарського військового відділу увійшли полкові
округи: Катеринодарський, Полтавський і Таманський; до Майкопського
відділу – Урупський, Лабинський і Хоперський; до Уманського відділу –
Єйський, Кавказький, Кубанський і Уманський полкові округи [6].
Перерозподіл меж при цьому не враховував історичних традицій. Так,
станиця Полтавська увійшла не до Полтавського полкового округу, як можна
було очікувати, а до Таманського.

24 червня 1882 р. було затверджено нове Положення про військову службу
Кубанського козацького війська, за яким, зокрема, було скасовано колишні
номери полків, але збережено їх назви. У зв’язку з поділом стройового
розряду на три черги до назв полків тепер додавався номер черги: 1-й,
2-й чи 3-й, наприклад, 1-й Хоперський полк служив у мирний час. У
воєнний час призову підлягали полки всіх трьох черг. А 3 вересня 1883 р.
на підставі нового Положення було сформовано 7 невеликих місцевих команд
Кубанського козацького війська: Усть-Лабинська, Прочноокопська,
Лабинська, Уманська, Кримська, Баталпашинська і Отрадненська [7].

Новий імператор Олександр III демонстративно підкреслював свою особливу
прихильність до козацтва і прагнув підвищити його значення як опори
самодержавства. Поряд з іншими законодавчими актами, що означали відхід
від основних ідей реформ 60–70-х років, у козацьких регіонах було
вирішено провести адміністративні перетворення для реалізації нових
політичних завдань. У 1888 р. на Кубані повіти було ліквідовано, а
замість них було створено 7 відділів із зовсім іншими межами. Відділи
було сформовано тільки з огляду на мобілізаційні потреби ККВ: вони
включали 10 полкових округів, а Закубання

(де знаходилися найбідніші козацькі станиці) було розподілено між
сусідніми відділами, виходячи зі зручності комплектування піших
пластунських батальйонів [8] (оскільки найбідніші козаки ставали
пластунами). Центром Лабинського відділу стало селище Армавір,
Кавказького – станиця Тихорецька (нині – Фастовецька), але через
відсутність в останній відповідних приміщень адміністрація відділу
перебувала у станиці Кавказькій (офіційне її затвердження центром
відділу відбулося лише 29 квітня

1902 р. [9]). Інші відділи отримали назви, що відповідали їх
управлінським центрам: Баталпашинський, Єйський, Катеринодарський,
Майкопський, Темрюцький.

Тепер пріоритет в управлінні належав козацьким структурам. Посаду
повітового начальника (якому підпорядковувалися до того поліцейські
пристави) було ліквідовано. Завідування відділами в адміністративному,
військовому і поліцейському відношеннях зосереджувалося в руках отаманів
відділів, що одержали права повітових справників і повітової поліції.
Відповідно, у 1891 р. було затверджене нове Положення про цивільне
управління у козацьких військах. З метою закріплення станових
відмінностей козацтва від невійськового населення, що проживало в селах,
поселеннях, селищах і аулах, для козацького населення встановлювалося
дві категорії населених пунктів: станиці й хутори. Тепер усі козацькі
селища почали називатися хуторами, а селищні правління, відповідно,
стали хутірськими; загальні «сходи» станичників і хуторян (аналог
сільських сходів) відтепер іменувалися «зборами». Іногородні втратили
ряд своїх прав. Сам принцип, покладений в основу реформи системи
управління і адміністративно-територіального поділу в 1888 р., викликав
тоді схвалення не тільки місцевої адміністрації, а й провідних
представників козацької громадськості. Особисту участь у підготовці та
здійсненні реформи взяв Г. О. Леонов (наказний отаман і начальник
області в 1884–1891 р.).

У 1889 р. було сформовано новий кінний полк – Чорноморський, що привело
до перерозподілу територій між відділами. Новий округ було введено до
складу Кавказького відділу і, щоб ліквідувати диспропорцію, у 1891 р.
Кубанський полковий округ було передано з Кавказького відділу в
Лабинський.

1897 року центр Темрюцького відділу було перенесено з Темрюка у станицю
Слов’янську, зі збереженням колишньої назви відділу. Ще в 1896 р.
порушувалося питання про переведення управління Єйського відділу у
станицю Уманську, але це здійснилося лише в 1902 р. А 1910 року
Темрюцький відділ було перейменовано на Таманський [10]. Після відомого
повстання

2-го Урупського полку збентежене начальство вирішило змінити назву: з 9
квітня 1906 року 1-й, а з 9 січня 1910 року і

2-й Урупський полки стали іменуватися Лінійними. А 8 серпня 1910 року, у
пам’ять про запорізьке козацтво, що склало ядро Чорноморського
козацького війська, 1–3-й Єйські полки були перейменовані в Запорізькі
[11]. У полкових округах відбувалося і формування пластунських
батальйонів. Козаків, виділених у пластуни по різних станицях, збирали
зі всієї області до 6 мобілізаційних центрів: Катеринодар, Майкоп,
станиці Кавказька, Прочноокопська, Слов’янська, Уманська. Полки, що
перебували на дійсній службі, зводилися в козацькі дивізії – Кавказькі
(зазвичай складалися з кубанських і терських козацьких полків) і
Кубанські, але окремі полки включалися у зведені дивізії разом з полками
інших козацьких військ або регулярними кавалерійськими полками. При
цьому два полки утворювали кінну бригаду. Пластунські батальйони також
зводилися в бригади.

В умовах швидкого розвитку військової техніки іррегулярні війська
поступово втрачали колишнє значення. Козацькі підрозділи під час війни
дедалі більше використовувалися як допоміжні: здійснювали розвідку і
диверсії, охороняли війська на марші, підтримували наступ піхоти в бою,
переслідували відступаючого супротивника. М. Т. Лоріс-Меліков, будучи
наказним отаманом Терського козацького війська, писав: «Козацтво помітно
втратило вже колишній характер того сторожового ланцюга, котрим
споконвіку прикривалися окраїни Росії, суміжні з ворожим і хижацьким
населенням сходу, і хоча немає сумніву в тому, що воно служить і
служитиме найкращою запорукою збереження спокою на Північному Кавказі…
проте не можна не визнати, що активна роль козацтва вже навряд чи
виявиться тут необхідною, воно впливатиме скоріше самою присутністю
своєю, вселяючи у горців моральне переконання у повній неможливості
зрушити російське населення з місця» [12].

Основний обов’язок козаків полягав у постійній службі, переважно у
прикордонних районах. Особливо тяжкою була служба на кордонах з
Туреччиною і Персією, де доводилося боротися проти контрабандистів і
розбійників, не допускати проникнення через кордон епідемій. Козаки
несли також конвойну службу при командувачеві військ Кавказького
військового округу, охороняли російські консульства і місії в азійських
країнах (наприклад, при Російській імператорській місії у Персії).

З кращих козаків набирався власний його імператорської величності конвой
(служив у Петербурзі, Царському Селі, Лівадії та інших місцях, де
перебував імператор) і Кубанський козацький дивізіон, що служив у
Варшаві при наміснику в Царстві Польському (пізніше – при командувачі
військ Варшавського військового округу). До початку XX ст. щороку на
дійсній військовій службі перебувало близько 16 500 кубанських козаків
(23 % усіх козаків, що служили в мирний час). Напередодні Першої
світової війни 1-й Лінійний полк ніс службу в Кам’янці-Подільському, а
всі інші – на Кавказі й у Туркестані.

Відбувалися певні зміни в обмундируванні та спорядженні козацтва. У
грудні 1871 р. для кавказьких козацьких військ була введена форма з
чорної черкески і бешмета. Колір для погонів, парадних бешметів і верхів
папах у кубанців був червоний. Чорна черкеска використовувалася для
парадів і урочистих випадків, а під час звичайної служби козаки носили
буденну черкеску довільних кольорів. Після російсько-японської війни
з’явилася також «бойова черкеска із сукна захисного кольору». Шашки і
кинджали також могли бути різними, але обов’язково доброї якості. Вони
передавалися в спадщину і дбайливо зберігалися вдома. Вогнепальну зброю
козак одержував на службі з військових арсеналів.

Козак був зобов’язаний за свій рахунок купувати бойового коня, холодну
зброю, обмундирування і спорядження, вартість якого постійно зростала.
Обмундирування і спорядження козака, що виходив на службу на початку XX
ст., оцінювалося майже в 166 карбованців [13]. Поступове скорочення
конярства призводило до подорожчання бойового коня; орати на такому коні
категорично заборонялося. Стройовий кінь у Кубанській області коштував
125–140 карбованців. Попри значну кількість землі козаки не могли
скористатися її можливостями. Станичні громади і окремі козаки мали
право використовувати наділи на власний розсуд. Неможливість
використовувати свій наділ змушувала багатьох козаків здавати землю в
оренду «іногороднім». Щоб забезпечити вихід козаків на службу, станична
адміністрація все частіше була змушена вдаватися до примусових заходів,
відбираючи козацький наділ і здаючи його в оренду. Для дедалі більшої
кількості козаків військова служба була обтяжливою, а заможні прагнули
до підприємницької діяльності. Постійно обговорювалася тема економічного
виснаження козацтва. Виражаючи думку значної частини козаків, місцевий
історик П. П. Короленко ще у 80-ті рр. XIX ст. у зростанні нещасть
козацтва обвинувачував сарану, «жидів» та іногородніх, приплив яких, на
його думку, необхідно було обмежити усіма засобами [14].

Однією з цілей адміністративної реформи 1888 року була протидія «вкрай
ненормальному величезному напливу іногородніх елементів», що діяв
«руйнівним чином на козацьку військову громаду і традиції» [15]. Не менш
рішуче тоді ж підтримав реформу Ф. А. Щербина, який відзначав, що з
масовим напливом іногородніх у Кубанській області «зростання економічних
начал переходить у найбезцеремоннішу і найрозгнузданішу наживу за
рахунок природи та її найближчого господаря – козака» і що «у густих
рядах прибульців виявився значний відсоток хижаків у всіляких видах,
людей наживи, які однаково зрештою обплутали і господаря-козака, і
переселенця-бідняка» [16]. Однак очікування багато в чому не
виправдалися.

Чисельність іногородніх вже до кінця XIX ст. перевищила козацьке
населення Кубані. При цьому серед переселенців явно переважали вихідці з
українських губерній. Вони приїжджали на заробітки, селилися як у
містах, так і в сільській місцевості. Саме приплив іногородніх
забезпечив економічний прогрес Кубані. До 1897 року їхня частка серед
ремісників області становила 81 %, серед майстрових – 94 %, торговців –
86 % [17]. Але козацтво дивилося на іногородніх як на чужинців, котрі
наживаються за рахунок козацьких земель. Парадокс полягав у тому, що
бурхливе економічне піднесення Кубанської області підривало матеріальну
основу і традиційний уклад більшості козацьких господарств.

Екстенсивне тваринництво було основною галуззю сільського господарства
Чорноморії, як і колись у степах Запорожжя. Близькість кордону, набіги
розбійників-горців і відсутність найманої робочої сили для обробки землі
в умовах військового побуту і частих призовів козака на службу – все це
перешкоджало економічному прогресові краю. Для розвитку нормального
господарства було потрібно розмежувати землю між станичними юртами, що
було здійснено тільки з 1870 р., причому розмежування військових земель
і лісів від станичних в округах колишньої Чорноморії тривало до кінця
десятиліття, а в інших районах Кубані ця робота затяглася до початку XX
ст. Із завершенням розмежування структура землеволодіння стала доволі
складною: основна частина військових земель складала станичні юрти, де
кожен козак, що досяг 17 років, мав право на одержання душового наділу;
частина території наділялася в потомствене приватне володіння генералам,
офіцерам і чиновникам ККВ, охочим-переселенцям (тобто тим, хто
добровільно переселявся в Закубання). Землі військового запасу
зберігалися для додаткового наділення мірою приросту населення в
станицях. У Кубанській області були також різні категорії земель, що не
належали війську. Розмежування значно скоротило можливості для
екстенсивного тваринництва хуторян і створило сприятливі умови для
землеробського господарства. Але землеробство вимагало постійної
присутності господаря, а значну частину часу козак, як і раніше,
витрачав на військову службу. У багатьох козаків не було необхідного
інвентарю і робочої худоби. Не вистачало і достатнього землеробського
досвіду. Козаки на Кубані навіть наприкінці XIX століття рідко
застосовували трипілля, глибоку оранку, угноєння. За свідченням Л. М.
Мельникова, козаки не займалися городництвом, продавали хліб, щоб купити
воронезьку картоплю, буряк чи капусту [18].

Начальник Головного управління козацьких військ

П. О. Щербов-Нефедович, який 1899 р. відвідав Кубанську область, писав:
«З розмов на місці виявляється, що досить значна частина пайової землі
не обробляється самими власниками паїв, а здається ними в оренду
іногороднім чи своїм же заможнішим козакам-одностаничникам» [19]. На
відміну від сторонніх селян козаки, що володіли землею на общинному
праві, частіше здавали землю в оренду, ніж орендували її самі. Цьому
сприяв великий попит на землю з боку іногородніх і відносно непогана
забезпеченість надільною землею основної маси козацтва, що одержувала
від здачі землі в оренду необхідні для господарства і військового
екіпірування кошти [20]. На початку XX ст. зі зростанням посівних площ і
ціни на землю ставало усе менше пасовищ, що робило нерентабельним
заняття табунним конярством. Зменшення поголів’я кінських табунів дуже
турбувало Військове міністерство, що бачило в цьому загрозу постачанню
козацьких військ кіньми необхідної якості. Якщо в 1900 р. у кубанських
табунах числилося понад 40 тис. верхових коней, то до 1913 р. їх
залишилося лише 8,6 тис. голів [21], хоча кількість робочих коней
продовжувала зростати.

