Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен. Виникнення та загальна характеристика неолібе

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму. Особливості
англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен. Виникнення та загальна
характеристика неолібералізму: В.Ойкне, Л.Ерхард

ПЛАН

1. Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму.

2. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен

3. Виникнення та загальна характеристика неолібералізму: В.Ойкне,
Л.Ерхард

1. Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів.
Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в
Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового
балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну
якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій
цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і
якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх
вивезення. Адекватною була й економічна політика того часу, головною
метою якої вважалося утримування грошей у країні, тобто максимальне
зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної
Європи намагалися досягнути безпосереднім регулюванням руху грошей.
Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів
зобов’язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців
змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на
придбання товарів місцевого виробництва.

Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого
меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи —
заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку
золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого
імпортного мита, зниження позичкового процента — неодноразово
впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних
результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто
сильно позначалися вплив іще напівнатурального господарства, міська
регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на
самодостатність економіки кожного міста.

Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої
торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету
втримування грошей у країні.

З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо
Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в
Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної
торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про
комерцію й цивільну економіку» він детально аналізує теорію торгового
балансу. Неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив
би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди
вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.

Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а правильно
організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надлишок грошей є
зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для обслуговування
торгівлі.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється
системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у XVII
ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан
Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система
меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні
меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу
товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони
вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування
експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання
ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового
сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над
вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток
промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося
мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що
розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку
експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення
іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення
сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються
високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт
деяких вітчизняних товарів.

Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення
країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ
всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім
багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти
виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна
відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.
кантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що
будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж збільшує.
Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи,
що гроші «породжують» гроші і для для цього вони мають бути в постійному
русі.

Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів
формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркантелісти
наголошують на першій частині формули, розуміючи її цілком однозначно:
треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу
досить широко: можна купувати багато, але сума продажу має завжди
перевищувати суму купівлі.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була
необхідність впливу державної влади і навіть її опікування госпадарським
життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних форм
цього втручання, у тім, як зробити його найбільш доцільним. Принцип
грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а
принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких
компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й
регулятора торгівлі.

Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та
інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму
мала свої особливості.

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI
ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних
купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських.
Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—ХІІ ст. значно просунулася вперед в
економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був
офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля).

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш
розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором
теорії торгового балансу. Мен був купцем і одним з директорів
Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з
Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс
зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обґрунтовує
теорію торгового балансу.

Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його
думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він
стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пшеничним зерном. Тільки
посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби
утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних
заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають
тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення
кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль у економічній
політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в
Англії, а французький абсолютизм — суто дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіляко
стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 pp. низку угод з іноземними
державами, відмовився від прав корони на майно іноземних купців, сприяв
колонізації Канади, заборонив увезення текстильних товарів і вивезення
цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та
субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV,
завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фінансів Жана
Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь політику меркантилізму
інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави
визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати
тільки торгівля. «Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю, —
говорив він, — і перемогти їх нашим смаком».

Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції
є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 p. він опублікував
книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної
економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі
було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою
цілої науки.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього
меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану
Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігойців спустошили
південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю
французьку економіку. На той час Англія вже значно випереджала Францію в
економічному розвитку.

Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження політики
меркантилізму в Італії не було належних політичних і економічних умов.
Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого
економічного занепаду. Колись нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали
посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків.
Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які
особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра
(XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які
можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають
копалень». Серра заперечує концепцію монетаризму й дотримується теорії
«торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і
регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя, як
приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що
розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у
державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла,
працелюбності та винахідливості населення, розвитку торгівлі,
відповідної політики уряду.

2. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен

Роберт Оуен (1771 — 1858) народився в родині дрібного ремісника, у
невеликому англійському містечку Ньютаун. Після закінчення початкової
школи, у семирічному віці, стає помічником учителя, репетитором, пише
проповіді на релігійні теми, заживши собі слави «маленького священика».
У 9 років починає працювати в торгівлі, де протягом восьми років
проходить шлях від продавця до менеджера великого торгового центру.
Згодом він відкриває прядильну фабрику, де виявляє неабиякі
організаторські здібності. 1794 р, Оуен стає акціонером компанії
«Чарльстон Твіст і К°», яку було засновано найстарішими лондонськими й
манчестерськими фірмами, і очолює правління товариства.

1800 р. Оуен купує на кордоні Шотландії й Англії фабричне селище Ленарк
з чотирма прядильними фабриками і створює зразкову колонію, завдяки якій
стає відомим у всьому світі. Діяльність Оуена в Нью-Ленарку поділяється
на два періоди: організація зразкового промислового товариства — колонії
високої культури й високого рівня продуктивності праці та
суспільно-реформаторська діяльність, коли він намагався її успіхи
поширити на все суспільство. Другий період був невдалим, і 1824 р. Оуен
від’їздить до США, щоб там реалізувати свій план кооперативної громади.
З цією метою 1825 p. він купує 30 тис. акрів землі разом з будівлями і
засновує сільськогосподарське товариство «Нью Гармонія». Воно
проіснувало лише три роки.

Після повернення до Англії Оуен знову займається
суспільно-реформаторською діяльністю, сподіваючись уже не на урядові
кола, а на профспілковий рух. Тред-юніони він пропонує перетворити на
об’єднання виробників для організації кооперативних громад, розробляє
плани організації «Великої національної об’єднаної спілки виробництв» і
«Банку справедливого обміну», що, на його думку, могло б стати
вирішальним кроком до реорганізації суспільства.

У жовтні 1832 р. в Лондоні починає функціонувати оуенівський
«Національний банк справедливого обміну праці», а 1833 р. в Бірмінгемі
його філія, які користувались успіхом доти, доки їхньою діяльністю
керував сам Оуен. Через два роки після того як Оуен відійшов від справ,
Банк зазнав краху. 1834 p. був переломним пунктом у житті, діяльності та
творчості Оуена. Хоч він прожив іще 24 роки, однак тримався осторонь не
тільки від робітничого руху, а й від широких соціальних рухів узагалі.
Поступово оуенізм перетворився на суто теоретичне вчення.

Основні праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813),
«Доповідь графству Ленарк» (1820), «Зауваження про вплив промислової
системи» (1815), «Виклад раціональної системи суспільства» (1830). Він є
автором проекту Фабричного закону, а після 1834 p. починає видавати
журнал, в якому пропагує євангелістське вчення та пише праці на теми
моралі, з яких головною є «Новий моральний світ» (1845).

Роберт Оуен був одночасно і теоретиком, і практиком. Він виступав за
створення нового суспільства за допомогою просвітительства й
законодавства.

В основу його програми покладено теоретичну систему, провідною ідеєю
якої є формування соціального середовища, сприятливого для ефективної
праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина —
продукт середовища і що змінити її можна, лише змінивши середовище, в
якому вона існує. Це одна з головних ідей теорії та практики Оуена.

Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають
на поведінку людини. Основними складовими суспільного середовища, за
Оуеном, є інституціональні (ідеологія, мораль, право, освіта) та
економічні компоненти. Він уважає, що функції з формування нового
середовища має взяти на себе держава, силою своєї влади спонукаючи до
створення прогресивних інститу-ціональних і економічних форм.

Оуен запевняє, що за допомогою виховання та законодавства, яке
відповідає названим ним принципам, можна створити нове суспільство,
позбавлене будь-яких проблем. З цією метою з власної ініціативи він
створює спілки банкірів та підприємців, проводить з ними «виховну
роботу», закликаючи до свідомої перебудови соціального середовища, але,
звичайно, зазнає тільки поразки.

У поняття соціального середовища він включає й економічні основи
організації суспільного виробництва. Оуен стверджує, що для перебудови
економічного середовища потрібно насамперед знищити приватну власність і
прибуток, забезпечити еквівалентний обмін товарами за їхньою вартістю,
замінити гроші «бонами праці», що стануть справжнім еквівалентом
цінності.

Оуен намагається теоретично обгрунтувати структуру прогресивної
економічної системи майбутнього. Він виходить з аналізу суперечностей
господарської системи капіталізму і, слушно (в цілому) визначивши їхню
природу, наголошує, що формування нового економічного середовища полягає
в тім, щоб позбутись цих суперечностей, ліквідувавши їхню основу —
приватну власність.

Вихідним пунктом аналізу капіталізму для Оуена була англійська фабрична
система, що утворилась у результаті промислового перевороту. Він уважав
її досить досконалою і такою, що могла б існувати автономно, поза
існуючою системою економічних відносин, бо вона створює належні умови
для раціональної організації праці, високого рівня її продуктивності і
формування свідомого ставлення до неї.

Оуен визначає вартість по-рікардіанському, тобто працею, витраченою на
виробництво товару, а не тією працею, що купується на товар. Він
заперечує думку Сміта, що з нагромадженням капіталу і приватної
власності на землю продукт праці розподіляється між трьома класами
суспільства, а тому вартість визначається доходами. Оуен погоджується зі
Смітом, що закон вартості за капіталізму порушується, але не вважає такі
порушення нормальними. На думку Оуена, їхнім наслідком є швидке
розшарування суспільства та зниження «ціни праці», що зменшує купівельну
спроможність робітників і звужує ринок збуту. У «Доповіді графству
Ленарк» він пише, що сучасний устрій суспільства не дає робітникові
належної винагороди за його працю і внаслідок цього всі ринки
виявляються недостатніми. Звідси випливає і невідповідність між
пропозицією та попитом.

Оуен один із перших зробив соціалістичні висновки з рікардіан-ської
теорії вартості. Для Оуена конкуренція і прибуток є двома сторонами того
самого явища — виробництва, приватного за характером. Капіталізм
базується на прагненні отримання прибутку. Прибуток Оуен трактує як
результат несправедливого обміну, додаток до ціни. Він є причиною
економічних криз надвиробництва, або, скоріше, недоспоживання, оскільки
через нього робітник не може придбати продукт власної праці і, отже,
спожити еквівалент того, що виробив. Оуен вимагав ліквідації нетрудових
прибутків.

Комуністичне суспільство — головна мета теоретичної системи Оуена.
Реорганізацію всього суспільства на комуністичних засадах він уявляв як
створення окремих громад. На відміну від Фур’є, Оуен не визнає приватної
власності взагалі. Тому в громадах немає місця капіталістам та
капіталістичному прибутку. Не передбачено також винагороди за здібності
й талант. Усі спільно працюють і всі спільно користуються результатами
своєї праці.

Господарською основою перших кооперативних громад мало стати
землеробство. Оуен розумів, що з промисловості не можна починати
реформаторську діяльність, оскільки вона працює на великі ринки й цілком
від них залежить: ізолювати її від ринків — значить знищити. Інша річ
землеробство. Хоча й воно залежить від ринків, однак забезпечує значно
більше передумов для створення замкнутих, незалежних від ринку
господарських одиниць, що могли б наочно довести можливість побудови
комуністичного суспільства.

Оуен не був революціонером: він відмовився брати участь в чартистському
русі, ніколи не виступав за експропріацію приватної власності,
обмежуючись лише ідеєю соціалістичного реформування суспільства з
допомогою найсвідоміших його представників та уряду.

3. Виникнення та загальна характеристика неолібералізму: В.Ойкен,
Л.Ерхард

Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії
по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу
школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.

Вальтеру Ойкену (1891—1950) належить багато економічних праць,
найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині»
(1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження
капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної
економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії»
(1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи
економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його
праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч
історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи
національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо
методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні
інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних
типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу
господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності
суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних
явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому
вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм.
Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об’єктом
дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого.
Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування
сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна
форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале,
суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку
суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку
Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства
(мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, —
проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств
та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем —
центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він
класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом,
форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і
підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є
господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний
ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ойкеном з
приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору
благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання
доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку
вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його
структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до
анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також
підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова
економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності,
хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу
соціальної справедливості, який може забезпечити лише
центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією
неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але
Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише
центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка
виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію
обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства
завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою
мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював
порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу.
На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох
«ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на
економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих,
звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги.
Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального
поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну
систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того,
який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його
думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він
уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов
тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним.
Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок
може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до
визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім,
полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні
конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних
угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у
світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань,
зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну
грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури —
обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись
«грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність
приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у
розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл
сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави
визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що
сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30—40-х pp.,
підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала
засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного
порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне
спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до
визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком
було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками.

Людвіг Ерхард (1897—1977) професор, політик-практик, учений-економіст
був автором багатьох праць з проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для
всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої
на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового
господарства.

Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести
окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав
скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.

Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка
мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення
засад ринкового механізму саморегуляції.

Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової одиниці,
блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового
інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти
безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата,
пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в
обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, було створено нову
фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним
від уряду.

Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала
в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне
ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати,
відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно
було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто
проти обмеження конкуренції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному
ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів,
відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на
які існує попит, урівноважування кон’юнктури, а також самоокупність та
прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого
розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та
кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні,
сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у
виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари,
залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням
матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були
такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна
плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась
ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і
економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була
спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з
ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що
перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне
справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку
окупаційної влади, яка нав’язувала власну економічну політику, що мала б
сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від
країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не
згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір
підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про
декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив
робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку
робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало
емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий
рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали
конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало
протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи
(1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався
термін дії «плану Маршалла», у зв’язку з чим постала проблема дефіциту
торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати
прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард
відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники
Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949
p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове
будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно
стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати
витрати держави на соціальні потреби.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки
лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів
на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його
конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та
непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма
участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки.
Уже 1957 р. на з’їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард
проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового
господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого
«природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого
суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної
стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв’язував з дальшим
удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на
соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Література

Історія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Татаренко,
А. M. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, H. О. Татаренко. — К.:
КНЕУ, 1999. — 564 с.

История экономических учений. — ч.1. / ред. В.А.Жамин. — М., 1989.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. — К., 2000.

Ойкен В. Основные принципы економической политики. — М., 1995.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *