Кейнсіанська теоретична революція 30-х років XX ст. та її вплив на світову економічну думку (реферат)

Реферат на тему:

Кейнсіанська теоретична революція 30-х років XX ст. та її вплив на
світову економічну думку

• Історичні умови виникнення та методологічні принципи кейнсіанства

• Мокро економічний аналіз і державне регулювання: вихідні теоретичні
принципи

• Теорія мультиплікатора Дж. М. Кейнса та її економічне значення

• Загальна характеристика неокейнсіанства

• Крива Філліпса та її економічний зміст

Кейнсіанство — одна з провідних течій економічної думки сучасності, яка
дістала назву за прізвищем автора основних її концепцій — Джона Мейнарда
Кейнса (1883—1946), англійського економіста, державного й політичного
діяча. Вплив кейнсіанства на сучасну економічну думку такий великий, що
це вчення вважається кеинсіанською революцією в економіці. Воно стало
своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в
економічній науці до часів великої депресії. Значення теорії Кейнса
передусім пов’язане зі зміною структури викладу економічної теорії,
появою її нового розділу — макроекономіки, без якої нині неможливе
функціонування будь-якої економічної системи. Кейнсіанство стало основою
державного регулювання економіки та процесу суспільного відтворення в
30-х роках XX ст.

Макроекономічний аналіз передбачає вивчення сукупних
народногосподарських величин, що визначають структуру й динаміку процесу
суспільного відтворення. За визначенням Е. Жамса, макроекономіка «має
справу не з численними покупцями та продавцями, що діють окремо один від
одного, а із сукупним попитом і сукупною пропозицією; не з численними
загонами власників грошових засобів, а із заощадженнями або
нагромадженнями; не з окремими підприємцями, а із сукупними
капіталовкладеннями». Закономірності макроекономіки відрізняються від
законів функціонування окремих економічних одиниць і враховують
переважно техніко-економічні та кількісні аспекти процесу виробництва.

В економічній системі класичного мікроекономічного підходу центральне
місце посідали такі категорії, як ціна, вартість, розподіл доходу
відносно окремого, локального ринку певного товару. Умовою такого
раціонального господарювання на окремих ринках, а отже, і у масштабах
національної економіки в цілому, на думку класиків, була вільна,
необмежена конкуренція суб’єктів економічної діяльності.

Сучасних економістів можна умовно поділити на дві групи залежно від
проблем, якими вони займаються. З одного боку, це питання мікроаналізу,
діяльності підприємства, фірми, з іншого — відтворення на основі
макроаналізу, що охоплює державу та суспільство в цілому. Ще на початку
20-х років XX ст. головним завданням економічної науки вважалося
з’ясування зв’язку між поставленими цілями й наявними ресурсами без
оцінки існуючої економічної політики. Економічна криза 1929—1933 pp. не
тільки виявила ілюзорність уявлень про вільну конкуренцію, а й різко
змінила погляди вчених-еко-номістів. Соціальна небезпека, що випливала з
економічної кризи й масового безробіття, змусила Дж. М. Кейнса зайнятися
пошуками виходу з такого становища. Учений рішуче відмовився від
поглядів свого вчителя А. Маршалла й заявив, що держава не може далі
стояти осторонь проблем відтворення суспільного капіталу, нагромадження
та споживання, повної зайнятості, ролі в них грошового обігу та кредиту.
Таким чином, Дж. М. Кейнс чітко сформулював новий напрямок економічної
теорії — макроекономіку і теорію державного регулювання економічної
системи.

Предметом дослідження Дж. М. Кейнса є кількісні функціональні залежності
процесу відтворення, кількісні зв’язки економічних явищ, які
формулюються у вигляді узагальнених, агрегативних категорій.
Абстрагування від якісних змін дало змогу вченому, з одного боку,
проаналізувати деякі найзагальніші функціональні закономірності
економічної системи, а з іншого — уникнути розгляду
соціально-економічного аспекту капіталістичних відносин. Розглядаючи
економічні процеси як відображення психології господарюючих суб’єктів,
Дж. М. Кейнс залишився на ідеалістичних позиціях: «Ідеї економістів і
політичних мислителів — і тоді, коли вони мають слушність, і тоді, коли
вони помиляються, — могутніші, ніж думають. Насправді світ майже цим
тільки й управляється». На відміну від австрійської школи, яка
розглядала індивідуальну психологію продавця й покупця, Дж. М. Кейнс
узяв за основу психологію мас, суспільну психологію, обґрунтовуючи такі
психологічні закони, як схильність до споживання, схильність до
заощадження, схильність до інвестування, надання переваг ліквідності.

де C — споживання; Y — сукупний доход; S заощадження; ?C, ? Y, ?S
прирости відповідних величин. Сукупний доход поділяється на дві частини:
споживання і заощадження, Y = C + S , звідки

Графік споживання як функцію від доходу (C = f(Y)), за Дж. М. Кейнсом,
наведено на рис. 4.

Функція споживання була б близька до бісектриси координатних осей, якби
весь доход споживався (Y = C). Але це суперечить основному
психологічному закону Дж. М. Кейнса: зі збільшенням сукупного до-ходу
зростає й особисте споживання, але меншою мірою, ніж доход. Точка O
відповідає нульовому рівню заощадження, зліва від неї спожи-вання
перевищує доход (за рахунок запасів або боргів), справа — певна частина
сукупного доходу заощаджується (якщо рівень сукупного доходу Y0, то AY0
— величина споживання, AB — обсяг заощадження).

Функція заощадження у Дж. М. Кейнса є також функцією від доходу, що
побудована за принципом “заощаджується те, що не спожива-ється”: S = Y —
C(Y). Тому класичне рівняння “заощадження = інвестиції (S = I),
регулятором якого є норма відсотка (i), у Дж. М. Кейнса трансформується
в рівняння S(Y) = I(i), що підкреслює функціональ-ну залежність
заощадження від доходу, а інвестування — від норми відсотка.

Свою книгу Дж. М. Кейнс назвав «Загальна теорія зайнятості, процента й
грошей» (де слово «загальна» означає «спільна», «єдина»). У назві
відображено суттєву деталь: Дж. М. Кейнс відкинув класичне уявлення про
три окремі ринки — праці, товарів і грошей — і запропонував ідею єдиного
взаємопов’язаного ринку. Таким чином, економіка на мікрорівні
складається з трьох сфер взаємодії:

1) найманих робітників і роботодавців;

2) споживачів (які заощаджують) і виробників (які інвестують);

3) власників ліквідних коштів і осіб, які формують попит на гроші.

На відміну від неокласиків Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що вирішувати
життєво необхідні проблеми високорозвиненого капіталістичного
суспільства потрібно не з пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності,
ефективності поєднання), а з позиції попиту, що забезпечує реалізацію
ресурсів. Виступивши з критикою закону Ж. Б. Сея, згідно з яким
пропозиція автоматично породжує попит, Дж. М. Кейнс першочергову увагу
приділив проблемі «ефективного попиту» та його компонентів — споживання
та заощадження (нагромадження), а також факторів, які визначають рух цих
компонентів. Саме недостатній «ефективний попит», за Дж. М. Кейнсом,
лежить в основі кризових явищ — безробіття, недовантаження виробничих
потужностей, низьких темпів розвитку виробництва, економічних криз тощо.
Вирішення проблеми зайнятості через визначення закономірностей руху
ефективного попиту та приросту національного доходу — центральна ідея
кейнсіанства.

Повна зайнятість і ефективний попит, який її зумовлює, можливі лише
тоді, коли два компоненти попиту — споживання та капіталовкладення
(інвестиції) — перебувають у певному співвідношенні й досягають
необхідного рівня. Частина національного доходу, що йде на особисте
споживання, зменшується відповідно до основного психологічного закону.
Унаслідок цього збільшується частина національного доходу, що йде на
заощадження, і це спричинює зменшення попиту на споживчі товари.
Недостатнє зростання особистого споживання слід компенсувати за рахунок
збільшення інвестицій, тобто виробничого споживання. Розширення попиту
на ринку засобів виробництва визначається динамікою двох факторів:
граничної ефективності капіталу (норми прибутку) і норми позичкового
відсотка. Зменшення позичкового відсотка й підвищення граничної
ефективності капіталу збільшують національний доход, а отже, й
зайнятість. Дж. М. Кейнс не приховував, що таких результатів можна
досягти шляхом зниження заробітної плати. Він обґрунтував благотворний
вплив такого

зниження на активізацію економіки (номінальна заробітна плата може
зростати, тоді як реальна залишається сталою або зменшується). Державне
регулювання, за Дж. М. Кейнсом, має проявлятися в заморожуванні
заробітної плати, оскільки її зростання лише збільшує заощадження, не
сприяючи зростанню споживання.

Центральне місце в економічній теорії Дж. М. Кейнса посідає концепція
мультиплікатора, спрямована на пошуки кількісних функціональних
залежностей суспільного відтворення та обґрунтування кон-цепції
походження доходу від інвестицій. Інвестиції в будь-яку галузь сприяють
зростання зайнятості, збільшення доходів і споживання не тільки в цій
галузі, а й у споріднених виробництвах. Зміни в цих галу-зях, своєю
чергою, породжують збільшення зайнятості й попиту в га-лузях “другого
порядку”, які віддалені від сфери первинного інвесту-вання. Це означає
появу ефекту мультиплікації. Обсяг національного доходу, а отже, і
сукупного попиту, перебуває в певній кількісній за-лежності від
загальної суми інвестицій. Цю залежність виражає особливий коефіцієнт —
мультиплікатор, який визначається за формулою

З формули мультиплікатора можна зробити висновок, прямо протилежний
класичним уявленням: мультиплікатор, а отже, й мульти-плікаційний ефект,
тим більший, чим більше бажання витрачати (а не заощаджувати) доход.

Збільшення доходу дорівнює приросту загальної суми інвестицій,
помноженому на мультиплікатор:

Ця формула є загальним математичним виразом ефекту мультиплікації на
ринку споживчих товарів, який через певний час стимулює розвиток інших
галузей. Дж. М. Кейнс пише: “Ми можемо вважати встановленим закон,
згідно з яким збільшення зайнятості, безпосередньо пов’язане з
інвестиціями, неминуче повинно стимулювати й ті галузі промисловості,
які виробляють товари для споживання, і, таким чином, сприяють
загальному приросту зайнятості в певно-му кратному розмірі до тієї
первинної зайнятості, яка безпосередньо пов’язана з інвестиціями”. Такий
закон можна вважати інтерпретацією функціональної залежності, але не
причинно-наслідкового зв’язку між інвестиціями й національним доходом,
тому що інвестиції не можуть бути лише одним джерелом останнього.

Дж. М. Кейнс загалом песимістично ставився до можливості капіталістичної
системи господарства досягти постійних, стабільно високих темпів
зростання шляхом ринкового саморегулювання, протиставляючи цьому активне
втручання держави в економічне життя. Запропоновані ним заходи
спрямовані не на стимулювання виробництва, а на збільшення попиту.
Частка споживання в сукупному доході має тенденцію до зниження, тому
об’єктом державної політики мають стати насамперед інвестиції. Дж. М.
Кейнс вирізняє два способи регулювання попиту: грошово-кредитну та
бюджетну політику. Перша має на меті стимулювання попиту через зниження
норми відсотка та вплив на прагнення до ліквідності (обмеження бажання
зберігати вільні кошти у грошовій формі). Сутність бюджетної політики
полягає в організації інвестиційного процесу. На думку Дж. М. Кейнса,
зменшення чи недостатнє збільшення приватних інвестицій має
компенсуватися державою. При цьому навіть не має значення, куди
спрямовуються бюджетні кошти; важливо лише, щоб через ефект
мультиплікатора вони спричинилися до зростання зайнятості й
національного доходу. Такий підхід виправдовував не тільки некорисні
інвестиції, а й інвестування військових витрат, мілітаризацію економіки.
Дж. М. Кейнс наполягав на використанні бюджетних коштів приватними
інвесторами через систему державних замовлень і закупок. Він обстоював
не державні інвестиції, а активне державне регулювання обсягів
інвестиційної діяльності.

Учення Дж. М. Кейнса здобуло багато прихильників, особливо в післявоєнні
роки, коли на перший план висунулися не проблеми зайнятості, а питання
економічного зростання й економічної збалансованості. Неокейнсіанці,
передусім РойХаррод (1900—1978), ЄвсейДо-мар (нар. 1914) іДжон Хікс
(нар. 1904), багато в чому пішли далі від вчителя: вони аналізували
втручання держави в економічні процеси, вплив науково-технічного
прогресу, наполягали на державних вкладеннях у наукові дослідження й на
структурній перебудові економіки.

В основу теорій економічної динаміки та довготермінового економічного
зростання Р. Харрода і Є. Домара покладено такі положення Дж. М. Кейнса:

1) стихійні коливання попиту та пропозиції призводять до неповної
зайнятості й недовикористання ресурсів;

2) державне регулювання, формуючи ефективний попит, забезпе-чує
стабільність.

Довготермінова динамічна рівновага забезпечується, на думку вче-них,
таким співвідношенням факторів виробництва, яке встановлює рівність
приростів сукупного попиту й сукупної пропозиції. Модель Р. Харрода має
такий вигляд:

CG = S,

де C — капіталоємкість продукції; G — темп зростання національного
доходу; S — частка заощаджень у національному доході.

Допускаючи, що C = const за умов рівності темпу нагромадження капіталу й
темпу зростання продукції, a S = const внаслідок стабіль-ності функції
споживання, можна зробити висновок про постійний (гарантований) темп
зростання національного доходу:

Головними факторами економічного зростання визнаються інве-стиції та
капіталоємкість (відношення використовуваного капіталу до обсягу
виробленого продукту). З цим пов’язаний головний недолік зазначеної
моделі — ігнорування впливу праці, підвищення її продуктивності,
технічного прогресу, освітнього та професійного рівня робітників тощо.

Інше продовження кейнсіанської традиції — пошук шляхів досяг-нення
економічної рівноваги одночасно на двох ринках: товарів і грошей,
здійснений Дж. Хіксом і А. Хансеном (рис. 5). Рівноважний стан обох
ринків визначається перетином кривої IS (інвестиції — заощад-ження), що
відображає рівновагу товарного ринку, і кривої LM (лік-відність —
грошова маса), що виражає рівновагу на ринку грошей. Стану рівноваги
відповідають норма відсотка i0 та рівень національного доходу Y0.

У неокейнсіанській моделі поряд з мультиплікатором суттєву роль відіграє
акселератор як відношення приросту інвестицій до приросту доходу.
Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс об’єднав ідеї мульти-плікатора й
акселератора у визначенні національного доходу:

де K — мультиплікатор; Yt, Yt–1, Yt–2 — національний доход в період
відповідно t, t — 1, t — 2; At — автономні інвестиції; V — акселератор.

Неокейнсіанство не є одноманітною течією; у ньому можна виок-ремити два
напрямки — вже розглянуту так звану ортодоксальну тео-рію (представники
— Дж. Хікс, А. Хансен, Є. Домар, Р. Харрод) і ліве кейнсіанство, або
кембриджську школу (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Н. Калдор та ін.). Окремо
можна зазначити також посткейнсіанство, у якому чільне місце посідає А.
Філліпс.

Видатним представником лівого кейнсіанства була Джоан Робінсон (нар.
1903). Ліві кейнсіанці погоджувалися з Дж. М. Кейнсом у тому, що основна
проблема капіталізму — проблема ефективного попиту, але головну причину
недостатнього попиту вони вбачали в нерівномірному розподілі
національного доходу. Засобом підвищення попиту вони вважали обмеження
діяльності монополій, а в теоретичному плані прагнули об’єднання
кейнсіанства й марксизму. Ліві кейнсіанці обстоювали позицію соціальної
орієнтації державних витрат: відмови від гіпертрофованих військових
витрат і збільшення капіталовкладень у житлове будівництво,
інфраструктуру, охорону здоров’я, освіту, соціальне страхування.

Артур Філліпс здійснив графічне обґрунтування концепції оберне-ної
залежності безробіття та інфляції, яка дістала назву кривої Філ-ліпса.
За допомогою математичних формул і статистичного матеріа-лу вчений
намагався пов’язати динаміку заробітної плати з динамі-кою ступеня
безробіття, аналізуючи дані за період 1861—1957 pp. Він указав на
функціональну залежність аналізованих величин, але зазна-чив, що зв’язок
між темпами зростання зайнятості й динамікою заробітної плати не є
лінійним. Крива Філліпса була побудована на ста-тистичних даних відносно
стабільного періоду капіталізму, тому інфляція й безробіття змінюються
на ній у протилежних напрямах. У наш час тісно пов’язати темпи інфляції
з темпами безробіття, як це робили посткейнсіанці, практично неможливо.

Крива Філліпса (рис. 6) підтверджує такий висновок: державна політика
регулювання сукупного попиту не може повністю ліквідувати

безробіття ціною посилення інфляції чи зменшити інфляцію ціною
звільнення робітників. Вона має спрямовуватися на одночасне досяг-нення
найнижчих показників інфляції та безробіття (треба вибрати оптимальну
точку на кривій, наприклад A, де рівні інфляції та безробіття дорівнюють
3 %).

Починаючи з 1968 р. в розвинених країнах ринкової економіки скорочення
виробництва та зростання безробіття збіглися в часі з посиленням
інфляційних тенденцій (явище стагфляції). Спроби побудувати криві за
новими показниками не мали успіху — вчені отримували не криву, а ламану
лінію. Неможливість за допомогою кривих Філліпса пояснити сучасні
економічні процеси значною мірою вплинула на подальше ставлення до всієї
кейнсіанської теорії. Це спричинило появу нового пояснення стагфляції (з
боку неокласичного напрямку) через так звану гіпотезу природного рівня,
яка ставить під сумнів сам факт існування оберненої залежності між
інфляцією та безробіттям, наполягаючи на тому, що в довгостроковій
перспективі економічна система досягає стабільності та стійкості за
умови природного рівня безробіття. Останній був емпірично встановлений
на рівні 6 %, що збігається з рівнем безробіття в умовах відсутності
циклічного безробіття.

Кейнсіанство та його модифіковані варіанти — неокейнсіанство та
посткейнсіанство — істотно вплинули на світову економічну думку, але у
сфері економічної політики їх домінування різко обмежилось у 60—70-ті
роки XX ст. Ці теорії не дістали такого продовження, на яке сподівалися.
Кейнсіанство було створене як теоретичне обґрунтування виходу з кризи,
тому виявилося неспроможним вирішити проблеми постійного, динамічного
розвитку. Це значною мірою спричинилося до активізації критики
кейнсіанства та його різновидів неокласиками та неолібералами.

Список використаної літератури

Макконнелл К., Брю С. Экономикс: принципы, проблемы и политика: Пер. с
англ. — К.: Хагар-Демос, 1993. — 785 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.; Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. — Т. 1.
— 333 с.

Туган-Барановский М. И. Социализм как положительное учение. — Пб., 1918.

Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации. — М.: Экономика,
1989. —496 с.

Усоскин В. М. «Денежный мир» Милтона Фридмена. — М.: Мысль, 1989. — 174
с.

ХансенЭ. Экономические циклы и национальный доход: Пер. сангл. —М.:
Изд-во иностр. лит., 1959. — 760 с.

Харрод Р. К теории экономической динамики: Пер. с англ. — М.: Изд-во
иностр. лит., 1959.—212 с.

Хеше П. Экономический образ мышления: Пер. сангл. — М.:Новости, 1991. —
702 с.

Хикс Дж. Стоимость и капитал: Пер. с англ. / Под ред. Р. М. Энтова. —
М.: Прогресс, 1993. —488 с.

Эклунд К. Эффективная экономика: Шведская модель: Пер. со швед. — М.:
Экономика, 1991. —352 с.

Ядгаров Я. С. История экономических учений. — М.: Экономика, 1996. — 249
с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *