Більшовицька влада і укр. національне життя (реферат)

Реферат на тему:

“Більшовицька влада

і українське національне життя”

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані
біль-

шовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній
лише Україні

побоїща, розстріли та епідемії, пов’язані з війною, й особливо
громадянською, заб-

рали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили
сотні тисяч

людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів.
Було

очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних
соціальних

перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого

вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в
змозі про-

довжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р’. спричинилася
до кризи

керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії
про напрями

створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала
поставлені цілі

обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи
окремої

особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на
відкриті висту-

пи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу під-

тримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у
власних си-

лах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період
часто вважа-

ють золотим віком українців під владою Рад.

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою
спричинила

розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в
економіці й

водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські
міста, біль-

шовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного
комунізму.

Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств,
примусову

трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш
ненавис-

ний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана,
обсідали

села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося
залишати

собі всього близько ЗО фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям,
партія

організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали
пере-

,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 °о
«здобичі».

У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас
із за-

гостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії
та Укра-

їни охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав
життя со-

тень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від
своєї

майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й
органі-

зував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання
невдово-

лення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі
страйки та

селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона
армія й

Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал
полі-

тики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо
селянам.

І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його
готовність

зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед —
зна-

мените ленінське «танго». 21 березня 1921 р. на Х з’їзді партії він
насилу переконує

своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики
(непу), та й

то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні
ро-

боти з’їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад.
Неп став

компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість
оправитися

від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб
заспокоїти

селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва
продуктів. За-

мість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком.
Сплативши

його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими
цінами. Бідні

селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від
політики ство-

рення колективних господарств. На Україні більшість земель,
націоналізованих

Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними
селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль

над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам
невеликі

виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін
ішов

тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався
відмовлятися від мрії

створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за
такими

«командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки,
транспорт і зов-

нішня торгівля.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати

продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських
господарств

швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 %
більше

землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке
стимулювали

так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду,
також сягнуло

довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під
контро-

лем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам’яті кошмарних років
грома-

дянської війни український селянин став миритися з більшовицьким
режимом, на

який раніше дивився з великою підозрою.

Хоч як повільно йшли Ленін та більшовики до визнання значення
націоналізму,

захопивши владу, вони поставилися до національного питання з
обережністю. З од-

ного боку, під час громадянської війни більшовики виступали за
самовизначення

націй «аж до відокремлення та утворення самостійних держав». З іншого
боку, вони

намагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють
«буржу-

азні елементи», які начебто не можуть і не будуть діяти в інтересах
робітничого кла-

су. Але після поразки «буржуазних націоналістів» більшовики (влада яких
над на-

селенням ще достатньо не зміцніла) мусили знаходити спільну мову з
радянськими

урядами неросійських народів, що вони їх поставили.

Підпорядкована Москві комуністична партія цілком контролювала
український

радянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто
небез-

печними були прецеденти, що свідчили не на користь такого кроку. В
Брест-Литов-

ську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний
секретаріат

як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж
визнати су-

веренність українського «буржуазного уряду», більшовики навряд чи могли
зро-

бити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд
належало

трактувати, принаймні теоретично, так, наче він мав суверенну владу.
Відтак аж до

1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував
зовнішні

стосунки^ (уклавши 48 власних угод), вів зовнішню торгівлю й навіть
почав закладати

підвалини окремої української радянської армії.

Серед українських більшовиків також існували впливові угруповання, що
висту-

пали за українську радянську державність. До них уходили в основному
боротьбисти

та укапісти, що в 1919 р. відокремилися відповідно від української
соціалістичної та

української соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із
цих двох

груп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з
Олександром

Шумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю приро-

дою партією народною, вони мали тісніші зв’язки з українським
селянством, ніж

більшовики. Після провалу другого радянського уряду на Україні під
вінець літа

1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі
комуністич-

ної революції на Україні. З цією метою вони переіменувалися на
Українську кому-

ністичну партію (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з
проханням прий-

няти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та коли
підпорядко-

ваний Москві Комінтерн відповів відмовою, боротьбисти були змушені
саморозпус-

титися. Оскільки більшовики відчували гостру потребу в україномовних
активістах,

близько 4 тис. боротьбистів було прийнято в партію ‘й декого з них
призначено на

високі посади в радянському українському уряді. Цей крок дав змогу
національне

свідомим лівим вести всередині радянського режиму змагання за українську
дер-

жавність.

Аналогічна історія сталася з кількома тисячами укапістів. Вони також
спробу-

вали перехопити у більшовиків «грім та блискавку», наслідуючи їх.
Назвавщи себе

Українською комуністичною партією, укапісти намагалися, й теж
безуспішно, всту-

пити до Комінтерну. В 1925 р. вони були змушені розпуститися, й деякі з
них, вклю-

чаючи таких провідників, як Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко, з тієї ж
причини,

що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську політику партії
зсередини, при-

єдналися до більшовиків.

