РЕФЕРАТ
на тему:
Хід та підсумки повоєнної відбудови народного господарства України
(1944-1950 рр.)
Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в
умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися
у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на
кінець 1945 p. розширилася і становила понад 580 тис. км2. У 1954 p. до
України було включено Крим.
Складним було демографічне становище. Так, у 1941 p. населення становило
41,3 млн, а у 1945 p. — 29 млн осіб. За радянською статистикою, кожен
шостий житель України загинув. Решта була депортована на примусову працю
у Німеччину, евакуйована на Схід, заслана до таборів. Майже мільйон
поляків у 1944—1946 pp. виїхало до Польщі, а в Україну переселилося
близько 500 тис. українців. За 1945— 1948 pp. повернулося близько 2,2
млн демобілізованих воїнів, а також практично всі евакуйовані. Проте
довоєнного рівня населення було досягнуто тільки в 1958 p. Після 1950 p.
темпи природного приросту населення знижувалися (з 14,6 % у 1950 p. до
0,81 % в 1966 p.). Кількість сільського населення зменшувалася в
середньому на 0,5 % на рік. У 1966 p. частка міських жителів становила
51 %.
За етнічним складом зросло російське населення — 7 млн, або 16 % , у
Східній та 330 тис., або 5 %, у Західній Україні. У роки війни
скоротилася чисельність поляків, євреїв, кримських татар.
Після війни залишилося лише 17 % довоєнної кількості робітників, а весь
промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти 1940 p. У 1950 p.
цей показник становив 81 %. Протягом 50—60-х років гострої нестачі
робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного
перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості
істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях
матеріального виробництва (81,5 % у 1960 p.). У промисловості,
будівництві, на транспорті було зайнято 38,8 %. Зберігалася висока
частка зайнятих у сільському господарстві — 42,7 %, а у сфері торгівлі,
послуг, державного управління — 18,5 %.
Господарство розвивалося на основі директивних п’ятирічних планів:
п’ятого (1951—1956 pp.), шостого (1956— 1960 pp.), сьомого (1961—1965
pp.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про
те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до
комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і
перегнати індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який
проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей.
Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство
СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом
функціонування командно-адміністративної системи, партійного
керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку
господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.
Значні втрати господарства України в роки другої світової війни зумовили
низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні
було вироблено лише 26 % промислової, 49 % сільськогосподарської
довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31 % . У СРСР ці показники
становили відповідно 92, 60, 45 % .
Відбудова господарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами
розвивалася промисловість — 34,6 % щорічно при 22—23 % по СРСР. Перевага
надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній,
електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано
понад 2 тис. підприємств.
Про зростання обсягу промислового виробництва важкої індустрії України
на 1950 p. свідчать такі дані:
З відновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі,
коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва
чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі —
газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема
побудовано газопровід Дашава — Київ. Проте у структурі палива перевага
надавалася вугіллю (понад 90 %).
Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2
рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів,
напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно
розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва,
транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного
устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський
авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали
Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.
У 1950р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.
Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950р. вантажооборот
залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9 %, морського транспорту —
на 50 %, автомобільного — на 117 %.
Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове
виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових
панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло
довоєнного рівня (відповідно 79 і 80 %). Однією з причин було обмеження
асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.
Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися
старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу
(Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області).
Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам’яновугільному
басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво
автобусів, радіоапаратури. У 1950 p. промислове виробництво становило 10
% загальноукраїнського проти 3 % у 1940 p.
Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США
відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником
плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були
незначними. Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн
дол. США. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За
1946—1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт і зв’язок України
було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом з
кооперативними підприємствами, колгоспами — 7,1 млн крб. Частка
промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень
становила 55,7 %. Інвестиції на 85,7 % направлялися у важку
промисловість. На господарство республіканського підпорядкування
припадало 11 %, на господарство союзного підпорядкування — 89 %
загального обсягу капітальних вкладень.
У 50-х — першій половині 60-х років основні напрями економічної політики
залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з
західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після
1950 p. вони помітно сповільнилися. За 1951—1958 pp. промислова
продукція щорічно зростала на 12,3 %, національний доход — на 11,7 %, за
1959—1965 pp. — відповідно на 8,8 і 7 %. У структурі суспільного
виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом (у СРСР його
обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9
%, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв’язку — 4,7,
будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1 %.
Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного
транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З
1954 p. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну йшла
продукція у 81 країну світу. Зріс вантажооборот морського,
автомобільного, повітряного транспорту.
Змінилася географія промисловості. З’явилися нові промислові центри:
Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася
частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і
Південного економічних районів, їх співвідношення у 1965 p. становило
відповідно 60,7, 27,4 і 11,9 %. Продовжувалась індустріалізація шести
західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції
збільшився втричі. У 1965 p. ці області давали 8,9 % валової промислової
продукції республіки (за вартістю).
В 1950—1965 pp. у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб.
Державні кошти становили близько 70 %, підприємств — 10, колгоспів — 12,
населення — 8 %. Структура розподілу інвестицій залишалася
непродуктивною. На обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—ЗО % ,
у першій половині 60-х років — 28 % усіх капіталовкладень, решта — на
будівельно-монтажні роботи. За сферами господарства капітальні вкладення
розподілялися так: матеріальне виробництво — 67,5 %, з них:
промисловість — 39,3, сільське господарство — 16, будівельна індустрія —
2,4, транспорт і зв’язок — 9,8; нематеріальне виробництво — 32,5 %, з
них: житло — 19,1, торгівля, освіта, наука, охорона здоров’я та ін. —
13,4 %.
Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної
оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та
автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості
удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання
вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У доменному та
сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об’ємом,
використовували засоби автоматизації на контрольних операціях за ходом
плавлення, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплавлення
сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної промисловості. На
машинобудівних підприємствах застосовували автоматику та напівавтоматику
електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу.
Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 p. до 60
%, річковому — до 78, морському — до 68,5 %. Лише в 1959—1965 pp. було
створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і
матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки
і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено
понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813
автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 p. у промисловості
України налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4
комплексно-автоматизовані електростанції, 9343 механізовані й
автоматизовані лінії, було комплексно механізовано й автоматизовано 2527
дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство. Зросла продуктивність праці.
Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з
потребами розвитку країни і світовим досвідом. Ефективність
капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталоємність зростала.
З’явилася тенденція зниження рентабельності. Зростання національного
доходу було нижче за союзний.
Повільно впроваджували досягнення науково-технічного прогресу.
Винахідництво недостатньо стимулювалося матеріально, практично не
існувало патентного права. Незбалансовано розвивалися різні галузі.
Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від
потреб зв’язок, житлове будівництво. Залізниці республіки
обслуговувались електроі тепловозною тягою на 59 %. Лише третина доріг
мала тверде покриття. Не забезпечували потреби країни автомобільна,
авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за
виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між
важкою і легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15 %
всіх промислових капіталовкладень. Хронічно бракувало споживчих товарів.
Неповністю використовувалися виділені капіталовкладення. Тільки в 1965
p. в Україні було не завершено 52 об’єкти.
Гальмувала економічний розвиток система управління та планування
промисловості. Протягом другої половини 40-х — початку 50-х років
господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними,
союзно-республіканськими і республіканськими міністерствами (у березні
1946 p. народні комісаріати були перетворені на міністерства).
Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни.
Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. У
1954 p. створено союзнореспубліканські міністерства чорної металургії та
вугільної І промисловості України. У 1956 p. перетворені з союзних в на
союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії
та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної
промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР. Протягом
1953—1956 pp. у республіканське підпорядкування перейшло близько 10 тис.
підприємств і організацій. Частка продукції республіканської
промисловості зросла до 76 % проти 34 % у 1953 p. Розширилися права
директорів підприємств у плануванні виробництва, реконструкції,
будівництва, затвердженні штатів.
Середина 50-х років стала періодом кризи старого управління та
планування. Внаслідок реформи 1957 p. керівництво промисловістю було
передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю
на своїй території незалежно від профілю. Держплан здійснював лише
загальне керівництво, планування та координацію у всесоюзному масштабі.
Розробку планів починали на підприємствах, продовжували у раднаргоспах,
потім у Держплані республіки і Держплані СРСР. Основними методами
планування залишався балансовий. Почали впроваджувати
економікоматематичні методи і моделі. За основний показник ефективності
господарства приймалося співвідношення приросту національного доходу в
порівняних цінах і капітальних вкладень у сферу матеріального
виробництва. Проте реформі не підлягали воєнна промисловість та
енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціональніше
використовувати ресурси, подолати галузеву роз’єднаність і відомчі
бар’єри.
На території України було створено 11 районів: Київський, Харківський,
Львівський, Вінницький, Ворошиловградський, Дніпропетровський,
Херсонський, а у 1960 p. — ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський.
Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів
УРСР. У рамках раднаргоспів підприємства або безпосередньо
підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати.
Триланкова система застосовувалась у легкій, м’ясо-молочній, харчовій
промисловості. У I960 р. було створено республіканські раднаргоспи, в
1962 p. — Раду народного господарства СРСР і укрупнено районні
раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів створено 7.
Використана література:
Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика.
— К.: Вікар, 1999
Субтельний О. Історія України. – Львів, 2001.
Словник-довідник з історії України. – К., 2003.
PAGE
PAGE 7
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