Значно прискорило економічний розвиток Кубані будівництво залізниць – за
короткий історичний термін (з 1875 р.) було побудовано майже всі дороги,
що існують і нині. Це набагато полегшувало збут зерна і підвищувало
вартість землі. Проникнення товарно-грошових відносин у козацьке
середовище загострило протиріччя між військовою і господарською
сторонами життя. Заможні козаки дедалі більше тяжіли до підприємницької
діяльності. Напередодні Першої світової війни розгорнулося бурхливе
будівництво Чорноморсько-Кубанської дороги, яку на Кубані називали
«козацькою». Ініціатором її створення був К. Т. Живило, який очолював
тоді Кубанський військовий музей. Він став головою правління Товариства
Чорноморсько-Кубанської залізниці, а серед засновників були провідні
громадські й політичні діячі кубанського козацтва М. С. Рябовол і

К. Л. Бардиж [22]. Багаті козацькі господарства купували
сільськогосподарські машини. Але на тлі процвітаючих заможних селянських
(«іногородніх») господарств козацька економіка в цілому явно програвала.
Козак розумів, що тривала військова служба в нових умовах стала тяжким
тягарем, який гальмує розвиток його власного господарства. Архаїчна
система військового землекористування дозволяла зберігати відносну
заможність, але від майнового розшарування вберегти не могла.

Найзаможніше жили станиці колишньої Чорноморії. Найбіднішими були
закубанські станиці, особливо в нагорній смузі. Л. В. Македонов, що
займався обстеженням господарства і побуту цієї місцевості, писав: «Вся
нагорна смуга робить враження запущеного, забутого краю. …Нудьга життя,
нестатки і злидні, почуття своєї занедбаності – все це вбиває енергію
населення, робить його млявим, апатичним. У рідкісних випадках під
впливом якоїсь нестерпної образи і ударів по найбільш живому місцю
сколихнеться станиця і ознаменує свій підйом якимось диким вчинком, на
кшталт розгрому і вбивства підозрюваних у крадіжці худоби жителів, або ж
просто мертвим безпробудним пияцтвом, а потім – усе знову тихо і нудно.
…Нудьга, приреченість, злидні, тяжкі непосильні повинності обсідають
козака-господаря, і недарма саме тут склалася приказка: “Слава козацька,
а життя собаче”» [23].

Тільки війна могла найкраще продемонструвати доцільність збереження
козацьких військ. Серйозним випробуванням стала тяжка російсько-турецька
війна 1877–1878 рр. Для кубанського козацтва основним тоді став
Кавказький театр воєнних дій. У Закавказзя були відправлені 1-ші
Єйський, Кавказький, Кубанський, Полтавський, Уманський, 2-й Хоперський
кінні полки, одна сотня 7-го пішого пластунського батальйону і дві
кінно-артилерійські батареї [24]. Козаки на Кавказі особливо
відзначилися при взятті Ардагана і Карса, у героїчній 23-денній обороні
фортеці Баязет (2 сотні Уманського полку). Але результат війни
вирішувався на Балканах. Тут у бойових діях брали участь 2-й Кубанський
кінний полк, дві сотні 7-го пластунського батальйону і два ескадрони
імператорського Конвою [25]. Кубанців було включено до складу Кавказької
козацької дивізії під командуванням генерал-лейтенанта М. Д. Скобелєва,
яка брала участь у боях на найважчих ділянках, починаючи з форсування
Дунаю. 26 червня 1877 р. передовий загін генерала І. В. Гурка, до складу
якого входив 2-й Кубанський полк, підійшов до Тирново – давньої столиці
Болгарії. Переслідуючи турків, першою в місто увірвалася сотня
кубанських козаків [26]. Кубанські козаки виявили героїзм і добрий
вишкіл при обороні Шипкинського перевалу (з серпня по грудень 1877 р.),
при облозі фортеці Плевна, у боротьбі проти банд башибузуків і черкесів,
що чинили дикі звірства над болгарським населенням. За шість місяців
війни 2-й Кубанський кінний полк взяв участь у 60 боях. Після зимового
переходу через Балканський хребет першою з російських частин у Софію
увірвалася одна із сотень 2-го Кубанського полку під командуванням
осавула Бариш-Тищенка. У той же час на козаків покладалися завдання
розвідки, підтримка зв’язку між окремими загонами.

У 1880–1881 рр. кубанські козаки брали участь в Ахалтекинській
експедиції в Туркестані під командуванням генерала М. Д. Скобелєва (1-й
Таманський, 1-й Полтавський і 1-й Лабинський полки), відзначилися при
переході через Копетдаг і при взятті фортеці Геок-Тепе. Результатом
походу стало приєднання Закаспійського краю (Туркменії) до Росії. Для
внутрішньої і прикордонної служби тут на два роки було залишено
Таманський і Лабинський полки [27].

Бойові якості і стройова підготовка козаків викликали захоплення
перського шаха Наср-Ед-Діна під час його візиту в Росію в 1879 р., і на
його прохання до Персії були відряджені російські офіцери й урядники для
формування Перської його величності шаха козацької бригади (створена в
1882 р.). Підготовку перських козаків здійснювали козаки-надстроковики
Кубанського і Терського козацьких військ. Підрозділи бригади перебували
в Тегерані, Тавризі (Тебрізі), Решті, Мешхеді, Ісфахані, Ширазі,
Бендер-Буширі та інших містах Північної Персії [28]. Революція в Персії
змусила надати шахському уряду додаткову допомогу – після того як шах
Мохаммед Мірза зрікся престолу й укрився за стінами російської
дипломатичної місії, а натовпи мусульманських фанатиків загрожували
безпеці російських підданих, влітку 1909 р. 1-й Лабинський полк було
відправлено з Баку до Казвина, де разом з іншими російськими військами
він приступив до придушення повстань і боротьби з бандитизмом [29].
Згодом на прохання уряду в Персії розміщувалися окремі козацькі
підрозділи. Так, на початку 1914 р. на північному заході Персії
дислокувалися 1-й Полтавський і 1-й Чорноморський полки Кубанського
козацького війська (у містах Хой і Ардебіль).

Іноді козаки виявляли несподівані якості, опиняючись у нестандартній
ситуації. Так, осавул Кубанського козацького війська М. С. Леонтьєв,
будучи членом Російського Географічного товариства, сформував і очолив
експедицію в Абіссінію (Ефіопію), у 1895 р. вручив подарунки негусу
(імператору) Менеліку II, а незабаром став його радником у справах
зовнішньої політики і з військових питань. Кубанський осавул
супроводжував ефіопське посольство, що їздило на доручення Менеліка II
до Петербурга. Саме М. С. Леонтьєв розробив стратегічний план боротьби
проти вторгнення італійських колоніальних військ на основі
відкоригованої стратегії Вітчизняної війни 1812 р., що привело до
розгрому італійського корпусу в битві під Адуа в 1896 р. За це його було
визнано гідним високих нагород і звань. Від імені негуса М. С. Леонтьєв
вів дипломатичне листування з російським Міністерством закордонних справ
і з турецьким султаном, був генерал-губернатором екваторіальних
провінцій Абіссінії. У 1899 р. він очолив військову і наукову
етнографічну експедицію до озера Рудольф, у якій брало участь кілька
кубанських козаків з конвою. У 1900 р. М. С. Леонтьєв повернувся на
батьківщину разом з багатими етнографічними колекціями [30].

Російсько-японська війна 1904–1905 рр. виявила багато недоліків у
організації російської армії й у тактиці ведення бою. Хоча практично всі
невеликі сутички вигравали козаки, великі бої армія програвала.
Недооцінюючи козаків в умовах сучасної війни, військове начальство
тільки наприкінці 1904 р. укомплектувало і відправило на фронт кубанські
підрозділи. На території Маньчжурії з японцями воювали 1-й
Катеринодарський, 1-й Уманський, Терсько-Кубанський кінні полки, шість
пластунських батальйонів, 1-ша Кубанська козацька батарея. У травні 1905
р., переконавшись у високих бойових якостях пластунів, командування
наказало «давати їм тяжчі самостійні завдання з розвідки, знаходження
супротивника і зняття постів, застав його» [31]. Яскравим прикладом
доблесних дій кубанців є сміливі рейди в тил японських військ кінного
загону генерала П. І. Міщенка в листопаді–грудні 1904 р. (500
кілометрів!), у лютому і травні 1905 р. Але окремі успіхи не могли
змінити невдалого ходу війни в цілому.

У роки революції 1905–1907 р. козацькі підрозділи виконували охоронні
функції, їх нерідко залучали до придушення збройних виступів і
селянських бунтів, розгону демонстрацій і страйків. Уряд мобілізував для
цих цілей пільгові козацькі полки 2-ї і 3-ї черги. Участь козаків у
придушенні революційних виступів у 1905–1907 рр. створило їм репутацію
«душителів революції». За підрахунками Л. Й. Футорянського, із загальної
кількості рот, ескадронів і сотень, що брали участь у придушенні
революційного руху, частка козацьких підрозділів становила в 1905 р. –
11,7 %, 1906 р. – 16,7 %, 1907 р. – 12,6 % [32], і частота їхнього
використання була вищою, ніж частин регулярної армії. Ростовський
історик В. П. Трут вважає, що це пояснювалося високою дисциплінованістю,
вірністю військовому обов’язку, благонадійністю козацьких частин [33].
Виконуючи військовий обов’язок, козаки нерідко гинули від рук бандитів,
що прикривалися революційними гаслами. Але свідомість того, що
доводилося розганяти нагайками страйки і демонстрації трудового народу,
викликала обурення самих козаків. У результаті в

O

Oe

NooooooooooooooooaOEEOOO

gd’ ?

Mлюціонерів, про «священний обов’язок» нести царську службу і про кари
за непослух [34].

Але в середовищі козацтва відбувалися незворотні процеси: станові
перегородки, що повинні були зберігати його від руйнівних зовнішніх
впливів, не могли стримувати поступового поглиблення майнової і
соціальної нерівності. Зубожіння значної частини козацьких родин стало
нерозв’язною проблемою. 1910 року спалахнули заворушення козаків 2-го
Урупського полку, а на початку 1912 р. було придушено заворушення в

3-й Кубанській козацькій батареї [35]. У військових колах усе настійніше
обговорювалося питання про ліквідацію козацьких військ: в умовах
загострення земельної і політичної кризи наявність в імперії численного
озброєного населення було вкрай небезпечним.

Однак дискусії були перервані початком світової війни.

У станицях в цей час збирали хліб. У Старо-Мишастівській, наприклад, усі
чоловіки були в степу, коли опівдні 18 липня задзвонили дзвони. Від
станичного правління поскакали врізнобіч вершники з червоними прапорцями
– знаком мобілізації. Наступного ранку матері проводжали синів, дружини
– чоловіків. Козачки обережно виводили коней з воріт, пам’ятаючи стару
народну прикмету: «Кінь спіткнеться – козак не повернеться». Так
починалася велика трагедія, яке виявилася лише прологом кривавого
божевілля, що незабаром обрушилося на країну [36]. 19 липня

(1 серпня) 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а незабаром було
призвано на службу другу і третю черги пільгових козаків. До серпня 1915
р. на фронтах перебувало понад 97 тис. кубанських козаків, а до кінця
війни – понад 107 тис., або 12 % козацького населення області. Таких
масштабів мобілізації козацтво досі не знало. У роки війни Кубанське
козацьке військо виставило

37 кінних полків, 24 пластунські батальйони, 1 окремий кінний дивізіон,
1 окремий пластунський дивізіон, 51 окрема сотня, 6 артилерійських
батарей, не рахуючи тилових частин [37].

Початкове розташування козацьких частин у ході Першої світової війни
багато в чому було продиктоване місцями їхньої постійної служби, які
визначилися ще наприкінці XIX століття. Так, першочергові полки
Кубанського козацького війська в мирний час служили переважно в
Закавказзі. Тому з моменту вступу Туреччини у війну основні сили
козаків-кубанців опинилися на Кавказькому фронті. На європейський фронт
Кубань могла виставити лише пільгові полки, мобілізовані на війну.
Кубанські козацькі частини перебували на усіх фронтах – від Балтійського
моря до Персії. Як правило, вони діяли в складі козацьких дивізій,
корпусів, груп і скеровувалися на підтримку стрілецьким полкам.
Маневрені козацькі сотні здійснювали розвідку, брали участь у наступах і
проривах фронту, вели ар’єргардні бої в період відступу російської
армії. З перших днів війни козаки-кубанці воювали в Польщі, Східній
Пруссії, у Галичині. Нерідко саме від їхніх дій залежав результат битви.
Скрізь вони показували себе прекрасними вершниками і майстрами шашкового
бою, демонстрували високий бойовий вишкіл. 4 серпня 1914 р. у бою під
Городком значні сили австро-угорських військ атакували авангард армії
генерала О. О. Брусилова, але будапештська гвардійська кавалерійська
дивізія угорців у двогодинній сутичці була знищена. У перемозі відіграли
роль і кубанські козаки [38].

16 жовтня 1914 р. почалася війна на Кавказькому фронті – проти
Туреччини. До середини 1916 р. до складу Кавказької армії входили
кубанські козацькі полки: 1-й Уманський, 1-й Чорноморський, 1-й
Хоперський, 1-й Лабинський, 1-й Полтавський, 1-й Таманський, 1-й
Кавказький, 3-й Кубанський, 3-й Таманський, 3-й Катеринодарський, 3-й
Лінійний, 3-й Кавказький,

3-й Лабинський, 3-й Чорноморський, 1–4-й зведені кубанські козацькі
полки, 9 особливих кінних сотень, 22 пластунських батальйони (що входили
до складу чотирьох пластунських бригад), не рахуючи козацької артилерії
[39]. У суворих умовах воєнних дій восени 1915 р. на Кавказькому фронті
народилася пісня «Ты, Кубань, ты наша родина», що стала згодом гімном
кубанського козацтва.

Особливе місце посідають дії Російського експедиційного корпусу в
Персії, до складу якого входили і козаки (1-й Уманський, 1-й
Запорізький, 1-й Хоперський козацькі полки та ін.). Цей корпус зірвав
спроби втягти Персію у війну на боці Німеччини, а в 1916 р. почав наступ
у напрямі Месопотамії – на допомогу англійським військам, що оборонялися
від турків. В авангарді корпусу йшов 1-й Уманський козацький полк [40].
У квітні сотня цього полку, зробивши 300-верстний рейд у глибокий тил
супротивника, зустрілася під Багдадом з англійцями. Усі козаки сотні
були нагороджені за цей рейд Георгіївськими хрестами, а осавул В. Д.
Гамалій – також англійським орденом Воєнного Хреста. Разом з тим
військове командування часто дивилося на козаків як на другорядне
військо, залишаючи деякі кінні кубанські частини у спокійних місцях
фронту, де можна було обійтися і без їхньої присутності. Це, напевно,
свідчило про невміння гідно оцінити військовий потенціал козацтва. Однак
поява новітньої військової техніки – далекобійної артилерії, бронемашин,
авіації, хімічної зброї, масове застосування кулеметів – усе це змінило
роль кінноти, і козаки змушені були учитися воювати з окопів, як і решта
армії.

Утворення ККВ було досить штучним – між чорноморцями і лінійцями
існували великі розбіжності. Майже всі чорноморські козаки мали
українське походження, а ядро становили нащадки запорожців. Чорноморія
довго зберігала специфічні особливості в управлінні, землеволодінні й
землекористуванні, у культурі, самосвідомості та мові. Офіцер і відомий
географ

М. І. Венюков, що прибув на Кавказ наприкінці 1861 р., писав: «У
колишньому Чорноморському війську, що складається з малоросіян і
зберігає перекази Запорозької Січі, ця окремість набуває вигляду
національності і виражається неприхильністю до іногородців, яких козаки
недружелюбно називають москалями» [41]. Козаки-лінійці були переважно
росіяни за походженням. Багато хто з них походив від донських козаків,
багато хто – від однодворців, що переселялися з кінця XVIII ст. з
чорноземних і українських губерній [42]. Так, у 1802–1804 рр. частину
російських однодворців, козаків колишнього Катеринославського війська,
було переселено на Кубанську лінію; вони заснували станиці Ладозьку,
Тифліську, Казанську, Темижбецьку і Воронезьку, які утворили Кавказький
козацький полк. Поряд з постійним припливом російського населення
лінійні станиці поповнювалися й українцями. Так, через велику смертність
населення внаслідок постійних військових сутичок, хвороб і браку
продовольства на Нову (Лабинську) лінію перевели, із зарахуванням у
козаки, переселенців з Полтавської і Чернігівської губерній, нижні чини
регулярної армії, а також чорноморських козаків [43]. Походження козаків
Хоперського полку, як відзначалося в літературі, також значною мірою
пов’язано з українською (запорізькою) основою [44]. В етнокультурному
відношенні лінійне військо було досить строкатим, але інтенсивна
культурна інтеграція в умовах явного переважання російських культурних
традицій привела до того, що козаки-лінійці не протиставляли себе Росії
і не прагнули відокремитися від неї.

Протиріччя між чорноморцями і лінійцями були досить відчутні навіть у
період громадянської війни 1918–1920 рр. Відмінність у самосвідомості
дуже яскраво демонструє рішення

№ 7 козацького збору станиці Старонижчестебліївської Таманського відділу
від 10 серпня 1918 року (тобто відразу після падіння Радянської влади),
опублікований у газеті «Великая Россия» у Катеринодарі у вересні того ж
року. Плутаючи українські та російські слова, що характерно для
кубанського говору, текст промовляв: «Мы, нижеподписавшиеся казаки
куреня Старонижестеблиевского… зибралысь на свою збирню перший раз писля
пропажи москальской власти… мы малы козацьку мову в тим, що мы, козаки,
потомки прежних запорожцив по своему слабоумию или недохвату в науци, ны
так давно изменилы своий ридний Кубани, дали волю и власть проклятому
москалю таку, якою сами владилы, памятую, що и вин наш брат по нашому
Государству, також будэ з нами вмисти робыты и жыты на Кубани на пользу
всего казацства, ну наша думка гныла и плода з цэи доброти ны выйшло».
Маючи на увазі під «москалями» владу більшовиків, козаки каялися, що
нещодавно зрадили рідну Кубань і тепер дякували своїм рятівникам,
клялися у вірності військовому отаману Філімонову, Кубанській Раді та
крайовому уряду [45]. На момент створення ККВ чисельність козацького
населення становила близько 214 тис. осіб обох статей, в тому числі
колишні чорноморці – близько 180 тис. [46].

Кавказька адміністрація прагнула до уніфікації цивільного і військового
управління в регіоні, до ліквідації самобутності Чорноморії. Створюючи
ККВ, російська влада намагалася не тільки раціональніше забезпечити
підкорення краю, а також і зруйнувати замкнутість чорноморців. Відразу ж
після створення ККВ «з боку чорноморського дворянства було висловлено
опозицію проти цього з’єднання» [47]. У зв’язку з цим кавказьке
начальство намірялося перенести центр області й ККВ з Катеринодара за
межі колишньої Чорноморії до місця злиття річок Кубані й Лаби – у район
між станицями Усть-Лабинською і Некрасовською. Цікаво, що наказний
отаман КЛКВ М. А. Рудзевич також виступив проти цієї ідеї, за що був
звільнений з посади і відправлений у розпорядження головнокомандувача
військ у Царстві Польському [48]. Сформовані традиції Чорноморії і
власність війська на землі, подаровані грамотою Катерини II,
ігнорувалися генералом М. І. Євдокимовим: він прагнув частину
козаків-чорноморців (станиці Старо-Щербинівську, Конелівську і
Шкуринську) переселити за Кубань, незважаючи на їхні привілеї. Пройшовши
шлях від солдата до генерала і навіть графа, Євдокимов вимагав
дисципліни і безумовного виконання наказів. Але у відповідь почалися
заворушення чорноморців і лінійців, які не вірили, що цар міг дати згоду
на переселення, котре розоряло козацькі господарства. Козаки-чорноморці
не хотіли залишати чорноземних земель, подарованих Катериною II, і
вирушати в дикий непідкорений край з незвичною місцевістю. Євдокимов був
змушений особисто приїхати до Катеринодара, щоб зломити опозицію.
Почувши відмову офіцерів-чорноморців, він багатьох наказав заарештувати.
Але це не допомогло, і Євдокимов повернувся до Ставрополя, звідки
доповів про бунт і непокору чорноморців. Осмілівши, 2 генерали і

92 офіцери – чорноморські дворяни з козаків – подали на ім’я Євдокимова
прохання: відокремити 6 бригад лінійців і повернути війську ім’я,
заслужене предками. У доповідній записці вони також висунули свої умови
переселення за Кубань, що вважалося явною зухвалістю [49]. За свідченням
М. І. Венюкова, один зі ставропольських офіцерів запропонував обмежувати
землі чорноморських дворян, які подали згадане прохання, що привело б до
втрати ними великих земель, котрі не мали конкретних меж і були зайняті
«самозахопленням». Євдокимов відхилив такий «суворий» захід, проте
наказав 8 чоловік заарештувати [50]. Всупереч забороні начальства
чорноморці все-таки відправили до Петербурга свого представника зі
скаргою.

Після провалу спроби насильницького переселення козаків у нові станиці
влада створила систему пільг і матеріальної допомоги для переселенців,
особливо для добровольців (козаків, яких бракувало, набирали
жеребкуванням). Заселення Закубання почало здійснюватися на підставі
імператорського рескрипту на ім’я графа М. І. Євдокимова від 24 червня
1861 року, а 10 травня 1862 року було затверджено підготовлене ним же
Положення про заселення передгір’я західної частини Кавказького хребта
кубанськими козаками та іншими переселенцями з Росії, відповідно до
якого у згаданий район військовий міністр розпорядився переселити 12 400
кубанських козаків, 800 – азовських,

1200 – донських, 2000 державних селян і малоросійських козаків, 600
одружених нижніх чинів Кавказької армії, включивши їх усіх до складу
ККВ. За період 1861–1865 рр. тут було засновано 111 станиць (деякі з них
пізніше ліквідували), управління якими здійснювалося за зразком
колишнього КЛКВ [51]. При цьому зі станиць створювалися нові полки або
бригади, що складалися з полків. Фактично кубанські козаки становили
більш як половину переселенців. У нові станиці заселялися також донські,
азовські, терські, уральські й оренбурзькі козаки, одружені нижні чини
Кавказької армії, малоросійські козаки і селяни Полтавської,
Воронезької, Харківської, Чернігівської і деяких інших губерній [52],
яких зараховували в кубанські козаки. Нові станиці прикривалися
кордонними лініями.

1863 року в Чорноморії знову проявилися прагнення до відділення, що не
відповідало планам кавказького начальства. Тому М. І. Євдокимов знову
запропонував невідкладно перенести адміністративний центр з
Катеринодара. Однак Ф. М. Сумароков-Ельстон (наказний отаман і начальник
області в 1863–1869 рр.) висловився проти такого перенесення через
відсутність необхідних коштів на будівництво нового міста [53]. До речі,
після згаданих заворушень вища адміністрація не призначала наказними
отаманами ККВ вихідців з місцевого козацтва аж до 1908 р., коли цю
посаду обійняв М. П. Бабич. У той же час самодержавство постійно
демонструвало свої особливі відносини з козацтвом і прагнуло його
«приручити». Члени імператорської фамілії були шефами козацьких полків.
Генерал М. М. Кармалін, наказний отаман і начальник області в 1873–1882
рр., височайшим повелінням від 3 лютого 1877 р. був зарахований з
потомством у число жителів станиці Полтавської Кубанського козацького
війська, із присвоєнням йому звання почесного старика станиці. Г. О.
Леонов, який обіймав цю посаду в

1884–1891 рр., був обраний почесним стариком станиць Кореновської і
Баталпашинської. Справжнє ставлення козаків до таких явищ цілком чітко
проявилося після скинення царату. Улітку 1917 р. з числа почесних
стариків козацького стану було виключено великого князя Бориса
Володимировича, графів Фредерікса і Бенкендорфа, колишніх військових
міністрів В. О. Сухомлинова, О.Ф. Редигера та ін. З не меншою
одностайністю кубанці відмовили у праві іменуватися почесними козаками
своїм колишнім безпосереднім начальникам, які були отаманами війська або
його відділів – генералам М. П. Михайлову,

П. І. Кокуньку, П. І. Міщенку та ін. [54].

Війна завдала тяжкого удару населенню. Численні мобілізації призводили
до того, що в господарствах скорочувалася кількість працездатних
працівників, особливо в козаків, оскільки відсоток призваних на
військову службу серед них був помітно вищим, ніж серед селян. 28 лютого
1917 р. у Катеринодарі було отримано звістку про перемогу революції в
Петрограді. Незабаром сенсаційна звістка про повалення самодержавства
сколихнула всю Кубань. Але тут не відбулося негайного зміщення
представників старої влади, як у багатьох інших районах країни.
Начальник Кубанської області і наказний отаман ККВ М. П. Бабич заявив
про підпорядкування новому уряду Росії і певний час продовжував керувати
краєм, встановлюючи зв’язки з місцевими громадськими діячами, що
підтримали Лютневу революцію.

У березні–квітні по всьому краю створювалися Ради і громадянські
комітети. Але у станицях і козацьких хуторах керували органи козацького
самоврядування на чолі з отаманами.

8 березня за наказом М. П. Бабича для управління краєм створено
Кубанський обласний громадянський комітет, зі складу якого було
сформовано Тимчасовий Кубанський обласний виконавчий комітет. Комісаром
Тимчасового уряду на Кубані було призначено депутата Державної думи
чотирьох скликань осавула зі станиці Брюховецької К. Л. Бардижа.
Незабаром М. П. Бабич, який ще недавно мав великий авторитет як добрий
адміністратор і безкорислива людина [55], подав у відставку і виїхав до
П’ятигорська, де в серпні 1918 р. серед інших заручників був
по-звірячому убитий чекістами. К. Л. Бардиж, що прибув із Петрограда,
призначив тимчасовим отаманом начальника штабу ККВ К. П. Гаденка [56].
9–18 квітня у Катеринодарі проходив

I з’їзд представників населених пунктів Кубані, який обрав Кубанську
обласну Раду як вищий орган громадянської влади в області. З’їзд
підтвердив повноваження громадянських комітетів як органів нової влади,
однак не поширив їхньої функції на території станичних юртів, де
зберігалося отаманське правління. Виникло співвідношення сил, яке
генерал А. І. Денікін у «Нарисах російської смути» схарактеризував як
«тривладдя», оскільки козацькі станові органи влади стали швидко
висуватися на перший план.

Ще напередодні закінчення роботи з’їзду представників населених пунктів
і установ Кубані його учасники-козаки оголосили себе Кубанською
військовою радою. 17 квітня тепер уже козацький з’їзд підтвердив
створення Ради і створив Тимчасовий Кубанський військовий уряд, які
стали вищими органами управління війська. Очолив військовий уряд
колишній отаман Лабинського відділу полковник О. П. Філімонов, а головою
Ради було обрано М. С. Рябовола. А на початку липня, з одержанням
звісток з Петрограда про взяття всієї повноти влади Тимчасовим урядом,
військова Рада оголосила про розпуск Кубанської обласної Ради,
громадянських комітетів, станичних рад, про відновлення в станицях
повноти влади отаманів, у селах – старшин. Наприкінці вересня – на
початку жовтня

2-га крайова Рада проголосила себе верховним органом не тільки війська,
а й усього Кубанського краю і 17 жовтня ухвалила Тимчасове положення про
вищі органи влади в Кубанському краї, відповідно до якого «управління в
області передавалося Кубанській Раді», куди мали увійти представники
козаків, горців і корінних селян (які постійно проживали у краї не менш
як три роки). Зі своїх членів Кубанська Рада мала сформувати Законодавчу
Раду й обрати військового отамана. Виконавчу владу мав уособлювати
Військовий уряд з 10 осіб, троє з яких були представниками горців та
іногородніх. Це забезпечувало козацтву провідні позиції в краї. Однак у
середовищі самого козацтва не було політичної єдності. Існували різкі
протиріччя щодо майбутнього статусу Кубані. Частина діячів Ради – так
звані чорноморці чи федералісти (серед яких виділялися М. С. Рябовол,
який став головою Законодавчої Ради, і Л. Л. Бич, обраний у листопаді
1917 р. головою Кубанського крайового уряду),– були прихильниками
широкої автономії Кубані, її «самостійного» існування, а після
захоплення влади більшовиками і проголошення незалежності України шукали
з останньою зближення. Інша частина – «лінійці» (до яких належав обраний
12 жовтня військовим отаманом полковник

О. П. Філімонов) – підтримували ідею розвитку Кубані у складі єдиної і
неподільної Росії. Боротьба між цими угрупованнями не припинялася аж до
закінчення громадянської війни і стала однією з причин катастрофи Білого
руху на Півдні Росії.

26 жовтня на Кубані було отримано звістку про повалення більшовиками
Тимчасового уряду в Петрограді і проголошення в країні Радянської влади.
Кубанський військовий уряд ухвалив не визнавати влади більшовиків і
прийняти на себе всю повноту влади в області аж до відновлення
Тимчасового уряду. 1 листопада 1917 р. Законодавча Рада обрала
Кубанський крайовий уряд, головою якого став Л. Л. Бич. Рада шукала
підтримки серед населення області. 12 грудня відкрився 2-й
загальнообласний з’їзд представників козаків, іногородніх і горців, що
складався з прихильників Кубанської Ради. З’їзд обрав об’єднану
Законодавчу Раду у складі 45 козаків, 45 іногородніх і 8 горців, а також
новий крайовий уряд. Паралельно у Катеринодарі проходив з’їзд трудових
козаків і іногородніх (або 2-й Кубанський обласний з’їзд іногородніх),
який відмовився визнавати постанови крайової Ради й уряду і зажадав
передачі усієї влади Радам. Надії на козаків, що поверталися з фронту,
не виправдалися: жодна з військових частин, що повернулися з фронту, не
підкорилася Раді та її уряду [57]. Власні ж «війська Кубанського краю»
складалися з нечисленних добровольчих загонів. 8 січня 1918 р. об’єднана
Законодавча Рада проголосила Кубань самостійною республікою, що входить
до складу Росії на федеративних засадах. Але протягом січня Радянську
владу було встановлено в Армавірі, Майкопі, Темрюці, Тихорецькій і ряді
станиць, де почалося формування Червоної гвардії. Територія,
контрольована Радою і її урядом, стрімко скорочувалася, а 14 березня (1
березня за старим стилем) збройні сили червоних зайняли Катеринодар,
змусивши Раду і уряд зі своїм загоном рушити за р. Кубань на з’єднання з
Добровольчою армією генерала Л. Г. Корнілова. Спочатку більшість
станичників сподівалися на мирне співіснування з Радянською владою,
маючи за краще зберігати нейтрально-вичікувальну позицію. Але
непримиренна політика більшовиків і прагнення переділити всі землі
змусила основну масу стати під прапори отамана О. П. Філімонова,
змушеного підкоритися білогвардійському генералу А. І. Денікіну.

4 (17) серпня Катеринодар було знову захоплено білими, а до кінця 1918
р. вже вся Кубанська область перебувала під контролем Денікіна. За
даними емігрантських козацьких журналів, на стороні білого руху боролися
3 кінні дивізії, 3 окремі кінні бригади, 3 пластунські бригади, 24
батареї – усього близько 110 тис. кубанських козаків [58].

Головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії А. І. Денікін змушений був
відновити колишню козацьку адміністрацію, тому що козацтво становило
надзвичайно важливу частину антибільшовицького руху. Козацький уряд, у
свою чергу, змушений був миритися з колишніми царськими генералами, які
очолювали Білий рух. Кубанські козацькі лідери шукали свій «третій
шлях», але, як і раніше, зберігалися гострі протиріччя між
«чорноморцями», що стояли на федералістських і навіть сепаратистських
позиціях, і «лінійцями», які підтримали політичний курс А. І. Денікіна.
Внутрішня боротьба між козацькими лідерами призводила до «міністерського
гармидеру». За час після відставки М. П. Бабича змінилося 3 військових
отамани

(О. П. Філімонов, М. М. Успенський, М. А. Букретов, виконував обов’язки
військового отамана В. М. Іванис), 5 голів уряду, а склади уряди
змінювалися 9 разів [59].

У другорядних питаннях А. І. Денікін йшов на поступки і не заперечував,
коли Кубанська надзвичайна крайова Рада, згідно з Тимчасовим положенням
про управління Кубанським краєм, юридично перетворила Кубанську область
на Кубанський край 5 грудня 1918 р. [60] (фактично ця назва вживалася і
раніше). З цього часу і до кінця березня 1920 р. Катеринодар вважався
крайовим центром. Але А. І. Денікін ненавидів сепаратистські прагнення.
Тим часом вже 9 серпня 1918 р. до Катеринодара прибув «представник
астраханського уряду», з’явився з вірчою грамотою посол Білоруської
Народної Республіки. Незабаром при Кубанському крайовому уряді було
акредитовано уповноваженого представника від Всевеликого Війська
Донського, прибув особистий представник гетьмана Української держави
разом із секретарем посольства. Своїх дипломатичних представників (не до
А. І. Денікіна, а до Кубанського уряду!) надіслали Грузія, Вірменія,
Азербайджан, а Персія навіть відкрила у Катеринодарі «імператорське
консульство» [61]. Зовнішньополітична активність козацьких лідерів
викликала зростання підозр і побоювань. Ще на початку 1919 р. Кубанська
Рада послала свою делегацію на Паризьку мирну конференцію, намагаючись
домогтися включення Кубані в Лігу Націй як повноправного члена світового
співтовариства. Восени ЦК РКП(б) дав вказівку наркому іноземних справ
Г. В. Чичеріну почати переговори з паризькими представниками Донського і
Кубанського білокозацьких урядів, які звернулися до Раднаркому з
пропозицією про мир! [62]. Таку сепаратистську і навіть зрадницьку
діяльність, природно, А. І. Денікін терпіти не міг, але лише в листопаді
відповів розгоном Ради. Це сталося після того як стало відомо, що
«Паризька делегація» Кубанської Ради підписала з горянським меджлісом у
Тифлісі «договір дружби», у якому обіцяла підтримку горцям, що борються
проти військ білогвардійців. Справа закінчилася стратою і арештами
вождів кубанської «самостійності». Приголомшена Рада наступного дня
ухвалила законодавчі акти, що відповідали вимогам білогвардійського
командування, але вже 29 грудня 1919 р. відновила колишню Кубанську
конституцію [63]. У цих умовах дезертирство кубанських козаків з фронту
набуло масового характеру. Намагаючись врятувати становище, у січні 1920
р. козацькі лідери скликали Верховний військовий круг Дону, Кубані й
Тереку, який оголосив себе вищою владою у справах, спільних для названих
територій. Перебуваючи в полоні ілюзій, Верховний військовий круг
ухвалив: «Вилучити негайно козацькі війська з підпорядкування генерала
Денікіна в оперативному відношенні» і лише після переговорів з
командуванням Добровольчої армії визнав А. І. Денікіна «главою
південноруської влади», але 3 березня оголосив цей договір «таким, що не
відбувся» [64]. На крузі також було ухвалено рішення про створення
Кубанської армії під командуванням генерала А. Г. Шкуро – кубанського
козака. Однак вже нічого не можна було змінити – фронт відкочувався на
південь, а козаки масами розбігалися по станицях, наївно думаючи, що
Радянська влада – менше зло, ніж «єдина і неподільна Росія» за
Денікіним. Капітуляція Кубанської армії 2–4 травня 1920 р. в районі
Адлера означала, що ККВ фактично перестало існувати. Лише частина
козаків перебралася в Крим, щоб продовжити боротьбу під керівництвом П.
М. Врангеля.

Після остаточної поразки білогвардійців Кубанський корпус (близько 16
тисяч осіб) було евакуйовано з Керчі й Феодосії на грецький острів
Лемнос, куди ще раніше прибули кубанці з Новоросійська. Тут у грудні
1920 р. отаманом ККВ було обрано генерал-майора В. Г. Науменка
(залишався ним до 1958 р.). Продовжувала функціонувати Кубанська Рада.
Частина козаків згодом повернулася на батьківщину, інші виїхали в різні
країни і стали емігрантами. До Другої світової війни архів і майно ККВ і
його полків зберігалися в Белграді, а в 1949 р. військові регалії і
значна частина документів були відправлені у США. До 1981 р. вони
зберігалися в Кубанському домі в Нью-Йорку, після чого були поміщені у
Кубанський військовий музей у м. Ховеллі (штат Нью-Джерсі), де
знаходяться дотепер [65]. Нечисленна кубанська культурна еліта осіла
переважно у Чехословаччині (Ф. А. Щербина, Л. Л. Бич та ін.), а
політична і військова – у Югославії [66]. Незважаючи на розпорошеність,
кубанське козацтво зберігало свої традиції. Кубанці, що оселилися разом,
об’єднувалися у громадські організації, які називалися станицями і
хуторами. Так, у Кубанську станицю в Парижі входили козаки, іногородні й
горці з колишньої Кубанської області. Навіть в еміграції тривали старі
суперечки між прихильниками єдиної Росії і «самостійниками», які
поділялися на ряд напрямків. Особливо непримиренні виступили з ідеєю
створення так званої Козакії – союзної козацької держави, а окрема група
кубанців виступала за відділення Кубані від Росії, допускаючи в
майбутньому включення Кубанської області до складу України [67].

ЛІТЕРАТУРА:

1. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ). 2-е собр. — Т.35.
(1860 г.). — СПб., 1862. — Ст. 36327.

2. Жадан В.А. Забытый атаман Кубанского войска. // Кубанское казачество:
три века исторического пути. Краснодар, 1996. — С.71–74.

3.Фелицын Е.Д. Кошевые, войсковые и наказные атаманы. // Кубанское
казачье войско. 1696–1888 гг.: Сборник кратких сведений о войске. —
Воронеж, 1888. — С. 361–362.

4. ПСЗ. 2-е собр. — Т.43 (1868 г.). — СПб., 1873. — №45785.

5. Мальцев В.Н. Административные реформы в казачьих областях Северного
Кавказа во второй половине XIX в. // Проблемы истории казачества.
Волгоград, 1995. — С.95–96.

6. ПСЗ. 2-е собр. — Т.53 (1878 г.). — СПб., 1880. — Ст. 58547; Див.
також: Памятная книжка Кубанской области издан. 1881 года».
Екатеринодар, 1881. — Отдел II. — С.1, 131–135.

7. Казин В.Х. Казачьи войска: Краткая хроника казачьих войск и
иррегулярных частей. — СПб., 1912. — С.128.

8. ДАКК. Ф.454. Оп.3. Спр.88. Арк.165 зв.

9. ПСЗ. 3-е собр. Т.22. №21371; ДАКК. Ф.449. Оп.2. Спр.371; О назначении
ст. Кавказской местопребыванием управления отдела. // Вестник казачьих
войск. — 1902. — №19. — С.301.

10. Кубанский сборник. — Т.17. — Екатеринодар, 1912. — С.286; ДАКК.
Ф.418. Оп.1. Спр.3326; Ф.449. Оп.2. Спр.765.

11. Казин В.Х. Казачьи войска: Краткая хроника казачьих войск и
иррегулярных частей. — СПб., 1912. — С.130–131.

12. РДІА. Ф.866. Оп.1. Спр.46. Арк.6–6 зв.

13. Македонов Л.В. В горах Кубанского края. Быт и хозяйство жителей
нагорной полосы Кубанской области. — Воронеж, 1908. — С.157.

14. Короленко П.П. Поземельный вопрос в Кубанской области. // Казачий
вестник. — 1886. — 23 февраля, 27 февраля, 2 марта.

15. Фелицын Е.Д. Кошевые, войсковые и наказные атаманы. // Кубанское
казачье войско. 1696–1888 гг.: Сборник кратких сведений о войске. —
Воронеж, 1888. — С.394.

16. Щербина Ф.А. Краткий исторический очерк Кубанского казачьего войска.
// Кубанское казачье войско. 1696–1888 гг.: Сборник кратких сведений о
войске. — Воронеж, 1888. — С.256–257.

17. Шацкий П.А. Сельское хозяйство Предкавказья в 1861–1905 гг.
(историческое исследование) // Некоторые вопросы
социально-экономического развития Юго-Восточной России. — Ставрополь,
1970. — С.33–35.

18. Мельников Л. Призрак «малоземелья» на Кубани. // Кубанские областные
ведомости. — 1897. — №135.

19. Доклад о результатах командировки начальника Главного управления
казачьих войск генерал-лейтенанта Щербов-Нефедовича в 1899 году в
Кубанскую и Терскую области. — СПб., 1902. — С. 26.

20. Очерки истории Кубани с древнейших времён по 1920 г. / Под ред. В.Н.
Ратушняка. — Краснодар, 1996. — С. 357–358.

21. Там само. С.409–410.

22. Леусян О.А. Из истории Черноморско-Кубанской железной дороги. //
Голос минувшего: Кубанский исторический журнал. Краснодар, 2000. №3/4.
С.71–75; Леусян О.А. Казачья железная дорога. // Казачество России:
история и современность. — Краснодар, 2002. — С.90–93.

23. Македонов Л.В. В горах Кубанского края. Быт и хозяйство жителей
нагорной полосы Кубанской области. — Воронеж, 1908. — С.64, 65, 178,
181.

24. Павловский С.В. Участие кубанских казаков в освобождении Болгарии от
османского ига. // Из дореволюционного прошлого кубанского казачества. —
Краснодар, 1993. — С. 92.

25. Там само. — С. 91.

26. Ратушняк В.Н. Под стягом России. К 300-летию Кубанского казачьего
войска // Голос минувшего: Кубанский исторический журнал. — Краснодар,
1997. — №1. — С. 3.

27. Басханов А.К., Басханов М.Н., Егоров Н.Д. Линейцы: Очерки по истории
станицы Лабинской и Лабинского отдела Кубанской области. — Никосия,
1996. — С. 189.

28. Стрелянов (Калабухов) П.Н. Корпус генерала Баратова. 1915–1918 гг. —
М., 2002. — С. 122–126, 131.

29. Басханов А.К., Басханов М.Н., Егоров Н.Д. Линейцы: Очерки по истории
станицы Лабинской и Лабинского отдела Кубанской области. — Никосия,
1996. — С. 191–194.

СКОРОЧЕННЯ:

ДАКК – Державний архів Краснодарського краю.

РДІА – Російський державний історичний архів.

РДВІА – Російський державний військово-історичний архів.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *