Основні ідеї неокейнсіанства. Економічне вчення Адама Сміта (реферат)

Реферат

на тему:

Основні ідеї неокейнсіанства. Економічне вчення Адама Сміта

Зміст

1 Основні ідеї неокейнсіанства……………………………………………3

2 Економічне вчення Адама Сміта………………………………………..5

3 Список використаної літератури………………………………………..11

Основні ідеї Неокейнсіанства.

Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем,
взагалі надзвичайно активною, різнобічною обдарованою людиною. У
наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема
проблем теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його
головною працею є “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”. На
думку багатьох економістів, “Загальна теорія зайнятості, процента і
грошей” Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці ХХ
ст. і багато в чому визначає економічну політику розвинених країн і
дотепер.

Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно
самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих
відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих
відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат
дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

У неокейнсіанстві домінують дві тенденції: американська, пов’язана з
іменами ряду економістів США, та європейська, репрезентована передовсім
дослідженнями французьких учених.

У США ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х рр. його американські
послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.
Хансен (1887 — 1975) та С. Харріс (1897 — 1974). Вивчення їхніх
концепцій допомагає найкраще усвідомити загальні риси американського
неокейнсіанства. Так, його характерною рисою є те, що в поясненні
найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям.
Послідовники Кейнса виходять з того , що причина циклічності, а водночас
і причина періодичних криз та безробіття полягає в “коливаннях динаміки
інвестицій”. Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної
змінної, від якої залежать інші змінні. Американські неокейнсіанці
доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора, який
характеризує зворотний зв’язок між національним доходом та інвестиціями.
Велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має поділ
капіталовкладень на автономні (незалежні від руху споживання або
національного доходу) та похідні інвестиції (пов’язані з розширенням
споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме останній тип
інвестицій бере участь у моделі “мультиплікатор-акселератор”.
Американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання
й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування
державними витратами (видатками) залежно від економічної кон’юктури
(незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною
складовою концепції “вбудованих” стабілізаторів і неокейнсіанських
антициклічних програм.

Особливістю неокейнсіанства у Франції є те, що деякі французькі
економісти вважали необов’язковим положення Дж. М. Кейнса щодо
регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових
інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу
планування економіки як визначального засобу забезпечення не згасання
інвестиційного процесу. Автором концепції індикативного планування є Ф.
Перу, ця концепція справила значний вплив на практичну реалізацію
програмування економіки Франції.

Неокейнсіанські теорії економічного зростання. В післявоєнні роки на
перший план соціально-економічного розвитку західних країн висувається
не проблема “повної зайнятості”, а проблема економічного зростання.
Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що
відбувалися в розвитку економіки в цей період. Розгортання НТР,
нерівномірний розвиток країн з ринковою економікою, високі темпи
економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на
порядок денний. Дехто з прихильників засадничих ідей Дж. М. Кейнса та
його послідовників щодо необхідності й можливості державного регулювання
економіки (за браком на стихійному ринку рівноваги між попитом і
пропозицією) сприйняв ці ідеї як вихідну позицію для розроблення нових
теорій, суть яких полягала у з’ясуванні й обґрунтуванні механізму
постійних темпів економічного зростання. Так постали неокейнсіанські
теорії економічного зростання, автори яких робили спроби створити теорію
відтворення, придатну для різних кон’юктурних умов, визначили загальні
фактори економічного зростання.

Головними авторами таких теорій були англієць Р. Харрод (1900-1978) і
американець О. Домар (н. 1914). Вивчення теорій Харрода і Домара дає
можливість з’ясувати їх основний зміст, специфіку і спільність. При
цьому стане зрозумілим, що особливості цих моделей зумовлено лише певною
відмінністю у вихідних позиціях побудови моделі. Так, в основу моделі
Харрода покладено ідею рівності інвестицій та заощаджень, а модель
Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих
потужностей (пропозиції). Обидві теорії базуються на врахуванні системи
“мультиплікатор-акселератор” і моделюванні економічної динаміки з
використанням характеристик взаємозв’язку нагромадження й споживання. Їх
об’єднує також визнання незмінності (сталості) у тривалому періоді таких
параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність
капіталовкладень. Спільним є й висновок щодо доцільності підтримування
постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної
рівноваги економіки, за якої можна досягти повного використання
виробничих потужностей і трудових ресурсів. І нарешті, близькість теорій
полягає в тому, що досягнення динамічної рівноваги й сталого зростання
визначається можливим лише в разі активного державного регулювання
економіки. Унаслідок такої подібності ці моделі стали об’єднувати в
модель Харрода-Домара.

Модель Харрода-Домара є однофакторною, тобто спрощеною. Винахідним її
положенням було визнання того, що динамічна рівновага потребує певної
відповідності виробництва та попиту. Складнішими системами моделювання є
багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса та
інших. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок
запровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних
коливань, змін галузевої структури виробництва, впливу
науково-технічного прогресу тощо.

2 Економічне вчення Адама Сміта.

Сміт Адам (1723 — 1790) – шотландський економіст, представник класичної
політичної економії. У 1776 році написав свою головну працю “Дослідження
про природу і причини багатства народів”. Вона складається з п’яти
частин. У першій досліджено проблеми вартості та розподілу доходів; у
другій – сутність капіталу і його нагромадження; третя – начерк
економічної історії Західної Європи за феодалізму і становлення
капіталізму; у четвертій критично проаналізовано погляди меркантилістів
і з’ясовано суть економічної політики; у п’ятій висвітлено проблеми
державних фінансів. Система економічних поглядів Сміта – внутрішньо
суперечлива, зумовлена його методом дослідження. Сміт вивчав внутрішню
структуру економічної системи капіталізму, а отже, й властиві їй закони
(що діють подібно до законів природи), проник у сутність економічних
явищ і процесів. Водночас він з’ясовував зв’язки між різними категоріями
на рівні явищ, форм вияву внутрішньої суті, поверхневі взаємозв’язки між
різними економічними процесами у процесі конкуренції, які давали
уявлення про їхню сутність на рівні здорового глузду. Результати,
отримані при використанні двох підходів, Сміт значною мірою ототожнював,
ставив їх у причинно-наслідковий зв’язок, у відносини субординації, не
з’ясовував проміжні ланки між ними. Внаслідок цього він нерідко
отримував декілька суперечностей. Усі головні проблеми політичної
економії Сміт аналізував крізь призму поділу праці на мануфактурній
стадії розвитку капіталізму в промисловості, де підвищення
продуктивності праці, за Смітом, відбувається завдяки:

Зростанню спритності й мистецтва окремого робітника;

Економії часу, необхідно для переходу від одного виду роботи до іншого;

Винайденню машин.

?????????N

!чається не фактичними затратами праці окремого товаровиробника, а
кількістю праці, необхідної для його виробництва, тобто він наблизився
до розуміння індивідуальної та суспільно необхідної праці, але не зміг
чітко розмежувати їх. Сміт розрізняв вартість товару та його ціну, тому
виокремлював дійсну (вартість товару) і номінальну (грошове вираження
вартості товару, кількість чистого золота або срібла, за яку він
продається). Дійсна ціна є своєрідним стійким центром, до якого тяжіють
ціни всіх товарів. Отже, Сміт заклав основи розуміння механізму
відхилення ціни від вартості товарів. Заслугою Сміта є й виділення
простої та складної праці, з’ясування їх неоднакового впливу на величину
вартості, впливу інтенсивності праці на утворення вартості. Водночас ці
наукові елементи розуміння вартості поєднувалися в його праці з
поверхневими, на рівні явища, оскільки вартість товару він визначав
кількістю праці, яку треба затратити, щоб купити певний товар. Таке
визначення було справедливим лише за простого товарного виробництва.

Сміт дійшов висновку, що вартість товару визначається сумою трьох
доходів (заробітної плати, прибутку, ренти). Закон вартості, на його
думку, діяв лише за простого товарного виробництва. Крім, того, Сміт не
зміг розкрити якісного аспекту вартості як суспільного відношення між
товаровиробниками, що має історичний характер, наповнюється у процесі
еволюції товарного виробництва елементами якісно нового змісту. Водночас
Сміт відчув перетворення закону на свою протилежність (закон ціни
виробництва), але не зміг розкрити цього процесу. Сміт першим з’ясував
співвідношення промислового і торгівельного прибутку, земельної ренти,
позичкового відсотка, розглядав промисловий прибуток як основну форму
додаткової вартості. Науково обґрунтованим було його положення, що
вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розподіляється
на заробітну плату і прибуток підприємця на весь капітал, авансований
ним у вигляді заробітної плати і матеріалів. У цьому положенні закладено
правильне розуміння структури вартості та сукупного продукту. Сміт
заперечував, що прибуток є іншим видом заробітної плати за нагляд і
управління підприємством, така його позиція буда однобічною, оскільки
Сміт ігнорував працю підприємця як одне з джерел прибутку. Однак
наведені ним докази свідчили, що капіталіст має претендувати лише на
частку прибутку, а іншу повинні привласнювати наймані робітники. Сміт
зазначав, що робітник подає свою працю капіталістові, хоча насправді
капіталіст купував робочу силу, право на її використання у процесі
праці. Основою заробітної плати, за Смітом, є вартість засобів
існування, необхідних для забезпечення життя робітника і членів сім’ї,
виховання дітей; нижня межа заробітної плати – “фізичний мінімум”. Якщо
заробітна плата нижча за цей мінімум, існує загроза вимирання робітників
у країнах, що економічно регресували. У країнах, які динамічно
розвиваються, до заробітної плати, крім фізичного мінімуму, входить
певний надлишок, розмір якого визначається усталеними нормами
споживання, традиціями, культурним рівнем. Важливу роль у встановленні
конкретного рівня заробітної плати Сміт відводив боротьбі робітників,
співвідношенню сил між двома класами, позиції держави. Обстоював
встановлення високої заробітної плати (що стимулювало б зростання
продуктивності праці, сприяло нагромадженню капіталу та підвищенню
попиту на працю), спростовуючи думку, що висока заробітна плата
розбестить робітників і не стимулюватиме їх до праці. Сміт розглядав
дохід капіталіста як результат усього авансованого капіталу, в т. ч.
витрат на заробітну плату і засоби виробництва, як винагороду
капіталістові за його діяльність, працю і ризик, тому не зміг розкрити
сутності середнього прибутку, розв’язати суперечність між законом
вартості і законом середньої норми прибутку (якщо прибуток створюється
найманою працею, то норма прибутку має бути пропорційною кількості
застосованої праці; насправді вона пропорційна капіталові, однак у цьому
випадку не діє закон вартості), як і суперечності між законом середньої
норми прибутку і законом додаткової вартості. Двоїстими є його погляди
на сутність земельної ренти та джерела її утворення. Сміт визначав її як
нетрудовий дохід, а величину земельної ренти пояснював надлишком
вартості над заробітною платою робітників і середнім прибутком
фермера-капіталіста.

Він критикував положення, що рента є платою її власникові, своєрідним
відсотком на капітал, вкладений землевласником для поліпшення якості
землі. Водночас Сміт стверджував, що рента разом із заробітною платою і
прибутком визначає вартість товару. У цьому випадку рента поставала як
джерело вартості, отже, була не трудовим доходом, а винагородою за
послуги землі. Сміт також висловлював думку, що, крім праці, у створенні
ренти бере участь і природа, що праця людини на землі має особливу
продуктивність. Розглядаючи сутність капіталу, він характеризував його
вартість, що приносить додатковий дохід за рахунок експлуатації найманої
праці, і дав найпростіше наукове визначення капіталу як самозростаючої
вартості. Позитивним було й те, що Сміт вважав капіталом вартість,
створену не лише в сільському господарстві, а й в усіх сферах
матеріального виробництва, водночас характеризував його як запас речей,
необхідних для процесу виробництва.

Сміт першим поділив капітал на основний і оборотний щодо всіх галузей
матеріального виробництва. Критерієм такого поділу є те, що основний
капітал приносить прибуток без переходу від одного власника до іншого
або наступного обігу, а оборотний – завдяки тому, що постійно переходить
від власника в одній формі й повертається в іншій. Головні елементи
основного капіталу, за Смітом – машини та інші необхідні знаряддя праці;
будівлі та споруди для торговельних і промислових цілей; заходи,
спрямовані на поліпшення землі (розчищання, осушування, удобрювання та
ін.), що роблять її придатною для обробітку; трудові навики, набуті в
процесі навчання і тренування. Основними елементами оборотного капіталу
Сміт вважав гроші, запаси продовольства (крім тих, що знаходяться в
розпорядженні самих споживачів), сирі матеріали й напівфабрикати (що
знаходяться в процесі незавершеного будівництва), а також готові, але
нереалізовані товари. Однак у такому твердженні відсутній передусім
чіткий критерій поділу капіталу на основний і оборотний, змішується
поділ на постійний і змінний капітал. Крім того, Сміт необґрунтовано
відносив до основного капіталу трудові навики та корисні властивості
членів суспільства. Він розмежував валовий дохід і чистий прибуток
жителів країни. Під першим розумів сукупність створених працездатним
населенням товарів, у т. ч. всі матеріальні витрати на їх виробництво.
Чистий прибуток справедливо обожнював із національним доходом, зі
створеною у процесі праці новою вартістю з вирахуванням на відновлення
основного та оборотного капіталу. Однак чистий прибуток Сміт водночас
обожнював тільки з фондом особистого споживання, що характерне лише для
простого відтворення. Крім того, він необґрунтовано стверджував, що
вартість окремого товару або всього річного продукту складається із
заробітної плати, прибутку і ренти – з доходів. У такому разі зникає
відмінність між валовим доходом (сукупним суспільним прибутком) і
національним доходом. Сміт доводив при цьому, що коли ціна містить
елементи, які не розкладаються на доходи, отримані на попередніх стадіях
обробки сировини. Цієї помилки він припустився через нерозуміння
двоїстого характеру праці, перенесення конкретною працею вартості машин,
устаткування тощо на новостворений продукт, вона відома як “догма
Сміта”. Розглядаючи проблему продуктивної та непродуктивної праці, Сміт
визначав продуктивну працю як таку, що виготовляє вартість, обмінюється
на капітал, є джерелом прибутку, збільшує капітал. Непродуктивною вважав
працю, що обмінюється на дохід, не збільшуючи вартості (наприклад, праця
домашньої служниці). Однак до продуктивної праці відносив лише ту, що
уречевлюється в товарі або продуктивності, які можна продати. Такий
підхід характеризує продуктивність праці лише щодо матеріально-речового
змісту й, згідно з ним праця у сфері послуг (освіти, охорони здоров’я,
науки, управління економікою та ін.) є непродуктивною. До зайнятих
непродуктивною працею Сміт відносив правителя країни, судових чиновників
та офіцерів, священників, юристів, артистів та ін. Предметом політичної
економії Сміт вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і
джерела його виникнення. Предметом дослідження Сміта були капіталістичні
виробничі відносини між трьома класами (робітниками, капіталістами і
земельними власниками). Досліджуючи причини й джерела зростання цього
багатства, Сміт з’ясовував причинно-наслідкові зв’язки між економічними
явищами і процесами, а відтак частково – економічні закони
капіталістичного суспільства. Однак такого розуміння предмета політичної
економії у Сміта немає. Предметом політичної економії він назвав
державні фінанси – формування бюджету держави, його розподіл, державний
борг. У своїй праці Сміт охарактеризував економічну систему капіталізму
мануфактурного періоду, в якій держава відігравала пасивну роль. Він
відводив їй роль верховного арбітра за дотримання правил вільної
конкуренції, захисту приватної власності. Держава, на його думку, має
виконувати лише функції, які окрема людина не в змозі виконати або
зробить це економічно неефективно: організація громадського порядку,
державної служби, національної оборони, будівництво деяких громадських
об’єктів (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані, забезпечення
грошового обігу. Такий етап розвитку капіталістичної економіки дістав
назву “вільна ринкова економіка”, для якої характерними були вільне
ціноутворення, вільна конкуренція, вільне і стихійне переливання
капіталу між галузями та ін.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Корнійчук Л. Я., Кириллова Г. Ю., Титаренко Н. О., Погорєлов С. Б.
Історія економічних учень. Навч.-метод. посіб. – К., 2002.

Несторенко О. П. Історія економічних вчень : Курс лекцій. – 2-ге вид.,
перероб. і доп.. – К.: МАУП, 2000.

Юхименко П. І., Леоненко П. М, Історія економічних учень: Навч. посіб.
для студ. вузів. – К.: Знання-Прес, 2000.

Ред. кол.: Мочерний С. В. (відп. ред. ) та ін. Економічна енциклопедія
у трьох томах. Т. 2. К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

Ред. кол.: Мочерний С. В. (відп. ред.) та ін. Економічна енциклопедія у
трьох томах. Т. 3. К.: Видавничий центр “Академія”, 2002.

PAGE

PAGE 10

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *