Господарство України в ХІХ — на поч. ХХ ст. (реферат)

Реферат на тему:

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ

В XIX—НА ПОЧ. XX СТ.

План

Промисловий переворот в Україні.

Селянська реформа 1861 р. в Росії та її здійснення вУкраїні.

Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і вЗахідній Україні

Початок індустріалізації в Україні.

Промисловий розвиток західноукраїнських земель.

Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.

У кінці XVIII ст. українські землі були вкотре поділені і опинилися під
владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували
впродовж XIX — на початку XX ст. Становище українських земель на поч.
XIX ст. було важким. І російські, і австрійські володарі розглядали
Україну як колоніальний сировинний придаток до промислове розвинутих
центральних районів своєї імперії. Промисловість на окраїнах розвивалася
вкрай повільно. Панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації
селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства
та внутрішнього ринку.

У цей же час в країнах Західної Європи відбувається промислова
революція, яка не могла не позначитися на ході економічного розвитку
країн Центральної та Східної Європи, в т. ч. й України. На землях
Лівобережної та Слобідської України успішно розвивається землеробство,
основою якого були дрібні та середні поміщицькі господарства. На
Правобережжі високу ефективність господарювання демонструють великі
магнатські маєтки, які спеціалізувалися на вирощуванні зернових,
буряків. Найуспішніше розвиваються господарства Степової України, де
більшість землі перебувала в руках українських селян, а також
колоністів-німців, сербів, болгар, євреїв, вірменів, греків та ін. У
цьому регіоні успішно розвивалося також поміщицьке тваринництво,
особливо конярство, вівчарство. З українських земель розпочався вивіз
худоби та інших продуктів сільського господарства.

Величезні прибутки поміщикам, особливо Правобережної України, давало
ґуральництво та цукроваріння, які були на той час дуже «модним»
промислом. Важливе місце у промисловості України займало
сукновиробництво, другорядне — залізоробна, скляна, паперова,
кам’яновугільна та деякі інші галузі, Характерною рисою господарства
першої половини XIX ст. була його раціоналізація, що свідчило про
народження нової епохи — епохи індустріалізації

Промисловий переворот в Україні.

Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Його перший
етап відбувся у 20-40-их рр. XIX ст. Незважаючи на панування
кріпосництва в аграрній сфері та деякі інші перешкоди на шляху до
економічного зростання, у першій третині XIX ст. мануфактурне
виробництво досягло значних успіхів. Зростала кількість мануфактур,
число найманих робітників. Почали використовуватися механічні робочі
машини, зросло зацікавлення поміщиків, купців у збільшенні виробництва.

Промисловий переворот в Україні почався у харчовій галузі промисловості.
У 20-их роках з’явилися перші парові ґуральні. Парова техніка прискорила
виробничі процеси, збільшила вихід горілки з одиниці сировини.

У цей же час виникає цукрова промисловість. Перший цукровий завод
збудував польський поміщик граф І.Понятовський у 1824 р. в с. Трощин
Канівського повіту Київської губернії. У наступному році такий же завод
збудував князь О.Безбородько (козацького походження) у с.Макошин на
Чернігівщині. В цукровиробництві почали використовувати машини для
подрібнення буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парові котли
для випарювання і згущення цукробурякового соку. Таких заводів у 20-их
роках було небагато, але їх поява свідчила про початок промислового
перевороту в Україні.

Робочі машини та механізми, які замінили ручну працю робітників,
з’явилися на текстильних мануфактурах, перш за все суконних. Особливі
успіхи мали мануфактури посаду Клинці на Лівобережжі, однак парові
машини в цій галузі запроваджувалися повільно.

У 1823 р. в маєтку графа Воронцова у містечку Мошни на Черкащині
майстрами-кріпаками було споруджено перший на Дніпрі пароплав, який
назвали «Бджілка». Місцевий майстер Вернигора встановив на ньому парову
машину потужністю 6,5 кінських сил. 31835 р. на Дніпрі вже діяла
акціонерна пароплавна компанія, у власності якої було кілька потужних
пароплавів.

Всезростаючі потреби у машинах і механізмах зумовили появу
машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва сільськогосподарської
техніки, гідравлічних пресів, парових котлів та іншого обладнання для
цукрових заводів збудував у 1841 р. український поміщик Кандиба. На час
реформи 1861 р. в українських губерніях було біля 20 машинобудівних
заводів. Однак багато машин ввозилося з-за кордону.

Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного
виробництва, видобутку кам’яного вугілля і хоча потужність підприємств
цих галузей була невеликою, проте невпинно зростала.

Промислове виробництво базувалося головним чином на примусовій
кріпосницькій праці. З 13960 робітників у 1828 р. — 10385 (74,4%) були
кріпосними і тільки 3575 (25,6%) — вільнонайманими. Скоро з’ясувалося,
що наймана праця, за яку платили грішми, була прибутковішою і
вигіднішою, ніж дармова кріпосна, а тому почав зростати попит на
вільнонайманого робітника. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких
і, навпаки, зростала чисельність купецького, капіталістичного типу
підприємств. Нові фабрики та заводи будувалися, починаючи з 40-их років,
в основному в містах.

Таким чином, незважаючи на кріпосницькі порядки, промисловий переворот
проходив успішно, хоч і повільніше, ніж у розвинених західноєвропейських
країнах.

Другий етап промислового перевороту відбувався після ліквідації
кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) — це 60-80-і роки. У
цей час фабрики та заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво.

Як і в попередні десятиріччя, основне місце в структурі української
промисловості займало цукроваріння. Частка України у всеросійському
виробництві цукру у 1880-их роках досягла майже 90%. Всі основні
операції на цукроварнях механізовано, на них використовувалася праця
вільнонайманих робітників. Для цукроваріння стала характерною
концентрація виробництва, ріст продуктивності праці. Такі ж явища стали
притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги виробництва горілки,
спирту постійно збільшувалися.

Крім перелічених галузей промисловості успішно розвивалися:
борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва, в яких ефективно
запроваджувалися парові машини та інше обладнання. Технічний поступ у
галузях важкої промисловості ширився повільніше, ніж у харчовій та
легкій. Ще у кінці 30-их, на початку 40-их рр. Україну відвідали дві
геологічні експедиції (французька — проф. Ле-Пле, і англійська — геолог
Р.Мерчісон), які виявили великі поклади високоякісного кам’яного вугілля
в Донецькому кряжі. Незабаром відкрито поклади залізної руди в околицях
Кривого Рогу. Найближчим результатом цього стало те, що на півдні
України почали виникати шахти і металургійні підприємства, їхня
кількість у пореформенний період зростає. У 1880-их роках у Донбасі
налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн. пудів
вугілля, що становило 43,1% від усього видобутку вугілля Росії. Постійно
нарсадували виробництво чавуну, сталі і прокату Юзівський, Сулінський та
інші металургійні заводи. Разом з тим, їх потужностей було недостатньо.

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних
заводів. Та найкраще у пореформенний період розвивався залізничний
транспорт. У 1863 р. почалося будівництво першої залізничної лінії від
Балти до Одеси, яка згодом була продовжена до Києва. На Лівобережжі
залізниця з Курська була продовжена до Броварів. У 1870 р., після
будівництва моста через Дніпро, вся Україна з півночі на південь була
сполучена залізницею. Залізничне будівництво здійснювалося в різних
напрямках. Від 1860 до 1890 рр. в Україні збудовано 10 тис. км.
залізничної сітки. Залізниці з’єднали найбільші міста і промислові
райони України, сприяли розвитку національного ринку, росту
продуктивності праці, консолідації української нації.

Таким чином, після ліквідації кріпосного права в Росії і Україні
прискорився економічний розвиток, завершився промисловий переворот. В
Україні він мав свої особливості. Перший етап промислового перевороту
відбувався в умовах панування кріпосницьких порядків, що гальмувало його
здійснення. Почався переворот у харчовій галузі промисловості, причому
на поміщицьких мануфактурах. Машинобудування в Україні мало яскраве
виражену сільськогосподарську спрямованість. Залізничне будівництво, як
і розвиток господарства в цілому, було підпорядковане колонізаторським,
військово-стратегічним міркуванням царського уряду Росії.

Селянська реформа 1861 р. в Росії та її здійснення вУкраїні.

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні визрівали
впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимагали перш за все аграрні
відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. У
першій половині XIX ст. посилюється занепад поміщицьких господарств.
Праця селян-кріпаків ставала малопродуктивною. Хліборобство велося
традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з тим промислова
революція та початок індустріалізації в країнах Західної Європи та в
Росії вимагали збільшення виробництва сільськогосподарської
продукції, зерна насамперед. Кріпосництво було основним гальмом у
розвитку сільського господарства, промисловості. Це добре розуміли
панівні кола Росії.

Проти кріпосного права виступили селяни — найважливіша і найчисельніша
суспільно-політична сила імперії. Упродовж чотирьох років (1848-1851) у
Київській, Подільській і Волинській губерніях селянські бунти ставали
все частішими. Під час заворушень вбито 24 поміщики і 7 управителів
панських маєтків.

В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших регіонах Російської
імперії, бо 95% панів-землевласників були чужинцями, які ставилися до
українців з презирством, а то й ненавистю. Масові селянські рухи
1855-1856 рр. справили великий вплив на панівну верству і значною мірою
визначили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково
цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про необхідність
його ліквідації.

Проти кріпосного права виступила ліберальне настроєна інтелігенція, яка
вважала його анахронізмом, антигуманним явищем. Промисловці та
фабриканти також були проти кріпосництва, яке перешкоджало вільному
розвитку торгівлі і промисловості. Твори Т.Шевченка, Марка Вовчка були
суцільним звинуваченням проти кріпацької неволі.

У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські комітети для
розроблення програми селянської реформи. У наступному році цар створив
Головний комітет, при якому діяла Редакційна комісія, що займалася
зведенням усіх пропонованих проектів. У комісію входили і брали активну
участь у її роботі українські поміщики з Чернігівщини Василь Тарновський
та Григорій Ґалаґан. Проект аграрної реформи прийнято Державною радою
Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала «Положення», яке
цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений
офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Ці документи були
обнародовані в Петербурзі і Москві 5 березня, а в містах і селах України
— з 9 березня до 2 квітня.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди
зменшилися селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до
реформи. Виділення землі та її межування реформа віддавала на розсуд
місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а
іноді й взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський наділ
роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Селяни були фактично
позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь.

Внаслідок реформи 1861 р. селянство України втратило понад 15% загальної
площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх
поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми
середнього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні були
протягом 49 років викупити у поміщиків згідно з встановленими реформою
цінами, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Так, в
Україні до 1906 р., коли викупні платежі припинилися, поміщики одержали
за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова
вартість становила 138 млн. крб. Таким чином, селяни фактично
викуповували не тільки землю, але й свою волю.

Земельна реформа надала поміщику право упродовж двох років самому
визначати і оформити у т.зв. уставних грамотах розміри земельних наділів
селян. У цей час селяни перебували у становищі «тимчасово зобов’язаних»,
змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. В
багатьох місцевостях таке становище продовжувалося багато років. Дворові
селяни взагалі землі не отримали.

В Україні існувала численна група (майже 50%) державних селян, долю яких
вирішено спеціальним законом про поземельний устрій від 1866 р. Згідно з
ним, селяни мали право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні
були сплачувати щорічний державний податок.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активізації
господарської діяльності, перетворила селян-кріпаків у вільних людей.
Селяни могли вільно пересуватися, купувати і продавати рухоме і нерухоме
майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла
господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і
здійсненню індустріалізації.

Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і вЗахідній Україні.

Панщинна система господарювання в Східній Галичині, Закарпатті та
Буковині, що входили у склад Австрійської імперії, була так само, як і в
Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і
вимагала ліквідації. Тривалий час панщина була вигідною панівним
верствам Австрійської монархії — німцям, полякам, євреям, як і
колоніальний статус західноукраїнських земель в цілому. Галичина була
«хлібною коморою» для Австрії й Німеччини. Вона експортувала велику
кількість збіжжя з панських маєтків, що приносило чималий зиск. Разом з
тим, сільське населення Східної Галичини періодично голодувало. І
головна причина цього голодування у тому, що 43% орної землі належало
польським та іншим панам-дідичам, яких налічувалося дещо більше, ніж 50
тис., тоді як на майже 2 млн. 700 тис. селян припадало 57% орної землі.
Не дивно, що у першій половині XIX ст. по Західній Україні прокотилося
ряд селянських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежами та
масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в
Австрії та інших країнах Західної та Центральної Європи. 18 березня 1848
р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч. і
в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про
скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей
закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено
народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними
громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

7 вересня 1848 року віденський парламент ліквідував примусову закупівлю
селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і
реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за
ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної
скарбниці. Вони звільнялися від опікунських обов’язків над селянами (від
обов’язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо). Держава
звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися
сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т.ін.). Селяни за
користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на
основі доброві^них угод з ними. Патент 1853 р. почав регулювати
сервітутні відносини, але мало чим допоміг селянству: більшість
сервітутних судових процесів селяни програли поміщикам.

Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням
інтересів селянської верстви. Крім грошового відшкодування за землю,
селяни змушені були платити за користування сервітутами, що робило Їх
залежними від панів у господарському відношенні.

Невирішеним залишалося питання «права на пропінацію». Пани зуміли обійти
закон від 7 вересня 1848 р. і дальше використовували «право пропінації»
у своїх корисних цілях. Так, у 1860 р. дохід від пропінації становив 5
млн. римських щорічно. А у 70-их роках селяни змушені були викупляти
право на пропінацію.

Незважаючи на перелічені недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла
розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації
сільськогосподарського виробництва, формування індустріального
суспільства.

Початок індустріалізації в Україні.

Упродовж 60-80-их років в Україні підросійській завершився промисловий
переворот. Найхарактернішою ознакою цього було повсюдне застосування у
виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів.
Основним промисловим паливом стало кам’яне вугілля. З цього часу
активніше застосовуються у виробництві досягнення науки і техніки.

Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості,
пов’язані з сільським господарством. В першу чергу це стосувалося
цукрової промисловості, в якій господарювали підприємці-представники
різних національностей: Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський,
Хряков, Потоцький, Бродський, Гінзбург та ін. Завдяки високій
концентрації виробництва загальна кількість цукрових заводів з початку
60-их до середини 90-их рр. зменшилась з 247 до 153, а робітників,
навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тисяч. Виробництво цукру на заводах
зросло в 14 разів і становило 84% виробництва всієї Російської імперії.
Найбільші цукрозаводчики України об’єдналися в цукровий синдикат — перше
у Російській імперії монопольне об’єднання, що виникло у Києві у 1887 р.
Через 5 років у нього входили 90% діючих заводів в Україні.

В останні десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Херсонській
губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали
іноземним: англійським, бельгійським та французьким підприємцям. Вони
були збудовані на їх кошти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка
(нині Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам’янському (нині
Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські
промисловці стали власниками заводів: Брянського — біля Катеринослава,
Дружківського та Донецько-Юріївського у Донбасі.

З 1888 по 1894 рр. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з
основним капіталом майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський,
англійський і німецький капітали значною мірою захопили ключові позиції
в кам’яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості України.
У 1900 р. переважно іноземцям належали 65 підприємств
сільськогосподарського машинобудування.

Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво
Харківського та Луганського паровозобудівних заводів, на яких було
збудовано до 1900 р. 233 паровози.

Процес монополізації став особливо активним на початку XX ст., коли
виникли такі синдикати, як «Продамет», «Продвагон», «Продвугілля» та
інші. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи виробництво,
встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки
шляхом жорстокої експлуатації трудового люду. Царський уряд проводив
колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними
проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило
більше 75% від загальнодержавного, переважно обслуговувало Російську
імперію з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна
давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній
її частка становила лише 15%. Основним виробником тютюну імперії була
Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику
частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб
навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів
було дуже багато.

Незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні,
завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і
Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

Промисловий розвиток західноукраїнських земель.

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислове розвинутих
центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися
підвладні їй землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.
Тим не менше у 70-80-х роках XIX ст. тут також відбувався інтенсивний
процес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда, охопив
він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну
галузі, на яких почали досить широко застосовувати парові двигуни.
Більшість підприємств краю належали іноземним власникам: австрійським,
німецьким, навіть канадським. У 1890-их роках кількість робітників на
підприємствах Прикарпаття досягла лише З тис. осіб, з яких значний
відсоток становили поляки. Це було свідченням низького розвитку
промисловості та колоніальної політики центральних та місцевих
(польського походження) властей.

У Східній Галичині розвивалися традиційні галузі Промисловості:
текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна.
Найпоширенішою галуззю залишалося ґуральництво, цукроваріння. Однак
застосування передової техніки у цих галузях відбувалося вкрай повільно.
Однією із важливих перешкод у цьому був початок промислового перевороту
в німецьких та чеських провінціях Австрії. Ремісничі та мануфактурні
вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської
промисловості. Негативно впливала також колонізаторська політика
властей, які не були зацікавлені у промисловому зростанні
західноукраїнських земель. Вкладалися капітали у вигідні виробництва, що
продукували напівфабрикати, видобували сировину, здійснювали її первинну
обробку тощо.

У 60-70-их роках західноукраїнські землі були з’єднані залізницею із
Заходом. У 1861 р. завершено будівництво залізничної лінії
Краків-Перемишль, а у 1864 р. її з’єднали зі Львовом. У наступні
десятиліття залізничне сполучення отримали Чернівці, Стрий, Тернопіль та
інші міста і містечка.

Закарпаття мало великі природні ресурси, власниками яких були в
основному чужинці. Були там величезні лісові простори, які забезпечували
сировину не лише для деревообробної та будівельної, але й для хімічної
галузі промисловості. Хімічну промисловість почали розбудовувати у
1870-их роках коштами підприємців США, Англії, Німеччини, Франції. З
деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метил,
алкоголь, ацетон та інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати граніт, каолін,
мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вапняк тощо. Велике значення мав
видобуток бурого вугілля та кам’яної солі з осередком у Солотвині —
найбільшої соляної копальні в Україні, що давала 200000 т. щорічно,
тобто майже 20% усієї соляної продукції України. Діяло там декілька
нафтових копалень, ґуралень, броварень тощо.

У кінці XIX — на початку XX ст. в економічному житті Західної України
відбуваються суттєві зрушення. Прискореними темпами почала розвиватися
лісопильна та деревообробна галузі промисловості. На початку XX ст.
Галичина експортувала щорічно 80-85 тис. вагонів лісоматеріалів. З 90-их
років XIX ст. з’явилися ознаки концентрації виробництва, одним з виявів
якого було утворення у 1892 р. нафтового картеля. У 1905 — 1906 рр.
виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з
яких були «Галицько-Карпатське товариство», «Східниця», «Галичина».

Акціонування та монополізація стали характерними й для інших галузей
промисловості. В цілому промисловість західноукраїнських земель
розвиваласяповільно. Галузева її структура залишалась однобокою і мала
колоніальний характер. Незважаючи на значні зрушення кінця XIX — початку
XX ст., становлення фабрично-заводської промисловості на
західноукраїнських землях ще не відбулося.

Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.

Столипінська аграрна реформа названа іменем голови Ради Міністрів та
міністра внутрішніх справ Росії — видатного реформатора Петра Столипіна.
Був він противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув
змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ,
активно боровся з національно-визвольними рухами, у т.ч. й українським.

Найзначнішою в діяльності П.Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на
меті розв’язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання.
Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов’язкові «земельні
общини» і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і
виділення йому землі в одному масиві. що отримав назву «відруб». Селяни
могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір»
(найпоширеніший в Україні). Даний захід повинен був служити перебудові
земельних відносин, створити стан заможних селян — фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення
Селянського земельного банку і надання йому права виділяти селянам
вигідні кредити на закуп землі, реманенту тощо. Це сприяло також
торгівлі поміщицькою землею та придбання її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення селян із густозаселених
регіонів європейської частини Росії (у т.ч. й України) у Сибір, за Урал
та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в Україні, що
входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916-1917 рр.
селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі.
Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян
було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У
результаті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне
землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала
приватною.

В цілому Столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею
скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *