Реферат на тему:
ДИПЛОМАТИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ
МІЖ ВІЗАНТІЄЮ ТА РУССЮ
З 860 ПО 1043 рр.
(очима історика Жана-П’єра Арійньона)
Жан-П’єр Арійньон належить до покоління французьких істориків, які,
починаючи з 70-х рр., завзято взялися за відродження у французькій
історіографії інтересу до політико-дипломатичної історії, таким чином
переборюючи домінування в ній історико-економічної проблематики. Новітні
дослідження ведуться не стільки в напрямку розробки нових сюжетів з
цього питання, скільки шляхом переосмислення всього того, що вже свого
часу було зроблено попередніми поколіннями істориків. Новаторство цієї
школи полягає у застосуванні сучасних методик досліджень. Передовсім це
стосується зміни ставлення історика до самого предмету вивчення. На
перший план здебільшого висувається подія-факт, що вивчається не ради
нього самого, а задля збирання інформції, яку через нього можна виявити.
Перед істориком постає весь спектр поглядів і позицій: тут можуть
вступати в діалог свідчення самих учасників події-факту з оцінкою його,
що робилася під будь-яким іншим кутом зору. Це все дає змогу одержати
“стереоскопичне” зображення історичного факту, тобто він набуває
самостійної наукової цінності.
Дія українського читача, що переважно користується творами істориків
позитивістської та марксистської орієнтації і звик бачити зображення
історичних подій у підкреслено контрастній, переважно чорно-білій,
тональності, таке бачення історії може видатись незвичним, а відтак і
мало переконливим. Одначе цінність його незаперечна.
Кут зору, під яким Ж. П. Аріньйон оглядає добре відомі багатьом факти
української середньовічної історії, змушує переосмислювати, а іноді й
переоцінювати свої історичні знання. Те, що практично було безсумнівним
для істориків попередніх поколінь, викликає сумнів, а, отже, змушує
глибше домислюватись над вічною проблемою дослідника історії: яка
історична реальність нам доступна, а яка ні? Кожна нова книга або стаття
історика — це лише його прочитання минулого, його коментар історичних
джерел. І як би нам не хотілося, щоб істиною був факт, повідомлений
свого часу нашим першим істориком Нестором, що київська княгиня Ольга
«переклюкала» візантійського імператора Костянтина VII, мусимо пам
‘ятати, що Нестор був істориком, а його «Повість» — всього лиш
історичний твір, що коментує минулі літа.
860 року, саме тоді, коли руси (?? ???) вперше входять у конфлікт
Візантійською Імперією1,2, остання щойно подолала іконоборчу кризу,
успішно опираючись римським претензіям, вдалася до грандіозної
місіонерської справи, нарешті тільки-но визначила те, що Поль Лемерль
називає «візантійським класицизмом», тобто «в надрах візантійського
християнства цивілізацію, з одного боку, з другого — етику».
Конче важливо, на нашу думку, звернути увагу на цей розвиток
візантійської цивілізації середини IX ст., аби зрозуміти природу зносин,
які Візантійська Імперія налагоджувала з молодою Руською Державою, що
перебувала в стадії формування. Саме з такого погляду ми підходили до
наших міркувань, ці думки спираються на джерела, давно вже
проаналізовані4. Обмежимося послідовним розглядом принципових фаз
входження Русі до візантійської ойкумени між 860 і 1043 рр.
Отже, на початку червня 860 р. руси вторглися у Візантію; були попід
стінами Константинополя саме тоді, коли імператор залишив місто для
того, щоб захищати східний кордон Імперії;
Фотій, тогочасний патріарх константинопольський, виголосив два казання,
що являють собою найцінніше свідчення про щ події. Нарешті, кількома
роками пізніше він згадує про наслідки цього нападу у своєму знаменитому
енциклічному листі до східних патріархів, що датується весною 867 р.,
констатуючії, що цей народ (руси. — В. К.), колись такий жорстокий, не
лише прийняв віру християнську, а й став «підлеглим і союзним» римлянам.
У цих двох проповідях Фотій порівнює напад русів з «раптовою бурею», з
«ударами грому небесного», що налетів на Константинополь тоді, коли
імператор і армія були відсутні. Це раптове вторгнення і жорстокість
нападників11 роблять похід подібним до «набігу вікінгів». X. Ахрвейлер
зазначив, що руси, щоб збільшити ефект несподіванки, могли провести цей
напад тільки з північного сходу, зі сторони сучасного Криму, який
називали тоді Тавридою-Хозарією, де, починаючи з 861 р., діє місія
Костянтина-Кирила, що приводить до навернення цього племені у
християнство, так само як і до його інтеграції y візантійську ойкумену.
Цей народ стає hypekooi kai proxenoi Імперії. Д. Оболeнський звертає
увагу на класичне походження цих двох термінів, але нам здається, що
важливо достеменно вивчити їхнє вживання. Перший, hypekooi, звичайно
тлумачать як підлеглий. У Геродота ослаблені перси «підпали у
підлеглість мідян» після військової перемоги, що здобув Деіокес15.
Ксенофонт у «Кіропедії» вкладає цей термін до вуст Сіаксара, який
говорить про «підлеглих». В «Елініках» Агесілас пропонує Фаркабазу
зламати стосунки з царем і не підкоряти йому рабських прибічників, щоб
зробити з них його «васалів». Та найчастіше найбільш цікаво вживається
цей термін у Фукидіда в сьомій книзі його «Історії Пелопоннесу», коли
він складає каталог я одні з яких підтримували Сіцилію, інші — Афіни.
Серед останніх автор розрізняє: підлеглих імперії (?? ???????),
автономних союзників (?? ?’??? ????????? ?????????), нарешті, найманців
(?? ??????????); перші розподілені на дві групи: ті, що сплачують данину
(??? ??????? ??? ????? ????????) і виступають на боці афінян як
«підлеглі імперії з примусу» (??????? ?’????? ??? ??????), а також ті,
що не платять данину (?? ???? ???????), але «засуджені до суден» (?????
???????). Отже, для Фукидіда термін hypekooi визначає ясний політичний
стан приналежності членів до Конфедерації Делосу, які щодо Афін
перебувають у залежності, тобто на службі, що в свою чергу може бути
примусовою. Вживання цього слова Фотієм видається нам украй важливим.
Патріарх, що, очевидно, був знайомий з творами Фукидіда, хотів
підкреслити подібність залежності, в якій були члени Конфедерації Делосу
щодо Афін, із залежністю русів щодо Константинополя. І для перших, і для
других служба могла бути примусовою (??????); хоча для того, щоб міг
упроваджуватися примус, слід припустити, що руси, які вціліли після
набігу 860 р., оселилися в районі, підпорядкованому римській
адміністрації (??? ??? ‘???????? ?????????): Херсонесі Таврійському.
Проксенія, інституція грецьких античних міст, в свою чергу була об’єктом
копіткого вивчення21, яке показало, що термін, як його вживали в Олімпії
або в Дельфах, має розумітися в значенні поручителів, посередників.
Вживання разом цих двох слів під пером Фотія для позначення політичних
відносин, що встановилися між Візантійською Імперією та русами після
походу 860 р., не є випадковим, але походить від зацікавленості
освіченої людини справами дипломатії і показує жвавий стиль .
Отже, з цього ми можемо зробити такі висновки:
1)Руси, що нападають на Константинополь 18 червня 860 р., в жодному разі
не приходять з Руської держави, вже заснованої на «шляху з варяг у
греки». Ці руси є членами варяго-слов’янського племені, яке зробило чи
не останній свій напад і підійшло до стін столиці Візантії після
тривалих і далеких мандрів.
2) Після невдачі свого походу руси повертаються туди, звідки вони
відпливали, тобто в Тавриду-Хозарію, де місія Костянтина-Кирила відразу
поспішає навернути їх до віри.
3) Нарешті, між 861 і 867 рр. ці руські християни, що оселилися в межах
візантійської ойкумени, стали підлеглими Імперії, призначеними захищати
кордон, тобто уповноваженими наглядати за рухом численних племен, які
кочували степами на північ від Понта Евксинського. В цьому розумінні
вони були посередниками візантійців у їхніх стосунках з іншими народами
регіону, а одночасно виступали від уряду Константинополя поручителями за
збереження statu quo в цій ключовій зоні для забезпечення прикриття
візантійської столиці, виходячи з сумного досвіду нападу 860 р.27.
Друга фаза зв’язків Візантії і русів розпочинається на початку Х ст. з
укладення знаменитих торговельних угод та візит княгині Ольги до
Константинополя. Єдине, що нас тут цікавить в політичному плані, це,
по-перше, те, що руси, з якими візантійці звідтоді матимуть відносини,
побудували на цей момент державу, столицею якої став Київ. С. М.
Каштанов ефективно продемонстрував, що після ретельного опрацювання
угоди 911 та 944 рр. були укладені в двох примірниках у Константинополі
повноважними представниками Русі і Візантії, які діяли її відповідними
інструкціями своїх урядів, проте ці угоди були складені відповідно до
практики візантійської канцелярії.
Однак уважне вивчення послідовної дипломатичної процедури ясно свідчить,
що угода 911 р. була укладена без попередніх переговорів візантійських
послів з Олегом у Києві. Здається також, що після військового походу 907
р. посланці від руського князя, маючи абсолютні повноваження, приїхали
до Константинополя домовлятися про умови угоди 911 р. і заприсяглися
представляти руську націю. Візантійці зрозуміли стратегічну та
комерційну важливість молодої держави, але ще не розглядали її такою, що
може належати до ієрархії візантійської ойкумени. На цей визначний крок
для історії дипломатичних стосунків Імперії зважилася у 944 р., коли
візантійські дипломати були направлені до Києва, щоб безпосередньо
обговорювати умови взаємного договору, який є свідченням офіційного
входження Руської держави, що утворилася тепер навколо Києва, до
ієрархії держав, які посідають чільне місце у зносинах Візантії.
Звідтоді шляхи до Константинополя були відкриті не тільки руським
купцям, але й офіційній делегації, яку трохи згодом привезла до
візантійської столиці княгиня Ольга.
Дата і навіть мета цього візиту породжували безліч гіпотез. Ми досі
дотримуємося нашого висновку, який датує час подорожі Ольги 957 р. ;
візит мав на меті створення матримоніального союзу між київською
династією та імператорським домом через шлюб князя Святослава з дочкою
імператора Костянтина VII. Такий шлюб міг би бути з боку Константинополя
справді визнанням суверенних прав київської династії. Відомо, що цієї
мети не було досягнуто. Але знаки пошани, якими імператор оточив прийом
Ольги в Константинополі, красномовно свідчать про місце, яке віднині
посіла Русь у візантійській ойкумені: вона стала головною фігурою
політичної та військової системи з погляду гарантій statu quo в
регіонах, розташованих на північ від Чорного моря. Щонайменше два
конкретні факти проілюстрували цю нову політику — саме на Русі Никифор
Фока шукатиме найманців, вкрай потрібних йому для відновлення своєї
влади на Кріті. Саме на підставі пункту 7 угоди 944 р. Святослав
виступає проти хозар у 964 р.
Безумовно, зростання руської могутності через якийсь час створить
загрозу для Імперії, тому Іоан Цимісхій розпочне війну зі Святославом у
971 р. Та навіть перемога, здобута тоді Візангією, істотно не похитнула
головної ролі, яку відігравала Русь у політичному балансі північних
регіонів Чорного моря. Військова кампанія також закінчується договором
971 р., який знову передбачає втручання русів у разі нападу на
візантійські території.
Остання фаза входження Русі у візантійську ойкумену розпочалася
наприкінці Х ст. прийняттям князем Володимиром православ’я та його
шлюбом з багрянородною Анною.
Хрещення, що ймовірно мало місце в Києві 6 січня 988 р., ввело
Володимира до ієрархії християнських володарів, як це розуміли в
Константинополі; завдяки своєму шлюбу з багрянородною Анною, який
святкувався впродовж літа 988 р., Володимир входив до імператорського
роду. Справді, в германо-скандинавській концепції матримоніального союзу
жінка, котра взяла шлюб, переходить з mundium (у даному разі «сім’я». —
B. К.) свого батька до mundium чоловіка. Але при цьому жінка й надалі
належить до батьківської родини, як це добре показано в першому розділі
«Руської правди», що наказує синові сестри помститися за вбитого дядька
тоді, коли немає ближчих родичів.
Отже, шлюб, не надаючи переваги батьківському родові і братнім зв’язкам,
іноді дозволяє вводити інших чоловіків до genos-у.
В разі матримоніального союзу між родинами, що володіють jus regnandi
(правом царювати. — В. К.), справа набуває більшої важливості, оскільки
спадкоємці чоловічої статі по жіночій лінії можуть (за відсутності
прямих спадкоємців або в разі династичного перевороту) представити своє
легітимне право на спадкоємність. Відомо, що норманни мали користь з цих
положень для завоювання влади в південній Італії.
Шлюб Володимира з багрянородною Анною постає перед нами в новому світлі.
Насамперед той факт, що Анна була «народжена в багряниці», стає
найсуттєвішим елементом створення альянсу, оскільки її потомство в
певний час зможе отримати перевагу в спадкоємстві імператорської влади.
Отже, Володимир у 988 р. досяг такого стану, коли Візантія розглядала
його не тільки як руського володаря, але і як родича, надаючи династії
Володимира особливого значення і вирізняючи її з-поміж усіх династій
Східної та Західної Європи46.
Шлюб Анни і Володимира постає як неминучий наслідок християнізації.
Володимир увійшов до ієрархії володарів-християн, де чільне місце
належало імператору, водночас він був пов”язаний з імператорським
genos-ом; його династія була відтоді єдиною, спроможною довести своє
право на jus regnandi і, зрештою, на імператорське спадкоємство,
ставлячи всі інші царські потомства в ряд підвладних.
Можна поставити питання — чи не призвела ця нова політична позиція
молодої держави до останнього протистояння Русі і Візантії 1043 р.. Ми
напевно знаємо, що руси уважно стежили за суперечками, що точилися в
імператорському палаці Константинополя в 1041-1042 рр. Але у вересні
1042 р. переможець сіцілійських арабів, полководець Георгій Маніакес
виступає проти імператора Костянтина IX Мономаха. Цей останній мав владу
лише завдяки тому, що одружився з дочкою Василія II Зої, причому для неї
це був уже третій шлюб. А. Поппе доказово продемонстрував, що Г.
Маніакес, перш ніж розпочати повстання проти Костянтина IX, шукав
підтримки князя Русі Ярослава. Однак Г. Маніакес знав юридичну практику
матримоніального права ломбардських володінь південної Італії, йому була
відома роль, яку відігравали зяті та шурини ломбардських володарів у
праві передачі jus regnandi. Як наслідок, він зміг викликати втручання
Ярослава у внутрішні справи візантійців, нагадавши князю його стан
співспадкоємця імперії, як сина багрянородної Анни. Саме з цієї причини,
як нам здається, князь Ярослав швидко приймає рішення не посилати
допоміжних загонів для підтримки армії повсталого вождя, кандидата на
престол (як це було зроблено 988 р. для підтримки Василія II — з тією
істотною різницею, що той захищав свої легітимні права на імператорське
престолонаслідування), але з поспіхом посилає свого власного сина
Володимира Ярославича на чолі сильної руської флотилії для того, щоб
вести разом з ватажком заколотників злагоджені воєнні дії на морі й на
суходолі проти столиці Імперії. Ми з певністю можемо думати, що, в разі
перемоги, Володимир Ярославич не забув би представити свої законні права
на імператорський престол і зажадав би від Г. Маніакеса принаймні
розподілу імператорської влади.
Звістка про раптову смерть ватажка повстанців у Фессалоніках прийшла до
русів лише тоді, коли вони наблизилися до стін Константинополя.
Позбавлений підтримки армії із суходолу, так само як і можливості
заволодіти містом, Володимир Ярославич намагався відпливти додому так,
щоб не обтяжувати себе даниною. Імператор Костянтин IX використав час
переговорів про данину для того, щоб зібрати військовий флот, який
дозволив йому завдати русам тяжкої поразки у Босфорі.
Втручання Ярослава у внутрішні справи Візантії в ім’я принципу
легітимності, що він успадкував від своєї матері, не мало успіху. Але
Ярослав з не меншою наполегливістю і далі проводив політику
матримоніальних альянсів, відсвяткувавши шлюб свого сина Ізяслава
Ярославича з Гертрудою Польською в 1043 р. і готуючи шлюб другого сина
Всеволода з дочкою Костянтина Мономаха, тоді як його доньки вийшли заміж
за Гаральда Гардрада Норвезького, Андраша Угорського та Анрі
Французького.
Ця матримоніальна політика свідчить про те, якими важливими були для
Ярослава родинні зв’язки, він вважав їх наріжним каменем ordo mundi
(світового порядку. — В. К.) і вбачав у них найнадійніший засіб
гарантування миру. В цьому розумінні така політика дуже нагадує ту, яку
проводив на Заході Теодорік Великий, що також намагався ввібрати
варварські володіння Заходу в надра однієї великої родини, головою якої
він волів бути сам. Але ж який висновок звідси можна зробити стосовно
міжнародних відносин Київської Русі в зоні Чорного моря з 860 по 1043
рр.?
Перш за все ясно, що руси, які 18 червня 860 р. нападають на Візантію і
з’являються під мурами Константинополя, не є представниками держави,
створеної на берегах Дніпра. Найімовірніше, йдеться про останній рубіж,
якого досягло варяго-слов’янське плем’я, чия поразка під стінами міста,
з одного боку, дозволила його членам оселитися в Херсонесі Таврійському
як “підданим союзникам” Імперії і, з другого боку, прискорила їхню
християнізацію завдяки місії Костянтина-Кирила.
Ці найперші контакти з русами продовжуватимуться іншими зносинами
протягом усього Х ст. Але відтоді візантійські імператори, навчені тими,
хто зумів оселитися в межах їхньої держави, надалі можуть ефективно
протистояти нападам, що готуються на шляху «з варяг у греки», де
розміщувалися політичні, економічні та соціальні сили молодої Русі.
Візантійці знайомляться з нею, оскільки після кампанії Ігоря 941 р.
вирішують відправити до Києва своїх повноважних представників, щоб
обговорити угоду 944р. Після того вони з політичних міркувань негайно
надали Руській державі військових повноважень, довіряючи їй підтримку
statu quo в такому жвавому регіоні, як понтійські степи.
Контакти з Візантією не можуть обмежуватися лише політичні та
економічною сферами. Отже, основна мета християнизації слов’ян, що
успішно втілювалась, як відомо, Костянтином-Кирилом у Моравії та їхніми
послідовниками в Болгарії, була досягнута тепер і на Русі, вона принесла
нові релігійні та культурні виміри у візантійсько-руські стосунки. Щодо
спроб входження до орбіти Константинополя — київські князі відгукнулися
на це своїми політичними прагненнями. Матримоніальний союз цілковито
відповідав християнізації, а також місцю в ієрархічному божественному
влаштуванні світу з імператором на чолі. Він дозволяв династії, що
владарювала в Києві, увійти до імператорського genos-у, а, отже, надати
їй jus regnandi.
Якщо в 957 р. під час приїзду Ольги до Константинополя ситуація ще не
дозріла для такої домовленості, то в 988 р. громадянська війна, що
спалахнула в Імперії, вивела на перший план Василія, представника
імператорської легітимності, який дав згоду на шлюб своєї сестри
багрянородної Анни з руським князем Володимиром, котрий прийняв
християнську віру незадовго перед тим. Тож Візантія сама дозволила Русі
ввійти до ойкумени хоча династія Рюриковичів стала спадкоємницею
імператорського jus regnandi.
На нашу думку, саме з цих причин Ярослав Мудрий вирішив виступити проти
Костянтина IX, менше для того, щоб підтримати претензії ватажка
повстанців, більше — аби утвердити власні виключні права, що йому тепер
належали. Нарешті зазначимо, що цю політику з часом перейме Володимир
Мономах, який підтримає свого зятя Льва, як сина римського імператора
Діогена, в його боротьбі проти Олексія Комнена.
Отже, руси після того, як шляхом матримоніального союзу з багрянородними
особами заволоділи правом «участі» в імператорських справах, на відміну
від болгар та сербів, не виявляли настирливості у привласненні собі
цього права пізніше. Причинами «стриманості» київських князів у цій
сфері давно займаються спеціалісти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