На відміну від цього запізнідого поповнення більшовицьких лав із його
невизна-

ченою орієнтацією було також кілька старих українських членів партії,
які щиро

прагнули перемоги комунізму на Україні. Вони гадали, що найкращим
способом до-

сягнення цієї мети була б «українізація» більшовизму, аби зробити його
привабливі-

шим для українців. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також
бути

й українським урядом. Микола Скрипник — близький соратник Леніна й
провідна

постать в усіх трьох радянських українських урядах — був найвидатнішим
пред-

ставником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України був
глибоко

заінтересований ряд більшовиків-неукраїнців, таких, наприклад, як
Християн Ра-

ковський—голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився
до

національних прагнень українців із презирством, а в 1922 р. дійшов
висновку, що

чим більший авторитет матиме український радянський уряд, тим більше
влади

охопить він особисто. Тому Раковський теж став антицентралістом і
оборонцем

української автономії.

Згадані погляди та підходи були поширені не лише серед прорадянськи
настроє-

них українців, вони також процвітали у новосформованих урядах на Кавказі
та в

Середній Азії. Навіть Москва погодилася з тим, що поодинокі військові
союзи й пакти

про взаємодопомогу, які формально поєднували радянські республіки
(реальною ж

силою, котра тримала їх укупі, були Червона армія й комуністична
партія), під час

громадянської війни втратили чинність. Тому в останні місяці 1922 р.
партія розпо-

чала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форма і природа
постійних

зв’язків між Росією, Україною, Білорусією та закавказькими республіками.

Через тяжку хворобу Ленін брав у цих важливих дебатах обмежену участь.
Ця

обставина дала Йосифу Сталіну — комісару в справах національностей і
генераль-

ному секретареві партії — можливість відіграти тут ключову роль. Грузин
за поход-

женням, Сталін був, проте, відвертим централістом і ворогом усього
національного.

При підтримці багатьох російських членів партії він запропонував, щоб
неросійські

республіки поглинула одна Російська радянська федеративна соціалістична
респуб-

ліка. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм
культурну автономію

в межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення
серед біль-

шовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано
прихований

російський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької
партії

на зчак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої
Азії Султан

Галієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі».

Тоді у справу втрутився Ленін. Він розумів: якщо Росія проковтне інші
радян-

ські республіки, то вона не лише зруйнує слабеньку підтримку, яку мали в
неросій-

ських республіках більшовики, а й створить серед колонізованих^ народів
світу неви-

гідне враження про радянську систему. Якщо російський націоналізм і
централізм

ставлять під загрозу майбутню світову революцію, то Ленін сам оголосив
про готов-

ність «повести смертний бій з великоруським шовінізмом» і вважав за
краще, щоб усі

радянські республіки утворили «союз рівних».

З метою продемонструвати добровільність цього союзу, Ленін запропонував

надати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була
відображена

в конституції 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий
спосіб: деякі

справи лишалися виключно у царині повноважень республік, інші поділялися
між

республіками і союзними міністерствами, а ще інші розв’язувалися союзним
урядом.

Так, український радянський уряд на території республіки теоретично мав
юрис-

дикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям,
освітою,

охороною здоров’я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ді-

лився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили,
фінансів,

інспекції та народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот,
транспорт, зов-

нішня торгівля, зв’язок ставилися у виключну компетенцію союзного уряду,
що

розміщувався в Москві.

Але за наполяганням Леніна до цього плану робилося вагоме застереження.

Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ
суверенітету рес-

публіки, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної
партії. Ос-

кільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою й
пере-

важно російською з центром у Москві, дуже малоймовірним було те, що вона
коли-

небудь дасть таку згоду. Таким чином, ленінський план давав можливість
створити

федералістську будівлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти
неросіял,

водночас зосередивши повну політичну владу в руках партії у Москві.

Хоч у неросіян, і зокрема українців, були серйозні застереження щодо
пропозицій

Леніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін.
Тому ЗО

грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської,
Закавказької та

Української радянських республік, заснувавши Союз Радянських
Соціалістичних

Республік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала
другою

за розміром його складовою (першою була набагато більша Російська
республіка).

Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26
млн. Столи-

цею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно
пов’язаний з ко-

лишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12
губерній: у

1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41
округу, а в

1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина
5-мільйонного неукра-

їнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих
їм

12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Деякі

західні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її
відновив

над неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що
федералістська

будгіва являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще
слабкий

радянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських
наро-

дів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як
успішну

спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно
співісну-

вати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на
власний

розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі
ухвалю-

валися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто
не радився

щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між
Україною та

Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій
зали-

шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів
українська

мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не
мали чіт-

кого визначення кордони України, а саму країну називали такими
невиразними по-

няттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади
Українська Ра-

дянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і
тери-

торіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким
чином,

українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що
відображали

їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів
козацької Геть-

манщини XVIII ст.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *