Нова історична школа та соціальний напрямок у Німеччині (реферат)

Реферат на тему:

Нова історична школа та соціальний напрямок у Німеччині

• Умови виникнення та методологія нової історичної школи

• Консервативне та ліберальне крило катедер-соціалізму

• Соціальний напрямок у політичній економії

Розвиток капіталізму в Німеччині отримав новий поштовх через воєнну
перемогу Пруссії над Францією та об’єднання німецьких земель у 1871 р. У
країні народжувався робітничий рух, збільшувався вплив
соціал-демократичної партії. Разом з тим німецький капіталізм був досить
відсталим, існували феодальні й патріархальні відносини, капіталістичні
відносини в сільському господарстві розвивалися прус-ським (поміщицьким)
шляхом. Під впливом усіх цих суперечностей у 70-х роках XIX ст.
сформувалася нова історична школа в особі Густа-ва Шмоллера (1838—1917),
Карла Бюхера (1847—1930) та Луйо Брен-тано (1844—1931). Вони виступили
передусім проти марксизму, революційного руху на відміну від старої
історичної школи, яка апелювала до класичної політекономії та утопічного
соціалізму. Якщо метою старої історичної школи була боротьба проти
буржуазно-демократичної революції в Німеччині, то метою молодої —
боротьба проти робітничого класу. Перша виникла в умовах роздробленої
Німеччини, виступала за об’єднання земель і була пов’язана з розвитком
виробництва; друга визріла в умовах об’єднаної Німеччини й вивчала
переважно сферу обігу. Незважаючи на певні розбіжності в поглядах,
існують деякі спільні риси старої та молодої історичних шкіл:

• спроба періодизації економічного розвитку з точки зору функціонування
всієї системи народного господарства, а не на основі поділу праці;

• дотримання принципу історизму;

• використання емпіричного аналізу матеріалу;

• дискредитація класичної школи, теорії марксизму, маржиналізму,
абстрактного методу пізнання.

У публікаціях нової історичної школи не розглядалися теоретичні проблеми
капіталізму — вартості, додаткової вартості, капіталу, нагромадження;
заперечувалася ідея економічного закону. Г. Шмоллер, наприклад,
стверджував, що економічна наука перебуває на стадії емпірії,
«дослідного вивчення фактів» і лише після багатьох років такого
функціонування, у міру нагромадження матеріалу може настати «епоха
вищого раціонального пояснення дослідних даних». Л. Брентано наголошував
на вторинному значенні загальної, теоретичної економії, протиставляючи
їй завдання безпосереднього споглядання економічних явищ. Таке
проповідування емпіризму в 1888 р. піддав критиці Ф. Енгельс, який
писав, що Л. Брентано «проголошує: загальна, або теоретична, політична
економія нічого не варта; вся сила лежить у спеціальній, або практичній,
політичній економії. Як і в природознавстві, ми повинні обмежуватись
описуванням фактів; такі дослідження безкінечно вищі й цінніші, ніж усі
апріорні висновки». Г. Шмоллер з цього приводу дозволяв собі досить
категоричні вислови на адресу А. Сміта, який, на його думку, «споглядав
господарське життя в дрібницях», а також К. Маркса як типового
«спекулятивного книжного вченого, без знання світу й людини». Сутність
методу історизму становить вивчення локального господарського розвитку
Німеччини, історичний розгляд економіки міст, торгових гільдій,
ремісничих цехів і окремих підприємств, ігнорування теоретичного аналізу
великих суспільно-економічних проблем. По суті, політична економія
зводилася представниками молодої історичної школи до історії народного
господарства (передусім німецького). Слід зазначити, що представники
цієї школи зібрали й нагромадили величезний фактичний матеріал, який, на
жаль, не був належним чином теоретично опрацьований і залишився лише
констатацією фактів.

Дослідник історії народного господарства К. Бюхер поділяв економічну
історію на три стадії: домашнє господарство (без обміну); господарство
міст, пов’язане з роботою ремісників на замовлення чи на найближчий
ринок; народне господарство, де сформовано загальнонаціональний ринок з
багатьма посередниками обміну. Періодизація К. Бюхера була витримана в
дусі мінової концепції, яка абсолютизувала сферу обміну та ігнорувала
сферу виробництва.

У 1872 р. в Ейзенаху було створено «Союз соціальної політики», програму
якого називали «катедер-соціалізмом» (соціалізмом на кафедрі). Ця
програма передбачала запровадження обов’язкової початкової освіти,
державне регулювання праці дітей і жінок, страхування робітників,
установлення пенсій, організацію споживчої й житлової кооперації
робітників, тобто все те, що має назву «буржуазний реформізм».
Катедер-соціалісти завжди наголошували, що їхні пропозиції не
заперечують приватної власності на засоби виробництва, землю й капітал.
Праве, консервативне крило «Союзу соціальної політики», очолюване Г.
Шмоллером, робило наголос на «священних традиціях німецької нації»,
«законному монархізмі» й необхідності в такому уряді, який здатний
перешкодити будь-яким проявам «класового егоїзму та класових
зловживань». Щодо робітничого питання консерватори рекомендували
боротись як проти радикальної соціал-демократії, так і проти тих
буржуазних економістів, які негативно ставилися до державного втручання
в господарське життя. Визнаючи необхідність соціальних реформ уряду,
консерватори все-таки виступали проти регламентації робочого дня та
широкого профспілкового руху.

У рамках катедер-соціалізму існувало ще одне угруповання —ліберальне
крило на чолі з Л. Брентано. На відміну від консерваторів ліберали
вважали головним чинником класового миру не «освічений монархізм», а
активну діяльність профспілок. Л. Брентано пропонував перенести досвід
британського тред-юніонізму на німецький ґрунт. На думку Л. Брентано,
робітник має для продажу лише свою працю, яку майже завжди продає
підприємцю на невигідних умовах. Він стверджував, що умови
купівлі-продажу праці різко змінюються, якщо місце окремих робітників
займають добре організовані профспілки. Ф. Енгельс, полемізуючи з Л.
Брентано, зазначав, що справжній вплив профспілок як протидіючого
капіталістам чинника обмежується періодами середньої й високої
кон’юнктури, а в періоди застою та кризи вони фактично бездіяльні. Л.
Брентано, апелюючи до марксизму, проголошував картелі та профспілки
могутнім засобом планомірного регулювання й усунення криз і безробіття
за капіталізму.

Таким чином, ідейна спадщина нової історичної школи була досить
різноманітною. До нашого часу дійшли положення про виключний
національний характер і культ держави, які є вирішальними елементами
економіки Німеччини. Нова історична школа не внесла майже нічого нового
в економічну теорію, бо займалася переважно проблемами історії народного
господарства; вона не мала власного категоріального апарату й
користувалася категоріями, запозиченими з різних теорій. Група Г.
Шмоллера була виразником ідей монархізму, «сильної руки» держави в
економіці, націоналізму та консерватизму, які спричинили появу
економічних програм правого штибу, зокрема фашистських. Напрямок Л.
Брентано, який пропагував класовий мир, став близький більш пізнім
реформістським течіям, таким як соціальна школа та інституціоналізм.

Соціальний напрямок виник у Німеччині в період переходу до
монополістичної стадії капіталізму, під час посилення ролі держави,
корпорацій та інститутів в управлінні економікою. Метою соціальної школи
було відображення в економічній теорії соціальної мотивації й соціальної
обумовленості поведінки агентів виробництва. Продовжуючи ідеї нової
історичної школи, вона розглядала етичні та правові норми суспільства як
вирішальний чинник економічного життя, але прагнула побудувати саме
економічну теорію, а не збирати фактичний матеріал. Засновниками
соціальної школи були Рудольф Штаммлер (1856—1938), Р. Штольцман, А.
Амонн, які трактували соціальні явища як правові або етичні, що
передбачають свідоме цілепокладання. Вони стверджували, що суспільне
життя регулюється правовими й етичними нормами. Лише останні
встановлюють певні зв’язки між людьми й тільки вони мають стати
предметом економічної науки. Об’єктом свого дослідження представники
цієї школи обрали правове регулювання обміну між товаровиробниками,
розглядаючи сферу виробництва лише як технічний, технологічний процес.
Методологія соціальної школи є відображенням неокантіанства в політичній
економії, коли «чисті цілі пізнання» мало пов’язані з економічною
реальністю.

Соціальна школа не була єдиною ідейно й методологічно, маючи в собі
кілька груп і напрямків. Поряд з течією, очолюваною Р. Штам-млером і Р.
Штольцманом, яка дістала назву соціально-правового чи соціально-етичного
напрямку, до соціальної школи належать теорія «ліберального соціалізму»
Ф. Оппенгеймера та теорія «універсалізму» Отмара Шпанна (1878—1950).
Різні течії всередині соціальної школи по-різному розуміли зміст самого
«соціального підходу». Такий підхід для Ф. Оппенгеймера означав аналіз
соціальних умов, що призвели до виникнення монополій, відходу
суспільства від природного стану, який ототожнювався вченим з простим
товарним виробництвом. Метою суспільства Ф. Оппенгеймер вважав
повернення до простого товарного виробництва, яке він називав
«ліберальним соціалізмом», на базі приватної власності й обміну.

О. Шпанн був представником правого крила соціальної школи. Соціальний
підхід для нього — це обґрунтування примату цілого над частиною, держави
— над великими корпораціями, останніх — над дрібними об’єднаннями й
окремими капіталістами, капіталістичних підприємств — над робітниками.
Такою була ідеальна система «універсалізму» О. Шпанна, де держава й
корпорації панують над індивідом. На його думку, суто ринкового
господарства ніколи не існувало; завжди поряд з регулюванням через обмін
існувало регулювання держави. «Універсалізм», що прийде на зміну
капіталізму, буде реставрацією середньовічних відносин на новій
технічній основі, а втручання держави торкатиметься не тільки загальних
умов виробництва, а й самого виробничого процесу. У теорії вартості О.
Шпанн дотримувався одного з різновидів теорії граничної корисності,
причому корисність блага він визначав тим, наскільки воно сприяє
досягненню мети, сформульованої державою й корпораціями («національної
мети»).

Теоретичний доробок соціальної школи, що враховувала соціальні
суперечності капіталістичного суспільства й намагалася позбутися їх,
охоплює низку цікавих теорій і концепцій. Методологія й традиції
соціальної школи вплинули на подальший розвиток економічної теорії і
дали початок інституціональному напрямку, соціальному напрямку у
Франції, неолібералізму в Німеччині, а також фашистським економічним
теоріям.

Список використаної літератури

Аникин А. В. Юность науки: жизнь и идеи мыслителей-экономистов до
Маркса. — М.: Политиздат, 1985. — 367 с.

Антология экономической классики: В 2 т. — М.: Эконов-Ключ, 1993.

Бартенев С. А. Экономические теории и школы. История и

Бодров В. Г. Современный экономический консерватизм: переоценка
ценностей или повторение прошлого? — К.: Лыбидь, 1990. — 136 с.

Бодров В. Г., Кредісов А. I., Леоненко П. М. Соціальне ринкове
господарство: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1995. — 126 с.

Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные
проблемы, пути обновления. — М.: Мысль, 1991. — 300 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гилъфердинг Ф. Финансовый капитал. —М.: Соцэклиз, 1959.

Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. / Под ред. Н.
Н. Иноземцева. — М.: Прогресс, 1969. — 480 с.

Жамс Э. История экономической мысли XX века: Пер. с фр. / Под ред. И. Г.
Блю-мина. — М.: Изд-во иностр. лит., 1959. — 572 с.

Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с англ. — М.:
Экономика, 1995. — 543 с.

Игнатенко А. А. Ибн Хальдун. — М.: Мысль, 1980. — 160 с.

История экономических учений: Учебник для экон. спец. вузов. — М.: Высш.
шк., 1983. —559 с.

История экономических учений: Учеб. пособие для студ. экон. спец. вузов
/ Под ред. В. А. Жамина, Е. Г. Василевского. — М.: Изд-во МГУ, 1989. —
Ч. 1. — 368 с.

История экономической мысли в России: Учеб. пособие для студ. экон.
спец. вузов / Н. О. Воскресенская, А. С. Квасов, Е. А. Козлова и др.;
Под ред. А. Н. Марковой. — М.: Закон и право; ЮНИТИ, 1996. — 136 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *